Місце та роль країн, що розвиваються, у міжнародному товарообміні

 

Вступивши у світове співтовариство як незалежні держави, країни, що розвиваються, з початку 70-х років все активніше прагнуть брати участь у міжнародному поділі праці. Їхня частка у світовому промисловому виробництві становить близько 14 %, у сукупному ВВП світу — майже 18 %. Значимість країн "третього" світу у міжнародній економічній системі визначається їхніми багатими природними та людськими ресурсами. Але ця висока ресурсозабезпеченість є дуже нерівномірною щодо розподілу по країнах. Приблизно 45 держав зі всіх країн, що розвиваються, мають абсолютно переважаючу частину корисних копалин. А лише у 10 з цих 45 країн виявлено більше ніж три види сировини, а в інших — всього один-два види. Відповідно більше ніж 2/3 країн "третього" світу залежать від імпорту сировини.

Взагалі характерною рисою економіки світу, що розвивається, є її значна орієнтація на зовнішні ринки і відповідно високий ступінь залучення у міжнародний поділ праці. Експортна квота в середньому по регіону становила наприкінці 80-х років у Тропічній Африці — 19,1 %, Східній Азії — 21,9 %, Південній Азії — 10,3 %, у Латинській Америці — 10,4 %. Частка країн, що розвиваються, у світовому експорті у 1992 р. становила 27,4 %, у світовому імпорті — 28,1 %.

На світовому ринку група країн, що розвиваються, є переважно постачальниками мінеральної, енергетичної, сільськогосподарської сировини та харчових товарів. Експорт даної продукції забезпечує державам, що розвиваються, 50-100 % експортних доходів. На регіональному рівні частка сировини в експорті становить: для Тропічної Африки — 98 %, Східної Азії — 31, Південної Азії — 30, для Латинської Америки — 66 %. За рахунок поставок з країн, що розвиваються, забезпечується задоволення більшої частини потреб ПРК в основних видах мінеральної сировини. Наприклад, частка країн, що розвиваються, в імпорті ЄС перевищує 90 % — щодо нафти та уранової руди, 60% — щодо бокситів і фосфатів, 50 % — щодо марганцевої і залізної руди.

Однак у зв´язку зі зниженням матеріаломісткості та енергомісткості у промислово розвинених країнах частка природної сировини у міжнародній торгівлі має тенденцію до падіння.

Одночасно перерозподіляються ролі серед країн, що розвиваються, в експорті ряду традиційних товарів. Так, від 70-х до 90-х років зменшується частка Африки у загальному обсязі експорту країн, що розвиваються. Вона зменшилася майже удвічі (з 17 до 8 %) за постійного зростання поставок із азіатських держав. Ті країни, що розвиваються, у яких сировина є основою експорту, гостро потребують пошуку додаткових експортних ресурсів, здатних загальмувати погіршення їхніх позицій на світовому ринку. Головним напрямком тут стала диверсифікація експорту: перероблення сировини, що вивозиться, просування на світові ринки альтернативних видів промислової продукції тощо.

Незважаючи на певну проблематичність у галузі експорту традиційних товарів, частка країн, що розвиваються, у загальному світовому експорті постійно і неухильно зростає. У 1992 р. вона зросла до 24,7% порівняно з 22 % у 1987 р. У 1993 р. фізичний обсяг їхнього експорту зріс ще на 10 %, хоч у промислово розвинених країнах він зменшився на 1,2 %. Реструктуризується сукупний експорт країн, що розвиваються. Так, частка промислових виробів (включаючи кольорові метали) в експорті цієї групи держав у 1991 р. досягла 57,7 %. Зростає частка країн, що розвиваються, у світовому промисловому експорті. У 1991 р. вона досягла 19,5 % порівняно з 11 % у 1980 і 7,6 % у 1970 р. 90-ті роки показують, що існує постійна тенденція збільшення частки країн, що розвиваються, у світовому експорті. У середині 90-х років їхня частка перевищила 2,5 % зі зростанням обсягу експорту промислових виробів.

Особливо відчутну роль у зростанні промислового експорту відіграють машини та обладнання. Експорт цієї групи товарів збільшився більш ніж у 90 разів, її частка становить 35,7 % загального приросту промислового й 22 % сукупного товарного експорту.

За цими загальними цифрами стоять неоднакові за суттю і масштабами досягнення окремих країн. Наприклад, деяким державам за період з 1980 по 1992 pp. вдалося збільшити свою участь у міжнародному розподілі праці за рахунок вивезення сировини (приблизно 12 країнам, зокрема Ірану, Лаосу, Болівії, Парагваю та іншим). Інші країни власну частку в світовому експорті збільшили за рахунок активного просування на зовнішні ринки продукції обробної промисловості. Але найсуттєвішими тут були економічні досягнення "нових індустріальних країн". Внесок інших країн, що розвиваються, у збільшення промислового експорту світу набагато менший. А деякі з країн, наприклад найбільша африканська держава Нігерія, навіть скоротили свою частку в світовому експорті промислових товарів.

У структурі імпорту країн, що розвиваються, головними статтями є машини й обладнання (у середньому — 34 %) та інша продукція обробної промисловості (37 %). Країни Тропічної Африки та Південної Азії також мають досить високу частку в регіональному імпорті продовольчих товарів, відповідно 16 % і 10 %. Окрім того, У Південній Азії, а також у регіоні Латинської Америки та Карибського басейну — більше ніж 10 % регіонального імпорту припадає на паливно-енергетичні товари.

Характеризуючи загальне становище країн, що розвиваються, у світовій економіці, важливо зазначити імовірність того, що найменш розвинені держави все більше "виштовхуватимуться" із системи світового господарства. Низька інтегрованість у міжнародну економіку як наслідок нерозвиненості внутрішніх економічних структур зумовлює примітивізацію господарства країн цієї підгрупи, зростанню натуральних форм обміну, перешкоджає формуванню ринкових механізмів. Так, у результаті довготривалого падіння становище найменш розвинених країн з групи держав третього світу визначають як маргінальне, тобто таке, що знаходиться за межами світового розвитку. Цей висновок підтверджують учасники Конференції ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД). Додаткові підстави для цього дає той факт, що глобальний торговельний пакт у рамках Уругвайського раунду передбачає скорочення субсидій на експорт продукції сільського господарства. Це суттєво погіршує шанси слаборозвинених держав. Собівартість пшениці, цукру, м´яса та інших продуктів зросте. Відповідно сумарний щорічний торговельний дефіцит найбідніших країн до 2000 р. зросте на 300-600 млрд. дол. США.

Зі зменшенням частки сировини та продовольчих товарів у світовій торгівлі спеціалізація на їх виробництві втрачає своє значення. Сировинна спеціалізація може відігравати лише допоміжну роль у стимулюванні економічного зростання. Для надання ж потрібної динаміки економічному зростанню треба опановувати такий сегмент міжнародного економічного обміну, як ринок промислових нескладних товарів і послуг. Тенденції розвитку міжнародної торгівлі показують: в останнє десятиліття швидко зростає значимість та обсяги різного роду послуг.

Країни, що розвиваються, можуть активно використовувати й вже використовують свої можливості на цьому шляху. Наприклад, туризм і трудові послуги, експорт робочої сили переважно для виконання некваліфікованих робіт.

Для багатьох країн, що розвиваються, туризм давно став одним з найважливіших джерел надходження іноземної валюти. Так, для Єгипту туристичні послуги є третьою за значенням статтею отримання вільно конвертованої валюти через валютні перекази робітників, що працюють за кордоном, та іноземної допомоги. Особливо бурхливо в останні роки розвивається іноземний туризм у Туреччині (8 % щорічно порівняно з 4 % загальносвітового зростання туризму). Очікується, що до 2005 р. ця країна за розмірами доходів від туризму посяде шосте місце у світі. Туреччина виграє у конкуренції з основними суперниками — Грецією та Іспанією завдяки меншій вартості рекреаційних послуг.

Валютні надходження від експорту робочої сили за останні роки найвищими темпами зростали саме у країнах, що розвиваються — 10 % щорічно. Отримуючи щороку значні суми за рахунок цього джерела, багато держав, що розвиваються, створили у себе своєрідну експортну спеціалізацію з трудових послуг. Лідерами у своїй групі країн тут є Пакистан, Єгипет, Марокко, Туреччина, Ємен, Індія та інші.

Прагнення вийти із "заклятого кола бідності", стимулювати розвиток передових галузей економіки, надати динамізму усій економіці загалом вимагає активного залучення іноземного капіталу в країни, що розвиваються.

Переважна більшість країн, що розвиваються, є чистими імпортерами як прямих іноземних інвестицій, так і позикового капіталу. На групу держав "третього світу" припадало у 1980-1985 pp. 25 % сукупних вкладень прямих іноземних інвестицій у світі, у 1986-1990 pp. — 17 %. Водночас частка країн, що розвиваються, у світовому експорті капіталу в підприємницькій формі становила у 1980-1985 pp. — 2 %, у 1986-1990 pp. — 3 %.

Для збільшення обсягів залучених інвестицій у державах, що розвиваються, вдосконалюється інвестиційний клімат, формується потрібна інфраструктура, створюються спеціальні економічні зони з особливим пільговим режимом функціонування для іноземного підприємницького капіталу. Зусилля багатьох з країн, що розвиваються, дають відчутний результат. Так, якщо у 1990 р. обсяг приватних інвестицій в їхню економіку становив 30 млрд. дол. США у рік, а обсяг фінансування Всесвітнім банком та іншими міжнародними фінансовими організаціями — 60 млрд. дол., то в 1997 р. ситуація кардинально змінилася. Загальна сума приватних інвестицій в країни, що розвиваються, сягнула 300 млрд. дол. США, тоді як обсяг фінансових надходжень міжнародних фінансових організацій зменшився до 45 млрд. дол. Самі ж країни, що розвиваються, у 1993 р. вивезли за кордон капіталу на суму 14 млрд. дол. США.

За оцінками американської консалтингової фірми "Ернст та Янг", у найближчі роки найпривабливішими з країн, що розвиваються, для капіталовкладень будуть Китай, Індія, Мексика, Бразилія.

Приватний капітал прямує переважно у країни з динамічною економікою, що зростає. 80 % приватних інвестицій надходить всього У 20 % країн, що розвиваються, здебільшого держави Східної та Південно-Східної Азії й Латинської Америки.

Конкретніший аналіз дає змогу виділити десять найбільших реципієнтів прямих іноземних інвестицій у світі, що розвивається. Це Аргентина, Бразилія, Гонконг, Єгипет, КНР, Малайзія, Мексика, Сінгапур, Тайвань, Таїланд. На ці 10 країн і територій у 1980-1990 pp. припадало 13 % усіх вкладень прямих іноземних інвестицій у світі й 68 % усіх прямих іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються. Серед зазначених країн лідерами із залучення прямих закордонних капіталовкладень були Сінгапур, Мексика, Бразилія і Китай з часткою у сукупних світових вкладеннях прямих іноземних інвестицій відповідно у 2,3 %, 1,9, 1,8, 1,7%. Найменше прямих закордонних інвестицій надходило у найменш розвинені країни Азії, Африки та Латинської Америки. Їхня частка у сукупних світових вкладеннях прямих інвестицій знизилася з 0,5 % у 1970-1979 pp. до 0,1 % у 1986-1990 pp.

Прямі іноземні інвестиції відіграють відчутну роль у внутрішньому капіталоутворенні лише у тих з країн, що розвиваються, які мають достатньо високі доходи на душу населення. Так, частка іноземних інвестицій у валовому внутрішньому капіталоутворенні держав-нафтовиробників Західної Азії, а також Гонконгу й Сінгапуру становила у другій половині 80-х років майже 20 %. Одночасно аналогічний показник у країнах з низьким рівнем доходу на душу населення у середньому за той самий період був 1,5. Наприклад, у Гані й Уганді він дорівнював 0,9, у Судані — 0,2 %.

Характеризуючи стан і перспективи іноземних інвестицій у країни, що розвиваються, у найближчі кілька років, експерти Міжнародного валютного фонду прогнозують зменшення приватних капіталовкладень у держави Азії, Латинської Америки та Східної Європи. На думку авторів прогнозу, інвестори прагнутимуть вкладати гроші у менш ризикові проекти через побоювання загальмування економічного зростання та спаду на фондовому ринку США, що своєю чергою має відобразитися на економіці менш розвинених країн.

Експортерами прямих іноземних інвестицій виступає дуже невелика група держав, що розвиваються, розташованих переважно у Східній, Південно-Східній Азії та Латинській Америці. Найбільшими експортерами прямих інвестицій є Південна Корея, Тайвань і Китай. У Південній Кореї та Тайвані вивезення капіталу в підприємницькій формі у 1990 р. перевищувало його ввезення, що характерно, як правило, для промислово розвинених країн.

Вивезення капіталу із країн Латинської Америки перевищувало у 1990 р. 1,1 млрд. дол. США. Найбільшими експортерами капіталу в цьому регіоні є Бразилія та Венесуела.

Хронічний брак внутрішніх ресурсів, від´ємне сальдо зовнішньоторговельного балансу і бюджетний дефіцит — типові риси економік більшості країн, що розвиваються, — обумовили довготермінову потребу зовнішніх запозичень. Зовнішня заборгованість цієї групи держав у 1985 р. становила 966,5 млрд. дол. США, у 1980 p. — 1288,4 млрд. дол., у 1992 р., — 1419,4 млрд. дол., у 1995 р. — майже 1706 млрд. дол., у 1998 р. — 1839 млрд. дол.

Найбільший борг на кінець 1994 р. мала Мексика — 125 млрд. дол. США та Китай — 111 млрд. дол. Швидкими темпами зростає зовнішній борг азіатських країн — Індонезії, Таїланду, Південної Кореї, Індії, Філіппін. Азіатський континент акумулював до половини приросту світової зовнішньої заборгованості. Дещо сповільнився приріст зовнішнього боргу латиноамериканських держав, однак вони значно випереджають усі інші країни за розміром зовнішнього боргу на душу населення (1000 дол. порівняно з 250 дол. в Азії).

Борг країн, що розвиваються, нагромаджується переважно за рахунок приватних капіталовкладень. Серед країн-кредиторів перше місце посідає Японія, чиї кредити країнам, що розвиваються, переважно азіатським, у 1994 р. досягли суми у 236 млрд. дол. США. На другому місці США — 147 млрд. дол. (0,15 % ВНП країни), половина з яких припадає на латиноамериканські країни. Третьою іде Німеччина, що надала позик на суму в 106 млрд. дол.

Оскільки повернути борги від багатьох країн, що розвиваються, дуже проблематично, то одним із засобів боротьби з заборгованістю є її списання. За деякими оцінками, у період до 2000 р. питома вага списання заборгованості може досягнути 75-100 % для африканських та інших найбідніших країн (всього майже 25 держав), чий борг у 80-ті роки зростав найшвидше, залежно від темпів економічного зростання, що визначатимуть, яку частку свого зовнішнього боргу ця група країн зможе реально обслужити.

У 1998 р. Норвегія оголосила про списання нею боргів країн "третього світу" на суму 1,1 млрд. дол. США.

Ще одна складова взаємин промислово розвинених держав і країн, що розвиваються, у системі світової економіки — це міжнародна фінансова допомога слаборозвиненим країнам "третього світу".

За даними аналітиків МВФ, у 1994 р. у світі на офіційну допомогу по урядових каналах було виділено 56 млрд. дол. США. Порівняно з 1990 p., коли сприяння з боку ПРК країнам, що розвиваються, досягло свого максимуму, ця цифра зменшилася на 12 млрд. дол. Допомога з боку країн Організації економічної співпраці та розвитку (ОЕСР) становить всього 0,3 % їхнього сукупного валового національного продукту (мета, поставлена ООН, — 0,7 %).

Характерно, що більше ніж половина усієї міжнародної допомоги країнам Африки повертається на Захід у вигляді відсотків за борги. Так, борги держав Африки на південь від Сахари становили у середині 90-х років 211 млрд. дол. США, що удвічі перевищує спільні доходи цих країн від експорту. З 1984 р. африканські країни вже сплатили кредиторам майже 150 млрд. дол. Загальний борг африканського континенту в цілому дорівнює 313 млрд. дол. США, що еквівалентно 234 % річного експортного доходу зазначених країн.

Певний оптимізм щодо перспектив економічного розвитку африканських країн вселяє той факт, що у 1998 р. темпи зростання сукупного ВВП держав континенту становили 4,6 %, що було найвищим показником у світі. Це зумовлено, крім усього іншого, тим, що країни Африки беруть дуже незначну участь у діяльності світових фінансових бірж (7-8 % всього обсягу угод), що дало їм змогу не відчути негативного впливу фінансової азіатської кризи. Проте, враховуючи високу народжуваність в африканському регіоні (3,2 % щороку) та щорічне скорочення доходу на душу населення (на 0,5 %), експерти Світового банку стверджують, що для досягнення найскромнішого підвищення рівня життя економіка слаборозвинених країн має зростати на 4-5 % щорічно. Складність цього завдання пов´язана сьогодні з тим, що глобалізація посилює конкуренцію у світовому господарстві і знаходити свої "ніші" тим країнам, що розвиваються, які запізнюються, стає все важче. Тому особливу актуальність у сучасних умовах набуває процес активізації участі слаборозвинених країн у світових економічних процесах, перш за все у міжнародній торгівлі за такими напрямками: диверсифікація структури торгівлі через підвищення частки експорту продукції обробної промисловості, інтенсифікація заходів, спрямованих на перебудову міжнародних економічних відносин, зокрема, подолання політики неопротекціонізму з боку розвинених країн, поглиблення зв´язків між самими країнами, перш за все на регіональній основі, підвищення ефективності міждержавних програм допомоги слаборозвиненим країнам. При цьому однак важливо зазначити, що позитивні зміни соціально-економічного становища країн, що розвиваються, значною мірою залежить від діяльності урядів цих країн, спрямованих на проведення програм індустріалізації, від їхньої здатності мобілізувати внутрішні ресурси, підвищити норму нагромадження та залучити іноземні інвестиції з метою модернізації господарства.

.1. Загальна характеристика "нових індустріальних країн"

 

60—80-ті роки XX століття стали періодом глобальних змін у загальній структурі країн, що розвиваються, — з їхнього середовища виділилась група так званих нових індустріальних країн (НІК), "нових індустріальних" економік. Переважно до цієї групи зараховують чотири країни Південно-Східної Азії — Гонконг (Сянган), Сінгапур, Тайвань, Республіку Корею, а також три латиноамериканські держави — Аргентину, Бразилію, Мексику. Це — НІК першої хвилі, або першого покоління, найпотужніші щодо розвитку економіки. Стосовно об´єднання цих країн і територій (бо не всі вказані держави є незалежними: Гонконг вже став складовою Китаю; КНР своєю частиною вважає й Тайвань; Південна Корея — частина роз´єднаної держави) у "нові індустріальні" серед економістів немає заперечень. Щодо інших країн цієї групи, про які мова піде нижче, то їхня приналежність до НІК визнається не завжди.

Учасниками НІК другого покоління вважають, як правило, Малайзію, Таїланд, Індію; третього покоління — Кіпр, Туніс, Туреччину, Індонезію; четвертого — Філіппіни, південні провінції Китаю або увесь Китай. З´являються цілі зони "новоіндустріальності", полюси економічного зростання, вплив яких поширюється передовсім на найближче розташовані регіони.

Останнім часом, класифікуючи деякі НІК і постсоціалістичні країни, економісти використовують термін "ринки, що виникають" (emerging markets). Ознаками зарахування у цю групу країн вважаються: показник рівня інфляції у середньому 5 % на рік і дохід на душу населення — 8160 дол. США.

За деякими важливими показниками економічного розвитку НІК виділяються не лише серед країн, що розвиваються, але й серед промислово розвинених держав.

З 1960 до 1993 р. 7 із 10 економік світу, що найбільше зростають, знаходилися у регіоні Східної та Південно-Східної Азії. Чотири "азіатські тигри" (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг) мали темпи зростання ВВП на душу населення у середньому 6 % на рік, водночас аналогічний показник у США зростав менше ніж на 2 % щорічно. Темпи зростання Малайзії у середньому становили понад 4 % на рік, а Індонезії трохи менше. У Китаї, найнаселенішій країні світу з більше ніж одним мільярдом жителів, відзначалося феноменальне зростання ВВП на душу населення, яке дорівнювало 8,1 % щорічно з 1978 р. Не менш феноменальним було зростання у Південній Кореї рівня середньої річної зарплати — від 80 дол. США у 1960 р. до 10 тис. дол. у 1996 p., тобто фактично протягом одного покоління — більше ніж у 100 разів.

У 1995 р. Бразилія вийшла на 10-те місце у світі за показниками економічного розвитку. За обсягом експорту автомобілів вона випереджає Італію.

Окремо треба згадати Сінгапур, який у 1995 р. першим з держав Південно-Східної Азії отримав статус "індустріально розвиненої". Це звання йому офіційно надане Організацією економічної співпраці та розвитку. Три десятиліття стабільного економічного зростання перетворили Сінгапур з невеликого порту в дев´яту країну в списку найбагатших країн світу за показником ВНП на душу населення. За умов політичної стабільності промисловість країни постійно зростала на 8,4 % щорічно, а її мешканець підвищив свій життєвий рівень у середньому в 7 разів. Щорічний дохід на душу населення у Сінгапурі в 1995 р. становив 22,3 тис. дол. США, що вище, ніж у Великобританії. За світовим рейтингом конкурентоспроможності економік у 2000 р. Сінгапур є другим серед 47 найпотужніших економік світу. Перші у цьому списку — Сполучені Штати Америки.

Серед НІК є й такі, які точніше можна назвати "нові індустріально-аграрні країни", у яких поряд з розвинутою промисловістю існує високорозвинене сільське господарство. Ця галузь економіки таких країн, як Малайзія, Таїланд, Аргентина, Бразилія, має сучасну базу розвитку і високий показник експортності деяких видів сільськогосподарської продукції.