Розділ 4. Інформаційна база наукових

ДОСЛІДЖЕНЬ........................................... 63

4.1. Роль інформації у наукових дослі­
дженнях та класифікація наукових
документів................................................. 63

4.2. Структура та призначення наукових
документів................................................. 69

4.3. Принципи збору інформаційного
матеріалу.................................................. 73

Розділ 5. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ НАУКОВОЇ

МЕТОДОЛОГІЇ.......................................... 77

5.1. Місце теорії в наукових дослідженнях 77

5.2. Методологія і методи наукового
пізнання...................................................... 82

5.3. Діалектичний підхід в економічних
дослідженнях............................................. 85

Зміст

Розділ 6. ЗАГАЛЬНІ МЕТОДИ НАУКОВИХ

ДОСЛІДЖЕНЬ......................................... 91

6.1. Основні групи загальних методів............. 91

6.2. Логічні закони та правила........................ 98

6.3. Правила аргументації............................. 105

Розділ 7. СПЕЦІАЛЬНІ МЕТОДИ ЕКОНОМІЧ­
НИХ ДОСЛІДЖЕНЬ................................. 111

7.1. Методи збору та узагальнення інфор­
мації......................................................... 112

7.1.1. Методи спостереження та збору даних 113

7.1.2. Методи вибіркового спостереження... 120

7.1.3. Методи групування................................. 123

7.1.4. Таблично-графічні методи....................... 127

7.2. Методи аналізу......................................... 133

7.2.1. Методи інформаційно-логічного
аналізу....................................................... 141

7.2.2. Методи детермінованого (функціо­
нального) факторного аналізу................ 151

7.2.3. Методи стохастичного (кореляцій­
ного) факторного аналізу......................... 165

 

7.3. Методи прогнозування........................... 170

7.4. Методи моделювання............................. 178

7.5. Програмно-цільовий метод..................... 182

7.6. Евристичні методи................................... 186

ДОДАТКИ.................................................................. 191

Додаток А. Основні показники наукової

та інноваційної діяльності в Україні 192

Додаток Б. Приклади обґрунтування

теми наукових досліджень...................... 212

Додаток В. Правила оформлення резуль­
татів наукових досліджень...................... 236

Зміст

і------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------ MM____________________________________________________________________________________________

Глосарій......................................................... 253

Навчально-методичні матеріали.............. 273

Рекомендована література для поглиб­
леного вивчення........................................... 287

ВСТУП

Незважаючи на те, що підвищується науковість лекцій, молоді фахівці не завжди вміють застосову­вати набуті знання та в цілому недостатньо підго­товлені до творчої наукової роботи. Тому необхідно глибше, у повному обсязі оволодівати програмними матеріалами навчальних закладів та постійно удос­коналювати свої знання, набувати навичок дослід­ника, розширювати теоретичний кругозір. Без цьо­го важко орієнтуватись у постійно зростаючому об­сязі наукової інформації.

Процес підготовки кваліфікованих кадрів сьо­годні все більше орієнтується на самостійну роботу, близьку до дослідницької. Завдання цього підручни­ка — максимальною мірою сприяти розвиткові нау­кової творчості у будь-якій діяльності, зокрема у га­лузі економіки.

Науково-дослідна робота — це головний шлях набуття, примноження й оновлення знань, який пе­редбачає уміння ставити наукові завдання, плану-

Вступ

вати їх виконання, організовувати збір та обробку інформації, а також створювати умови для генеру­вання нових ідей та їх практичної реалізації. Досвід наукової роботи набувається протягом усього твор­чого життя вченого, а фундаментом для нього є знан­ня основ методології наукових досліджень.

Студентам ці знання допоможуть під час освоєн­ня нових дисциплін, самопідготовки, написання курсових і дипломних робіт, рефератів, проходжен­ня виробничої і педагогічної практики, у процесі навчання в аспірантурі тощо. Крім того, оволодіння методологією наукових досліджень, безумовно, буде корисним і поза рамками навчального процесу — під час ведення диспутів / спорів, обстоювання різних поглядів, вибору найбільш аргументованих позицій.

Ознайомлення з цим підручником, на думку ав­торів, дасть читачеві цілісне уявлення про науку як систему знань і знаряддя пізнання, сформує погля­ди на методологію наукового пізнання, сутність за-гальнонаукових та спеціальних методів і принципів проведення дослідження та оформлення їх резуль­татів.

Для наочності більшість із названих вище питань буде орієнтовано на підготовку та проведення еко­номічних досліджень. Зокрема, це стосується вибо­ру теми, послідовності досліджень, методів пошуку й обробки інформації, аналізу отриманих резуль­татів, формулювання висновків і пропозицій.

Розділ 1

НАУКА ЯК ПРОДУКТИВНА СИЛА

1.1. Предмет і сутність науки та її головна функція

Наука — явище складне і багатогранне. Дати їй остаточне визначення не можливо. У літературі є багато різних підходів щодо цього. Часто науку роз­глядають як форму суспільної свідомості або систе­му достовірних, безперервно оновлюваних знань про об'єктивні закони розвитку природи і суспільства. Під терміном наука також можна розуміти су­купність соціальних інструментів або доцільну ді­яльність певної спрямованості чи систему знань, що постійно розвивається як безпосередня продуктив­на сила суспільства. Разом із цим наука — це також особлива форма людської діяльності, яка склалася історично і має своїм результатом цілеспрямовано відібрані факти, гіпотези, теорії, закони і методи до­слідження.

Безпосереднім завданням науки є опис, пояснен­ня і прогнозування процесів та явищ дійсності на основі законів, що нею відкриваються. Предметом науки є пов'язані між собою форми руху матерії або

особливості відображення їх у свідомості. Матері­альні об'єкти природи визначають існування бага­тьох галузей знань, які, у свою чергу, адекватно відображають, відтворюють структуру об'єктів у системі наукових знань про них. Отже, наука — це знання, зведені в систему. Однак не всі знання, зве­дені в систему, адекватні науці. Наприклад, прак­тичні посібники зі слюсарної, теслярської, коваль­ської справи є певною системою знань, але їх не мож­на віднести до наукових, оскільки вони не розкри­вають нових явищ у технології виробництва, а міс­тять конкретні прийоми виконання робіт, що по­стійно повторюються.

Слід розрізняти поняття наука і знання. Знан­ня — це продукт науки і водночас її матеріал. Знання можуть бути буденними і науковими. Наукові знан­ня відрізняються від буденних послідовним і систе­матизованим характером, а також тим, що створю­ють нові поняття, закони і теорії. Якщо основою бу­денних знань є прості індуктивні узагальнення, емпі­ричним чином встановлені правила, то наукові знан­ня спираються на методи пізнання і закономірності.

Кожна наука включає в себе такі важливі ком­поненти: теорію, методологію, методику і техніку досліджень, результати досліджень, що надходять у практику, вчених з їх знаннями і здібностями, науково-дослідні заклади.

Сучасна система наукових знань представлена такими основними групами наук: природничими, технічними, суспільними. Вони між собою тісно взаємопов'язані. Складний, комплексний характер сучасних проблем вимагає поглиблення інтеграції суспільних, природничих і технічних наук. У свою чергу, міждисциплінарні дослідження потребують

відповідних форм організації науки — мобільних, гнучких,ефективних.

Наука виникла із практики і розвивається пере­важно на її основі. Головна функція науки полягає у пізнанні об'єктивного світу. Протягом багатьох століть єдиною функцією науки було знання — на­копичення фактів і розкриття закономірностей навколишнього світу. Наука вивчала світ "яким він є", але не ставила питання про те, "яким він має бути". Промислова революція розставила нові ак­центи — зародилася і почала розвиватися нова функ­ція науки, пов'язана з її участю у розвитку та вдос­коналенні матеріального виробництва. А науко­во-технічний прогрес XX ст. привів до становлення ще однієї функції науки — функції управління.

1.2. Класифікація наук

Форми існування матерії визначають існування багатьох галузей знання, які об'єднуються у три великі групи: природничі та технічні (фізика, хімія, біологія тощо), суспільні науки (економіка, філологія, історія та ін.) та наука про мислення (філософія, логіка, психологія тощо). Загальна кла­сифікація сучасних наук установлює взаємозв'язки між трьома головними розділами наукового пізнан­ня, колене з яких створює цілу систему. Для подаль­шої класифікації наук використовують методологіч­ний, гносеологічний і логічний підходи.

Методологічний підхід базується на взаємодії, взаємопроникненні та синтезі діалектичних, загаль­них і конкретно-наукових принципів класифікації, різних сфер пізнання і суспільної практики. Тому

методологічні принципи класифікації наук зумов­лені природою відображених ними зв'язків — зов­нішніх і внутрішніх. Зовнішні зв'язки ґрунтуються на принципі координації, тобто узгодженості, відпо­відності, а внутрішні — субординації, або підпоряд­кованості.

Виходячи з гносеологічного підходу, принципи класифікації наук поділяються на об'єктивні і суб'єк­тивні. У першому випадку зв'язки наук виводяться зі зв'язків самих об'єктів, у другому — залежать від здатності суб'єкта до абстрактного мислення.

З логічного погляду класифікація наук базується на виділенні різних сторін загального зв'язку між ними, врахуванні співвідношення загального і част­кового, абстрактного і конкретного за двома принци­пами — спаду загального і зростання конкретного.

За характером спрямованості та відношенням до суспільної практики науки поділяють на фундамен­тальні і прикладні. Мета фундаментальних наук — пізнання матеріальних основ і об'єктивних законів руху та розвитку природи, суспільства і мислення як таких, безвідносно до можливого практичного використання. У зв'язку з цим фундаментальні на­уки прийнято називати "чистими".

Безпосереднім завданням прикладних наук є розробка на базі досягнень фундаментальних наук не лише конкретних пізнавальних, а й практичних проблем, пов'язаних з активною цілеспрямованою діяльністю людей. Відтак показником ефективності досліджень у сфері прикладних наук є не лише отри­мання істинного знання, а і його безпосереднє втілен­ня, значення для життєдіяльності людини.

Класифікація наук відбивається на структурі наукових закладів, плануванні та координації до-

сліджень у різних сферах науки, зв'язках міме тео­ретичними, прикладними науками і практикою, ор­ганізації бібліотечної справи і бібліотечної класифі­кації тощо.

1.3. Науково-технічний потенціал України

В Україні до початку 90-х років XX ст. було ство­рено потужний науково-технічний потенціал, тоб­то сукупність кадрових, матеріально-технічних, фі­нансових, інформаційних ресурсів науки, об'єдна­них певними організаційними принципами і струк­турою управління. Рівень науково-технічного потен­ціалу визначається системою кількісних та якісних показників, основні з яких представлено у табл. 1.1 та дод. А.

Таблиця 1.1. Розвиток науково-технічного потенціа­лу України

 

 

Назва показників	Роки
Кількість органі­зацій, що викону­вали наукові до­слідження та роз­робки, одиниць
Обсяг виконаних науково-техніч­них робіт до ВВП, %	1,81	1,36	1,36	1,20	1,20	0,87	1,11	1,10

Закінчення табл. 1.1

 

Кількість спеціа­лістів, що вико­нували НДДКР, тис. осіб	295,0	160,1	142,5	134,4	126,0	120,8	113,3	107,4

Джерело: Україна в цифрах у 2002 році: Короткий статис­тичний довідник. — К.: Консультат, 2003. — С. 178.

В Україні діє розгалужена мережа наукових орга­нізацій різних типів, діяльність яких спрямована на забезпечення належного науково-технічного рівня практично всіх сфер національної економіки.

У 2002 р. наукові дослідження і розробки викону­вали 1477 організацій, у яких працювало 107,4 тис. спеціалістів. Традиційно найбільша кількість нау­кових організацій (майже 70 % від їх загальної кількості) зосереджено у промислово розвинених ре­гіонах (рис. 1.1). Так, у м. Києві знаходяться 25,6 % наукових організацій, у Харківській області — 15,3, Дніпропетровській — 7, Донецькій — 6,2, Львів­ській — 6,4, Одеській — 4,8, Запорізькій області — 2,8 Уо¹.

Криза в економіці призвела до значного зниження показників інноваційної діяльності в Україні. Про­тягом останніх 10 років кількість створених зразків нових типів техніки зменшилась з 593 до 335, кіль­кість комплексно механізованих і автоматизованих цехів, дільниць, виробництв — у 4,6 раза, впрова­дження нових прогресивних процесів — майже у 4 ра-

зи, освоєння виробництв нових видів продукції — майже в 1,5 раза.

Найважливішім елементом наукового потенціалу є кадри. У 1990 р. в науці та науковому обслуговуванні було зайнято 313,1 тис. осіб, 2000р. — 120,8 тис, з яких науковий ступінь мали лише 18 % — 4,3 тис. докторів і 17,9 тис. кандидатів наук. Проте ці показ­ники могли б бути значно кращими: слід зважити на те, що протягом останніх років з України виїжджає кожен десятий з числа тих, хто захистив кандидат­ську дисертацію, та кожен шостий доктор наук².

Рис. 1.1. Територіальне розміщення і концентрація наукових організацій в Україні, 2002 р.

Джерело: Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Стат. зб. / Держкомстат. — К., 2003. — С 11.

Для того щоб вивести економіку України на ба­жаний рівень, необхідно реалізувати інноваційну модель, а це вимагає належного фінансування та відповідних стимулів. Світова практика доводить: якщо на науку спрямовується менше 2 % ВВП, по­чинається скорочення науково-технічного потенціа­лу, а за ним — руйнація економіки.

Створення необхідних умов для розвитку і вико­ристання науково-технічного потенціалу — найбільш правильний і короткий шлях для здійснення пози­тивних змін у науково-технологічній та інноваційній сферах. Обсяги річних витрат на науку в розрахунку на одного дослідника в Україні та окремих зарубіж­них країнах представлено на рис. 1.2.

Джерела: Становление научной системы Украины: Информ.-аналит. м-лы / Под научн. ред. А.П. Шлапана, Я.С. Яцкива. — К.: ЦИНТП и ИН им. Г.М. Доброва, НАН Украины, 2001. — С. 18; Актуальні питання методології та практики науково-технічної по­літики / Б.А. Малицький, І.О. Булкін, І.Ю. Єгоров та ін. — К.: УкрІНТЕІ, 2001. — С 112.

Частка фінансування науково-дослідних і дослід­но-конструкторських робіт (НДДКР) у ВВП у 2001 р. становила 1,2 %, у тому числі за рахунок держбю­джету — 0,37 %. У розвинених країнах світу част­ка державних витрат на НДДКР у ВВП становить: у Фінляндії — 0,95 %, в Японії — 0,87 %, у Швеції — 0,86 %, в СІЛА — 0,56 % ³.

Тим часом у Чехії, Угорщині та Польщі протя­гом 90-х років XX ст. вдалося зберегти нормальне співвідношення витрат на науку та освіту до ВВП, а з урахуванням зростання обсягів валового продук­ту — суттєво підвищити рівень фінансування галу­зей, що мають вирішальне значення для інновацій­ного розвитку економіки.

Аналіз науково-технічного та інноваційного роз­витку багатьох країн світу свідчить, що за умов нау-коємності ВВП на рівні 0,9 % наука стає витратною галуззю, а економічну віддачу від інвестування в нау­ку можна отримати лише у разі перевищення цього критичного рівня. Для країн зі значною "тіньовою" економікою цей показник зростає. Так, для України критичне значення наукоємності ВВП має становити 1,7 %, що встановлено Законом "Про наукову і науко­во-технічну діяльність". Можливо, це — одна з при­чин того, що Україні зараз невигідне фінансування науки як в економічному, так і в соціальному плані.

Країни, що підтримують лише соціокультурну та пізнавальну функцію своєї науки, зазвичай стають донорами інтелектуального потенціалу для інших країн. Попит на фахівців із таких спеціальностей, як біотехнологія, програмування, телекомунікації,

теоретична фізика, постійно зростає в першу чергу у високорозвинених країнах світу, зокрема США, Німеччині, Франції, Японії. У результаті відбуваєть­ся процес "відпливу умів" до країн з більш приваб­ливими для науково-дослідної роботи фінансовими та соціальними умовами.

Фінансування науки в України здійснюється з різних джерел, основним із яких є державний бю­джет. Рівень фінансування науки з бюджету за пері­од з 1996 по 2000 р. знизився у півтора раза (рис. 1.3).

—*—Частка державних витрат

—•— Частка іноземних витрат

—•— Витрати бізнес-секторів у постійних цінах

—і— Частка бізнес-сектору

у, Державні витрати в постійних цінах —*— Іноземні витрати в постійних цінах

Рис. 1.3. Динаміка наукових витрат економічних суб'єктів в Україні

Джерело: Становление научной системы Украины: Информ.-аналит. м-лы / Под научн. ред. А.П. Шлапана, Я.С. Яцкива. — К.: ЦИНТП и ИН им. Г.М. Доброва, НАН Украины, 2001. — С. 19.

Крім того, копіти надходять від прямих договорів із замовниками (у тому числі — зарубіжними), від спеціальних позабюджетних фондів. Використову­ються власні кошти організацій. Рівень асигнувань на проведення НДДКР з урахуванням дефляторів ВВП становив у 2000 р. близько 35 % рівня 1991 р. Причому, темпи падіння витрат на наукові дослі­дження та розробки були вищими за темпи падіння ВВП. Слід зазначити, що ряд країн світу, наприклад Японія, Південна Корея, у другій половині 90-х ро­ків XX ст. обрали стратегію інтенсивного нарощу­вання науково-технічної сфери.

1.4. Організація науково-дослідної діяльності в Україні. Підготовка кадрів та їх зайнятість

Наукова галузь в Україні має розвинену мережу організацій. Вона об'єднує наукові заклади, проект­но-конструкторські організації, дослідно-експери­ментальні лабораторії та підрозділи.

До наукових і науково-педагогічних працівників належать:

1) академіки і члени-кореспонденти всіх акаде­мій (Національної академії наук України, Україн­ської академії аграрних наук, Академії медичних наук України, Академії педагогічних наук Украї­ни, Академії правових наук України, Академії інже­нерних наук України)⁴;

2) всі особи, що мають науковий ступінь і вчене
звання, незалежно від характеру і місця роботи;

3) особи, які ведуть науково-дослідну роботу в нау­
кових закладах, а також науково-педагогічну робо­
ту у вищих навчальних закладах;

4) спеціалісти, зайняті науковою роботою на проми­
слових підприємствах та у проектних організаціях.

Провідною ланкою системи наукових кадрів є наукові працівники вищої кваліфікації, тобто осо­би, що мають науковий ступінь і вчене звання. У нашій країні будується трирівнева система науко­вих ступенів: магістра, кандидата наук, доктора наук. Присуджуються вчені звання академіка і чле-на-кореспондента Національної академії наук, про­фесора, доцента, старшого наукового співробітника. Ці звання надають особам за результатами науково-дослідної та науково-педагогічної діяльності. Крім того, в наукових закладах є посади провідного, стар­шого і молодшого наукових співробітників.

Науковий потенціал України зосереджений у чотирьох основних секторах: академічному, галузе­вому, вищої освіти і заводському (табл. 1.2).

Найбільша частина наукових кадрів країни (50 %) зайнята у галузевому секторі. Галузевий сектор нау­ки виконує переважно прикладні дослідження, які забезпечують зв'язок науки з виробництвом.

На другому місці перебуває сектор вищої освіти (1/3), де основним завданням науковців є передача знань та підготовка профільних висококваліфікова­них спеціалістів. Основним функціонально-структур­ним підрозділом навчального закладу, що здійснює освітню і наукову роботу, є кафедра. Також при ви­щих навчальних закладах можуть бути організовані

Таблиця 1.2. Розподіл за секторами науки органі­зацій, що виконують наукові та науково-технічні роботи в Україні, одиниць

 

Сектори	1991 р.	1995 р.	1999 р.	2000 р.	2001 р.	2002 р.
Усього
у тому числі:
академічний
галузевий
вищої освіти
заводський

Джерела: Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Стат. зб./ Відп. за випуск Л.Г. Луценко / Держкомстат. — К., 2002. — С. 10; Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Стат. зб. / Держкомстат. — К., 2003. — С 9.

науково-дослідні заклади: інститути, проблемні або галузеві лабораторії, центри, навчальні, дослідні, експериментальні господарства тощо.

Решта науковців (близько 20 %) припадає на ака­демічний сектор, де проводяться фундаментальні дослідження. Науково-дослідні інститути академіч­ного сектору здійснюють фундаментальні наукові дослідження, координують свою роботу з іншими дослідними закладами, готують наукові кадри, орга­нізовують конференції, пропагують наукові знання.

Важливе значення для інноваційного розвитку країни мають регіональні наукові комплекси (великі об'єднання наукових закладів, створені у Києві та Харкові з метою прискорення фундаментальних до­сліджень і розробки стратегічних проблем, та галу­зеві наукові центри, націлені на розробку комплек-

су проблем переважно в рамках однієї науки або га­лузі народного господарства).

На 2001 р. в Україні за типами наукових закладів за чисельністю фахівців, які виконували наукові та науково-технічні роботи, склалась така структура: 67,54 % науково-дослідних інститутів; 1,79 — кон­структорських організацій; 8,99 — вищих навчаль­них закладів; 7,46 — науково-дослідних та конст­рукторських підрозділів на промислових підприєм­ствах; 1,79 — проектних та проектно-пошукових організацій; 0,31 — дослідних заводів; 3,47 % інших організацій⁵. Причому, більше половини організацій виконували наукові дослідження у сфері технічних наук. За ними у порядку зменшення частки сліду­ють сільськогосподарські, медичні та будівельні.

Зростає кількість науково-дослідних організацій та вищих навчальних закладів і, навпаки, зменшу­ється кількість конструкторських організацій, до­слідних заводів, проектних та проектно-наукових організацій, науково-дослідних та конструкторських підрозділів на промислових підприємствах. Безпе­речно, це негативно позначається на можливостях матеріалізації наукових розробок, свідчить про по­гіршення готовності наукового сектору до супроводу інновацій протягом усього їх життєвого циклу.

На думку експертів, збільшення загальної кіль­кості наукових організацій в Україні значною мірою пояснюється їх подрібненням. Про це, зокрема, свідчить постійне зниження середньої кількості пра­цівників наукових організацій. У 2000 р. вона ста­новила 128 осіб проти 334 у 1991 р. та 202 осіб у

1995 р. Разом із тим, чисельність працівників основ­ної діяльності наукових організацій з 1991 по 2000 р. скоротилась у 2,2 раза⁶.

Заслуговує на увагу те, що при зменшенні кіль­кості працівників найвищої кваліфікації в наукових організаціях зростає їх загальна чисельність у країні. Отже, дедалі більше людей зі вченими ступенями пра­цюють за межами сфери наукових досліджень.

Незважаючи на значне скорочення кількості пра­цівників наукових організацій, насиченість Украї­ни науковими кадрами залишається досить висо­кою.

У розрахунку на 1000 осіб економічно активного населення припадає 5,2 виконавця наукових та нау­ково-технічних робіт, у тому числі дослідників — 3,9. Ці показники відповідають рівню таких країн, як Іспанія, Польща, Чехія, Угорщина, але більш як удвічі поступаються промислово розвиненим краї­нам, наприклад Японії та Німеччині⁷.

Україна традиційно вважається державою з ваго­мим науковим потенціалом, визнаними у світі нау­ковими школами, розвиненою системою підготовки кадрів. Основними формами підготовки наукових і науково-педагогічних працівників вищої кваліфі­кації є аспірантура і докторантура. Підготовка кан­дидатів і докторантів наук здійснюється вищими на­вчальними закладами третього і четвертого рівнів акредитації та науково-дослідними установами.

_____________________________________________ Розділ 1

За даними Державного комітету статистики⁸, після набуття державою незалежності спостерігався стрімкий розвиток мережі закладів, що здійснюють підготовку наукових кадрів. Так, за останні 10 років кількість аспірантур зросла в 1,4 раза (з 312 до 434), докторантур — у 2,3 раза (з 93 до 215) (табл. 1.3).

Переважна більшість закладів, що здійснюють підготовку аспірантів, підпорядкована шести мініс­терствам та академіям наук: Національній академії наук — 29 %, Міністерству освіти і науки — 26, Українській академії наук — 9, Академії медичних наук — 6, Міністерству охорони здоров'я та Мініс­терству аграрної політики — по 5 %.

Схожа ситуація спостерігається і з підпорядкова­ністю докторантур: Міністерству освіти і науки — 41 %, Національній академії наук — 31, Українській академії аграрних наук — 5, Міністерству охорони здоров'я — 4, Академії медичних наук — 3 %.

Аспірантури та докторантури досить рівномірно розподіляються за типами закладів, при яких вони створені. Так, при вищих навчальних закладах пра­цює 46 % (200) аспірантур та 56 % (120) докторан­тур, а при науково-дослідних інститутах відповідно 54 % (234) та 44 % (95).

Стабільне зростання мережі закладів з підготовки наукових кадрів привело до відповідного збільшення їх контингентів. Так, за період 1991—2001 pp. чи­сельність аспірантів збільшилась у 1,8 раза (з 13,6 до 24,3 тис), докторантів — у 2,2 раза (з 0,5 до 1,1 тис).

Переважна більшість аспірантів і докторантів на­вчаються у галузі технічних, економічних та фізи-

ко-математичних наук (що в сукупності становить відповідно 48 та 45 %). Привертає увагу кількісне зростання наукових кадрів, що готуються у галузі державного управління: у 2001 р. навчалось 177 ас­пірантів та 37 докторантів, що відповідно у 5 та 6 ра­зів більше, ніж чотири роки тому.

Розвиток мережі закладів, які надають можли­вість підвищувати рівень освіти, призвів до відпо­відного збільшення прийому до аспірантури та док­торантури. Так, за 90-ті роки зазначений показник зріс у 1,9 раза. Природним наслідком збільшення контингенту майбутніх наукових кадрів стало зрос­тання кількості осіб, які закінчили аспірантуру та докторантуру. Проте, як і десять років тому, лише один із шести аспірантів залишає заклад із захище­ною дисертацією. Ситуація з докторантами ще гір­ша — там співвідношення один до одинадцяти.

Розподіл аспірантур та докторантур за регіонами нерівномірний. Більшість із них зосереджена у м. Киє­ві — відповідно 169 і 89, Харківській області — 58 і 27, Дніпропетровській — 26 і 14, Львівській — 29 і 8, Одеській — 23 і 13, Донецькій області — 24 і 10. В інших регіонах їх кількість обчислюється одиниця­ми, хоча немає жодного регіону, де не було б аспі­рантури чи докторантури.

На 1 жовтня 2001 р. в економіці України працю­вало 71,3 тис. докторів і кандидатів наук. Кожен третій з них брав участь у виконанні науково-дослід­них робіт. Більше половини загальної кількості до­слідників вищої кваліфікації, що займаються нау­ково-технічною діяльністю, працює у вищих на­вчальних закладах, третина — в установах академіч­ного профілю, понад 15 % — у галузевих і наукових організаціях і лише 7 докторів і 121 кандидат наук

(0,3 % від загальної кількості) зайняті у заводсько­му секторі науки.

Має місце відплив спеціалістів з науково-техніч­ної сфери. Лише в 2001 р. з організацій, які займа­лися виконанням наукових робіт, вибуло 28 тис. пра­цівників, у тому числі 15,3 тис. безпосередніх вико­навців наукових досліджень. У числі тих, хто вибув, понад 1,9 тис. докторів та кандидатів наук. Близько З тис. працівників звільнено за скороченням штату, 134 особи — у зв'язку з виїздом за кордон. Водночас було прийнято на роботу 22,6 тис. працівників, з яких близько 1,7 тис. спеціалістів вищої кваліфікації. Ос­танніми роками зростає число фахівців, які викону­ють наукові дослідження та розробки за сумісниц­твом: близько половини спеціалістів-сумісників ма­ють науковий ступінь доктора або кандидата наук.

1.5. Організаційно-функціональна трансформа­ція науково-технічного потенціалу

Національні інтереси України вимагають ефек­тивних заходів, спрямованих на збереження її нау­ково-технічного потенціалу, забезпечення ефектив­ного його використання для подолання кризових явищ у соціально-економічному розвитку. З метою організаційно-функціональної трансформації цього потенціалу передбачається реалізувати цілу систе­му заходів⁹, а саме:

регіони з урахуванням як державних, так і регіо­нальних інтересів та пріоритетів);

— посилення відтворювальної функції науково-
технічної діяльності;

— оптимізацію матеріально-речової та інтелекту­
альної складової науки в цілому.

Завдання регіоналізації, у свою чергу, вимагає:

— формування системи місцевих джерел фінан­
сування науково-дослідних, дослідно-конструктор­
ських робіт та інноваційної діяльності (у тому числі
спеціальних фондів підтримки регіональних про­
грам), забезпечення правового механізму їх утворен­
ня і використання;

— створення територіальних науково-виробни­
чих, інформаційних, сертифікаційних та інших цент­
рів;

— завершення формування регіональних органі­
заційних структур управління науково-технічним
розвитком;

— заснування експериментальних зон науково-
технічного розвитку, діяльність яких базуватиметь­
ся на активному використанні переваг "горизонталь­
ного" методу управління інноваційним процесом.

Світова практика засвідчує, що інтеграція науки та середнього і малого бізнесу має здійснюватись через спеціальні структури — бізнес-інноваційні центри і науково-технологічні парки, які виступа­ють засобами стимулювання розвитку регіональної економіки.

Проведення ефективної науково-технічної та ін­новаційно-інвестиційної політики на сучасному

етапі не можливе без створення дієвого механізму взаємодії центральних і місцевих органів виконав­чої влади. Головним завданням такого механізму є гармонійне поєднання загальнодержавних і регіо­нальних інтересів при вирішенні проблем соціаль­но-економічного та екологічного розвитку України, що потребує ефективної системи підготовки та пе­репідготовки кадрів для всіх галузей і сфер еконо­міки, а також надійного інформаційного забезпе­чення.

1.6. Міжнародна науково-технічна співпраця України

Для України, яка має вагомий науково-техніч­ний потенціал, міжнародна науково-практична спів­праця є одним із пріоритетних напрямів державної науково-технологічної політики.

У сучасному світі міжнародне співробітництво стало невід'ємною складовою наукового життя. Жодна, навіть найбагатпіа країна у вирішенні акту­альних проблем фундаментальних досліджень і ви­значенні пріоритетів науково-технологічного роз­витку не покладається лише на можливості власно­го наукового потенціалу.

Україні вдалося зберегти у діючому стані ряд наукових шкіл лише завдяки співпраці із вченими інших країн та участі у виконанні міжнародних проектів: підписано десятки міждержавних угод про співпрацю у сфері науки і технологій, розвивається науково-технічна співпраця між Україною та Євро­пейським Союзом — реалізуються такі ініціативи:

— TACIS — програма технічного сприяння краї­
нам, що виникли на теренах СРСР (за винятком
країн Балтії). Надається допомога економічним, со­
ціальним реформам і демократичним перетворенням;

— NCO COPERNICUS — програма комісії Євро­
пейської спільноти з науково-технічного співробіт­
ництва з країнами Центральної та Східної Європи
вартістю 350 тис. євро. Орієнтована на підтримку
прикладних досліджень і дослідно-конструктор­
ських робіт.

Крім того, активізується співробітництво з INTAS, спеціальною науковою структурою при Євросоюзі, яка займається фінансуванням спільних наукових проектів з країнами СНД.

Досить вагомою є співпраця через американські міжнародні фонди. Зокрема, особливу роль у роз­витку наукових відносин міме Україною та СІЛА ві­діграє Фонд цивільних дослідлсень і розвитку: за його програмами вітчизняні вчені беруть участь у вико­нанні спільних наукових проектів.

Одним із перспективних видів діяльності у нау­ково-технічній сфері є співпраця України з НАТО. У рамках програм Ради євроатлантичного партнер­ства українськими науковцями отримано понад 480 грантів, причому за їх кількістю Україна посідає друге місце серед країн Ради євроатлантичного парт­нерства, поступаючись лише Росії. Україною підтвер­джено її членство у такій міжурядовій міжнародній організації, як Об'єднаний інститут ядерних дослі­джень. Це надає українським науковцям можли­вість брати участь у проведенні фундаментальних досліджень у галузі високих енергій.