Наукові засади екологічної психології

Запоріжжя, 2016

 

 

Розглянуто кафедрою Рекомендовано до друку

практичної психології науково-методичною комісією

протокол № від 2016р. протокол № від 2016р.

 

Ухвалено до друку вченою радою

Інституту журналістики і масової комунікації КПУ

протокол № від 2016р.

 

 

ЕКОЛОГІЧНА ПСИХОЛОГІЯ

Методичні рекомендації

до вивчення курсу “Екологічна психологія”

для студентів напряму підготовки:

6.030102 -“Психологія”

 

 

Укладач: Т. А. Гришина, доцент кафедри практичної психології, к. психол.н.

 

ПЕРЕДМОВА

Навчальний курс “Екологічна психологія” є однією з важливих професійно-орієнтованих навчальних дисциплін для майбутніх психологів, яка сприяє глибокому вивченню студентами напряму підготовки “Психологія”, основних понять та принципів екологічної психології, психологічні та етнопсихологічні основи екопсихології, формування та розвиток у студентів навичок дослідження екологічної свідомості методом психодіагностичних вимірювань.

Екологічна психологія як навчальна дисципліна вирішує завдання: професійної підготовки психолога, що передбачає введення студентів до відповідної проблемної галузі, оволодіння понятійним апаратом, ознайомлення з теоретичними й практичними досягненнями та формування готовності до застосування здобутих знань у самостійній практичній діяльності; екологічної освіти майбутнього професіонала, при цьому екологічна освіта розглядається в контексті завдань сталого розвитку, а це означає – у контексті завдань формування проекологічної поведінки.

У навчальному курсі “Екологічна психологія” реалізуються завдання екологічної освіти, одночасно екологічна освіта виступає як предмет вивчення. Останнє визначає специфіку методики викладання екологічної психології, яка передбачає поряд з викладанням навчального матеріалу проведення рефлексивного аналізу самого навчального процесу, а також рефлексії студентами своєї екологічно значущої поведінки.

Дослідження у сфері екологічної психології набувають у наш час особливої актуальності у зв’язку з пошуком ефективних шляхів виходу з екологічної кризи, що висуває на перший план такі завдання:

- дослідження екологічної свідомості шляхом виявлення особливостей сприймання людиною оточуючого середовища та виділення значущих для суб’єкта чинників несприятливого розвитку цього середовища;

- виявлення мотивації екологічної поведінки, що розкриває причини дій осіб, які відповідальні за завдання шкоди довкіллю, а також протилежних їм за спрямованістю – тих, що намагаються будь-якими (навіть неадекватними) засобами зупинити дії перших;

- аналіз психологічних наслідків дії різноманітних факторів середовища на людину;

- аналіз психологічних наслідків екологічної кризи;

- розробка психологічних засобів екологічного виховання.

Сучасний психолог повинен:

знати: особливості становлення екопсихології як науки; задачі та проблеми екопсихології; основні поняття та принципи екопсихології; категорію екологічної свідомості та спрямованості особистості; основу методології та теоретичну базу екосвідомості – суб’єктивний образ світу; екопсихологічні корені української національної культури; методи психодіагностичних вимірювань дослідження екосвідомості; особливості екоосвіти та виховання у постчорнобильський період;

вміти: вільно оперувати специфічними термінами та поняттями; підбирати методи дослідження екосвідомості та екологічної спрямованості особистості; застосовувати набуті знання з екопсихології в сфері практичної психології;

опанувати навики: виявити рівень сформованості екологічної свідомості та спрямованості особистості; проводити заходи щодо формуванню екологічної спрямованості особистості; проводити консультаційну допомогу педагогам з питань формування екологічної спрямованості особистості студентів психологів ВНЗ; складати програму еколого-психологічного тренінгу; підбирати методи корекції екологічної спрямованості представників різних вікових категорій;

У розділах методичних рекомендацій стисло розкрито зміст восьми навчальних тем курсу:

„Екологічна психологія як наука. Основні поняття екологічної психології”; „Екопсихологічні корені української національної культури та менталітету”, „Психологічні аспекти екологічної спрямованості особистості”; „Особливості формування екологічної спрямованості особистості”; „Суб’єктивне ставлення до природи як показник сформованості екологічної спрямованості особистості”; „Психотерапевтична практика як основа суб’єктивного відношення до природи”; „Методики діагностики інтенсивності суб’єктивного ставлення до природи”; „Еколого-психологічний тренінг як метод корекції екологічної спрямованості особистості”.

У посібнику додано методичні рекомендації до виконання завдань для практичних занять та критерії оцінювання за видами роботи в межах навчальних модулів; представлені психодіагностичні методики та тестові завдання для перевірки знань студентів (денної та заочної форми навчання) напряму підготовки 6.030102. „Психологія”; перелік питань з дисципліни до заліку; творчі завдання для набуття практичних навичок дослідження екологічної свідомості та екологічної спрямованості особистості у сфері екологічних проблем.

Для підготовки реферату студенти самостійно обирають тему реферату. При цьому, як правило, у межах групи теми не повинні повторюватись.

Зауважимо, що вибір теми – це відповідальна справа і до неї потрібно ставитись досить серйозно. Обрана тема повинна викликати у студента певний інтерес, він мусить добре засвоїти тему в процесі вивчення дисципліни “Екологічна психологія”, щоб, працюючи над нею, повною мірою виявити свої знання і здібності. У випадку, коли студент вагається й має деякі сумніви у виборі теми, він може звернутись по допомогу до свого викладача, який читає лекційний курс.

Обравши тему реферату, студент визначає коло питань, що становлять її зміст. При цьому слід уважно ознайомитись з відповідним розділом програми курсу дисципліни, переглянути свої записи лекцій та конспект до семінарських занять, а також монографії та наукові статті, присвячені цій темі. Все це допоможе студентові скласти загальне уявлення про зміст роботи та підготує його до вивчення відповідної літератури. Після цього студент самостійно складає попередній план роботи. Він повинен відображати вузлові питання теми, бути чітким та логічно послідовним. З метою полегшення написання роботи план може бути розгорнутий у тези з викладенням основного змісту питань і головних висновків, що випливають з роботи.

До плану, як правило, включають, крім вступу і висновків, не більше ніж 3–5 найважливіших питань теми.

Текст повинен відображати надану в рефераті інформацію в такій послідовності: об’єкт дослідження; мета роботи; методи дослідження; результати та їх новизна; взаємозв’язок з іншими роботами; рекомендації щодо використання результатів роботи; правова ефективність; значущість роботи та висновки.

Виклад кожного розділу роботи слід розпочинати із суті справи, з постановки питання, з’ясування суті еколого-психологичного явища чи процесу, що аналізується. Потім переходити до характеристики властивих цьому процесу рис і особливостей, показати всі різноманітні форми їх прояву, відобразити його становлення і розвиток.

Висновки вміщують безпосередньо після викладення основної частини роботи, починаючи з нової сторінки. У висновках наводять оцінку одержаних результатів роботи або її окремого стану з урахуванням світових тенденцій вирішення поставленого завдання.

Перелік джерел, на які є посилання в основній частині реферату, наводять у кінці тексту з нової сторінки. Бібліографічні описи у списку використаних джерел подають у порядку, за яким вони вперше згадуються в тексті.

Оцінювання знань студентів відбувається на підставі таких критеріїв:

1) Правильність відповідей (правильне, достатньо глибоке викладення теоретичних понять дисципліни, законів України, інших правових актів).

2) Рівень усвідомлення матеріалу дисципліни і самостійність суджень.

3) Новизна навчальної інформації, рівень використання наукових (теоретичних знань) і правових норм.

4) Знання та розуміння взаємозв’язку досліджуваних правовідносин в результаті реалізації правових норм.

5) Вміння користуватися засвоєними теоретичними положеннями для правильного тлумачення і застосування правових норм, знань в конкретних ситуаціях.

Відповідь студента оцінюється і за формою, тобто з точки зору логічності, чіткості, виразності викладу навчального матеріалу.

За виконання науково-дослідного завдання студенти отримують:

1) 5 балів – за підготовку реферату;

2) 10 балів – за підготовку тез на наукову конференцію;

3) 15 балів – за підготовку наукової статті.

Відповіді студентів на семінарських заняттях оцінюються з розрахунку, що максимальна кількість балів не повинна перевищувати 30 балів для денної форми навчання та 20 балів для заочної форми навчання:

1) усні відповіді – 3–10 балів;

2) письмові відповіді – 3–10 балів.

Виконання завдань для самостійної роботи студентів оцінюється залежно від якості їх виконання:

1) правильне вирішення одного тесту – 1 бал;

2) розв’язання однієї ситуаційної задачі – 5 балів;

3) інші роботи (підготовка плакатів, схем і кросвордів) – за узгодженням з викладачем.

Модуль вважається зарахованим, якщо сума балів дорівнює або перевищує 15 балів.

До підсумкового контролю студент допускається за умови, що сума модульних рейтингових оцінок не менше ніж 45 балів.

Заключна рейтингова оцінка дисципліни визначається як сума модульних рейтингових оцінок і оцінки підсумкового контролю, максимальне значення якої становить 20 балів.

Відповідно до навчального плану формою підсумкового контролю є іспит.

 

МОДУЛЬ І

Якщо спосіб життя - сукупність всіх проявів людського життя і діяльності, то культура розглядає діяльність людей як реалізацію і самореалізацію, втілення творчого потенціалу людей і людства в усіх різноманітних формах.

Сфера духовних інтересів надзвичайно широка і включає крім культурних світоглядні, пізнавальні, етичні, екологічні, моральні, релігійні та інші цінності. Але щоб визначити поняття духовності, потрібно звернутися до соціальної сутності суспільного буття. Відомо, що духовність одночасно може перебувати як у складі, так і за межами свідомості, бо духовне життя наповнює і усвідомлювані, і підсвідомі, і напів- усвідомлювані установки. Предметно ж духовне розділяється на три великі області: світ почуттів, світ думок і світ людської волі. У складі духовності виділяються сенсоценностние, інтуїтивні, емоційні, цілеобразующі і вольові компоненти, яким притаманні риси пізнавальної, ціннісно - цілеоосвітянської, комунікативно -соціальної активності. Духовність –це ідеал, до якого прагнула й прагне людина у її власному розвитку, орієнтація на вищі, абсолютні цінності, а також це є прояв зрілості психіки особистості діяльністю сигнальної системи.

Розвиток духовності, у нашому розумінні, – процес позитивних кількісних та якісних змін:

1. у розумовій сфері людини (дитини) – від пізнання предметів та явищ на чуттєвому рівні - до усвідомлення їх сутності та взаємозв'язку.

2. у почуттєво-емоційній сфері – від простих емоцій - до здатності співчувати та переживати духовні стани та почуття;

3. у моральній сфері – від егоцентризму до гуманізму, альтруїзму;

4. у діяльнісно-вольовій сфері – від мимовільних дій – до цілеспрямованої саморегуляції, духовних вчинків;

5. у естетичному світосприйнятті – від споглядання естетичних об'єктів – до естетичної потреби та естетичної діяльності.

Виходячи з головних постулатів гуманістичної психології, де особистість досліджують як унікальну цілісну систему, що має суто людську можливість для самоактуалізації, ми розглядаємо духовний розвиток як динаміку ієрархії метамотивів та потреб, з позиції яких особистість оцінює себе, інших, довкілля і діє.

Найістотнішим для здійснення духовного розвитку ми вважаємо формування та реалізацію таких вищих потреб людини: у пізнанні світу, себе, сенсу життя; у визнанні та повазі власної особистості з боку інших осіб; у сприйманні та створенні краси (тобто естетичну); у доброчинстві та ствердженні справедливості (тобто гуманістичну); у психічному та особистісному вдосконаленню.

Психологічний зміст поняття «духовний розвиток» можна визначити як процес реалізації когнітивно-інтелектуального, почуттєво-емоційного, вольового, креативного потенціалів суб'єкта, здійснення прогресивнихякісних та кількісних змін у його ціннісних орієнтаціях та вчинках, результатом якого є досягнення психічної цілісності та гармонії. Цей процес може бути інтерпретований як різновид творчості, оскільки він є індивідуальним шляхом пізнання людиною своєї природи, відкриття власних можливостей та їх реалізації[

Цілком очевидно, що духовне входить до складу культури.

Культура – це історично визначений рівень розвитку суспільного життя, творчих сил і здібностей людини, а також створюваних ним матеріальних і духовних цінностей. У широкому розумінні поняття "культура" вживається для характеристики історичних епох, конкретних суспільств, народностей, націй, специфічних видів діяльності або життєдіяльності. Найбільш поширене уявлення про культуру використовується в його вузькому сенсі, як про сферу духовного життя людей, що включає в себе результати пізнання, норми моралі і права, людські сили і здібності - знання, вміння, рівень інтелекту, моральний і естетичний розвиток, світогляд, способи і форми спілкування.

Свідомість – вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою, абстрактним мисленням, світоглядом,самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої. Свідомість людини – складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовнобуття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття.

Свідомість є своєрідним поєднанням усіх простіших форм відображення реальності (сприйняття, відчуттів, уявлень, понять, почуттів, дій), такою формою відображення реальності, для якої властиве узагальнення, і в якій з найбільшою повнотою відображено те, що є специфічним для людини порівняно з тваринами. Свідомість тісно пов'язана з мовою.

Будучи культурогенним за своїм походженням і сутності, екологічна свідомість, як і свідомість взагалі, реалізується в людському світогляді. З іншого боку, культура є породження свідомості, а також його складова, невід'ємна сутність людського досвіду. Оскільки дані поняття тісно взаємопов'язані, але не ідентичні, в них можна виділити цілий ряд загальних ознак. А саме:

1. Вектор спрямування – в досягненні дійсності" з середини", від "я" індивіда, бо звідти формується ставлення особистості і суспільства, створюється цілісне світосприйняття, уявлення про предмети і явища дійсності в їх взаємозв'язках, гармонії, доцільності.

2. Визнання значущості категорії цінностей як нормативної моделі цілеспрямованої активності, як орієнтовної основи психічного дії по відношенню до дійсності. Знаково–символічна опосередкованість сприйняття дійсності (свідомість – мова; культура – цінність).

3. Цілеутворення ініційовано одвічно проблемним питанням "сенсу життя", що проявляється в характері бачення життя, того, що в ній відбувається і досягається.

4. Безперервний розвиток, зростання, послідовне виявлення потенційно прихованих, раніше невідомих граней дійсності, в тому числі власних резервів, здібностей, можливостей.

5. "Інструментальність" опосередкування вибору і рішення, а також пов'язаного з ним почуття відповідальності в діях, поведінці і діяльності. Як свідомість, так і культура в складі суб'єктивних цінностей (у якому б вигляді вони не існували, вони причетні до свідомості) опосередковують прийняття рішень чи спрямування їх вибору та обгрунтування.

6. Спрямованість на майбутнє через досягнення сьогодення і минулого заради перспективи за рахунок визначення та узагальнення того одиничного, оригінального і неповторного, що є в природі і в кожному особистість.

7. Прагнення до цілісності і гармонії через осягнення дійсності з урахуванням інтуїції, співпереживання, спілкування, розуміння і ототожнення себе (як індивідуального, так і суспільного буття) з явищами етносу, природи, космосу.

Враховуючи ці підстави сутнісної єдності культури і свідомості, народна традиція завжди використовувала формування одного через інше, створюючи і розвиваючи фундаментальні цінності масової свідомості, які містяться в понятті "менталітет".

При вивченні поняття менталітету виходять з того, що дана категорія суспільної свідомості характеризує саме специфіку психологічного відображення зовнішнього світу, а також особливості типового реагування досить великий спільності людей.

Ментальність відбиває духовний світ людини або соціальної спільності в контексті відповідної епохи або етнокультури. До цього духовного світу відносяться суб'єктивні уявлення людей, вірування, установки, напрямок думок, манера почувань, стереотипи сприйняття і поведінки, стандартні способи вирішення різних життєвих проблем. Менталітет моделює не тільки напрямок думок, а й створює мотиваційно -смислову орієнтацію самосвідомості, не тільки концептуализирует внутрішній світ людей, але й об'єднує свідомість індивіда з колективною свідомістю.

Менталітет, однак, не зводиться до категорії суспільної свідомості, а лише характеризує певну особливість цієї свідомості. У самому загальному плані ментальність може бути визначена як задана, характерна для певної культури специфіка психічного життя, світовідчуття і соціального буття, обумовлених усією сукупністю життєдіяльності - економічної, політичної, культурної, егопсіхологіческой та ін.

Таке розуміння перехрещується з поняттям національний характер, під яким мають на увазі властиве представникам даної нації зміст основних особистісних рис, систему домінуючих в етносі уявлень, установок, ціннісних орієнтації, спрямованостей, вірувань, умонастроїв і т. п.

 

Історія українського народу, його перемоги і драматичні поразки, культура, що увібрала в себе як матеріальні, так і духовні цінності, побут, традиції, звичаї, вироблені протягом століть ціннісні настанови, формували зміст українського національного характеру.

 

Основні поняття

Спосіб життя – сукупність всіх проявів людського життя і діяльності, то культура розглядає діяльність людей як реалізацію і самореалізацію, втілення творчого потенціалу людей і людства в усіх різноманітних формах.

Культура – це історично визначений рівень розвитку суспільного життя, творчих сил і здібностей людини, а також створюваних ним матеріальних і духовних цінностей.

Свідомість – вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою, абстрактним мисленням, світоглядом,самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої.

Менталітет – (від лат. Mental – розум, розумовий) – система переконань, уявлень і поглядів індивідууму або суспільної групи, відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь.

Український національний менталітет – це підсумок відображення специфіки взаємодії українців з історично склавшимися природними та геокліматичними умовами існування і співіснування з іншими народами.

Духовність – це ідеал, до якого прагнула й прагне людина у її власному розвитку, орієнтація на вищі, абсолютні цінності, а також це є прояв зрілості психіки особистості діяльністю сигнальної системи.

Нація – духовно-психологічна спільність, заснована на територіаль­но-економічній та історико-культурній єдності.

Психічний склад нації – це стійкі риси психіки людей, що склалися на основі тривалої історії розвитку народу, які проявляються у звичках, смаках, звичаях, традиціях, емоційному сприйманні людиною навко­лишнього середовища та темпераменті.

Національний характер – це відносно стійка сукупність рис характеру, які властиві переважній більшості представників певної нації та залежать від конкретних історичних і соціально-економічних умов існування певної спільноти.

 

Питання для самостійного опрацювання та обговорення: Загальні ознаки культури, духовності та свідомості. Природнодетерміновані характеристики української ментальності. Явище натуралізації в українському менталітеті.

 

Рекомендована література:

1. Скребець В. О. Екологічна свідомість: Історичний розвиток, сучасний стан, психологічна діагностика: Наук.-метод. посібник.— Чернігів, 1997.— 66 с.

2. Скребец В. А. Екологическая психология: Учеб. пос.— К.: МАУП, 1998.—
144 с.

3. Абрамова Ю.Г. Психология среды: источники и направления развития // Вопр. психологии.— 1995.— № 2.— С. 130—136.

4. Голубець М.К. Формування екологічної культури учнів та студентів: зб. наук. пр. / М.К. Голубець; Ін-т філософії НАН України. – К.: Міжнародний Фонд Відродження, 1997. – 239 с.

Форми контролю: опитування, аналіз результатів діяльності.

 

Основні поняття

Особистість – це найвищий ступінь духовного розвитку людини, що являє собою стійку сукупність соціально вагомих якостей, які характеризують індивіда як унікальну суб'єктивність, здатну освоювати і змінювати світ. Інакше кажучі, кожна особистість це людина, але не кожна людина є особистістю.

Особистість людини – інтегрована цілісність біогенних, соціогенних і психогенних елементів.

Спрямованість особистості – це сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості, і відносно незалежних від конкретних ситуацій.

Спрямованість особистості – це складна особистісна властивість, що являє собою систему її орієнтацій і є домінуючим компонентом її мотиваційного стану. Вона включає систему стимулів людини, що визначає її активність, вибірковість відносин.

Екологічна спрямованісь – це база на екологічних знань, які трансформуються у відносини й реалізуються в екопродуктивній діяльності.

Формування екологічної спрямованості – це управління процесом засвоєння людиною цінностей і понять, які спрямовані на формування умінь, необхідних для усвідомлення й оцінювання взаємозв'язків між людьми, їх культурою і навколишнім середовищем. Це спосіб формування особистості у сфері соціокультурних відносин.

Питання для самостійного опрацювання та обговорення:

Наукове розуміння сутності поняття „спрямованість особистості”. Структура спрямованості особистості. Етапи формування екологічної спрямованості

Рекомендована література:

1. Дерябо С.Д. Экологическая психология: диагностика экологического сознания / С.Д. Дерябо. – М.: Московский психолого-социальный ин-т, 1999. – 36 с.
2. Скребець В.А. Экологическая психология / В.А. Скребець. – К., 1998. – 144 с.
3. Скребець В.О. Екологічна психологія у віддалених наслідках екотехногенної катастрофи: монографія / В.О. Скребець. – К.: Слово, 2004. – 439 с.
4. Словарь-справочник по экологии / [сост.: К.М. Сытник, А.В. Брайон, А.В. Гордецкий и др.]. – К.: Наукова думка, 1994.
5. Медведев В.И. Экологическое сознание: учеб. пособ. / В.И. Медведев, А.А. Алдашева. – [2-е изд., доп.]. – М.: Логос, 2001. – 384 с.
6. Соболєва С.М. Формування екологічної свідомості студентів фінансово-економічних спеціальностей у процесі екологічної підготовки / С.М. Соболєва // Вісник Запорізького національного університету. – 2009. – № 2. – С. 188.

Форми контролю: опитування, аналіз результатів діяльності.

 

Слабкими місцями у ланцюгу екологічних дій людства спрямованих на формування екологічних установок і екологічної поведінки дослідники вважають малопомітність екологічних проблем (особливо на початку розвитку кризи) та слабка мотивація екологічної поведінки. Розглянемо ці особливості більш детально.

Виникає питання: “Що можна зробити у даному випадку, щоб вирішити цю надто складну проблему?” Спеціалісти з соціальних наук опрацьовують методи впливу на поведінку, пов’язану з охороною довкілля. Вони намагаються зробити соціально схвальними та привабливими ті види поведінки, що спрямовані на охорону та поліпшення стану оточуючого середовища. До цих видів поведінки, зокрема належать звички не смітити у місцях загального користування, економія енергії, здача у переробку вторинної сировини та ін.

Основні поняття

Установка – цілісний стан особистості, вироблена на основі досвіду готовність стійко реагувати на передбачувані об'єкти чи ситуації, вибіркова активність, спрямована на задоволення потреби.

Різновиди установки – актуальні (недиференційовані) та фіксовані (диференційовані, вироблені в результаті повторного впливу ситуації, тобто базуються на досвіді).

Важлива форма установки – це соціальна установка (атитюд).

Атитюд (англ. attitude – ставлення, установка) – внутрішній стан готовності людини до дії, що передує поведінці.

Екологічна установка – це фактор екологічно відповідальної поведінки особистості.

Фактори екологічних установок та поведінки особистості – це знання; ясність; досвід безпосередньої взаємодії з об’єктом установки.

Екологічна поведінка – це система соціально обумовлених свідомо керованих вчинків і дій у довкіллі й стосовно довкілля, яка віддзеркалює рівень екологічної культури і екологічної компетентності особистості. Вона виявляється як у сфері безпосередньої взаємодії з природою і її обєктами, так і через опосередковане споживання природних ресурсів під час щоденної побутової діяльності.

Формування поведінки базується на екологічних знаннях. Однак, наявність екологічних знань не гарантує високого рівня сформованості культури екологічної поведінки особистості.

Питання для самостійного опрацювання та обговорення: особливості установки, екοлοгічнοї установки та екологічної поведінки особистості, фактори екологічних установок та поведінки особистості такі як: знання; ясність; досвід безпосередньої взаємодії з об’єктом установки.

 

Рекомендована література:

1. Дерябо С.Д. Экологическая психология: диагностика экологического сознания / С.Д. Дерябо. – М: Московский психолого-социальный ин-т, 1999. – 36 с.
2. Скребець В.А. Экологическая психология / В.А. Скребець. – К., 1998. – 144 с.
3. Скребець В.О. Екологічна психологія у віддалених наслідках екотехногенної катастрофи: монографія / В.О. Скребець. – К.: Слово, 2004. – 439 с.
4. Словарь-справочник по экологии / [сост.: К.М. Сытник, А.В. Брайон, А.В. Гордецкий и др.]. – К.: Наукова думка, 1994.
5. Медведев В.И. Экологическое сознание: учеб. пособ. / В.И. Медведев, А.А. Алдашева. – [2-е изд., доп.]. – М.: Логос, 2001. – 384 с.
6. Соболєва С.М. Формування екологічної свідомості студентів фінансово-економічних спеціальностей у процесі екологічної підготовки / С.М. Соболєва // Вісник Запорізького національного університету. – 2009. – № 2. – С. 188.

МОДУЛЬ ІІ

Основні поняття

Суб'єктивне ставлення – це основа суб'єктивного світу особистості, яке відображає реальні, об'єктивні ставлення особистості до світу, фіксує характер її переваг у різних сферах і через них впливають на поведінку загалом.

Суб'єктивне ставлення людини до природи – це досить складна з психологічної точки зору сфера взаємодії людини зі світом, де знаходять вираз позиція особистості, її погляди і установки, обумовлені рівнем розвитку екологічної свідомості та рівнем вихованості.

Суб'єктифікація – процес і результат наділення об'єктів і явищ світу здатністю здійснювати специфічно суб'єктні функції, в результаті чого вони відкриваються сприймаючому як суб'єкти.

Основні типології ставлення до природи – це характер модальності за шкалою «об'єктна – суб'єктна», характер модальності за віссю «прагматична – непрагматична» і переважаючий компонент інтенсивності: перцептивно-афективний, когнітивний, практичний і вчинковий.

Перцептивно-афективний об'єктно-непрагматичний тип – це тип суб'єктивного ставлення до природи об'єктивно-непрагматичної модальності, що характеризується переважанням перпептивно-афективного компонента інтенсивності.

Когнітивний суб'єктно-непрагматичний тип – це тип суб'єктивного ставлення до природи суб'єктно-непрагматичної модальності, яка характеризується домінуванням когнітивного компонента інтенсивності.

Когнітивний суб'єктно-прагматичний тип – це тип суб'єктивного ставлення до природи суб'єктно-прагматичної модальності, яка характеризується переважанням когнітивного компонента інтенсивності.

Практичний об'єктно-прагматичний тип – це тип суб'єктивного ставлення до природи об'єктно-прагматичної модальності, що характеризується переважанням практичного компонента інтенсивності.

Вчинковий суб'єктно-непрагматичний тип ставлення характерний для активних учасників різних екологічних рухів: «зелених», «блакитних патрулів» тощо.

Ставлення людини до природи має три параметри: психологічна "протиставленість – включеність"; "об'єктно-суб'єктне" сприйняття природи; "прагматичний – непрагматичний" характер взаємодії.

Екологічна свідомість виділяє дві різноспрямовані тенденції – це антропоцентрична, природоцентрична та екоцентрична.

Антропоцентрична екологічна свідомість – це сукупність уявлень про людину як надістоту, що володіє безмежними можливостями у підкоренні природи. Характерним для даного типу екосвідомості є суто прагматичний характер взаємовідносин суспільства з природою, що обумовлений, перш за все, економічним зиском.

Природоцентрична екологічна свідомість – це система уявлень про світ, що базуються на ідеї залежності соціуму від природи. Свідченням проникнення природоцентричних установок у буденну свідомість є, наприклад, радикалізація діяльності “зелених” у Західній Європі.

Екоцентричний тип екологічної свідомості – це система уявлень про світ, для якої характерна орієнтованість на екологічну цілеспрямованість, відсутність протиставлення людини і природи, суб'єктне сприйняття природи, баланс прагматичної і непрагматичної взаємодії з нею.

Якість життя – це сприйняття людиною своєї позиції у житті, у тому числі фізичного, психічного та соціального благопо- луччя, залежно від якості середовища, в якому вона живе, а також рівня задоволення життям та іншими складовими психологічного комфорту"

Задоволеність життям – це оцінка усіх умов життя, формована на основі порівняння індивідуальних домагань та актуальних досягнень

Сенс – це є об’єктивна наповненість, це і змістовний критерій життя. Життя будь-якої особи може мати сенс, і незалежно від її осмислення

Осмисленість – це є суб’єктивне ставлення до життя, і усвідомлення її сенсу.

Сенс життя особистості – це об’єктивна реалізація особистості в процесі життєдіяльності в різних її сферах. Він, є спектром смислів і також цілей.

Питання для самостійного опрацювання та обговорення: суб’єктивне відношення до природи в онтогенезі, соціогенезі та його розвиток,. Ієрархічні рівні суб’єктивного образу: перцептивний, семантичний, амодальний. Психологічні підходи до вивчення суб’єктивного образу життя. Методичні можливості та засоби психодіагностики екологічної свідомості. Методи збору та аналізу змістовної екопсихологічної інформації. Методи та організація інструментального екопсихологічного дослідження.

Рекомендована література:

1. Кравченко С.М., Костицький М.В. Екологічна етика і психологія людини.— Львів: Світ, 1991.— 104 с.

2. Маценко Ж. Духовність людини та природне довкілля: психологічні механізми взаємозв’язку. Педагогічний аспект // Завуч. – 2004. – №7. - С.28-29.

3. Скребець В. О. Екологічна свідомість: Історичний розвиток, сучасний стан, психологічна діагностика: Наук.-метод. посібник.— Чернігів, 1997.— 66 с.

4. Скребец В. А. Екологическая психология: Учеб. пос.— К.: МАУП, 1998.— 144с.

5. Словарь-справочник по экологии / [сост.: К.М. Сытник, А.В. Брайон,
А.В. Гордецкий и др.]. – К.: Наукова думка, 1994.

Дослідження психологічних функцій, які можуть бути реалізовані в результаті взаємодії людини зі світом природи, їхнього впливу на розвиток особистості, створення на цій основі методів психокоррекції й психотерапевтичної роботи.

Екологічна психологія для вирішення цього завдання застосовує результати досліджень із соціології, фізіології, педагогіки, соціальній психології й психології особистості, психології навколишнього середовища, психотерапії.

Отже, у цей час термін "екологічна психологія" уживається в науковій літературі для позначення ряду близьких, але не тотожних галузей досліджень: психологічної екології, психології навколишнього середовища, екологічного підходу в психологи й власно екологічної психології (психологія екологічної свідомості). Вони мають самостійні предмети досліджень, свої завдання й методологічні особливості.

На даному етапі розвитку науки про екосвідомість існує значна кількість методів, що втілюються у конкретних методиках, однак, більшість з них використовується лише у поєднанні з іншими, найрізноманітнішими методами екопсихологічного дослідження.

Якщо аналізувати діапазон застосування методик відносно віку досліджуваних, то більшість з них призначені для вивчення екологічної свідомості або окремих її складових особистості, починаючи з підліткового віку і старших. Досить складно знайти методику діагностики екологічної свідомості дошкільників чи молодших школярів. Тому, актуальною є розробка та впровадження методик діагностики екосвідомості для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку.

 

Стародавній світ

Застосування музики з терапевтичною метою бере свій початок з доісторичної доби, адже музика була частиною "магічних", релігійних та цілительських ритуалів. Однак першими письмовими пам'ятками, де згадується про вплив музики на людське тіло, є єгипетські папіруси, знайдені англійським археологом Пітрі у 1889р. Ці папіруси датуються 1500-м р. до н.е. Музика в них описана як засіб, здатний зцілювати тіло, заспокоювати розум та очищувати душу; так, зокрема, вона наділяється властивістю сприятливо впливати на жіночу фертильність. Єврейський народ також послуговувався музикою при лікуванні фізичних і психічних захворювань. Саме цими часами датуються перші повідомлення про застосування музикотерапії. Наукові підвалини музикотерапії було закладено в античній Греції.

Основні представники:

Піфагор: вважав, що існує музика світил, що виникає під час їхнього руху й відображає математичні співвідношення між ними. Математичні поняття було опрацьовано для пояснення гармонії, що існує в музиці, уВсесвіті та в душі людини;