Теоретична школа политичного неореализму

Серед наукових концепцій, що існують в області міжнародних відносин (лібералізм, глобалізм, геополітика, постпозитивізм, конструктивізм), усе більше впливовим в Америці й усе більш популярним на пострадянському просторі стає неореалізм. Виходячи із цієї концепції, домінуючим впливом на міжнародну політику відрізняється не внутрішня політика держави й не суб'єктивна поведінка конкретних особистостей, а об'єктивна міжнародна обстановка, система міжнародних відносин у цілому. З погляду неореалізму, "структура міжнародної політики характеризується трьома основними властивостями: відсутність верховної влади (анархічність); захист кожною державою свого суверенітету; нерівномірний розподіл сили між державами".

Неореалізм сформувався наприкінці 1970-х р. як оновлена версія реалізму, який після цього сталі йменувати «класичним». Незважаючи на триваючу критику, неореалізм зберігає позиції провідного теоретичного напрямку. Він досить різноманітний за змістом й динамічний у своєму розвитку, при цьому деякі варіанти неореалізму зближаються з іншими теоретичними парадигмами.

Взаємодію держав неореалісти розглядають з урахуванням впливу міжнародної структури. Крім конфліктності, неореалізм вивчає й умови співробітництва. При цьому відзначається, що кожна держава все-таки прагне збільшити свою відносну вигоду й враховує можливість обману з боку партнера. Альтернативою політиці з позиції сили вважається політика забезпечення безпеки. Пропонується трохи інше розуміння ролі сили. Якщо класичний реалізм бачить абсолютне благо в її постійному нарощуванні, то неореалізм говорить про достатній рівень сили, який необхідний для виживання держави й захисту національних інтересів. Як надлишок, так і недолік сили однаково чреватий втягуванням у небажаний військовий конфлікт [18, C. 183].

Представники неореалізму вживають спроби більш детального аналізу природи насилля. Дослідники звертають увагу на розходження між поняттями «влада», «сила», «міць», «вплив», «авторитет», які в класичній традиції найчастіше використовувалися як взаємозамінні. У фокусі уваги неореалізму не стільки джерела сили окремої держави, скільки розподіл сили в міжнародній системі.

Неореалізм має важливі методологічні відмінності. У протилежність індуктивізму класичного реалізму багато версій неореалізму носять переважно дедуктивний характер. Прагнучи достигнути перевіряємояті висновків, неореалісти схильні будувати міркування у вигляді аналізу апріорних гіпотез, а також широко використовують кількісні методи. Активно застосовуються різні методи моделювання. Хоча моделі дають лише часткове знання, спрощуючи картину світу, їхню корисність вбачають у тому, що вони допомагають висувати неочевидні гіпотези, які потім перевіряються на емпіричному матеріалі. Формальні моделі особливо популярні в дослідженнях з політичної й військової стратегії. Опираючись на розходження в методології й тлумаченні ряду положень, можна говорити про декілька тенденцій у розвитку неореалізму.

Введення в оборот терміна «неореалізм» приписують Ричарду Ешлі, який говорив, про відродження популярності реалістичної традиції наприкінці 1970-х рр. Оскільки найбільший резонанс у науковій суспільності одержали роботи Кеннета Уолца, саме його теорію спочатку називали неореалізмом. Сам автор віддавав перевагу терміну «структурний реалізм», але згодом погодився з «неореалізмом». Однак паралельно розвивалися й інші концепції відновлення, які мали важливі методологічні й змістовні відмінності. Надалі їх теж сталі називати неореалістичними.

Існує кілька варіантів класифікації неореалізму. Проблема полягає в тому, що вони опираються на основи, що не дозволяють одержати достатньо ясну й повну картину, яка описує стан і розвиток всієї парадигми. Як наслідок, одну частину неореалістів можна віднести відразу до декількох напрямків, інші ж не вписуються в жодний з них. Наприклад, в основу класифікації Гідеона Роуза покладена одна з тенденцій розвитку, що пов'язана із частковим поверненням до традицій «класичного» реалізму. На противагу структурній теорії Уолца, що відокремлює теорію міжнародної політики від теорії зовнішньої політики держави, ряд авторів підкреслює важливість їх об’єднання в єдине ціле. Адже структурна теорія сама по собі не дає відповіді, як конкретна держава поведеться в тій або інший ситуації, яка її можлива стратегія й кого вважати ймовірним союзником. За Роузом, неореалісти, незгодні з поділом політичної теорії на частині, тим самим у певній мері повертаються до традиції класичного реалізму. Вони визнають, що зовнішня політика залежить від сили держави. Але, з іншого боку, вони стверджують, що розподіл сили в міжнародній системі впливає на державну ієрархію [22, C. 302]

Термін "неореалізм" відображає прагнення частини вчених до збереження переваг класичної традиції, з одного боку, й одночасно до збагачення її з урахуванням нових міжнародних реалій і досягнень інших теоретичних течій. Я вже було сказано, виникнення школи неореалізму пов'язують з публікацією у 1979 p. книги американського науковця, К. Уолца. Настоюючи на тому, що теорія міжнародних відносин повинна ґрунтуватися на цілісності світу та розумінні існування глобальної системи, елементами якої є держави, К. Уолц зробив крок до зближення з транснаціоналістами. При цьому системний характер міжнародних відносин зумовлений, на його думку, властивостями структури міжнародної системи. Структурні ж властивості міжнародної системи є результатом взаємодії між великими державами. Великі держави також визначають зміст, форми і направленість своїх взаємовідносин з малими та середніми країнами. Така точка зору К. Уолца навіть дала привід називати неореалізм "структурним реалізмом" або просто "структуралізмом" [31, C. 91-92].

У цілому неореалистами зізнається й анархічний характер міжнародних відносин. Однак тут спостерігаються істотні зміни. Бузан говорить про формування в сучасному світі «зрілої анархії», що піддається регулюванню. Роль регулятора грають західні демократичні держави. К. Уолц порівнював міжнародні відносини з ринком, де держави, подібно фірмам, діючи у своїх інтересу, конкурують із одними й співробітничають із іншими. Він сформулював 3 основних принципи структури міжнародних відносин. Відповідно до першого, держави в міжнародних відносинах керуються мотивом виживання. Другий принцип полягає у визначенні учасників міжнародних відносин, якими залишаються тільки держави. Нарешті, третій принцип полягає в тому, що всі держави не однорідні, а мають різні можливості або потенціалом [8, C.25-32]. Відповідно до теорії балансу погроз Уолца, держави на Середньому Сході формують союзи насамперед для того, щоб протистояти погрозам своїх сусідів, а не у відповідь на зміну глобального балансу сил [15, С.52].

Основні положення неореалізму-структуралізму стосовно регіональних систем розвинув датський дослідник Б. Бузан. Регіональні системи він розглядає як проміжні між глобальною міжнародною і державною системами. Найважливішого особливістю регіональних систем є, з його точки зору, комплекс безпеки. Сусідні держави настільки сильно зв'язані в питаннях безпеки, що національна безпека однієї з них не може бути відокремлена від національної безпеки інших. Водночас ці держави піддаються маніпулюванню і впливу з боку великих держав.

На основі цієї методології датський учений М. Мозафарі здійснив аналіз структурних змін, які відбулися в Перській затоці в результаті іракської агресії проти Кувейту, а потім розгрому Іраку фактично американськими військами. Він зробив висновок про переваги структуралізму в порівнянні з іншими теоретичними напрямами в міжнародних відносинах. Разом з тим М. Мозафарі показав і слабкі сторони неореалізму, серед яких положення про вічність і незмінність таких характеристик міжнародної системи, як її "природний стан", баланс сил, статичність тощо [18, C. 61-62].

Можна констатувати, що недоліки неореалізму, як й інших теоретичних напрямів, далеко не завжди можна виправдати. Ці концептуальні побудови часто нездатні відобразити радикальні зміни на світовій арені. Така невдоволеність станом і можливостями науки про міжнародні відносини привела до виникнення соціології міжнародних відносин, як самостійної дисципліни й теоретичного наукового напряму.

Таким чином, неореалізм зберіг багато положень класичного реалізму, насамперед розгляд держави як ключовий елемент побудови міжнародних відносин. Держави стали розглядатися неореалістами не тільки самі по собі, але й з урахуванням тих структур, які вони утворять, у тому числі союзів і міжурядових організацій.