Дитинство як педагогічна категорія

Дитинство – найважливіший період у житті людини. Доля будь-якої нації, держави, спільноти в майбутньому залежатиме від того, якими виростуть ці діти. Тож інвестиції, вкладені в дитинство сьогодні, обов’язково повернуться суспільству сторицею: гуманізмом, демократією, громадянськістю, цивілізованістю.

Дитинство, як це не дивно звучить, – усім добре відоме, але водночас мало зрозуміле явище соціального світу, яке відрізняє специфічна за змістом і формами прояву культура, дитяча субкультура – близька й природна для дитини та складна для її об’єктивної оцінки з боку дорослих. Дитинство – особливий світ, нерідко закритий для більшої частини дорослого суспільства.

Дитинство як соціально-педагогічна категорія завжди привертала увагу філософів, етнографів, психологів, педагогів, культурологів, соціологів. Його тлумачення, а відтак, і ставлення до дітей визначалось характером соціокультурного розвитку певного суспільства. Так, у роботах етнографа Ф.Арієса описано ставлення дорослого населення і соціальні настанови щодо дітей і дитинства в різні історичні епохи[101], що можна простежити через відображення образів дітей у літературних творах, на художніх полотнах, у музиці тощо. Американський учений Л.Демоза поділяє всю історію розвитку дитинства на шість періодів, кожному з яких відповідає певний стиль виховання й форма взаємин між батьками та дітьми.

Інфантицидний стиль (зі стародавності до ІV ст. н.е.) відзначався негативним ставленням до маленьких дітей, які розцінювались як перешкода дорослому суспільству. Масові дітовбивства навіть не каралися владою, а ті діти, які виживали, часто теж ставали жертвами насильства дорослих.

Стиль ігнорування, (ІV – XІІІ ст.) характеризувався визнанням наявності в дитини душі, але водночас прагненням віддалитися від неї (годувальниця, виховання в монастирі або в чужій родині), ігноруванням її інтересів, бажань, проблем (занедбаність, пригнобленість – характерні риси ставлення до дитини в родині).

Амбівалентний стиль (XІV – XVІІ ст.) відзначає підвищення статусу дитинства. До дітей починають ставитися з увагою, передусім у фізичному догляді, однак їм ще відмовляють у самостійному духовному існуванні, кожен рух дитини жорстко контролюється та регламентується.

Нав’язливий стиль (XVІІ ст.). Залишається домінуючою контролююча позиція дорослих до дитинства, що виявляється у нав’язливому прагненні цілком контролювати не тільки поведінку, але й внутрішній світ, думки й волю дитини. Це підсилює конфлікти батьків і дітей.

Стиль, що соціалізує (XІ – середина XX ст.). На цьому етапі метою виховання є не стільки завоювання та підпорядкування дитини, скільки тренування її волі, підготовка до майбутнього самостійного життя. У дитині вбачають об’єкт виховного впливу, який розглядається як єдино можливий спосіб набуття позитивного соціального досвіду.

Стиль, що допомагає (із середини XX ст.). Основна ідея полягає в усвідомленні дорослими суб’єктності вибору життєвого шляху, для чого кожній дитині необхідно максимально розвинути індивідуальність, набути власного соціального досвіду. Звідси – прагнення батьків до емоційної близькості з дітьми, розуміння, емпатії тощо. Водночас зазначимо, що трагедія останньої, сьогоденної, стадії полягає в тому, що поряд з рівнем високого осмислення фасилітаційної місії дорослої частини людства поширюється, на жаль, принципово відмінна позиція, пов’язана з безвідповідальним ставленням до культури дитинства, наслідком чого стає занадто раннє занурення дитини у світ дорослої культури.[102]

Як бачимо, дитинство тісно пов’язано із соціально-культурним розвитком суспільства. На кожному з історичних етапів суспільство намагалося знаходити відповідні завданням свого часу способи взаємодії з дітьми, визначало найбільш ефективні засоби впливу на їхній розвиток. Складні взаємовідносини між дитинством і дорослим життям відомий філософ і соціолог І.Кон передає такими словами: «Дорослий не може повернутись у залишену країну свого дитинства, світ дитячих переживань часто видається йому таємничим і закритим. Водночас кожен дорослий несе своє дитинство й не може навіть при бажанні звільнитися від нього. У свою чергу, дитина не може ні фізично, ні психологічно існувати без дорослого. Почуття і переживання похідні від життєвого досвіду дорослих. Парадокс, виражений формулою «хлопчик ­– батько чоловіка», повторюється в науках про суспільство: суспільство не може зрозуміти себе, не пізнавши закономірностей свого дитинства, і воно не може зрозуміти світ дитинства, не знаючи історії й особливостей дорослої культури».[103]

Проблема дитинства як наукова категорія – у полі зору багатьох наук, зокрема філософії, соціології, історії, психології, культурології, фізіології і т. ін.

Соціологія розглядає дитинство як частину соціальної структури суспільства. Дитинство не може існувати поза широким соціокультурним контекстом, що враховує еволюцію способів виробництва, статевої та вікової стратифікації, типів родини, системи міжособистісних відносин, а також ціннісних орієнтацій культури. Відтак, соціологічні дослідження суттєво збагачують науку про дитинство. Як об’єкт спеціального соціологічного аналізу дитинство в його структурному вираженні перебуває в центрі уваги зарубіжних дослідників (В.В. Абраменкова, Дж. Гарбаріно, К.Девіс, Дж. Квортруп, І. С. Кон, В. Т. Кудрявцев М. В.Осоріна, Д. І. Фельдштейн, С.Фріс). Над цією проблемою працюють також українські вчені: І.М.Богданова, Л.О.Варяниця, І.Д. Звєрєва, О.Л.Караман, О.Л.Кононко, В.Г.Кузь, С.М.Курінна, С.А.Литвиненко, І.П.Печенко, Р.С.Пріма та інші.

За останні 100 років верхня межа дитинства піднялась з 11 до 17-18 років. Науковці відзначають раннє дитинство (від народження до 3-х років), перше дитинство (від 3-х до 6-7 років), тобто дошкільний період; це не споконвічна гомогенна група індивідів, яка перебуває на шляху дорослішання, а структурний компонент суспільства, що відображає основні його соціальні та культурні зміни[104]. Характеристика поняття дитинства в історико-культурному аспекті дає можливість визначити його як соціокультурний прошарок суспільства з притаманними йому культурними вимогами, традиціями, нормами та правилами, які існують у межах цієї вікової групи. Науковці з прикрістю відзначають, що, чим більш соціально значущим стає дитинство, тим гострішою стає проблема «духовної прірви» між дорослим та дитячим світом.

Педагогіка приречена на дослідження проблем дитинства за своєю суттю. Видатні педагоги надають дитинству особливого значення, підтверджуючи його самоцінність у житті окремої людини. В. О.Сухомлинський визначає дитинство як найважливіший період людського життя, не підготовку до майбутнього життя, а реальне, яскраве, самобутнє, неповторне життя[105]. Цю думку продовжує Ш. О.Амонашвілі, зазначаючи, що дитинство – не просто віковий період, коли дитині хочеться грати, стрибати, бігати й кататися, коли вона ще безтурботна, а це ще процес дорослішання, це життя людини, що переходить з одного якісного стану в інший, більш. високий[106]. Науковці наголошують на необхідності повноцінного, яскравого, багатогранного проживання кожного епізоду дитинства. Погоджуємося з висловом В.Т.Кудрявцева, який вказує, що в іншому випадку людина обов’язково „зависає”на межі дитинства й дорослості. [107]Аналогічну думку знаходимо в працях К.М.Вентцеля, який також стверджує, що дитині слід надати можливість „зжити дитинство” в усій його повноті життєвих запитів і властивих йому прагнень[108].

У працях педагогів визначається зміст дитячих видів діяльності, форми, способи спілкування та взаємодії, особливості мовлення, дитячої творчості, проблеми навчання та виховання дітей (Л.В.Артемова, І.Д.Бех, А.М.Богуш, М.С.Вашуленко, Т.О.Пироженко, О.Я.Савченко).

Ґрунтовне визначення дитинства дає Д.І. Фельдштейн. На його думку, дитинство – це „особливий стан розвитку людини в суспільстві й, водночас узагальнений суб’єкт, що цілісно протистоїть дорослому світові та взаємодіє з ним на рівні суб’єкт-суб’єктних відносин [109]. Учений розуміє дитинство як складний, самостійний організм, який є невід’ємною частиною суспільства і «виступає як особливий узагальнений суб’єкт різнопланових, різнохарактерних відносин, у яких воно об’єктивно ставить завдання й цілі взаємодії з дорослими, визначаючи (як не парадоксально це звучить) напрями їх діяльності з ним, розвиває свій суспільно значущий світ». [110]

О.Л.Кононко розглядає період дошкільного дитинства як «етап виникнення та становлення особистості, закладання її ціннісного фундаменту, формування первинних світоглядних уявлень». Науковець відзначає значні зміни у поглядах на особистість, на її становлення у ранньому онтогенезі за останнє століття: «Від сприйняття її як суми рис до реалізації системного підходу; від погляду на дитину як об’єкт засвоєння зовнішніх впливів до утвердження її як суб’єкта життєдіяльності; від визначення пріоритету однієї з детермінант розвитку (біологічної чи соціальної) до усвідомлення важливості в ньому кожної з них та власної активності особистості як фундаментальної здатності ставати і бути автентичним суб’єктом життя».[111]

С.А.Литвиненко і В.М.Ямницький у понятті «дитинство» вбачають процес підготовки до відтворення майбутнього суспільства; процес постійного фізичного зростання, накопичення психічних новоутворень, освоєння соціального простору, рефлексії усіх стосунків у цьому просторі, визначення у ньому себе.

Нестандартний підхід до розуміння простору дитинства як „машини дитинства” представлено у праці Є.В.Субботського „Дитина відкриває світ”. Автор тлумачить дитинство як своєрідну машину, або організм, складний, розгалужений. Як і у всякого організму, у нього є свої „легені”, „серце”...Він дихає, рухається, хворіє, словом, живе.[112]Учений називає такі елементи „машини дитинства”: здібності дитини як сума знань, умінь навичок, якими на певний момент свого розвитку володіє дитина, плюс ті можливості, які їй дані від природи; суспільна оцінка здібностей і як сама дитина оцінює свої здібності, її самоусвідомлення. Науковець підкреслю роль суспільних вимог до дитини, об’єктивного і доброзичливого ставлення дорослих до дитини у становленні її самосприйняття. У протилежному випадку суспільство матиме «не людей, а пасивні автомати з гладкою відточеною на „конвеєрі дитинства” психікою, людей зі штампованими бажаннями й потребами, з однаковим мисленням, людей, не здатних до творчих нестандартних рішень”[113].

Отже, аналіз культурологічних, філософських, психологічних, педагогічних джерел з проблеми дитинства дозволяє виділити його специфічні риси:

· дитинство – період життя людини, у якому закладається підґрунтя особистісної активності та особистісні властивості, цінності, що визначають якості майбутнього життя;

· це період, коли людина найбільш вразлива, незахищена від впливів довкілля, соціального, психологічного й фізичного насильства;

· на всіх етапах існування дитинство характеризується постійною орієнтацію на дорослий світ, потребою бути залученим до соціуму, взаємодіяти з ним;

· дитинство – виражена в діях і мові сукупність об’єктів, подій, процесів, соціальних інститутів і соціальних практик стосовно дітей; ця сукупність формується й підтримується суспільством, а також постійно відновлюється у процесі життєдіяльності дітей, які засвоюють соціальні уявлення та інтегруються у соціум.[114]

Зазначимо, що тривалий час педагогічна позиція мало чим відрізнялася від загальної позиції дорослої частини суспільства щодо абсолютного переконання в обов’язковості побудови взаємин з дітьми в моделях „передавання досвіду старшого покоління”, „трансляції норм і цінностей”, „прищеплення позитивних якостей особистості”. За влучним висловом Н.Голованової, педагогічна спільнота ще не зовсім розпрощалася з уявленням про дитину як „чисту дошку” в руках вихователя. Тільки в останні роки окремі науковці та найбільш передові педагоги починають визнавати за дитиною право бути самим собою: мати власний, не залежний від процесу навчання соціальний досвід, самовизначатись у культурі, виявляти свою індивідуальність у колі ровесників та дорослих, усвідомлювати своє життя як цінність, відчувати потребу виражати себе та шукати для цього соціально визнані способи. Нова філософія освіти все активніше висуває ідею про відмову від розуміння мети освіти як результату сформованості, досягнення певного рівня особистісної досконалості, навпаки підкреслює безкінечність цього процесу.

Проблема дитинства, до якої останніми роками звернулося чимало вчених, волею обставин сколихнула людське суспільство, яке нарешті почало усвідомлювати вимогу підвищеної уваги до дитинства взагалі й до кожної дитини зокрема. Сьогодні дитинство як соціально-культурний феномен та особливий значущий віковий період є предметом полідисциплінарного дослідження, у зв’язку з чим окреслились історичний, соціогенетичний, етнографічний та психолого-педагогічний аспекти його вивчення. У колі науковців сьогодення існує погляд на дитинство як на самоцінний, самобутній і неповторний період життя особистості. Результати соціально-психологічних досліджень останніх років (І.Д.Бех, А.М.Богуш, А.Й.Капська, О.Л.Кононко, В.Г.Кузь, С.Литвиненко, Т.І.Поніманська, О.В.Сухомлинська, О.Я.Савченко) констатують загальне несприятливе становище дітей у суспільстві. І хоча захист прав дітей в Україні регулюється цілою низкою законів України („Про охорону дитинства”, „Про попередження насильства в сім’ї”, „Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, Кодексом про шлюб і сім’ю тощо), правова захищеність дитинства має більш декларативний і показовий, ніж практичний характер. Спектр розбіжностей такого ставлення був досить широким і залежав від сприйняття дитинства як суб’єкта або об’єкта культури, суспільства.

До усвідомлення того, що дитина має такі самі права, як і дорослі люди, людство прийшло наприкінці XІX – на початку XX століття. Першочергово розглядалися не питання забезпечення прав дітей у цілому, а тільки попереджувальні заходи, які необхідно було здійснити для недопущення рабства, експлуатації дитячої праці, торгівлі жінками й дітьми тощо. Соціальний стан дитинства в його узагальненому розумінні в сучасному соціумі визначають передусім як вирівнювання у правовому статусі дитини й дорослого. Ратифікація Україною у 1991 р. Конвенції ООН про права дитини, на основі якої було розроблено й прийнято у 1996 р. власну Національну програму „Діти України”, створила правову основу для функціонування дитини повноправним членом суспільства й дозволила на законодавчому рівні захищати її права й свободи дитини. Конвенцією про права дитини було визначено нову концепцію: забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей є обов’язком держави й суспільства. Протягом останніх років питання практичного забезпечення прав та інтересів дітей в Україні вирішувалися з урахуванням розвитку соціально-економічних процесів, що відбуваються сьогодні в державі, та відповідно до норм міжнародного права в цій галузі. Певною мірою увага приділялася виробленню механізмів забезпечення прав дітей.

Отже, у Сімейному кодексі, який набув чинності з першого січня 2004 року, вперше визначено й конкретизовано поняття дитина. Так, правовий статус дитини має „особа до досягнення нею повноліття”. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років, а неповнолітньою – у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Сучасним законодавством також забороняються будь-які види експлуатації дітей, фізичні покарання, а також інші види покарань, які принижують гідність дитини. Дитина, у свою чергу, має право чинити опір неналежному виконанню батьками своїх обов’язків, поодинокі факти чого наявні в сучасній юридичній практиці. Беззаперечно, створення законодавства, що забезпечує захист прав дитини, засвідчує усвідомлення соціальних вимог підвищеної уваги до дитинства взагалі й до кожної дитини зокрема. Утім, як зазначають науковці, найгострішою залишається проблема відсутності інтеграційного підходу до дитинства як до соціального суб’єкта.

Сьогодні в Україні існують певні розбіжності між науковими підходами до дитинства як самоцінного періоду життя людини та реальним становищем дітей у суспільстві. Подолання цих розбіжностей передбачає створення суспільством належних умов для розвитку та життєдіяльності кожної дитини. Це насамперед охорона життя й зміцнення здоров’я дітей, забезпечення відповідного рівня матеріального добробуту, зміст освіти та засоби педагогічного впливу, соціалізуючі можливості сім’ї, суспільна та державна турбота про дітей і законодавчі норми, що захищають і відстоюють права й інтереси дитинства. Утім, реальне становище дітей дає змогу фіксувати значні обмеження, недостатнє забезпечення тих чи інших матеріальних, і духовних ресурсів, які є необхідними для повноцінної життєдіяльності сучасних дітей. Раніше таке явище, як дитяча безпритульність, було поодиноким. Нове тисячоліття наша держава зустріла занадто низьким віковим рівнем „дітей вулиці”, „дітей бомжів”. Останніми роками кількість дітей, які з різних причин залишають батьківські домівки, невпинно збільшується. Понад двісті тисяч дітей в Україні є безпритульними, виростають без догляду, турботи й любові, збільшуючи кількість правопорушників. При цьому найбільш вражаючим є те, що дітей дошкільного віку серед них нараховується 15% (за даними соціальних органів). Отже, перебудову ціннісної системи дорослих потрібно починати саме з перебудови поглядів на дитинство.

Парадоксальним у нашому сьогоденні є те, що держава не несе прямої відповідальності за кожну дитину зокрема, хоча саме це нібито мають на увазі всі державні програми, що стосуються дитинства. Дитина оцінюється лише з позиції виконання завдань держави, яка має сприяти соціальному розвитку нових поколінь. Суспільство створило різні структури й передало їм свої виховні функції, власне все більшою мірою відмовляючись від дитинства як від своєї частини. Дитяче співтовариство сприймається лише як сукупність підростаючих людей, яких потрібно виховувати, навчати й впливати на них за допомогою соціально доцільних засобів. Очевидним є серйозний дефіцит уваги, поваги до дитини. Гідність дитини не береться до уваги; їй відмовлено у праві бути особистістю, цінність сьогоднішнього життя дитини є незначною, її готують до життя завтра. Визнання державою пріоритету особистісно-зорієнтованої моделі освіти передбачає відмову педагогів від звичних стереотипів педагогічної діяльності. Натомість лише деякий відсоток педагогів та управлінців розуміють, що інноваційна система несе зміни не тільки й не стільки у змісті освіти, але й у розмаїтті інших аспектів. На практиці спостерігаємо, що переважна більшість педагогів намагаються подолати й викорінити все, що є волею й свободою дитини, усе, що вимірюється її вимогами й намірами.