Модернизм в дослидженнях мижнародних видносин

**** Модернізм, як новий науковий напрям, активно почав розвиватися після другої світової війни. Його представники прагнули застосувати до аналізу міжнародних відносин новітні методи і технології, в цілому надати більшої "науковості" ТМВ. Полеміка між "модерністами" і "традиціоналістами" досягла особливої напруги в 60-і рр. й одержала назву "нової великої суперечки". Представники модернізму найчастіше не зачіпали вихідні постулати політичного реалізму і критикували його прихильників за дотримання традиційних дослідницьких методів, які грунтувалися головним чином на інтуїції та теоретичній інтерпретації. Натомість учені нового покоління (Й. Райт, К. Дойч, Д. Сінгер) прагнули за допомогою використання математичних методів, методики моделювання, збору та обробки даних й інших дослідницьких способів надати вивченню міжнародних відносин справді науковий статус. Однак, на думку французького соціолога М. Мерля, такий підхід зовсім не означає, що можна обійтися без глобальної пояснювальної гіпотези.

Спільною для модернізму була прихильність до міждисциплінарного підходу, прагнення до застосування строгих наукових методів і процедур, до збільшення числа емпіричних даних, які піддаються перевірці. Його недоліки полягають у фактичному запереченні специфіки міжнародних відносин, фрагментарності конкретних дослідницьких об'єктів, яка зумовлює фактичну відсутність цілісної картини міжнародних відносин, у нездатності уникнути суб'єктивізму. Водночас багато досліджень прихильників модерністського напрямку виявилися дуже плідними, збагатили науку не тільки новими методиками, але й зробленими на їх основі вагомими висновками.

Прикладом можуть бути деякі положення К. Райта. Так, наприклад, він виділяє три групи причин напруженості в сучасному світі -- політичні, соціокультурні та психологічні. Причому чи не найважливішою з них вважає стереотипність людської природи, людської свідомості. З цього приводу вчений у праці "Проблеми стабільності і прогрес у міжнародних відносинах" зазначав: "Наука і технічний прогрес відіграють доцентрову роль у світовому розвиткові, в той час як традиції, які знаходяться у свідомості й психології людей, розділяють їх на групи, які відповідають таким історичним формам спільності, як нація, народ та інші, що ведуть боротьбу за воєнну міць суверенних держав і можуть існувати тільки якщо національні воєнні сили врівноважені". Фактично це підтверджує, що полеміка між прихильниками модернізму і політичного реалізму стосувалася, головним чином, не природи й змісту, а методів дослідження міжнародних відносин.

*** Представители “модернизма”, или “научного” направления в анализе международных отношений, чаще всего не затрагивая исходных постулатов политического реализма, подвергли резкой критике его приверженность традиционным методам, основанным, главным образом, на интуиции и теоретической интерпретации. Полемика между “модернистами” и “традиционалистами” достигает особого накала, начиная с 60-х гг., получив в научной литературе название “нового большого спора” (см., например, прим. 12 и 22). Источником этого спора стало настойчивое стремление ряда исследователей нового поколения (К. Райт, М. Каплан, К. Дойч, Д. Сингер, К. Холсти, Э. Хаас и многие другие) преодолеть недостатки классического подхода и придать изучению международных отно- шений подлинно научный статус. Отсюда повышенное внимание к использованию средств математики, формализации, моделированию, сбору и обработке данных, эмпирической верификации ре- зультатов, а также других исследовательских процедур, заимство- ванных из точных дисциплин и противопоставляемых традицион- ным методам, основанным на интуиции исследователя, суждениях по аналогии и т.п. Такой подход, возникший в США, коснулся исследований не только международных отношений, но и других сфер социальной действительности, явившись выражением проник- новения в общественные науки более широкой тенденции позитивиз- ма, возникшей на европейской почве еще в XIX в.

 

*** Модернизм (М. Каплан, Р.Норт, Г.Алиссон и др.). Данный подход на основе моделирования действий национальных государств на международной арене изучал процедуры и механизмы принятия решений, концентрировался на описании поведения различных сегментов правящих элит и правительств, разработке технологий бюрократических компромиссов и других компонентов выработки внешней политики государств. Учет влияния всех акторов, принимавших участие в разработке внешнеполитических решений, позволял его авторам моделировать конкретные системы международных отношений, составлять прогнозы взаимодействия государств на различных политических уровнях.