Основні положення наукової методології

 

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте зв'язок дослідницької та ін­
формаційної діяльності.

2. Як визначається якість інформації?

3. Які види інформації ви знаєте?

4. Назвіть джерела наукових досліджень.

5. Розкрийте сутність наукового документа та
форми існування науки.

6. Які є види первинних наукових документів,
що не публікуються?

7. Назвіть наукові документи, які належать до
складу вторинних.

8. Охарактеризуйте релевантну, бібліографічну
та нову (основну) інформацію, що міститься у доку­
менті.

5.1. Місце теорії в наукових дослідженнях

У широкому розумінні теорія (від гр. вєсоріа — спостереження, споглядання, дослідження) означає комплекс поглядів, уявлень, ідей, спрямованих на тлумачення і пояснення певних явищ. Таким чином, теорія — це найвища форма узагальнення і систе­матизації знань. Вона включає в себе всю сукупність абстрактних пізнавальних образів-уявлень, ідей, по­нять, концепцій, які обслуговують практичну ді­яльність людей. Теорія виростає з практики і необ­хідна їй, а практика, у свою чергу, організується і спрямовується теорією. Поряд із наведеним тлума­ченням теорії у широкому розумінні є сенс говори­ти також про теорію як систему вірогідних науко­вих знань, про сукупність об'єктів, що описує, по­яснює і передбачає явища у певній предметній га­лузі (економіці, історії, географії тощо).

Всі твердження та поняття теорії розподіляють­ся на 2 групи: перша (нечисленна) — охоплює фунда­ментальні закони та властивості об'єктів, які вивчає

теорія (вони мають назву принципів, постулатів та аксіом), а друга — об'єднує похідні поняття і тверджен­ня, що є логічними наслідками перших та іменують­ся теоремами.

Є кілька різних підходів до визначення суті тео­рії: гносеологічний, логічний, методологічний.

Гносеологія (від гр. yvtnaxe — знання і ХоуоС, — вчення) — це теорія пізнання, що досліджує вихідні умови і загальні основи будь-якого дослідження. По суті вона є узагальненням результатів багатовікової історії, у процесі якої предметно-практична і духов­на діяльність людини розширювала горизонт пізнан­ня явищ у природі, суспільстві, мисленні.

Методологія (від гр. цєОобо^ — шлях, спосіб пізнання, дослідження та А.оуо^ — вчення) — нау­ка про структуру, логічну організацію, методи та за­соби діяльності. Вона дає змогу усвідомити приро­ду, принципи і методи, що лежать в основі пізнання дійсності та відтворення її в мисленні.

При розробці теорії визначальну роль відіграють такі моменти (етапи) наукового пошуку: виникнен­ня ідей; формулювання принципів, законів, законо­мірностей, категорій; узагальнення наукових фак­тів; використання аксіом; висунення гіпотез; дове­дення теорем.

Ідеї виникають на основі практики і змінюють­ся у міру розвитку суспільного буття. Наукова ідея являє собою нове, нетрадиційне пояснення явищ. Вона базується на вже накопичених знаннях і розкри­ває раніше не помічені закономірності. Народження ідей, власне, і становить механізм пізнання. У теорії ідея виступає як вихідна думка, що об'єднує понят­тя і міркування в цілісну систему. У процесі розроб­ки ідеї, узагальнення наукових фактів, визначення

системи зв язків та співвідношень між досліджува­ними явищами формується наукова гіпотеза.

Гіпотеза (від гр. илоЗєаід — основа, припущен­ня) — форма наукового знання, основою якого є при­пущення про природу речей і явищ або про причини і закономірності, що їх зумовлюють. Гіпотеза є важ­ливим елементом процесу пізнання дійсності. Вона необхідна досліднику тоді, коли набуті раніше знан­ня не забезпечують розуміння сутності предмета, що вивчається, проте подальше його пізнання не мож­ливе без хоча б якогось уявлення про цю сутність. Послідовність виникнення та розвитку гіпотез така. Спершу робиться певне припущення, яке випливає з результатів споглядання за предметом або явищем та нерозривно пов'язане зі старою системою знань. Потім це припущення стає підставою для побудови системи (моделі) та формулювання висновків. Ос­танній етап роботи з гіпотезою — перевірка її пра­вильності та зроблених з неї висновків, порівняння з сумою накопичених раніше знань. Гіпотеза може бути вірною або хибною, тому вона завжди має пев­ний ступінь імовірності.

До гіпотези висуваються певні вимоги, зокрема вона:

1) повинна підлягати дослідній перевірці;

2) має стосуватись якомога ширшого кола явищ;

3) повинна передбачати ще невідомі явища;

4) має бути логічно побудованою.

Якщо гіпотеза підтверджується, вона перетво­рюється на теорію або закон.

Закон — це логічне, формалізоване та чітко сфор­мульоване співвідношення між явищами об'єктивної

дійсності, що характеризується як необхідне, істот­не, стійке, повторюване та загальне. Формулювання закону є одним із щаблів у пізнанні людиною навко­лишнього світу, його сутності, єдності та взаємозв'яз­ку. Але слід розуміти, що закон є досить абстрактним формулюванням, яке не може охопити всього різно-біччя дійсності. Конкретне явище завжди багатше, ніж закон. Водночас закон, нівелюючи індивідуальні, випадкові властивості та зв'язки, дає змогу людині охопити внутрішню сутність предметів і явищ.

Похідним від закону є поняття закономірності, певної впорядкованості подій, відносної постійності головних детермінуючих факторів. Іноді законо­мірності розглядають як сукупний результат дії ба­гатьох законів. Можна також підходити до визна­чення цього поняття гносеологічно: закономірність як певна залежність між речами у процесі розвитку знань та набуття людиною конкретних і повніших відомостей переходить у категорію більш високого рівня — закон.

Принцип (від лат. ргіпсіріит — початок, основа) за своєю сутністю є початком, базою, він лежить в основі певної сукупності фактів, теорій, наук. Будь-яка теоретична система знань ґрунтується на взає­мопов'язаних принципах, основоположними з яких є принципи розвитку, збігу начала і самого принци­пу та ін. Зазвичай розрізняють принцип буття — те, що лежить в основі дійсності, і принцип пізнан­ня — те, що покладено в основу розуміння, вивчен­ня цієї дійсності. Принцип, таким чином, є цент­ральним поняттям, основоположною ідеєю, яка фор­мує всю систему знань та субординує її.

Важливими складовими знання є теореми і аксіо­ми — твердження про сутність і зв'язки предметів

та явищ, що відрізняються характером дії і необхід­ністю теоретичного доведення.

Аксіома (від гр. аєіюца — значуще, гідне, прий­нятне положення) — це твердження певної теорії, яке при її деструктивній побудові приймається без доведення як вірне вихідне положення та кладеть­ся в основу доведення інших тверджень. Зазвичай це відомі та очевидні істини, правильність яких під­тверджена практикою.

Аксіоми, як правило, повинні:

а) бути достатніми для виведення всіх інших
тверджень теорії;

б) не виводитись з інших аксіом;

в) широко використовуватись для доведення тео­
рем.

Теореми (від гр. бєсо^гща — розглядаю, дослі­джую) — це положення чи твердження, істинність яких встановлюють шляхом доведення (доказу), за­снованого на аксіомах або доведених раніше поло­женнях.

Як і весь процес пізнання, теореми, аксіоми, закони, закономірності, гіпотези, ідеї, тобто всі скла­дові загальної системи знань, оперують однознач­но визначеними категоріями. Категорія (від гр. ^атщорих — вислів, вираз) є формою мислення, яка відображає універсальні властивості та співвідно­шення об'єктивної дійсності. По суті, категорії — це спосіб засвоєння конкретного і пізнання ще не виявлених і не усвідомлених елементів дійсності.

5.2. Методологія і методи наукового пізнання

Методологія — це філософське вчення про мето­ди пізнання. У широкому розумінні методологія — це спосіб усвідомлення будови науки і методів її ро­боти, а у вузькому — сукупність принципів, методів, прийомів та процедур дослідження, що застосову­ються в тій чи іншій спеціальній галузі знань (кон­кретна наукова методологія).

Предметом вивчення методології є методи науки, тобто способи дослідження явищ, які визначають підхід до їх вивчення, планомірний шлях їх пізнан­ня та встановлення істини, а також сфера їх застосу­вання.

Методологія може бути загальною і частковою. Загальна методологія науки — це матеріалістична діалектика і теорія пізнання розвитку наукового знан­ня в цілому. Часткова методологія базується на за­конах окремих наук, особливостях пізнання конкрет­них процесів. Вона виявляється в існуванні, з одного боку, теоретичних узагальнень і принципів цих наук, а з іншого — часткових методів дослідження.

Історичний процес формування методології харак­теризується розвитком двох напрямків: метафізич­ного (спокій) та діалектичного (розвиток), які базу­ються на діаметрально протилежних підходах — ідеалістичному та матеріалістичному.

Підґрунтям наукової методології є принципи уні­версального взаємозв'язку, діалектичного протиріч­чя, єдності якісного і кількісного, діалектичного заперечення та відбиття.

Виходячи з принципу всезагального взаємозв'яз­ку, який потребує повного всебічного обліку зв'язків

і залежностей об'єкта, наукове дослідження, щоб уникнути однобічності вивчення певного явища, має врахувати всі його суттєві аспекти і зв'язки. Недо­тримання цього принципу може стримувати розви­ток науки, гальмувати вирішення її окремих про­блем.

Діалектичне протиріччя є внутрішнім самоза­переченням, яке передбачає одночасну єдність та антагонізм елементів і характеристик предметів або явищ.

Принцип єдності якості та кількості, або якіс­ного і кількісного підходів, у наукових досліджен­нях полягає в тому, що взаємозалежність цих кате­горій визначається самою діалектичною природою буття, забезпечуючи розмаїття явищ: нагромаджен­ня кількісних змін приводить до виникнення нової якості. Якість і кількість є формою відображення та ступенями пізнання предметів і явищ у сфері їх без­посереднього буття. Категорія якість виражає при­таманну речам специфічну визначеність, а кількість є відношенням якісно тотожних речей як дискрет­них одиниць певної множини. Обидва поняття є сту­пенями загального процесу пізнання, вихідним пунк­том системи категорій. Якість і кількість діалектич­но тотожні: кількість є фактором, що зумовлює якість.

Сутність принципу діалектичного заперечення полягає в необхідності дотримання спадковості при переході від старого до нового, від попереднього до наступного. Попереднє заперечується, але не абсо­лютно, а відносно, та не у всіх, а лише у визначених відношеннях.

Відповідно до принципу відображення людське пізнання є цілеспрямованим процесом активного

відображення об'єктивного світу свідомістю люди­ни у формі суб'єктивних ідеальних образів.

Основними формами відображення є:

— споглядання через відчуття (психічний процес
відображення властивостей предметів і явищ об'єк­
тивної дійсності, які безпосередньо впливають на
органи чуттів), сприйняття та уявлення (формуван­
ня чуттєво-наочних образів предметів або явищ дійс­
ності, що зберігаються та відтворюються у свідомості
людини поза безпосереднім впливом їх на органи
чуттів). Вони дають конкретно-наочне знання про
зовнішню сторону речей, одиничні явища;

— мислення (поняття, судження, умовивід), яке
пов'язане з абстрагуванням та узагальненням і надає
нам знання загального, сутності явищ.

Для дослідника важливе значення має виконан­ня цього принципу. Розглядаючи пізнання як від­дзеркалення об'єктивної реальності, дослідник обо­в'язково приходить до проблеми теорії пізнання. Розвиток науки є накопиченням фактів і методів та їх кількісним перетворенням на нову теорію, систе­му знань. Отже, пізнання — це процес руху думки до об'єктивного знання, повного і всебічного розкрит­тя сутності явища, що вивчається. Пізнання скла­дається з багатьох аспектів взаємодії людського мис­лення і об'єктивно існуючої природи, головний із яких — здатність мислення відображати об'єктивну дійсність. Уся пізнавальна діяльність ґрунтується на відображенні, яке пов'язує буття і свідомість.

5.3. Діалектичний підхід в економічних дослідженнях

Діалектика є наукою про загальні закони існу­вання всесвіту, його пізнання та зміни. Діалектика має нерозривні зв'язки з логікою та теорією пізнан­ня: всі вони оперують загальними законами існуван­ня всесвіту і мислення, вивчаючи різні аспекти єди­ного об'єкта — універсальні закони логіки. За своєю структурою діалектика є цілісною системою прин­ципів, законів та категорій. Як відомо, категорії — це основні поняття теорії пізнання, що носять за­гальний характер. Закони виявляють і формулюють суттєві зв'язки між категоріями, тоді як принципи забезпечують синтез теоретичного і практичного осво­єння світу, є вихідними положеннями теорії як цілісної системи.

Дійсності та пізнанню об'єктивно притаманна діалектика, тому мислення повинне оперувати ка­тегоріями діалектично, як взаємно пов'язаними, рухливими, несуперечливими, досить гнучкими. Система, сформована саме з таких категорій, відоб­ражає універсальний зв'язок і рух предметів дійс­ності. Оскільки всесвіт і його прояви є безкінечни­ми, не може існувати кінцева, самодостатня та не­змінна універсальна сукупність категорій. Але всі категорії, якими оперує наука, можуть та повинні бути систематизовані за принципами єдності діалек­тики, логіки, теорії пізнання; сходження мислення від абстрактного до конкретного; єдності історично­го і логічного, а також, виходячи із закономірності поступального розвитку пізнавального процесу.

Наукові закони виражають певний порядок при­чинного, необхідного і стійкого зв'язків між явища­ми і властивостями матеріальних об'єктів, коли зміна одних явищ спричиняє певну зміну інших. Слід пам'я­тати, що, по-перше, ступінь повноти й точності об'єк­тивних законів залежить від ступеня розвитку теорії, практики і пізнання; по-друге, закони виявляють принципи функціонування та тенденції саморуху системи у чистому вигляді, абстрагуючись від конк­ретних деталей та випадкових зв'язків.

Діалектичний підхід дає змогу виділити три гру­пи законів — окремі, особливі та загальні. Окремі (або спеціальні) закони застосовуються у визначе­них вузьких галузях знань (економіка, хімія, фізи­ка, біологія, історія); особливі відображають деякі сторони руху і розвитку в усіх або багатьох формах (математика, кібернетика), а загальні формулюють універсальні явища та процеси, які мають місце у розвитку природи, суспільства та мислення.

Ще один важливий елемент теорії — принцип — означає вимогу до розгортання знання у систему, де всі теоретичні положення логічно пов'язані між со­бою та певним випливають чином одне з одного.

Основними структурними підсистемами діалек­тики економічних досліджень, таким чином, є за-гальнонаукові та окремі (спеціальні) закони, прин­ципи і категорії.

Відповідно до цього в економічних дослідженнях використовують:

1) категорії:

— загальнонаукові (одиничне, особливе та за­гальне; причина та наслідок; необхідність та випад -

ковість, можливість та дійсність; форма та зміст; сутність та явище);

— спеціальні (валовий продукт, додана вартість,
ціна, собівартість, прибуток, інвестиції, рентабель­
ність, окупність, амортизація, продуктивність пра­
ці, власність, попит, пропозиція, товар, гроші, фак­
тори виробництва та ін.);

2) принципи:

— загальнонаукові (розвитку, збігу начала і са­
мого принципу, сходження від абстрактного до кон­
кретного, відповідності логічного та історичного);

— спеціальні (комплексності, ефективності, опти-
мізації витрат, раціонального'розміщення виробни­
чих сил, вирівнювання розвитку економічних рай­
онів тощо);

3) закони:

— загальнонаукові (переходу кількісних змін у
якісні, єдності та боротьби протилежностей, запе­
речення заперечення);

— спеціальні (закони зростаючих потреб, нако­
пичення капіталу, циклічності, товарного виробниц­
тва, вартості, попиту та пропозиції, економії часу,
грошового обігу, попиту та зниження дохідності,
конкуренції, зростання продуктивності праці, інтер­
націоналізації виробництва тощо).

Проведення наукових досліджень соціально-еко­номічних процесів і явищ передбачає піироке вико­ристання надійного методичного арсеналу. Це, зви­чайно, не означає, що при вивченні того чи іншого процесу слід застосовувати всі відомі методи. У кож­ному конкретному випадку використовуються ті з

них, які дають змогу розкривати сутність змін, що відбуваються у визначеній сфері, оцінювати їх соці­ально-економічні наслідки, визначати перспективи розвитку.

Пропонуємо розглядати всю сукупність методів, що застосовуються у процесі дослідження, як упо­рядковану систему, складену з двох блоків — загаль-нонаукових та спеціальних методів.

До загальнонаукових належать емпіричні, тео­ретичні методи, а також методи, що використову­ються як на теоретичному методи, так і на емпірич­ному рівнях дослідження. Науковцю, в якій би галу­зі знань він не працював, також важливо знати базо­ві наукові категорії (понятійний апарат) і принципи дослідження будь-яких явищ та предметів матеріаль­ного світу.

До складу спеціальних методів, широко застосо­вуваних під час проведення соціально-економічних досліджень, входять методи збору та узагальнення інформації, аналізу, прогнозування, моделювання, програмно-цільові, евристичні та ін.

Обидві групи методів в узагальненому викла­денні представлені у наступних розділах, що дасть можливість тим, хто робить свої перші кроки у са­мостійному науковому пізнанні світу, систематизу­вати власні знання і отримати відповідну методич­ну підтримку.

Запитання і завдання для самоконтролю

 

3. Яке значення має гіпотеза у процесі науково­
го дослідження?

4. Розкрийте відмінності загальної та часткової
методології.

5. Якими є принципи діалектико-матеріалістич-
ного світогляду? Розкрийте підґрунтя методології.

6. Охарактеризуйте сутність трьох основних груп
законів наукового пізнання — окремих, особливих,
загальних.

7. Охарактеризуйте сутність теорії та основні
підходи до її визначення.

8. Назвіть етапи розробки теорії.
88

Розділ 6