Світовий ринок праці, його структура і січасні особливості розвитку.

Однієї з форм сучасних міжнародних економічних відносин є міграція робочої сили, під якою розуміється переміщення |переселение працездатного населення з однієї країни в іншу пошуках роботи й кращих умов життя. Міграція є однієї з головних складові формування світового ринку. Формування світового ринку робочої сили здійснюєте по двох напрямках: а) формування внутрішнього ринку робочої сили, I б) формування зовнішнього ринку робочої сили. Обоє ці ринку тісно взаємозалежні між собою й доповнюю один одного. ВНУТРІШНІЙ ринок робочої сили ґрунтується на русі кадрів між підприємствами, фірмами, галузями, ре дюнами усередині окремої держави. Він регулюється зводів законодавчих або колективно-договірних нормативних актів якими керуються партнери по реалізації політики зайнятості.

ЗОВНІШНІЙ ринок робочої сили припускає мобільність робочої сили між фірмами на загальносвітовому рівні. Тут механізм його регулювання охоплює більше широке коло економічних, юридичних, соціальних і інших факторів, що визначають функціонування цього ринку. Ці відносини регулюються на основі міжнародних норм і угод, що визначають умови | порядок переміщення робочої сили через границю, працевлаштуй іноземних громадян, їх юридичний і соціальний захист у країні перебування.

Зовнішній ринок робочої сили формується під впливом двох потоків - еміграції й імміграції робочої сили. ЕМІГРАЦІЯ - це виїзд працівників даної країни на роботу в інші грани. ІММІГРАЦІЯ - це зворотний процес, тобто виїзд іноземних робітників на роботу в дану країну. Базовою формою організації зовнішньої трудової міграції, прийнятої в міжнародній практиці, є двосторонні угоди між зацікавленими державами, де, зокрема, обмовляються соціальну й трудову рівноправність між іммігрантами й громадянами країни перебування. Важливе значення для зовнішньої трудової міграції має закон про в'їзд і виїзд, що приймається кожною окремою державою з метою захисту внутрішнього ринку. Так, ряд економічно розвинених країн увели кількісні обмеження (щорічні квоти) на в'їзд іноземців у країну. Більше того, деякі з них визначають коло професій кваліфікацію робітників-іммігрантів, установлюють вікові обмеження, визначають інші умови в'їзду в країну. У міжнародній практиці керування міграційними процесами функції наймання робочої сили в країні еміграції (імміграції) звичайно виконує приватний агент. Урядові органи, як правило, також звертаються до послуг приватних агентів як з питань наймання робітників, так і пошуку робочих місць.

 

 

21

Тарифне регулювання.

Митний тариф – інструмент торгівельної політики та державного регулювання внутрішнього ринку країни при його взаємодії зі світовим ринком.

Митний тариф складається із двох основних елементів - товарної номерклатури і ставок митних стягнень. Систематизація ставок митних стягнень в тарифі здійснюється у відповідності з диференційованим списком товарів - товарною номерклатурою. Характерними рисами любої товарної номерклатури є системність опису товарів і присвоєння коду кожній товарній позиції.

Митне стягнення (customs duty) - обов’язковий внесок, що стягується митними органами при імпорті або експорті товару, і є умовою імпорту або експорту.

Митні стягнення виконують три основні функції:

фіскальну, яка відноситься як до імпортних, так і експортних стягнень, оскільки вони є однією з статей доходної частини державного бюджету;

протекціоністичну (захихну), що відноситься до імпортних стягнень, оскільки з їх допомогою держава захищає місцевого виробника від небажаної іноземної конкуренції;

балансуючу, яка відноситься до експортних стягнень, що встановлені з метою попередження небажаного експорту товарів, внутрішні ціни на які з тих або інших причин нижчі за світові.

Вплив тарифу:тарифи сповільнюють економічне зростання; одностороннє введення тарифів нерідко призводить до торгівельних воєн; тарифи призводять до підвищення податкового тиску на споживачів; тариф на імпортні товари опосередковано підриває експорт країни; тариф веде до скороченню загального рівня зайнятості; тариф – захист молодих галузей; тариф – засіб стимулювання вітчизняного виробництва; тариф – важливе джерело бюджетних доходів.

37. Нетарифне регулювання міжн торгівлі.

До нетарифних методів відносяться кількісні обмеження, інші нетарифні методи, торгово-політичні методи стимулювання експорту, торгові договори і угоди. Кількісні обмеження включають в себе квотування і ліцензування.

Квоти - це граничні обсяги певних товарів, які дозволено імпортувати (експортувати) на територію країни протягом певного терміну. Квоти бувають індивідуальними, що обмежують ввезення (вивіз) в одну конкретну країну; груповими, що встановлюють об'єм ввезення (вивозу) в певну групу країн, а також глобальними, коли імпорт (експорт) обмежується без вказівки країн, на які це обмеження розповсюджується.

Ліцензії - це дозволи на імпорт (експорт) товарів протягом якогось часу, що видаються компетентними органами. Ліцензії бувають генеральними, які представляють собою дозвіл на імпортні (експортні) операції з визначеними товарами протягом всього терміну дії режиму ліцензування. Крім того, бувають ліцензії індивідуальні, що дозволяють одному суб'єкту підприємницької діяльності здійснення однієї імпортної (експортної) операції по товару, що ліцензується.

Квоти і ліцензії обмежують самостійність підприємців відносно вибору ринку і об'єму торгівлі.

Крім кількісних, до нетарифних методів зовнішньоторгівельного регулювання відносяться також ускладнення митних процедур, збільшення кількості необхідної документації, підвищення вимог до якості упаковки і маркіровки, та ін. До нетарифних методів відносяться також різні податоки на імпорт і експорт зверх мита, валютні обмеження, пов'язані з отриманням дозволу на використання валюти для імпортної закупівлі, різними зборами.

 

Теорії міжнародної торгівлі

Теорія абсолютних переваг. її автор — шотландський економіст А. Сміт (1723-1790), якого визнають і засновником сучасного "еко-номіксу". Згідно з теорією абсолютних переваг, країні доцільно імпор­тувати ті товари, затрати на виробництво яких у цій країні більші, ніж у зарубіжних країнах. Відповідно, слід експортувати ті товари, затрати на виробництво яких нижчі, ніж у зарубіжних країнах. Па відміну від меркантилістів А. Сміт обстоював свободу конкуренції як усередині країни, так і на світовому ринку, підтримував принцип невтручання держави в економіку (laissez faire), висунутий фран­цузькою економічною школою фізіократів.

Теорія абсолютних переваг залишила без відповіді запитання: "А що робити тим країнам, у яких відсутні товари, що мають абсо­лютні переваги перед товарами інших країн?"

Теорія відносних переваг англійського економіста Д. Рікардо, стверджує, що у міжнародній торгівлі доцільно брати участь усім країнам. Згідно з цією теорією, країні вигідно імпортувати той то­вар, затрати на виробництво якого перевищують затрати на експор­тований товар. Отже, міжнародна торгівля вигідна всім країиам-учас-ннцям. щоправда, вигоди країн не однакові, хтось їх має більше, а хтось — менше.

Теорію факторів виробництва розробили па початку 30-х років XX ст. шведські економісти Е. Хекшер і Б. Олін. Об'єктом аналізу були праця та капітал. Якщо обсяг певних факторів виробництва у країні більший, то вони дешевші. І навпаки, фактори дорожчі, якщо їхній обсяг менший. З теорії випливає, що країні слід експортувати ті товари, які забезпечені дешевшими факторами, а імпортувати товари, що є результатом дорожчих для неї факторів.

Теорія абсолютних переваг залишила без відповіді запитання: "А що робити тим країнам, у яких відсутні товари, що мають абсо­лютні переваги перед товарами інших країн?"

Теорія відносних переваг англійського економіста Д. Рікардо, стверджує, що у міжнародній торгівлі доцільно брати участь усім країнам. Згідно з цією теорією, країні вигідно імпортувати той то­вар, затрати на виробництво якого перевищують затрати на експор­тований товар. Отже, міжнародна торгівля вигідна всім країиам-учас-ннцям. щоправда, вигоди країн не однакові, хтось їх має більше, а хтось — менше.

Теорію факторів виробництва розробили па початку 30-х років XX ст. шведські економісти Е. Хекшер і Б. Олін. Об'єктом аналізу були праця та капітал. Якщо обсяг певних факторів виробництва у країні більший, то вони дешевші. І навпаки, фактори дорожчі, якщо їхній обсяг менший. З теорії випливає, що країні слід експортувати ті товари, які забезпечені дешевшими факторами, а імпортувати товари, що є результатом дорожчих для неї факторів.

 

 

23

МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ, її показники і тенденції розвитку.

Міжнародна торгівля — історично перша форма міжнародних еко­номічних відносин, що являє собою обмін товарами та послугами між державами. Для національного господарства участь у міжнародній торгівлі набуває форми зовнішньої торгівлі.

Зовнішня торгівля — це торгівля однієї країни з іншими країнами, яка складається з вивозу (експорту) та ввозу (імпорту) товарів та послуг. У сукупності зовнішня торгівля різних держав утворює міжнародну торгівлю.

Міжнародна торгівля — це складна соціально-економічна категорія, яку можна розглядати в двох аспектах: 1. Як процес безпосереднього обміну товарами та послугами між субєктами МЕВ 2. Як особливий тип суспільних відносин, що виникають між державами в процесі та з приводу обміну товарами.

Для оцінки маштабів, темпів, тенденцій, напрямів розвитку міжн торгівлі використовують систему показників, яка складається з 6 груп:

1. Абсолютні показники: експорт (реекспорт), імпорт (реімпорт), зовнішньоторговельний обіг (ЗТО), «генеральна» торгівля,«спеціальна» торгівля, фізичний обсяг зовнішньої торгівлі.

2. Структурні показники: товарна структура експорту та імпорту, географічна структура експорту та імпорту.

3. Показники інтенсивності торгівлі: обсяг експорту, імпорту чи зовнішньоторговельного обігу на душу населення; експортна, імпортна чи зовнішньоторговельна квота.

4. Підсумовуючі показники: сальдо торговельного балансу, сальдо балансу послуг та некомерційних операцій, сальдо балансу з поточних операцій, індекс «умови торгівлі».

5. Показники динаміки 6. Показники зіставлення.

Сучасний етап розвитку міжнародної торгівлі характеризується та­кими особливостями:

1. Різким зростанням обсягів експорту та імпорту 2. Зростанням ролі зовнішньої торгівлі в економічному розвитку більшості країн, про що свідчить зростання експортної квоти країн 4. Зміни в товарній структурі світової торгівлі:

• збільшення питомої ваги готових виробів та напівфабрикатів;

• зростання частки машин, обладнання та транспортних засобів;

• інтенсифікація обміну продукцією інтелектуальної праці (ліцензіями, «ноу-хау», інжиніринговими послугами).

6. Зрушення в географічному розподілі товарних потоків.6. Розповсюдження сталих та довгострокових відносин між поста­чальниками та покупцями, зростання питомої ваги внутрішньофірмових постачань у межах ТНК.7. Зростання ролі країн, що розвиваються, у світовій торгівлі. 8. Послаблення позицій США, Великобританії, Франції, Італії при істотному зміцненні позицій Японії та нових індустріальних країн. 9. Посилення конкуренції між трьома центрами світового еконо­мічного розвитку: США, Японією та країнами ЄС. 10. Активізація (починаючи з другої половини 70-х років) зустрічної торгівлі.11. Посилення протекціоністських тенденцій у зовнішньо-еконо­мічній політиці більшості країн.12. Поява тенденції до створення замкнутих економічних просторів.

 

24. Міжнародний рух капіталу – однобічне переміщення за кордон певної вартості і товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди.

Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв в насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному поприщі не приносить прибутку, або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає за межі національної економіки. В основі міжнародного руху капіталу лежать також процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами. Серед інших причин вивезення капіталу: відмінності у витратах виробництва, бажання обійти тарифні і нетарифні обмеження, захистити свій капітал від інфляції, непередбачуваності економічної і політичної ситуації в країні, прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни тощо.

З іншого боку, завжди є країни, в яких відчувається дефіцит інвестиційних ресурсів, капіталу в грошовій формі. Також країни можуть прагнути залучити іноземні технології в національне виробництво, підвищити його науково-технічний і технологічний рівень, здійснити структурну перебудову в напрямі експортоорієнтованих та високотехнологічних галузей. Причиною ввезення капіталу може бути і намагання країн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми зайнятості населення, особливо коли відчувається напруга на ринку праці.

Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні.

Отже, основною причиною міжнародного руху капіталу виступають відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступі до технологій тощо.

 

25. Форми міжнародного руху капіталу:

За цілями використання:

1) прямі інвестиції;

2) портфельні інвестиції.

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – капіталовкладення в іноземні підприємства, які забезпечують контроль над обєктом розміщення капіталу і відповідний доход. За міжнародними нормами частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає право такого контролю – 25%, за американськими – 10%, австралійськими і канадськими – 50%. Прямі іноземні інвестиції здійснюються у формі створення дочірніх компаній, асоційованих (змішаних) компаній, відділень, спільних підприємств тощо. Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу.

Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50% - іноземному інвестору і 50% - місцевому - компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50% акцій – змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.

ПІІ за міжнародною класифікацією поділяються на:

а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);

б) реінвестування прибутку;

в) внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Портфельні інвестиції – вкладення в іноземні підприємства або цінні папери, які приносять інвесторові відповідний доход, але не дають право контролю над підприємством. Такими цінними паперами можуть бути акціонерні або боргові цінні папери (прості векселі; боргові зобовязання; інструменти грошового ринку та інші).

Чіткої межі прямими і портфельними інвестиціями немає. Вивезення підприємницького капіталу має велике значення для обох країн. Водночас, характерною рисою останніх років є переважання портфельних інвестицій.

Позитивними моментами у залученні іноземних інвестицій в Україну виступають: вигідне географічне розташування, потенційно великий ринок, висока кваліфікація робочої сили та її відносна дешевизна; низький курс національної валюти; правове забезпечення сприятливого інвестиційного клімату; захист інвестицій; можливість вивезення прибутку; система компенсації збитків тощо.

Несприятливі фактори для інвестицій в українську економіку: завязаність економіки на колишні республіки СРСР; незбалансованість економіки; нерозвинена інфраструктура; застаріла банківсько-фінансова система; недостатньо гнучка податкова система; низька культура праці; невідповідність організаційних управлінських форм світовим; економічна і політична нестабільність.