Освітні, освітньо-кваліфікаційні рівні

 

Ступеневість вищої освіти полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних етапах (ступенях) вищої освіти. Виходячи зі структури вищої освіти, її перший ступінь передбачає отримання кваліфікації «молодший спеціаліст»; другий – кваліфікації «бакалавр» (базова вища освіта); третій – кваліфікації «спеціаліст», «магістр» (повна вища освіта).

Для будь-якого ступеня мають бути визначені професійна та академічна кваліфікації, які грома­дяни здобувають одночасно в процесі засвоєння від­повідної освітньо-професійної програми певного освітньо-кваліфікаційного рівня та відповідного до нього освітнього рівня, їх здобуття підтверджується дипломом – документом про вищу осві­ту, який є одночасно і сертифікатом, і, в більшості випадків, ліцензією.

Освітній рівень передбачає задоволення потреб особистості у здобутті загальної середньої та вищої освіти шляхом навчання в різних типах закладів освіти.

Освітньо-кваліфікаційний рівень передбачає здобуття певного рівня освіти і кваліфікації.

Законом «Про освіту» встановлено такі освітні рівні: початкова загальна освіта; базова загальна середня освіта; повна загальна середня освіта; професійно-технічна освіта; базова вища освіта; повна вища освіта.

Освітній рівень вищої освіти – це характеристика вищої освіти за ознаками ступеня сформованості інте­лектуальних якостей особи, достатніх для здобут­тя кваліфікації, яка відповідає певному освітньо-кваліфікаційному рівню.

Законом України «Про вищу освіту» встанов­лені такі освітні рівні:

· неповної вищої освіти – характеристика сформованості інтелектуальних якостей осо­би, що визначають її розвиток як особистості та є достатніми для здобуття особою кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста;

· базової вищої освіти – характеристика сформованості інте-лектуальних якостей особи, що визначають її розвиток як особистості та є до­статніми для здобуття особою кваліфікацій за освітньо-квалі-фікаційним рівнем бакалавра;

· повної вищої освіти – характеристика сформованості інтелектуальних якостей особи, що визначають її розвиток як особистості та є достатніми для здобуття особою кваліфі­кацій за освітньо-квалі-фікаційним рівнем спеціаліста або магістра.

Законом «Про освіту» визначаються також наукові ступені (кандидат наук, доктор наук) та вченні звання (старший науковий співробітник, доцент, професор).

У системі вищої освіти України освітньо-квалі­фікаційні рівні (у тому числі рівні бакалавра й магістра) характеризують вищу освіту за ознака­ми рівня сформованості компетенцій, що забезпе­чують здатність працівника виконувати роботи визначеного рівня професійної діяльності – ха­рактеристики професійної діяльності за ознаками визначеної сукупності професійних робіт, викону­ваних фахівцем. Є певний зв’язок між освітніми рівнями й освітньо-кваліфікаційними рівнями ви­щої освіти. На підставі аналізу кваліфікаційних характери-стик первинних посад можна сказати, що, крім стереотипного рівня професійної діяль­ності, яка відповідає освітньо-кваліфікаційному
рівню кваліфікованого робітника, всі інші рівні потребують освіти вищих рівнів, ніж рівень повної загальної середньої освіти. Водночас ці рівні професійної діяльності потребують професійних кваліфі-кацій, що належать до певних кваліфіка­ційних груп.

Ступеневість вищої освіти може бути реалізована як через непе­рервну програму підготовки, так і диференційовано, відповідно до структури ступеневості.

Неперервна програма підготовки для здобуття найвищого
освітньо-кваліфікаційного рівня реалізується, як правило, у вищих закладах освіти третього і четвертого рівнів акредитації, диферен-ційована підготовка може забезпечуватися вищими закладами освіти різних рівнів акредитації шляхом їх об’єднання в навчальні, навчально-наукові комплекси або на інших договірних засадах.

Таким чином, система вищої освіти в Україні має складну ба­гаторівневу структуру європейського типу. Наявність такої багатоступеневої за рівнями структури має принципове значення, оскільки га­рантує людині вільний вибір і дає можливість здо­буття освіти відповідно до розумових і профе­сійних здібностей. Такі можливості додатково роз­ширюють право громадян на здобуття освіти за різними формами навчання.

Зміст освіти

Зміст освіти – це науково обґрунтована система дидактично та методично оформленого навчального матеріалу для різних освітніх і освітньо-кваліфікаційних рівнів. Зміст освіти визначається освітньо-професійною програмою підготовки, структурно-логічною схемою підготовки, навчальними програмами дисциплін, іншими нормативними актами органів державного управління освітою та вищого закладу освіти і відбивається у відповідних підручниках, навчальних посіб­никах, методичних матеріалах, дидактичних засобах.

Зміст освіти має нормативний та вибірковий компоненти. Нормативний компонент змісту освіти визначається відповідним державним стандартом освіти, а вибірковий – вищим закладом освіти.

Законом України «Про вищу освіту» врегульо­вуються суспільні відносини у галузі навчання, виховання, професійної підготовки громадян України. Він встановлює правові, організаційні, фінан­сові та інші засади функціонування системи вищої освіти, створює умови для самореалізації особи­стості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях.

Законом визначено, що громадяни України ма­ють право бе-зоплатно здобувати вищу освіту в дер­жавних і комунальних вищих навчальних закла­дах на конкурсній основі в межах стандартів ви­щої освіти, якщо певний освітньо-кваліфікацій­ний рівень громадянин здобуває вперше. Вони вільні у виборі форми здобуття вищої освіти, ви­щого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності.

Іноземці та особи без громадянства, які перебу­вають в Україні на законних підставах, мають пра­во на здобуття вищої освіти, але не за рахунок державного чи місцевого бюджетів, якщо інше не вста-новлено чинними міжнародними договорами.

Законом (розд. VI) визначені принципи авто­номії вищих на-вчальних закладів, централізація та децентралізація процесу ухвалення управлін­ських рішень. На вищі навчальні заклади покла­дено
обов’язок такої самоорганізації, щоб їх рі­шення ухвалювали після всебічних консультацій, але без зайвого зволікання, а узгоджені дії впрова­джували в життя повною мірою і сумлінно, за витрачання міні-мальних коштів. Як спільнота вчених, викладачів і студентів, вищий навчальний заклад несе колективну відповідальність за ді­яльність своєї адміністрації.

Законом України «Про вищу освіту» передбаче­но право вищого навчального закладу самостійно визначати форми навчання та види організації на­вчально-виховного процесу, самостійно розробля­ти та впроваджувати власні програми наукової та науково-виробничої
діяльності, вдосконалювати та актуалізувати організаційну структуру, ство­рюючи певні структурні підрозділи (інститути, коледжі, технікуми, факультети, відділення, філії тощо).

Стандарти вищої освіти

 

Досвід модернізації системи освіти в Україні показав, що якість вищої освіти визначається пе­редусім якістю стандартів освіти та професійної підготовки, інфраструктурами внутрішнього й зовнішнього середовища, рівнем управління на­вчальним закладом.

Державний стандарт освіти – це сукупність норм, які визначають вимоги до освітнього, освітньо-кваліфікаційного рівня.

Державні стандарти освіти розробляються для кожного освітнього (освітньо-кваліфікаційного) рівня та напрямку підготовки (спеціальності) й затверджуються Кабінетом Міністрів України. Вони підлягають пере­гляду та перезатвердженню не рідше як один раз на десять років.

Складовими державного стандарту освіти є: освітня (освітньо-квалі­фікаційна) характеристика; нормативна частина змісту освіти і тести.

Основними функціями державних стандартів освіти є забезпечення досягнення і підтримання вищим закладом освіти високого
рівня вищої освіти через реалізацію нормативної частини змісту освіти та самооцінки чи державної оцінки результатів роботи.

Освітня характеристика – це основні вимоги до якостей і знань особи, яка здобула певний освітній рівень. Зміст освітньої
харак­теристики як складової частини державного стандарту освіти визна­чається Міністерством освіти і науки України окремо для кожного освітнього рівня: початкова загальна освіта, базова загальна
середня освіта, повна загальна середня освіта, професійно-технічна освіта, базова вища освіта, повна вища освіта.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про осві­ту», стандарти освіти встановлюють вимоги до зміс­ту, обсягу й рівня освітньої та фахової підготовки в Україні. Вони є основою оцінювання освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів громадян неза­лежно від форми здобуття освіти. Відповідно до Державного класифікатора професій України, кваліфікація фахівця визначається рівнем освіти та спеціалізацією.

Таким чином, є певний зв’язок між кваліфікацією (рівнем професійної діяльності) і рівнем вищої освіти. Цей зв’язок має бути закріп­лений у системі стандартів вищої освіти як вимоги до змісту, обсягу й рівня вищої освіти певних освіт­ніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів.

Форми навчання

 

Навчання у вищих закладах освіти здійснюється за такими фор­мами: денна (стаціонарна), вечірня, заочна (дистанційна), екстернат.

Основною формою здобуття певного освітньо-кваліфікаційного рівня є денна (стаціонарна) форма навчання. Організація навчального процесу на денній (стаціонарній) формі навчання вищим закладом освіти здійснюється з відривом від виробництва.

Вечірня і заочна (дистанційна) форми організовуються для тих осіб, які не мають можливості навчатись з відривом від своєї основної професійної діяльності. Для таких осіб чинним законодавством
передбачено певні пільги.

Особливою формою навчання є екстернат. Ця форма навчання дає можливість особам, які мають відповідний освітній, освітньо-кваліфікаційний рівень, здобути певний рівень освіти або кваліфікації шляхом самостійного вивчення навчальних дисциплін і складання у вищому закладі освіти заліків, іспитів та інших форм підсумкового контролю, передбачених навчальним планом. Навчання за екстернатом регламентується Положенням про організацію екстернату у
вищих навчальних закладах України, затвердженим Наказом Міністерства освіти і науки України від 08.12.1995 р. № 340.

Управління освітою

 

Для України з розгалуженою мережею вищих навчальних закладів державної і недержавної форм власності характерне управління галуззю освіти, що поєднує як елементи централізованої, так і децентралізованої системи з розгортанням го­ризонтальних і вертикальних зв’язків між різни­ми рівнями й суб’єктами управління.

Основними ознаками громадсько-державної моделі управління освітою в Україні можна вважати:

· демократизацію освітнього процесу і залучення до управління вищою школою органів студентського самоврядування, громадськості;

· громадський контроль за розвитком освіти, її якістю, соціальним захистом учасників навчально-виховного процесу;

· діяльність громадських рад з освіти і науки національного, регіонального і місцевого рівнів;

· підтримку інноваційного розвитку освіти через цільові програми, пріоритетне фінансування інноваційних проектів, впровадження новітніх технологій;

· об’єднання і партнерство громадськості навколо пріоритетних напрямів освіти;

· об’єднання зусиль держави, вищої школи і бізнесу в інформатизації вищої освіти, зокрема, приєднанні до європейської науково-освітньої мережі Geant-2, що об’єднує понад 3500 університетів та наукових установ Європи; в розвитку дистанційної освіти; поширенні мережі електронних бібліотек; функціонуванні інформаційно-вироб-ничої системи «Освіта»; створенні Grid-інфраструктури;

· участь Ради молодих вчених у вирішенні законодавчих та організаційних питань підтримки талановитої наукової молоді;

· відкритому, конкурсному розподілі грантів для проведення наукових досліджень.

Така модель передбачає формування нової концепції державного управління в системі соціального партнерства у сфері вищої освіти, зорієнтованої на нову філософію освіти і управління, інноваційний розвиток суспільства, що зосереджує державну політику на таких напрямах:

1) формування нормативно-правових засад для інноваційної освіти та інтеграції освіти, науки і виробництва;

2) фінансування пріоритетних напрямів інноваційного розвитку і відповідне формування державного замовлення на випускників вищої школи;

3) оптимізація мережі навчальних закладів;

4) створення інноваційної інфраструктури та інноваційного менеджменту вищої освіти;

5) стимулювання інноваційної наукової діяльності в вищих навчальних закладах.

Вважаємо, що основні проблемні питання, які постають перед органами державного управління в рамках партнерських відносин, стосуються:

· вдосконалення законодавства;

· формування вимог до конкурентоспроможності ВНЗ;

· розподілу державних коштів для тих напрямів підготовки спеціалістів, які принесуть максимальну економічну вигоду і будуть відповідати реальним потребам ринку праці;

· розробки національних проектів у галузі освіти;

· розвитку оптимальної мережі вищої професійної та додаткової і післядипломної освіти;

· системного підходу у розробці загальної стратегії високоякісної підготовки фахівців, що відповідають міжнародним стандартам;

· інформатизації системи освіти, створення системи електронних навчальних ресурсів;

· забезпечення соціального захисту учасників навчального процесу;

· якісної підготовки майбутніх управлінців.