Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Територіально-виробничі й портово-промислові комплекси, науково-технологічні зони
З удосконаленням територіальної організації продуктивних сил, збільшенням масштабів виробництва і концентрації його на території зростає кількість великих міжгалузевих і міжреґіональних проблем, розв’язання яких традиційними методами неможливе або не забезпечує потрібного ефекту. Створення територіально-виробничого комплексу (ТВК) безпосередньо пов’язане з реалізацією довготермінових цільових реґіональних проблем. М. Колосовський першим дав наукове визначення ТВК. Під ТВК вчений розумів економічне (взаємозумовлене) сполучення підприємств в одному промисловому фокусі або цілому районі, що забезпечує певний економічний ефект за рахунок вдалого (планового) добору підприємств згідно з природними та економічними умовами, з його транспортним та економіко-географічним розташуванням. 1. ТВК переробної промисловості з переважанням машинобудівного та текстильно-промислового ЕПЦ. Такі комплекси властиві високорозвинутим реґіонам України, Західної Європи, Європейської частини Росії, США. Іноді такі ТВК можуть формуватися і в інших районах, що зумовлюється сировинним фактором (Середня Азія, Закавказзя, Нові Індустріальні Країни Азії). Тут вони поєднуються з гідромеліоративним та промислово-аграрним циклом. 2. ТВК гірничо-металургійної промисловості спирається на три ЕПЦ: пірометалургійного чорних металів, пірометалургійного кольорових металів, рідкометалохімічного. Базою їхнього формування є великі поклади руди (в Україні: Придніпровський; за рубежем: Рурський в ФРН; КМА, Братсько-Усть-Ілімський, Саянський – у Росії). 3. ТВК енергетичної промисловості з провідними паливно-енергопромисловими ЕПЦ. Основою їхнього формування є великі поклади твердого палива (бурого й кам’яного вугілля, сланців) з перевагою відкритого способу видобування (Тимано-Печорський, Кансько-Ачинський, Південно-Якутський у Росії, Павлодар-Екібастузький у Казахстані, Апалацький – у США, Донецький – в Україні).
4. ТВК хімічної промисловості. Найчастіше вони використовують продукцію трьох ЕПЦ: нафтоенергохімічного, газоенергохімічного та гірничохімічного. Сировинна база пов’язана з родовищами нафти і газу, а також гірничохімічної сировини (у нашій державі – Прикарпатський, за рубежем – Нижньообський, Середньообський у Росії, Каратау-Джамбульський у Казахстані). 5. ТВК промисловості, що переробляє біологічну сировину. Тут маємо індустріально-аграрний, лісоенергопромисловий та рибопромисловий ЕПЦ. Останній ЕПЦ увіходить до складу такої форми територіальної організації ПС, як портово-промисловий комплекс (ППК). Територіально-виробничий комплекс – об’єднання за певною народно-господарською функцією підприємств, які мають настільки тісні виробничі зв’язки, що випадіння зі сполучення будь-яких компонентів або порушення будь-яких зв’язків понижує ефективність усього комплексу, обмежуючи або унеможливлюючи виконання цієї народногосподарської функції. Економічна сутність ТВК виявляється у тому, що його народногосподарська ефективність вища за сумарну ефективність складників, які функціонують ізольовано. Територіальний комплекс виникає тоді, коли територія перестає бути випадковим чинником його формування і коли внаслідок розташування компонентів на компактній території у сполуки з’являються додаткові якості. ТВК – сполучення підприємств, для якого територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок: – тривалості взаємозв’язків і ритмічності виробничого процесу; – скорочення транспортних витрат; – раціонального використання усіх місцевих ресурсів і сприятливіших умов для маневрування ними; – створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) та територіального керування. На думку В. Рудашевського, є три типи ТВК залежно від набору функцій:
2. Субпродуктові, у яких випуск головної продукції супроводжується виробництвом супутньої (наприклад, Оренбурзький, Середньообський у Росії). 3. Поліпродуктові, що, враховуючи потребу комплексного освоєння території та її природних ресурсів, зустрічаються найчастіше. Вони виробляють декілька самостійних різновидів продукції (Південнотаджицький у Таджикистані, Тимано-Печорський у Росії, Лотаринзький у Франції, Приозерний у США). Поява ТВК зумовлена або комплексною переробкою та використанням сировини, або реалізацією міжгалузевої народногосподарської програми. В останньому випадку ТВК називаються програмно-цільовими. Необхідність створення програмно-цільових ТВК постає тоді, коли: а) у стислі терміни треба розв’язати велику реґіональну проблему, задля чого цілеспрямовано виділяються ресурси й зосереджуються зусилля багатьох органів керування; Програмно-цільовими є Російські ТВК у Сибіру (особливо вздовж БАМу). В Україні найближчим часом аналогічні властивості матиме Придніпровський ТВК з освоєння паливно-енергетичних ресурсів, розвитку чорної металургії та машинобудування ППК утворюються у контактній зоні «суходіл-море» й використовують переваги розташування ресурсів не лише прилеглої території, але й акваторії. Основні типи ППК: – океанічний, зорієнтований переважно на природно-ресурсний потенціал Світового океану (наприклад, океанічне рибальство, добування залізо-марґанцевих конкрецій тощо) та зовнішньоекономічні морські торговельні зв’язки; – морський (прибережний), пов’язаний з освоєнням природно-ресурсного потенціалу континентального шельфу (морський нафто- й газовидобуток, прибережне рибальство, морекультура); В світі існує багато портово-промислових комплексів, як у розвинених країнах, так і в тих, що розвиваються. У розвинених країнах вони, як правило, орієнтовані на зовнішньоекономічні зв’язки та імпорт сировини. В країнах, що розвиваються, ППК мають експортну орієнтацію.
Найбільшим у світі є ППК на базі Європорту у Роттердамі, що має вантажооборот близько 300 млн т/рік, обслуговує понад 300 тисяч морських та 250 тисяч річкових суден. Його хінтерланд поширюється не тільки на Нідерланди, а й на Бельгію, ФРН, Люксембург, Швейцарію та Австрію. Після будівництва каналу Рейн–Майн–Дунай зона його економічного впливу поширилась і на придунайські країни. Спеціалізація цього ППК: припортова чорна металургія, прийом значних обсягів нафти, нафтопереробка, судноремонт та суднобудування. У Франції ППК сформований на базі портів Марсель та Фос, разом вони мають вантажооборот 100 млн т/рік. Цей ППК спеціалізується на нафтопереробці, припортовій чорній металургії (Фос), зовнішньоекономічних перевезеннях, рибальстві та морегосподарстві. В Японії найбільший ППК сформований на базі чотирьох великих портів та їх хінтерланду: Токіо, Йокогама, Кавасакі, Тіба, вантажооборот яких перевищує 400 млн т/рік. Його спеціалізація: прийом сирої нафти, нафтопереробка, відправка генеральних вантажів, припортова чорна та кольорова металургія, припортова теплоенергетика на привезеній сировині (енергетичне вугілля з Австралії). Нью-Йоркський ППК має вантажооборот понад 150 млн т/рік. Спеціалізація: прийом сирої нафти, нафтопереробка, нафтохімія, припортова кольорова металургія, зовнішньоекономічні перевезення. Серед країн, що розвиваються, слід виділити насамперед ППК Сінгапуру, вантажооборот якого дорівнює 200 млн т/рік. Цей морський порт кожні 10 хвилин приймає вантажне, вантажне судно чи танкер з нафтою. На його нафтопереробних заводах переробляється понад 50 млн т нафти на рік. Крім того, розвинено суднобудування та судноремонт, будівництво нафтових платформ, морегосподарство, нафтохімія. Щоб вдосконалити керування виробництвом на території, треба створювати цього острівці науково-технічної думки разом з передовими технологічно гнучкими промисловими підприємствами й комплексами. Це, здебільшого, комплекс організацій, що здійснюють наукові дослідження й технічні розробки. Мета науково-технологічних зон, технопарків та технополісів – створити сприятливі умови для максимального зближення науки з виробництвом і сприяння реґіональному промисловому розвитку.
Науково-технологічна зона – це певна територія, на якій є вищий учбовий заклад (чи кілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна інфраструктура задля впровадження наукових розробок в практику. Сукупність цих трьох компонентів, а також наявність венчурного (ризикового) капіталу, висококваліфікованих кадрів дає можливість зменшити час від наукової розробки до її впровадження у виробництво. Такі зони, як правило, створюються в економічно розвинених країнах, неподалік від великого наукового чи культурного центру, зв'язані з ним швидкісною автострадою чи залізницею задля створення гідних умов науковцям. Часто при цьому враховуються і кліматичні фактори; більш за все для цього підходять райони субтропічного клімату. Перша така зона була створена в США неподалік від Сан-Франциско на Тихоокеанському узбережжі (в субтропіках) в містечку Сан-Хосе на базі Стенфордського університету. Спочатку тут акумулювались наукові заклади та фірми з вироблення обчислювальної техніки, а потім ця зона, що налічувала понад 2 тисячі фірм з числом зайнятих понад 200 тисяч чоловік, стала спеціалізуватися на виробництві мікророцесорів та комп'ютерів з використанням сілікону – кремнію (Si) і отримала назву «Сіліконова долина». Зараз у США налічується кілька десятків таких зон по всій країні: Сіліконовий пляж, Сіліконовий пояс, Сіліконові гори, Сіліконова рівнин, Тех-Айленд та інші. Науково-технологічні парки (технопарки) – це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька фірм, що займаються впровадженням своїх розробок в галузі високих технологій та наукоємних виробництв. Такий парк заповнюється великою кількістю сучасних підприємств, що випускають нову техніку. Це стає важливим фактором розвитку й структурної перебудови промисловості конкретного реґіону, а також сприяє підвищенню ефективності виробництва в усій країні. В США на базі Гарвардського університету та Масачусетського технологічного інституту в місті Бостон створений науково-технологічний парк «Шоссе–128» з виробництва міні-комп’ютерів. Всього в США налічується майже 30 науково-технологічних парків: Форт-Уерт, Річфілд-Парк та інші. В Європі вони створені у Великій Британії – навколо Кембриджського університету, де виробляється оптика та комп’ютерні технології; в Единбурзі; в «коридорі М-4» між Лондоном та Брістолем. У Франції таких парків налічують понад 40. Найбільші з них Іль-де-Франс під Парижем з впровадження новітніх технологій в електроніці, фармакології та виробництві товарів підвищеного попиту. Є ще «Дорога високої технології», «Техноузбережжя» та інші. В ФРН технопарки з’явилися лише в 80-ті роки і зараз їх більше 20. Найбільший – «Ізар Веллі» на базі Мюнхенського університету, в цей парк входять понад 200 фірм, що спеціалізуються на мікроелектроніці. В Італії найбільшим технопарком є «Новус Ортус» на півдні країни поруч з містом Барі. Це інноваційний центр, що спрямований на підйом економічного розвитку півдня країни.
Країни НІС також створюють у себе технопарки з розробки нових технологій, експериментального малосерійного виробництва телевізорів, магнітних дисків, дисководів, мікрохвильових печей, комп’ютерів тощо. поріч із столицею Тайваню – Тайбеєм на базі двох університетів та науково-дослідних інститутів розробляються нові зразки мікроелектроніки, комп’ютерів, біотехнології, напівпровідників. Всього в країнах НІС нараховується понад 10 технопарків: в Сінгапурі, Гонконгу, Республіці Корея, Таїланді та інших. Технополіс – центр впровадження досягнень науки і техніки. Це, як правило. нове місто, в якому запроваджуються у виробництво новітні розробки, а також проживає населення. Він містить науково-дослідну, промислову та селищну зони, має необхідну інженерну, комунально-побутову та комунально-культурну інфраструктури, комфортні умови проживання. В Японії створений технополіс в місті Цукуба під Токіо; у Франції – м. Тулуза є центром наукоємних галузей виробництва, зокрема аерокосмічних. Софія-антиполіс біля Ніцци спеціалізується на електроніці, інформатиці та фармакології. На відміну від наукових парків, що розробляють широку проблему, технополіси скеровані на створення й випуск наукомісткої продукції з урахуванням її конкурентоздатності та умов ринку збуту. Через технополіси має реалізуватися механізм пришвидшення науково-технічного прогресу в сучасних галузях промисловості, пов’язаних із запровадженням новітніх досягнень фундаментальної науки, зокрема мікроелектроніки, нових матеріалів, альтернативних джерел енергії, біотехнології. Створення технополісів, технопарків та науково-технологічних зон дасть можливість: – максимально зблизити науку та виробництво і, таким чином, значно підвищити ефективність використання досягнень НТП; – сприяти структурній перебудові економіки для підвищення її наукомісткості; – розвивати у технополісах безвідходні виробництва, розробляти та впроваджувати досконаліші методи очищення, застосовувати екологічно чисті матеріали й джерела енергії. «Мозковий центр» технополісу не лише сприятиме створенню конкурентоздатної продукції, але й даватиме власну продукцію у вигляді науково-технічних розробок, кваліфікованих науково-технічних та організаційно-економічних консультацій («ноу-хау»). У нашій державі технополіси та технопарки можуть формуватися у районі Одеської агломерації, поблизу Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донецька, у зонах Одеса – Миколаїв – Херсон, Львів – Івано-Франковськ – Чернівці. Однією з найновітніших форм територіальної організації ПС є зони спільного підприємництва або особливі економічні зони. Докладніше про них ідеться у підрозділі 7.5.
|
|||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2017-02-10; просмотров: 152; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.135.217.228 (0.017 с.) |