Інституції та засоби управління зовнішньою торгівлею на національному рівні

При управлінні зовнішньою торгівлею на національному рівні головна роль належить державі. Державне регулювання міжнародної торгівлі може бути:

1) Однобічним - інструменти держ. регулювання використовуються урядом країни в однобічному порядку без узгодження із торгови торговими партнерами. Як правило, ці заходи застосовуються у відповідь на аналогічні заходи інших країн і приводять до виникнення політико-економічних напруг між торговими партнерами; 2) Двобічним – узгоджене між торговими партнерами на основі взаємної домовленості; 3) Багатобічним, торгівля регулюється багатосторонніми угодами. Найбільш яскравий приклад – СОТ.

Засоби управління зовнішньою торгівлею поділяються на тарифні і нетарифні.

В світовій економіці тарифне регулювання використовується практично всіма країнами світу як головний засіб державного регулювання зовнішньої торгівлі, використання якого визнається правомочним всіма міжнар організаціями (в першу чергу СОТ). Тарифне регулювання базу­ється на митних тарифах. Митний тариф – звід митних ставок, що застосовуються до товарів, що переміщуються через МКУ. Розрізняють мито та тарифну квоту. Мито — це обов'язковий грошовий збір, що отримує держава через митні органи з товарів під час перетину ними кор­дону країни. Тарифна квота — це різновид змінних мит, ставки яких зале­жать від обсягу імпорту товару.

Найчастіше країни використовують ввізне мито як засіб підвищення цін на імпортні товари (для того, щоб вітчизняні виробники одержали на внутрішньому ринку країни відносну цінову перевагу) Мито є також джерелом одержання державних доходів.

Серед нетарифних методах фінансові інструменти використовуються для державного регулювання експорту, приховані — для імпорту, а з кількісних: квотування — для імпорту; "добровільні" обмеження — для експорту, а ліцензування — для експорту та імпорту. Більшість сучасних заходів регулювання зовнішньої торгівлі належать до нета­рифних обмежень.

Кількісні обмеження (квотування, ліцензування, “добровільне” обмеження експорту) — це адміністративна форма регулювання торгового обороту встановленням кількості й номенклатури товарів, дозволених для експорту чи імпорту. Серед нетарифних методів регулювання важливу роль відіграють приховані методи (державні закупівлі; внутрішні податки і збори; технічні бар'єри; вимоги про вміст місцевих компонентів, адміністративні зволікання). Для стимулювання експорту використ. фінансові методи торгової політики (субсидії; експортне кредитування; демпінг). Серед позаекономічних засобів зовнішньоторгівельної політики -торгові договори і угоди; торгові режими.

Державне регулювання залежить від того, відносно яких товарів воно застосовується. Наприклад, у відношенні наукомістких товарів, що вимагають значних витрат на дослідження, найчастіше використовується пряме державне фінансування. У відношенні матеріаломістських товарів – державні субсидії. Субсидіювання використовується і в с/г. Міжнародні норми негативно ставляться до субсидій, вважаючи їх засобом нечесної конкуренції.

Серед органів державного управління зовнішньою торгівлею на національному рівні слід назвати КМУ, Міністерство економічного розвитку і торгівлі України; митні органи; Центральний банк (НБУ); Державна служба експортного контролю України; Антимонопольний комітет України; Міністерство закордонних справ; Державна податкова адміністрація України.

Головною метою державного регулювання є, з одного боку, допомога експортерам в продажі своєї продукції на зовнішніх ринках та, з іншого, обмеження імпорту з метою підвищення конкурентоспроиожності національних товарів.