Природні конкурентні переваги та можливості їх реалізації

Міжнародна спеціалізація країни в галузі виробництва сировини, продовольства, легкої промисловості з сильною залежністю від природних та кліматичних умов, у некапіталомістких та ненаукоємних галузях насамперед пов'язана з природно властивими країні порівняльними перевагами (статичних порівняльних пере­ваг). Чим капіталомісткішою є галузь, чим більше її розвиток залежить від екстенсивного використання обмежених факторів виробництва (наприклад кваліфікованої робочої сили), тим біль­ше уваги слід приділяти тому, якою мірою країни поділені цими факторами.

Дещо інший підхід має домінувати у сферах наукоємних, з високими темпами технічного прогресу, інноваційної діяльності. У цьому разі вирішальне значення матимуть не природні пере­думовами та ресурсами, не рівень суспільної продуктивності пра­ці, навіть не достатній рівень капіталу та кількість кваліфікова­них робітників, а адекватна економічна політика уряду країни, спрямована на забезпечення технологічного лідерства. Саме поя­ва значного за масштабами сектора економіки, де основну роль відіграють технологічні фактори, що динамічно створюються, ви­правдовує формування так званої стратегічної торговельної по­літики та необхідність перегляду у зв'язку з цим концепцій між­народної торгівлі, які раніше застосовувались.

Слід зазначити, що М. Портер взагалі відмовився від терміна «порівняльні переваги», замінивши його ширшим поняттям — «конкурентні переваги». Останні, згідно з його теорією, визнача­ються складною системою (ромбом) факторів, що містить пара­метри факторів та попиту, розвиток споріднених та допоміжних галузей, стратегію фірм, їх структуру та суперництво. В цій конструкції факторні переваги є не лише одним із компонентів конкурентної переваги, а й більшою мірою такими, що створю­ються, а не є первісно даними перевагами. Інші дослідники one-

рують обома термінами (порівняльні та конкурентні переваги), проте розглядають їх у динамічному контексті, як фактори, що еволюціонують.

Україна на світовому ринку торговельних відносин, поки що не реалізовує свої природні переваги, на відміну від добре роз­винених постіндустріальних країн.

У нашій державі значного розвитку набули галузі металургій­ної та хімічної промисловості, АПК, є унікальна природна база і глибокі традиції культивування й експорту різноманітних про­дуктів харчування. Розгалужений рекреаційно-туристичний комплекс від Карпат до Азовського моря і від Чернігова до Кри­му й Одеси за відповідного інфраструктурного оснащення може і повинен стати важливим каналом валютних надходжень, зрос­тання місткості внутрішнього ринку. Геополітичне положення України сприяє формуванню такого структурного каркасу еко­номіки, як транзитні перевезення. Через нашу територію прохо­дять транзитом вантажі, транспортують нафту, газ, електроенер­гію, надаються інші міжнародні послуги у сфері транспорту, зв'язку, телекомунікацій. Ці конкурентні переваги України мож­на назвати природними, тобто такими, що інснують не внаслідок розвитку певних галузей економіки, а завдяки природно-ресурс­ному потенціалу України.

Структуру промисловості наша країна успадкувала з радян­ських часів: у 1991 році 25,6% виробництва припадало на базові галузі — металургію, хімію, енергетику та паливну промисло­вість, тобто на найбільш капітале-, енерго- та працемісткі й водночас екологічно небезпечні виробництва. За підсумками останніх років частка зазначених галузей не лише не знизилася, а й зросла.

Металургійний комплекс України забезпечує металом маши­нобудування, будівництво та інші галузі народного господарства країни. Він складається з чорної та кольорової металургій, що своєю чергою об'єднують основні й допоміжні виробництва — від добування сировини і палива та одержання допоміжних матеріа­лів до випуску прокату й металевих виробів.

Металургійний комплекс України — це видобуток, збагачення й агломерування залізних, марганцевих і хромітових руд, вироб­ництво чавуну, сталі й прокату, феросплавів, повторне викорис­тання металевої сировини, коксування вугілля, виробництво вог­нетривів та допоміжних матеріалів для них (флюсових вапняків тощо). Основним виробництвом є випуск готового металу, допо­міжним — виробництво сплавів.

Сучасна металургія чільне місце в міжгалузевій структурі про­мисловості України однак Ми провідна металургійна держава зі значними експортними можливостями, але процес переходу від

командно-адміністративної системи до ринкових відносин спри­чинив кризовий стан у металургійному комплексі.

У складі металургійного комплексу — понад 400 підприємств чорної та кольорової металургії.

Чорна металургія належить до базових галузей, її частка в промисловості — 24%. За виробництвом продукції чорної мета­лургії Україна посідає п'яте місце в світі після Японії, США, Китаю і Росії, випереджаючи такі високорозвинені країни, як Німеччина, Італія, Франція.

Металургійний комплекс України на чільному місці серед країн СНД. Питома вага в загальному обсязі виробництва стано­вить: залізної руди — 50%, марганцевої руди — 75%, коксу — 44%, чавуну — 43%, сталі — 36%, прокату — 35% (2001р.). Промисло­вість забезпечено власною сировинною базою. За видобутком за­лізної руди Україна посідає п'яте місце у світі після Китаю, Бра­зилії, Росії, Австралії, нам належить близько 30% світового видобутку марганцевої руди. Сталепродукція України відповідає міжнародним стандартам, а за окремими видами має міжнародну сертифікацію.

Ця промисловість має досить великий експортний потенціал. Сьогодні, галузь експортує близько 90% зробленої продукції. Підприємства галузі постачають на світовий ринок залізну руду, феросплави, чавун, прокатну заготівлю, різні види прокату (тру­би, лист, арматуру, вісі, рейки, сорт тощо).

Товарна структура зовнішньої торгівлі України протягом де­сятиліття майже не змінилася, як і номенклатура товарів, що забезпечують основну частину валютних доходів.

У цілому структура експорту охоплює багато видів національ­них товарів, але основні обсяги валюти, припадають на метали, товари хімічної промисловості, добрива, деякі види продукції харчової промисловості. Провідні позиції в українському експор­ті належать металопродукції (44% експорту), мінеральним про­дуктам і хімії (22%), продукція машинобудування — лише 12%.

Порівняння структури зовнішньої торгівлі України з аналогіч­ними показниками країн Центральної і Східної Європи буде, на жаль, не на нашу користь. По-перше, експорт сировини і товарів з низькою доданою вартістю з України в 4—10 разів перевищує аналогічні показники для Чехії, Угорщини та Польщі. По-друге, експорт продукції українського машинобудування у 2—5 разів нижчий країни Центральної Європи. А ще в 1995 р. частка про­дукції машинобудування в структурі експорту України станови­ла 19%, Словаччини - 18,8%, Польщі - 21,1%. Власне, розвива­ється вкрай небезпечне «сировинне омертвіння» економіки країни. На світових ринках за Україною поступово закріплюєть­ся стратегічно невигідна товарна структура експорту, що під­тверджує аналіз основних товарних позицій.

Наприклад, валютні надходження з реалізації металопродукції багато в чому залежать від примхливої кон'юнктури зовнішніх ринків, дій конкурентів і протекціоністських заходів країн - імпортерів. Спроби розширити експорт шляхом заниження цін зумов­люють антидемпінгові заходи щодо вітчизняних експортерів, і в наслідок знижується прибутковість поставок металопродукції. У 1999 р. фізичний обсяг експорту металопродукції зріс на 26,5%, а у вартісному значенні зменшився на 7,5%. По суті, експорт металургійної продукції в багатьох випадках орієнтовано не на економічну ефективність, а на утримування позицій на зовнішніх ринках для забезпечення валютних надходжень за будь-яку ціну.

У 1996—2001 pp. цей сегмент експорту хімічної продукції ско­ротився внаслідок несприятливої ринкової кон'юнктури. В 1999 р. поставки продукції хімічної промисловості України змен­шилися на 15,3% (майже на 200 млн дол. США). Крім того, роз­виток цього експорту стримуються висока енергомісткість хіміч­ної продукції, її залежністю від імпортної сировини (особливо газу, нафти й стиролу) та екологічна шкідливість. Певної стабіль­ності цьому напрямові зовнішньої торгівлі надає інерція попиту в пострадянських державах — головних споживачах української хімічної продукції.

Слід зазначити, що металургійна та хімічна продукція, що ста­новить близько половини експортного потенціалу України, ос­танніми роками втрачає конкурентні позиції на зовнішніх рин­ках. Визначальну роль у формуванні структури собівартості металопродукції відіграють матеріальні витрати, що дорівнюють майже 80%, з яких 50% припадає на енергоносії. Аналіз форму­вання експортних цін свідчить, що основною причиною збитко­вості експорту металопродукції є надто високі витрати на вироб­ництво, що, поряд з низькою якістю продукції, робить її практично неконкурентоспроможною.

Те саме стосується хімічної галузі. Наприклад, ціни внутріш­нього ринку на аміак через його високу вартість на 45% переви­щують рівень індикативних цін, а на карбомід — на 90%. Таке перевищення сформовано вже на рівні виробничої собівартості без урахування затрат на реалізацію.

Україна здавна славилася своїми чорноземами, а, отже, і сільськогосподарською продукцією. Неодмінною передумовою інтеграції агропромислового комплексу України до міжнародних аграрних відносин є вироблення взаємоузгоджених з іншими державами уявлень про спільні стратегічні цілі та пріоритети зовнішньоторговельної політики, їх найважливіші напрями та за­соби реалізації. Актуалізація зовнішньоекономічного аспекту розвитку агропромислового комплексу України пов'язана з роз­ривом численних налагоджених господарських зв'язків з Росією та іншими пострадянськими країнами, введенням торговельних і валютних обмежень у рамках СНД, переорієнтацією на торгівлю з країнами далекого зарубіжжя.

Економіка України сьогодні конче потребує залучення інозем­них інвестицій, ефективних технологій, а відтак — розширення збуту продукції за кордон. При цьому значно підвищується роль зовнішньоекономічної орієнтації аграрного комплексу країни. Ін­теграція економіки України у світове господарство є фактором економічного зростання, підвищення ефективності виробництва, наближення до європейських стандартів якості життя. Досвід східноєвропейських країн, де успішно проводять економічні ре­форми, свідчить, що тільки розвиток зовнішньоекономічних від­носин та відкритість економіки дають змогу забезпечувати до­статньо високі темпи зростання.

Україна зорієнтована в міжнародній торгівлі насамперед на Росію, і головним завданням є забезпечення безперешкодного та недискримінаційного доступу основних українських товарів і по­слуг на її ринки та ринки інших країн СНД. Такі вимоги висуває українська сторона і до країн ЄС.

Найвищий абсолютний показник експорту продукції агропро­мислового комплексу досягнуто у 1997 р. — 1407,7 млн дол. США. Його частка в загальному експорті України становила 7,42%, у тому числі продукції сільського господарства — 4,62%, харчової промисловості — 2,81%. У 1998—1999 pp. ситуація змі­нилася: питома вага експорту в 1998 р. становила 10,7%, у 1999р. — 11,3% [151].

З прийняттям у 1997 р. Закону України «Про державне регу­лювання імпорту сільськогосподарської продукції» намітилася тенденція до обмеження імпорту товарів аграрного походження. Проте хоча, наприклад, обсяги експорту насіння соняшнику в 1991 р. становили 150,3 тис. т; у 2001 р. — 3384 тис. т, тобто відбулося зростання у 22,5 раза, виробництво, як і раніше, роз­вивається екстенсивним шляхом. Подальше збереження такого становища може призвести до цілковитого занепаду сфери пере­робки в Україні, виснаження великої частини сільськогосподар­ських угідь, зменшення врожайності та погіршення якості насін­ня соняшнику. Скорочується також використання потужностей олієжирового комплексу (до 29%). Необхідно переорієнтувати виробників на переробку насіння в країні, а експортувати олію, попит на яку постійно зростає [151].

У колишньому Радянському Союзі товаровиробники виробля­ли не те, що найбільше відповідає місцевим умовам і вимогам ринку, а те, що замовляла держава, виходячи зі своїх «вищих» інтересів.

Щодо рекреаційно-туристичного комплексу, то, як ми вже заз­начали, він може і повинен стати важливим каналом валютних надходжень, зростання місткості внутрішнього ринку.

Туристична сфера та її основні складові — туризм, готельне господарство та громадське харчування — є невід'ємною части­ною сучасного способу життя, соціально-економічного, культур­ного і духовного розвитку суспільства.

Багаті туристсько-рекреаційні ресурси та потенційні економіч­ні можливості підвищують значення туристичної індустрії, вона стає однією з важливих складових державної політики.

Основні положення Послання Президента України до Верхов­ної Ради України «Україна: поступ у XXI сторіччя. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки», Указ Президента України «Про основні напрямки розвитку туризму в Україні до 2010 року» висвітлюють проблеми та чітко визнача­ють програмні завдання розвитку внутрішнього туризму, виходу України на міжнародний ринок туристичних послуг.

Мережа підприємств громадського харчування становить близько 34 тис. одиниць та 2 млн робочих місць і за період рин­кових перетворень зменшилася на 45,2%. Скорочення мережі від­булося переважно за рахунок закриття підприємств соціального призначення — дієтичних та лікувально-профілактичних. Зросла кількість підприємств з іноземною кухнею, етнічних ресторанів, кафе при гральних закладах та казино, ресторанів та барів при клубах, підприємств з предметною спеціалізацією основного ви­робництва.

Попри важливі кроки щодо планомірного, системного відро­дження туризму в Україні та позитивні зрушення в управлінні галуззю, потребують вирішення проблемні питання врегулюван­ня чинного законодавства стосовно розвитку туристичної діяль­ності в цілому та за окремими видами туризму (соціальний, зелений, молодіжний, дитячий, культурний, міський, оздоровчо-спортивний, екологічний та ін.), створення розгалуженої інфра­структури галузі та реконструкції наявної матеріальної бази, за­безпечення сприятливого візового режиму та інвестиційного клімату, розробки ефективної податкової політики, рекламних заходів просування вітчизняного турпродукту на міжнародний ринок, обрунтованої кадрової політики. Це сприятиме збільшен­ню обсягів в'їзного та виїзного туризму, фінансових надходжень, кількості туристичних підприємств та місць у закладах розмі­щення, розширенню географії подорожей, відповідності рівня цін на послуги якості обслуговування туристів.

Дійсно, туризм, який протягом останніх 50 років дістав вибу­хоподібного розвитку (з 1950 до 1999 року кількість міжнарод­них туристичних поїздок зросла більше ніж у 20 разів), має не­пересічний вплив на соціоекономічне життя планети. Означимо найголовніші позитивні аспекти цього впливу:

• створення завдяки туризму робочих місць на різних рівнях, у різних галузях економіки, враховуючи транспорт, розміщення відвідувачів, зв'язок, фінансову сферу та інформацій­ні технології. Наприклад, на Європу припадає майже 35% світових подорожей, що створює понад 38 млн пов'язаних з туризмом робочих місць. За прогнозами Всесвітньої орга­нізації туризму ринок робочої сили в країнах Євросоюзу до 2007 року збільшиться майже на 10% і додасть приблизно 2 млн нових робочих місць.

• перетворення туризму на істотне джерело надходжень: 5,5% валового національного прибутку в Європі одержують за його рахунок;

• посилення відкритості та толерантності, сприяння поглиб­ленню відносин між різними культурами. Туризм об'єднує людей, потенційно закріплює почуття належності до єдиної планетарної спільноти.

Проте громадськість світу все більше турбують негативні на­слідки туристичної діяльності: постійно зростає транспортне на­вантаження; надмірно експлуатуються природні ресурси; зміню­ються порушені неконтрольованою забудівлею ландшафти; забруднюється довкілля внаслідок негідної поведінки туристів. Усе це разом серйозно погіршує екологічну ситуацію, а туризм, без перебільшення, стає загрозою для середовища існування люд­ства. Крім екологічної шкоди, безладний розвиток туризму при­зводить до порушення місцевих традицій і способу життя, поси­лення тиску на культурне надбання і ресурси.

Конкурентна перевага туристичного продукту — це те, що від­різняє його від продуктів-аналогів і забезпечує стійку позицію на міжнародному ринку. Конкурентні переваги пов'язані або з якіс­ними характеристиками готельних послуг, або з більш низькими цінами на ці послуги, що узгоджуються з прийнятою ринковою стратегією.

Існують поняття «конкурентоспроможність продукту» і «кон­курентоспроможність підприємства», що взаємопов'язані як час­тина й ціле. Конкурентоспроможність продукту — це сукупність відносних і узагальнених характеристик продукту, що відрізня­ють його від продуктів-аналогів, які забезпечують йому перевагу над ними.

Конкурентоспроможність туристичного продукту можна роз­глядати з позицій забезпечення вимог споживачів до рівня комфорту, дизайну, зручності користування; відповідності нор­мативним (обов'язковим) вимогам (безпека туру, відповідність санітарним вимогам, висока культура обслуговування тощо); від­повідності патентно-правовим вимогам (наявність ліцензії, кате-горійність матеріально-технічної бази, репутація підприємства), її визначають, порівнянюючи з аналогічним продуктом, що має попит на конкретному ринку, та ступенем задоволення потреб споживачів. Споживач аналізує співвідношення між корисністю послуг та затратами на їх купівлю і використання, прагнучи отримати максимум користі на одиницю витрат.

Отже, проблему розвитку туристичної галузі необхідно роз­глядати як справу державного значення, оскільки туризм сприяє і сприятиме надходженню валюти до країни, а, отже, й поповнен­ню державного бюджету.

Наприклад, обсяг туристичних послуг по Києву збільшився в 1999 році порівняно з 1998 роком на 53/4%. Однак кількість внутрішніх туристів, збільшилась за відповідний період тільки на 1,1% [157].

Україна має об'єктивні передумови для посилення своєї ролі як транзитної держави, це — геополітичне становище країни та наявність потужного транспортного комплексу.

Завдяки своєму географічному розташуванню Україна впро­довж тисячоліття є містком між Європою та Азією, між Північчю і Півднем. Київська Русь зупинила підкорення Європи азійськи­ми кочовиками. Через освічену Україну Росія (напівазійська дер­жава) увійшла в коло європейських країн. Саме через Україну поширювалася в Центральну Азію європейська культура. В наш час транзитність держави набуває стратегічного значення, стає важливою складовою національної безпеки.

Нині готову продукцію, насамперед промисловості, постача­ють із країн Європи до Азії, а сировину та енергоносії — з Азії в Європу. Подальший розвиток Європи значною мірою залежа­тиме від освоєння азійських ринків, і навпаки — розвиток країн Азії, особливо Центральної, спиратиметься на потенціал Європи.

Велике майбутнє у співробітництва держав Близького Сходу і Північної Європи. В найближчі десятиліття країни цих регіонів відкриють для себе одна одну. І знову ж таки транзитною тери­торією для них стане наша держава. Таким чином, у нових умо­вах і на новому рівні на межі тисячоліть відтворюються історичні «Великий шовковий шлях» та «із варяг у греки», а місцем їх перетину, як і тисячу років тому, стає наша держава, в якій роз­міщено географічний центр Європи.

Україна вкрита густою мережею транспортних шляхів, має розвинений сучасний рухомий склад усіх видів транспорту.

Економічні вигоди України полягають у тому, що вона може надати весь комплекс послуг із транзиту через свою територію потоків товарів та послуг. Сухопутні, повітряні та морські шляхи забезпечать такі послуга як у широтному, так і в меридіанному напрямках.

Транспортний комплекс України за обсягами й тоннажем па­сажирських і вантажних перевезень, транзитних вантажів, розмі­ром магістральних газо- та нафтопроводів, міжнародних енерго­систем посідає одне з провідних місць у Європі. Нині він охоплює залізниці, морські пароплавства та акціонерну компанію

«Укррічфлот», "авіакомпанії, підприємства автомобільного транс­порту, 50 тис. км трубопроводів (газо-, нафто- та продуктоводів), комплекс науково-виробничих підприємств та організацій кос­мічного транспорту.

Для інтеграції України у світове господарство та посилення транзитних функцій держави необхідні висока якість, регуляр­ність і надійність транспортних зв'язків, гарантованість збере­ження вантажів і безпеки перевезень пасажирів, зростання швид­кості та зменшення вартості доставки.

Крім об'єктивних чинників транзитності держави — геополітичного та наявності потужного транспортного комплексу, — ве­ликого значення (причому воно дедалі зростатиме в нинішньому тисячолітті) набуває зв'язок між рівнем розвитку країни та її транспортно-комунікаційною структурою. Розвиток економіки та транспорту — цілісний, взаємозалежний процес. Піднесення еко­номіки, розвиток сфери матеріального виробництва неодмінно передбачають модернізацію галузей та засобів транспортного комплексу, засобів транспортно-комунікаційних зв'язків. Це, сво­єю чергою, потребує ресурсів не тільки транспортного відомства, а й інших галузей, тобто має статус макроекономічного проекту, реалізація якого залучить значні людські ресурси, вирішуючи принагідно й соціальні проблеми.

Слід зазначити, що на статус транзитної держави в різних напрямках претендують також Румунія, Болгарія, Білорусь, Ро­сійська Федерація та інші країни регіону. Об'єктивно Україна в цій конкурентній боротьбі має кращі шанси. Однак можуть спра­цювати й суб'єктивні чинники — політичні міркування, спора­дичні кон'юнктурні імпульси неекономічного характеру.

За обсягом транзиту перше місце посідає трубопровідний транспорт, далі автомобільний, залізничний, морський, повітря­ний. Кожен із них переживає труднощі перехідного періоду, з більшою або меншою ефективністю долає їх.

На автомобільний транспорт припадає 60% річного обсягу пе­ревезень вантажів та пасажирів. Він є сполучною ланкою в тех­нології морських, залізничних і авіаційних перевезень. Автомо­більний транспорт домінує у вантажних перевезеннях на короткі відстані.

У зв'язку з європейською орієнтацією зовнішньоекономічних зв'язків держави постала важлива проблема розвитку транзитно-транспортної інфраструктури, і насамперед автомагістралей та митних переходів. Для успішного виконання Україною ролі транзитної держави слід удосконалювати якість автошляхів, під­вищувати швидкість руху, поліпшувати сервісне обслуговування транзитного транспорту та пасажирів, знижувати транспортні ви­трати.

На сьогодні Україна — найбільший у світі транзитер природ­ного газу. Магістральними газопроводами, що перебувають у ко­ристуванні Національної акціонерної компанії (НАК) «Нафтогаз України», російський природний газ надходить до країн Західної, Центральної й Східної Європи. Ці газопроводи технологічно зв'язані з аналогічними магістральними газопроводами Росії, Бі­лорусі, Молдови, Румунії, Угорщини, Словаччини та Польщі, а через них — з газопроводами всього Європейського континенту.

Перспективи інтеграції України в європейську та світову еко­номіку, розвитку її як транзитної держави висувають високі ви­моги до повітряного транспорту: технічних характеристик літа­ків, аеродромів, систем управління повітряним рухом, сервісного обслуговування пасажирів, систем пропуску вантажів, розвитку інфраструктурних об'єктів тощо.

Отже, природні конкурентні переваги України різноманітні і певною мірою навіть унікальні. Вдало спланована політика щодо їх підтримки та реалізації на міжнародному ринку торгівлі може і повинна забезпечити міцні позиції країни у конкурентноспроможних галузях.