Характеристика етапів розвитку світової валютної системи.

Валютна с-ма (ВС) – форма організації і регулювання валютних відносин, закріплена нац чи міжнародним законодавством. Вирізняють нац, міжнародну регіональну і світову ВС (,,СВС)

Сучасна СВС виникла не зразу, а пройшла в своєму розвиткові ряд етапів: *С-ма золотого стандарту (Паризька) (1870-1914, 1925-1931)*С-ма золотовалютного стандарту (Генуезька) (між І та ІІ св в)*Бреттон-Вудська (1944-1971, офіційно до 1976) *Ямайська (1976-до тепер)

Перші 2 часто об’єднують в с-му золотого стандарту: кожна національна грошова одиниця мала певний золотий (Au) вміст, тобто була забезпечена певною фіксованою ваговою кількістю Au. Курс НВ визначався на основі Au пари­тету. (Так, якщо золотий вміст англійського фунта стерлін­га складав 1/4 унції золота, а долара США — 1/20, то це значить, що 1 фунт стерлінг = 5 доларам США). Існував порядок вільного продажу та купівлі Au. Банки були зобов'язані обмінювати паперові гроші на відповідну кількість Au. Позитивне: досить жорстка, але раціональна с-ма, що забезпечувало фін стабільність нац е-к, не дозволяла д-вам фінансувати свої витрати шляхом емісії та інфляції, обмежувала вал спекуляції. Недоліки: її могла використовувати тільки д-ва, що мала Au запаси в якості офіційних резервів; д-ви не могли проводити незалежну грош і вал політику; не забезпечувала зростаючого торговельного оборту.

Бреттон-Вудська ВС: Базою цієї системи був золотовалютний стандарт на основі золота і двох валют - долара США і фунта стерлінгів (ці валюти розглядалися як еквіваленти Au і могли бути офіц. резервами). Проте, на практиці, під тиском США утворився золотодоларовий стандарт. Залишались фіксовані паритети і гарантія обміну валюти на Au (на практиці тільки через долар, бо USD був єдиною валютою, що зберігала зовн конвертованість у Au). Було заборонено вільно купляти і продавати Au (можна тільки на рівні ЦБ). Режим фіксованих вал. Курсів (могли коливатися в межах 1%). Створено орган міждержавного вал рег-ня – МВФ та МБРР (зараз СБ), який повинен був слідкувати за нормальним функціонуванням світової валютної системи. В кінці 60 у зв’язку із зростанням фін потоків непов’язаних з реальними потоками, відпливом кап-лу зі США та перевищенням маси USD над Au запасами США, США розірвала зв’язки USD з AU, а в 1971 встановила плаваючий ВК. Після наради в Кінгстоні (Ямайка) в 1976 р. організовано Ямайська ВС. Введено стандарт СДР (мав стати осн. резервом), курс якого визначається на основі валютного кошика (к-сть валют, що до нього входять змінювалася кілька разів і зараз складає 5:$, DM, ₤, ¥, французький франк). Проголошено повну демонетизацію Au у сфері вал відносин. Припинено конвертованість вал в Au. Розширено повноваження МВФ. Дозволено як фіксовані так і плаваючі курси. Зруйновано держ та міждерж контроль над ринками Au.

 

31. “Європейська валютна система”

Новий етап у розвитку західноєвропейської інтеграції - програма створення валютної й економічної спілки, розроблена комітетом Ж. Делора в квітні 1989 року.

План “Делора” передбачав створення загального ринку, заохочення конкуренції в ЄС, координацію економічної, бюджетної, податкової політики з метою стримування інфляції, стабілізації цін і економічного росту, обмеження дефіциту держбюджету й удосконалювання методів покриття.

На основі “плану Делора” до грудня 1991 року був вироблений Маастрихтский договір про Європейську спілку, що передбачає поетапне формування валютно-економічної спілки.

Перший етап фактично почався в липні 1990 року одночасно з повним скасуванням валютних обмежень по прямуванню капіталів у ЄС. Основна увага виділена зближенню рівнів економічного розвитку, зниженню темпів інфляції і скороченню бюджетного дефіциту.

Другий почався із січня 1994 року створенням Європейського валютного інституту у Франкфурте-на-Майне в складі керуючими центральними банками країн-членів. Ціллю створення Європейського валютного інституту було підготування до організації Європейської системи центральних банків і емісії банкнот ЕКЮ.

Європейська рада, що проходила в грудні 1995 року в Мадриді, підтвердив рішення про введення єдиної європейської валюти з 1 січня 1999 року, що стане третім заключним етапом. Учасники ради вирішили відмовитися від назви “ЕКЮ”, прийнявши замість нього евро. По задумах ради евро стане не рівнобіжною, наднаціональною валютою який є ЕКЮ, як-от єдиної, загальної для всіх членів Євросоюзу валютою, що остаточно замінить марки, фунти, франки...

Для введення єдиної європейської валюти країни Європейської спілки повинні задовольняти таким критеріям:

1. Рівень інфляції не повинний перевищувати більш ніж на 1,5 % середній рівень трьох країн-членів ЄС із найбільше низьким рівнем інфляції.

2. Державна заборгованість повинна складати менше 60 % від ВНП.

3. Державний дефіцит повинний складати менше 3 % від ВНП.

4. Протягом щонайменше двох років повинні дотримуватися межі коливань валютного курсу, передбачені механізмом обмінних курсів, без девальвації стосовно валюти інших країн-членів ЄС.

5. Довгострокові процентні ставки не повинні перевищувати більш ніж на 2 % середній показник для трьох країн із найбільше низьким рівнем інфляції.

Вибір серед країн ЄС тих, хто стане членом Європейської валютної спілки, повинний бути зроблений на початку 1998 року на основі економічних показників теперішнього року. По попередніх оцінках країни, що задовольняють кваліфікаційним вимогам, складають половину від загального числа країн ЄС. Це - Німеччина, Франція, Бельгія, Голландія, Люксембург, Австрія, Ірландія і, можливо, Фінляндія.

Емісія і контроль за обертанням наявних евро - відповідальність майбутнього Європейського центрального банку. Поки підготування до його введення і деякі функції ЕЦБ виконує Європейський фінансовий інститут у Франкфурті.

Ціль загальної валюти: створення зони економічної стабільності, полегшення обмінів і узгодження економічних політик. Дотримання встановлених термінів дозволить відповісти на запитання про готовність Старого Світла створити противагу впливу США: долар використовується в 60 % світових торгових операцій, притім що ВНП США складає 20 % світового ВНП.

Відношення США і Японії до створення Європейської валютної спілки в цілому можна охарактеризувати як скептичне. “Більшість американських бізнесменів нічого не чули про ЕВС, а ті, хто дізнався про нього, не додали значення. Навіть серед інтелектуальної банківської еліти ЕВС (по-англійському: EMU) частіше асоціювався з тією великою птицею, що водиться в Австралії, ніж із валютною спілкою ”. Японія, ориентируясь насамперед на американські і британські фондові ринки, ще в меншому ступені стурбована створенням ЕВС.

У цілому, сумніви щодо доцільності валютної спілки великі навіть усередині країн-членів ЄС. У Німеччині оптимізм у цьому плані дуже сдержан. Цілком виправдане побоювання, пов'язане з тим, що заради сумнівної євровалюти прийдеться відмовитися від самої стабільної у світі національної валюти, який є німецька марка. Населення Німеччини в цілому не схвалює скасування своєї валюти. Негативно відношення до валютної спілки і Великобританії. Очевидну стриманість виявляють і інші країни-члени ЄС за винятком Франції, що самою рішучою уявою коштує за створення ЕВС.

Проте політичне керівництво головних держав Європи твердо настроєне на “дожимание” опозиціонерів і перелом у відношенні громадськості до єдиної валюти.

 

 

Як міжнародні платіжні засоби використовуються також міжнародні колективні валюти ¾ СДР, ЕКЮ та інші.

СДР ¾ спеціальні права запозичення в Міжнародному валютному фонді (МВФ). Таким правом наділяється кожна країна ¾ член МВФ, для якої відкривається у фонді спеціальний ліміт в СДР. У межах виділеного ліміту кожна країна може купувати потрібну їй іноземну валюту в інших країн ¾ членів МВФ, розраховуючись за неї в СДР через фонд.

Кошти СДР введені в міжнародний оборот в 1970 р. Поступово СДР перетворились в міжнародні резервні і платіжні засоби і широко використовуються країнами-членами МВФ для поповнення своїх валютних резервів, для розрахунків з МВФ та між собою, для регулювання сальдо платіжних балансів, для порівняння вартості різних валют тощо.

Європейська валютна одиниця (ЕКЮ) ¾ умовна міжнародна рахункова одиниця країн-членів ЄЕС; створена в 1979 р. з метою протиставити свою колективну валюту американському долару і стримати його проникнення на європейський ринок. Величина ЕКЮ розрахована на базі “кошика” національних валют країн-членів ЄЕС. Служить грошовою одиницею європейської валютної системи. Випускається у вигляді записів на рахунках центральних банків ЄЕС в Європейському фонді валютного співробітництва. Використовується як міра вартості, база для визначення валютних паритетів, засіб міжнародних розрахунків тощо. У перспективі СДР і ЕКЮ, по замислу їх фундаторів, повинні стати формою світових грошей, деякі функції котрих в обмежених масштабах вони вже виконують.

Країни Азії, Африки та Латинської Америки володіють низкою колективних валют, більшість з яких знаходяться на стадії зародження в якості міжнародних рахункових одиниць (моде). Однак такі із них, як арабський розрахунковий дінар Арабського валютного фонду, андське песо Андського пакту за багатьма параметрами аналогічні СДР і ЕКЮ, а франк КФА обслуговує одночасно внутрішній і зовнішній оборот країн-учасниць.

Застосування національних валют у міжнародному обороті породило одне із основних протиріч сучасної міжнародної валютної системи. З цього приводу американський економіст Р.Тріффін відзначив, що використання національних валют в якості світових грошей насправді є “внутрішнім дестабілізатором” міжнародної валютної системи.

За своєю природою колективні валюти також не мають внутрішньої вартості і виступають як умовні рахункові грошові одиниці. Вони не існують у матеріальній формі тобто у вигляді банкнот або монет, а значаться у формі записів на банківських рахунках, в тому числі, і в пам¢яті ЕОМ. Колективні валюти, які емітуються міжнародними фінансово-валютними організаціями для визначення і порівняння широкого кола економічних показників і для використання як офіційного грошового еталону в різних валютних вимірюваннях (спільним знаменником для співставлення курсів національних валют). Поступово беруть на себе деякі функції грошей, зокрема функцію платіжного засобу і міжнародних безготівкових розрахунках, функцію засобу нагромадження вартості в формі резервної валюти. Використовується під контролем міжнародних валютних організацій, що забезпечує їм більшу стійкість і більші переваги в ролі міжнародних платіжних засобів порівняно з національними валютами. З простих рахункових одиниць вартості вони поступово стають валютою.

У теоретичному плані колективні валюти знаходяться у більш вигідному положенні ніж ключові валюти національного характеру. Обсяги емісії колективних валют зручніше пов¢язати із потребами міжнародного платіжного обороту в ліквідних активах, курс таких валют технічно простіше стабілізувати, наприклад шляхом його обгрунтування зразу на декількох курсах національних валют, що сприятиме значному обмеженню амплітуди його коливання порівняно із національними валютами, що лежать в його основі. Тому ряд провідних економістів світу вважають колективні валюти більш ефективним міжнародним ліквідним активом, ніж ключові валюти. Одночасно більшість з них, розуміють, що запровадження в міжнародний оборот колективних (наднаціональних) валют у кращому випадку зможе лише послабити суперечність світової валютної системи, а не ліквідувати. Однак внаслідок подальшого поглиблення процесу інтернаціоналізації світового ринку, розвитку системи міждержавного економічного регулювання валютна система об¢єктивно потребує запровадження в структуру міжнародних валютно-фінансових відносин універсального, єдиного для всіх наднаціонального платіжного і резервного засобу, тобто своєрідних світових грошей. Поява наднаціональної резервної валюти глобального характеру більш ширше і більш повноцінно враховуватиме інтереси суб¢єктів міжнародного обміну, оскільки емісія такої валюти, визначення валютного курсу та інших основних параметрів будуть проводитись колективно, дотримуючись демократичних принципів.

 

33