Розділ 1. Роль і місце фахівця з документознавства та

ВСТУП ДО ФАХУ

Навчальний посібник

Для студентів спеціальності “Документознавство та інформаційна діяльність"

Панченко П. П.,Захарова В. І., Клименко Т. В. Вступ до фаху. Навч. посіб.-

Черкаси:СУЕМ, 2007.-88с.

Передмова

Розділ 1. Роль і місце фахівця з документознавства та інформаційної

діяльності в інформаційному суспільстві. Складові змісту спеціальності

“Документознавство та інформаційна діяльність”

Розділ 2. Правові основи підготовки фахівців з документознавства та

інформаційної діяльності у вищих навчальних закладах України

Розділ 3. Сучасна законодавча база в галузі інформаційної діяльності

(документно-інформаційної, науково-інформаційної, видавничої діяльності,

бібліотечної справи, архівознавства, діловодства)

Розділ 4. Історія розвитку професії і спеціальності

Розділ 5. Змістовні модулі документно-інформаційної підготовки фахівця

Розділ 6. Об‘єкти і види професійної діяльності у сфері документно-

інформаційних комунікацій

Бібліографічний список

Додатки

«Данные слишком малы, системы слишком велики, а документы – именно то, что надо».

Корнеліус Ф.Берк

ПЕРЕДМОВА

Процес інформатизації сучасного суспільства передбачає розширення

інформаційної інфраструктури України, яка включає органи науково-

технічної інформації, референтні та інформаційні служби системи

державного і місцевого управління, книговидавничі та книготорговельні

підприємства, архіви, патентні і комерційні служби та ін.

Крім того, інформатизація суспільства сприяє поширенню середовища

функціонування документної комунікації, яка охоплює всі сторони сучасного

суспільного життя і зумовлює зростання обсягів техніко-економічної,

фінансової, технологічної, наукової, іншої документованої інформації, що

циркулює в межах підприємств та організацій, між ними та іншими країнами.

Впровадження новітніх інформаційних технологій, удосконалення засобів

документування та розповсюджування інформації постійно розширюють

документне середовище ноосфери та збагачують документні ресурси

суспільства.

Різноманітні сфери функціонування документно-інформаційних

комунікацій, де здійснюються процеси збору, переробки, видачі, поширення і

використання інформації потребують висококваліфікованих спеціалістів, що

володіють інформаційними технологіями, методами інформаційної

діяльності.

Традиційно в Україні навчання фахівців з інформаційного забезпечення

різних сфер соціальної практики здійснювалось за спеціальністю

«Книгознавство, бібліотекознавство і бібліографія». Інформаційна діяльність

як самостійний вид професійної праці з‘явилася на базі бібліотечної справи і

бібліографії. Її необхідність була проголошена Полем Отле і Анрі

Лафонтеном у 1895 р. На Міжнародній бібліографічній конференції в

Брюселі [56]. На початку вона звалася документацією. Тепер ми називаємо її

інформаційною діяльністю, а зайнятих в ній людей – інформаційними

працівниками.

Розвиток потреби у спеціалістах даного профілю визначається зростаючим значенням інформації в економіці і суспільному житті. Загальновизнаним є факт, що робота по збиранню, обробці і зберіганню інформації, як у вигляді традиційних паперових документів, так і в електронній формі, створенню банків і баз даних у межах єдиних інформаційних систем, управлінському консалтингу являє собою самостійну сферу діяльності, яка вимагає особливої спеціальної підготовки.

Об‘єктивні процеси розвитку теорії та практики інформаційної

діяльності, зокрема, диверсифікація поля професійної діяльності фахівців

інформаційного профілю, поглиблення процесів диференціації та розвиток

наукових дисциплін, об‘єктом вивчення яких є документ, актуалізували

розвиток наукової дисципліни “документознавство”. Особливу увагу

становлять публікації дослідників, які сприяли розвитку документознавства

як узагальнюючої, інтегрованої наукової та навчальної дисципліни і є

системоутворюючими для розвитку спеціальності “Документознавство та

інформаційна діяльність” (С.Кулешов, Н.Кушнаренко, М.Слободяник,

Ю.Столяров, Г.Швецова-Водка). Слід зазначити, що сучасне

документознавство – комплексна наукова дисципліна, концепції якої активно

формуються вітчизняними та зарубіжними науковцями, дискутуються

проблеми визначення структури цієї науки, її місця серед інших наукових

дисциплін.

Розвиток документознавства як наукової дисципліни, призвів до

введення у 90-х роках ХХ ст. у систему вищої освіти спеціальності

“Документознавство та інформаційна діяльність”, призначеної для

підготовки фахівців широкого профілю для системи документно-

інформаційних комунікацій. У межах спеціальності відбувається динамічний

розвиток і розширення переліку кваліфікацій, які відображають широту поля

професійної діяльності фахівців з інформаційної діяльності у різних сферах

соціальної практики.

Підготовка фахівців з документознавства та інформаційної діяльності адаптована до сучасних потреб формування нової генерацiї кадрiв в галузi iнформацiйної діяльності, покликана пiдтримувати розвиток iнформацiйного суспiльства взагалi, сприяти посиленню українського iнформацiйного ринку.

Враховуючи той факт, що розвиток сучасних комп'ютерних технологiй орiєнтований на високопрофесiйного користувача, але не потребує ґрунтовної iнженерно-технiчної освiти, навчальний процес своїми формами та змiстом базується на гуманiтарнiй основi, в яку органiчно iнтегровано дисциплiни iнформацiйно-комп'ютерного циклу. Актуальнiсть навчання ґрунтується на пiдтримцi навчальних програм у станi, який вiдповiдає сучасним вимогам професiйної iнформацiйної сфери, ринку працi та iнформацiйної науки. Навчальний процес поєднує теоретичнi та практичнi елементи, причому головна орiєнтацiя - на прикладнi професiйнi дисциплiни, що базуються на комп'ютерних системах та iнформацiйних мережах Iнтернет. Навчання спрямовано на адаптацiю, тобто спектр навчальних дисциплiн має забезпечити можливостi професiйної та соцiальної адаптацiї випускникiв в умовах складного розвитку iнформацiйного ринку України.

Саме такi принципи та основнi тенденцiї свiтового розвитку iнформацiйної науки та практики враховано в навчальному планi підготовки фахівців документознавства та інформаційної діяльності. Мета курсу “Вступ до фаху” - сприяти формуванню у студента цілісного, системного уявлення щодо обраної ним спеціальності “Документознавство та інформаційна діяльність”.

Завдання курсу – прослідкувати історію становлення і розвитку спеціальності, визначити її місце в системі знань, ознайомити з загальними вимогами щодо рівня підготовки спеціаліста, його знань і умінь. Дисципліна передбачає визначення актуальності спеціальності і потреби в фахівцях з документознавства та інформаційної діяльності; знайомство з історією виникнення спеціальності та її розвитком; засвоєння системи вимог до професійних знань, умінь і навичок спеціалістів, об’єктів і видів професійної діяльності.

Студент, прослухавши курс “Вступ до фаху”, повинен мати уявлення:

- щодо сучасної законодавчої бази в галузі вищої освіти;

- щодо ступеннєвості отримання освіти зі спеціальності

“Документознавство та інформаційна діяльність”;

- щодо актуальності спеціальності та її місця на ринку праці;

- щодо загальних гуманітарних, соціально-економічних, фундаментальних і спеціальних дисциплін, які формують його знання якспеціаліста;

- щодо складових моделі спеціаліста з документознавства та інформаційної діяльності.

Студент повинен знати:

- історію професії та спеціальності документознавця;

- сучасну законодавчу базу в галузі документно-інформаційної діяльності;

- основні терміни і поняття, що формують професійну предметну область спеціаліста з документознавства та інформаційної діяльності;

- вимоги щодо професійних знань, умінь фахівця;

- можливі об‘єкти і види професійної діяльності;

- види професійної діяльності.

Крім того, студент має бути ознайомлений з державним стандартом вищої освіти зі своєї спеціальності.

 

Самостійна робота 1, 2

Структура вищої освіти

До структури вищої освіти входять освітні й освітньо-кваліфікаційні

рівні:

1) освітні рівні:

неповна вища освіта;

базова вища освіта;

повна вища освіта;

2) освітньо-кваліфікаційні рівні:

молодший спеціаліст;

бакалавр;

спеціаліст, магістр.

Неповна вища освіта - освітній рівень вищої освіти особи, який

характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають

розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій

за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста.

Базова вища освіта - освітній рівень вищої освіти особи, який

характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають

розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій

за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра.

Повна вища освіта - освітній рівень вищої освіти особи, який

характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають

розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій

за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра.

Вищу освіту мають особи, які завершили навчання у вищих навчальних

закладах, успішно пройшли державну атестацію відповідно до стандартів

вищої освіти і отримали відповідний документ про вищу освіту державного

зразка.

Документи про вищу освіту

Встановлюються такі види документів, які засвідчують здобуття

особою вищої освіти та кваліфікації за певними освітньо-кваліфікаційними

рівнями:

диплом молодшого спеціаліста;

диплом бакалавра;

диплом спеціаліста;

диплом магістра.

Зразки документів про вищу освіту затверджуються Кабінетом

Міністрів України. Вищий навчальний заклад має право видавати документ

про вищу освіту державного зразка тільки з акредитованого напряму

(спеціальності).

Ступені підготовки фахівця з документознавства та інформаційної

діяльності та отримувані кваліфікації

Код та назва напряму

підготовки (шифр та назва

спеціальності)

Освітньо-

кваліфікаційний рівень

Кваліфікація

6.020105

“Документознавство та

інформаційна діяльність”1

Бакалавр “бакалавр з документознавства

та інформаційної діяльності”

7.020105

“Документознавство та

інформаційна діяльність”

Спеціаліст “спеціаліст з документознавства

та інформаційної діяльності”

8.020105

“Документознавство та

інформаційна діяльність”

магістр “документознавець-аналітик

інформаційних ресурсів”

ДІЛОВОДСТВА)

Сучасний етап розвитку інформаційної інфраструктури в україні

характеризується формуванням і реалізацією державної інформаційної

політики, активним створенням нормативно-правової бази сфери

інформатизації та інформаційної діяльності.

Сьогодні Україна створює власну нормативно-правову базу, що

забезпечує функціонування різних сфер документної та інформаційної

діяльності. Відчувається прагнення гармонізувати їх з міжнародними

законами та стандартами (зокрема, з комплексом останніх під рубрикою

"Інформація та документація"). З іншого боку, в країнах з високим рівнем

розвитку економіки відбувається певне інтегрування інформаційно-

документальних галузей (причому не тільки інтелектуальне, а й у практичній

діяльності) внаслідок їхньої комп'ютеризації. В Україні теж починають

спостерігатися зародки подібних процесів.

Розвиток національного законодавства з питань інформаційної сфери

сприятиме прийняттю Інформаційного кодексу України, який повинен стати

сучасною правовою базою для державного регулювання відносин у

національному інформаційному просторі та його подальшому розвитку, а

також для захисту і зміцнення інформаційної безпеки України.

Закон України „Про інформацію” [6] набув чинності 2 жовтня 1992

року. Дія цього Закону поширюється на інформаційні відносини, які

виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства та держави при

одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації. Закон

установлює загальні правові основи одержання, використання, поширення та

зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію у всіх сферах

суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її

джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ

до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу і суспільство від

неправдивої інформації.

Згідно із Законом інформаційна діяльність розглядається як сукупність

дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян,

юридичних осіб і держави. Важливе місце в Законі належить описові

механізму функціонування інформаційних потоків у суспільстві. Закон

встановлює права та обов’язки учасникiв iнформацiйних відносин, iхню

вiдповiдальнiсть за порушення законодавства про інформацiю, визначає

порядок спiвробiтництва української сторони з іншими державами,

зарубідними і міжнародними організаціями і галузі інформації.

Положення Закону України „Про інформацію” конкретизуються в

інших законах про інформаційну діяльність та охорону прав інтелектуальної

власності, які мають більш конкретний характер, а також у низці інших

законодавчих і нормативних актів.

Закон України „Про науково-технічну інформацію” [9] визначає основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного і соціального прогерсу України. Законом регулюються правові і економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні,

одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, а також

визначаються правові форми міжнародного співробітництва у цій галузі.

Законодавство України про інформаційну діяльність в цілому

викладено у ряді законів і підзаконних актів, зокрема:

Закон України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в

Україні” [11] поширюється на друковані засоби масової інформації,

засновані в Україні, а також на друковані засоби масової інформації інших

держав, які розповсюджуються в Україні.

У цьому Законі під друкованими засобами масової інформації (пресою)

в Україні розуміють періодичні й такі, що продовжуються видання, які

виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів

(випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію.

Додатки до друкованих засобів масової інформації у вигляді видань

газетного та журнального типу є окремими періодичними і такими, що

продовжуються, друкованими виданнями і підлягають реєстрації на

загальних підставах.

У Законі подається порядок організації діяльності друкованих ЗМІ:

визначаються суб.єкти, що мають право на заснування друкованого ЗМІ, та

відносини між співзасновниками; порядок державної реєстрації, підстави для

відмови у реєстрації друкованого ЗМІ та порядок оскарження такої відмови.

Законом регулюються відносини між редакціями друкованих ЗМІ і

громадянами та організаціями, міжнародна діяльність друкованих ЗМІ та

відповідальність за порушення свободи діяльності друкованих ЗМІ.

Закон України „Про інформаційні агентства” [15] закріплює правові

основи діяльності в Україні інформаційних агентств та їх міжнародного

співробітництва. Інформаційними агентами, згідно з цим Законом, є

зареєстровані як юридичні особи суб.єкти інформаційної діяльності, що

діють з метою надання інформаційних послуг. Під представництвом

інформаційного агентства в Україні розуміють зареєстровану в Україні

відповідно до чинного законодавства як суб.єкт інформаційної діяльності

будь-яку установу (бюро, представництво, корпункт тощо), що представляє в

Україні державне або недержавне інформаційне агентство, зареєстроване як

юридична особа згідно з чинним законодавством відповідної країни, і яке

здійснює свою діяльність у сфері інформації згідно із Законом України „Про

інформацію” та цим Законом.

У Законi подається перелiк суб’єктiв дiяльностi iнформацiйних

агентств, якими є засновник (спiвзасновники) iнформацiйного агентства,

його керiвник (директор, генеральний директор, президент та iн.), трудовий

колектив, творчий колектив, журналiст iнформацiйного агентства, спецiалiст

у галузi засобiв комунiкацiй, автор або власник iнформацiї, видавець

(виробник) продукцiї iнформацiйного агентства, розповсюджувач продукцiї

iнформацiйного агентства, споживач продукцiї iнформацiйного агентства, а

також визначається їхнiй статус i статус самого iнформацiйного агентства.

Закон встановлює порядок заснування, державної ресстрацii та припинення

дiяльностi iнформацiйних агентств, розповсюдження їхньої продукцiї,

мiжнародної дiяльностi, а також вiдповідальнiсть за порушення

законодавства про iнформацiйнi агентства.

Закон України “Про державну таємницю” [12] регулює суспiльнi

вiдносини, пов’язанi з вiднесенням iнформацiї до державної таємницi,

засекречуванням, розсекречуванням її матерiальних носiїв та охороною

державної таємницi з метою національної безпеки України.

Державна таємниця — вид таємної інформації, що охоплює вiдомостi у

сферi оборони, економiки, науки i технiки, зовнiшнiх вiдносин, державної

безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди

нацiональнiй безпецi України та якi визнанi у порядку, встановленому цим

Законом, державною таємницею i пiдлягають охоронi державою. Ступiнь

секретностi (“особливої важливостi”, “цiлком таємно”, “таємно”) - категорiя,

яка характеризує важливiсть секретної iнформації, ступiнь обмеження

доступу до неї та рiвень охорони державою. Забороняється вiднесення до

державноi таємницi будь-яких вiдомостей, якщо цим будуть порушуватися

конституцiйнi права людини i громадянина, завдаватиметься шкода здоров’ю

i безпецi населення.

Закон України „Про захист інформації в автоматизованих системах”

[14] має на меті встановлення основ регулювання правових відносин щодо

захисту інформації в автоматизованих системах за умови дотримання права

власності громадян України і юридичних осіб на інформацію та права

доступу до неї, права власника інформації на її захист, а також встановленого

чинним законодавством обмеження на доступ до інформації. Дія Закону

поширюється на будь-яку інформацію, що обробляється в автоматизованих

системах.

Дія Закону України «Про електронні документи та електронний

документообіг» [8] поширюється на відносини, що виникають в процесі

створення, відправлення, передавання, одержання, зберігання, оброблення,

використання та знищення електронних документів. Закон встановлює

основні організаційно-правові засади електронного документообігу та

використання електронних документів.

Електронним документом Закон визначає документ, інформація в

якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові

реквізити документа. Електронний документ може бути створений,

переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну

форму. Візуальною формою подання електронного документа є

відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у

формі, придатній для приймання його змісту людиною.

З метою сприяння розвитку національної складової глобальної

інформаційної мережі Інтернет, забезпечення широкого доступу до цієї

мережі громадян та юридичних осіб усіх форм власності в Україні, належне

представлення в ній національних інформаційних ресурсів, що є одним з

пріоритетних напрямів державної політики в сфері інформатизації,

задоволення конституційних прав громадян на інформацію, побудови

відкритого демократичного суспільства, розвитку підприємництва

Президентом України було прийнято Указ «Про заходи щодо розвитку

національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та

забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» [17].

Прийнятий у 1999 році Закон України “Про Основи державної

інформаційної політики” [24] головною метою державної інформаційної

політики визначає забезпечення (шляхом здійснення комплексу

взаємозв'язаних дій та проведення різноманітних заходів) цілеспрямованого

формування в Україні інформаційної сфери, становлення системи

інформаційної діяльності, правове регулювання національного

інформаційного ринку і розвиток інформаційного простору держави в

інтересах особистості та суспільства.

Державна інформаційна політика як важлива складова частина внутрішньої

та зовнішньої політики України охоплює всі сфери життєдіяльності і

покликана забезпечити планомірний перехід до демократичного

інформаційного суспільства та повноцінне входження України у світовий

інформаційний простір.

Основними напрямами і способами проведення державної

інформаційної політики є:

забезпечення доступу громадян до інформації;

створення національних систем і мереж інформації;

зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і

наукових основ інформаційної діяльності;

забезпечення ефективного використання інформації;

сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних

інформаційних ресурсів;

створення загальної системи захисту інформації;

сприяння міжнародному співробітництву у сфері інформації та

гарантування інформаційного суверенітету України.

Державна інформаційна політика спрямована на ефективне

використання та захист єдиного національного інформаційного простору і

грунтується на таких базових (основних) положеннях:

національний інформаційний простір - це сукупність суб'єктів, відносин та

продуктів інформаційної діяльності, які функціонують у рамках єдиного

правового поля з метою задоволення інформаційних потреб особи,

суспільства і держави засобами преси, телебачення, радіомовлення,

книговидання та аудіовізуальної продукції на магнітних носіях. Він є

багаторівневою системою, що включає різноманітні сфери, складається з

організаційної, адміністративної, творчої, матеріально-технічної структур,

відображає рівень соціокультурного розвитку суспільства;

держава виступає гарантом суверенітету і цілісного функціонування

єдиного національного інформаційного простору відповідно до національних

інтересів України, завдань внутрішньої та зовнішньої політики, здійснює

управління інформаційною сферою;

державна інформаційна політика спрямована на утвердження свободи

слова, плюралізму і демократичних засад інформаційної діяльності,

інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки України, зміцнення і

розвиток її інформаційної інфраструктури;

державна інформаційна політика здійснюється у взаємозв'язку з

політикою в економічній, соціальній, культурній, освітній, правовій сферах,

сприяє духовній і моральній інтеграції українського суспільства;

державна інформаційна політика сприяє виходу України у світовий

інформаційний простір, зберігаючи свій суверенітет, автономність і

національну самобутність.

У державній інформаційній політиці особливе місце займає

інформаційно-телекомунікаційна інфраструктура, покликана забезпечити

створення єдиного інформаційного простору України, залучення всіх регіонів

країни до виконання соціально-економічних, політичних та культурних

завдань державотворення, послідовне входження України до європейської та

глобальної інформаційної інфраструктури. Загальні засади і напрями

інформатизації країни визначені Законами України "Про національну

програму інформатизації" [7], "Про Основні засади розвитку

інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки" [10] та Концепцією

Національної програми інформатизації.

Крiм зазначених документiв iнформаційна дiяльнiсть в Україні в тiй чи

іншій мiрi регулюється рядом iнших законодавчих (Закони “Про авторське

право і суміжні права”, “Про обов‘язковий примірник документів”, “Про

видавничу справу”, “Про рекламу” “Про Нацiональну раду України з питань

телебачення i радiомовлення”, “Про охорону прав на зазначення походження

товарів”, “Про стандартизацію і сертифікацію”, „Про аудиторську

діяльність”, „Про власність”, „Про підприємства в Україні”, „Про банки і

банківську діяльність”, Укази Президента „Про вдосконалення

інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів

державної влади”, „Про заходи щодо розвитку національної складової

глобальної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі

в Україні” тощо) та підзаконних актів.

В Україні серед нормативних документів, що регулюють сферу

діловодства як складової системи інформаційного забезпечення будь-якої

установи та одного з видів інформаційної діяльності, є “Примірна інструкція

з діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади,

Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої

влади”, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня

1997 р. № 1153, та національний стандарт України 4163-2003 “Державна

уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-

розпорядчої документації. Вимоги до оформлювання документів”,

затверджений та набув чинності за наказом Держспоживстандарту Україні

від 7 квітня 2003 р. № 55. В них дещо по-різному викладено вимоги до

оформлювання організаційно-розпорядчих документів (ОРД). Стандарт

містить більше нових і раціональних підходів до змісту таких вимог,

зумовлених потребами сьогодення. Водночас за замовленням Держкомархіву

України відділом документознавства УНДІАСД було розроблено і видано

“ Методичні рекомендації щодо застосування ДСТУ 4163-2003 “Державна

уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-

розпорядчої документації. Вимоги до оформлювання документів”/

Розробники: Кулешов С.Г., Кузнєцова Л.В., Загорецька О.М., Лозова С.Ф.,

Ситник Т.О.; Держкомархів України; УНДІАСД. – К., 2004. – 62 с.

Низку проблем, пов‘язаних з правовим регулюванням організації

діловодства в Україні, має вирішити відповідний законодавчий акт.

Починаючи з квітня 2002 р. працює створена Держкомархівом України

робоча група з розроблення проекту Закону України “Про діловодство”.

Законопроект (після обговорення варіантів проекту із зацікавленими

установами, його погодження співрозробниками, Міністерством юстиції

України тощо) пройшов юридичну експертизу в Кабінеті Міністрів України,

за результатами якої розробникам було рекомендовано доопрацювати його з

метою розширення предмета правового регулювання. На думку С.Кулешова,

одного з розробників проекту, Закон України “Про діловодство” (не

виключно, що цю назву буде уточнено) має: визначити повноваження

суб‘єктів організації діловодства в країні; утвердити норму щодо

неухильного виконання основних нормативно-правових актів, спрямованих

на організацію діловодства, зокрема, стандартів на створення управлінських

документів (наприклад, це може надати ДСТУ 4163-2003 статус підзаконного

акта), інструкції з діловодства, номенклатури справ в установах незалежно

від форми власності; здійснити законодавче регулювання питань організації

електронного діловодства з метою втрат службових електронних документів,

їх інформації, а також змін в цій інформації; забезпечити права власності

установ на їх документаційні фонди; встановити відповідність з метою

запобігання втрат та несанкціонованого знищення службових документів,

зокрема під час ліквідації та реорганізації установ тощо.

У найближчій перспективі передбачається також перевидання ДСТУ

4163-2003, в якому буде враховано пропозиції працівників служб діловодства

установ, інших фахівців з питань підготовки службових документів щодо

уточнення змісту формулювання окремих вимог до оформлювання ОРД, а

також виправлено помилки, що виникли під час редакційного опрацювання

тексту у видавництві.

Нормативно-методичне забезпечення організації справочинства є одним із пріоритетних завдань управлінського (традиційного) документознавства. У межах його вирішення Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства (УДНДІАСД) за дорученням Державного комітету архівів України (Держкомархів України) доопрацював ДСТУ 2732: 2004 "Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять" [26]. Чинний термінологічний стандарт, попри критичне ставлення ряду документознавців та архівознавців до його змісту (певна міра такої критичності так чи інакше буде присутня, зважаючи на значну розбіжність думок у підходах до формулювання понять), відіграв позитивну роль як перша вітчизняна спроба

стандартизації не тільки термінів у галузі справочинства та архівної справи, а й загалом у даних сферах практичної діяльності

Витримки з вищезазначених законів, що стосуються визначення основних професійних термінів, подані у додатку 1 до даного посібника.

Питання для самоконтролю:

1. У якому Законі України закріплені офіційні визначення понять

“інформація”, “документ”?

2. Як Ви розумієте поняття “інформатизація”?

3. Що таке інформаційна технологія?

4. Що виступає у якості інформаційного продукту?

5. Що вкладається в поняття “інформаційний ресурс”?

6. Яку діяльність називають діловодством?

7. Що передбачає організація роботи з документами?

8. Що таке документування?

9. Що називається документообігом?

10. Що розуміється під технологією роботи з документами?

11. Назвіть основні галузі інформації.

12. Якими є основні види інформації відповідно до закону?

13. Як визначає Закон України “Про інформацію” інформаційну діяльність?

14. Що є основними напрямами інформаційної діяльності?

15. Що є основними видами інформаційної діяльності згідно з законом?

16. Які Ви знаєте інформаційні системи (у межах держави і конкретної

установи)?

 

 

1. Документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі відповідно до Закону – це:

a) Документація

b) Інформація

c) Інформаційні ресурси

2. Сукупність основних напрямів і способів діяльності держави по одержанню, використанню, поширенню та зберіганню інформації – це:

a) Інформаційна діяльність

b) Державна інформаційна політика

c) Інформаційний сервіс

3. Сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про відносно самостійні сфери життя і діяльності суспільства та держави – це:

a) Використання інформації

b) Галузь інформації

c) Система інформації

4. Набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації громадянами юридичними особами або державою – це:

a) Поширення інформації

b) Одержання інформації

c) Використання інформації

5. Задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави – це:

a) Поширення інформації

b) Одержання інформації

c) Використання інформації

6. Забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв – це:

a) Поширення інформації

b) Зберігання інформації

c) Використання інформації

7. Обнародування, реалізація у встановленому законом порядку документованої

або публічно оголошуваної інформації – це:

a) Поширення інформації

b) Зберігання інформації

c) Використання інформації

8. Документована інформація, яка підготовлена і призначена для задоволення потреб користувачів – це:

a) Інформаційна послуга

b) Інформаційний продукт (продукція)

c) Інформаційний ресурс

9. Сукупність документів у інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках

даних тощо) – це:

a) Інформаційний фонд

b) Інформаційний масив

c) Інформаційний ресурс

10. Структурний підрозділ або працівник установи, який забезпечує документообіг службових документів, тимчасове, до передавання архівному підрозділу, зберігання документаційного фонду або його частини та організує роботу з документами в інших структурних підрозділах – це:

a) Канцелярія

b) Служба діловодства

c) Архів

11. Нормативно-правовий акт, що регламентує організацію та зміст діловодних процесів суб‘єкта діловодства – це:

a) Єдина державна система діловодства (ЄДСД)

b) Інструкція з діловодства

c) Стандарт з діловодства

12. Матеріальний об‘єкт, основною функцією якого є збереження та передавання документної інформації – це:

a) Документ

b) Носій документної інформації

c) Дискета

13. Сукупність службових документів, яку суб‘єкт діловодства нагромаджує внаслідок діяльності – це:

a) Документаційний масив

b) Документаційний фонд

c) Документаційний ресурс

14. Документ, що припинив виконувати функцію, задля якої був створений, але зберігається або підлягає зберіганню з огляду на його цінність для особи, суспільства чи держави – це:

a) Цінний документ

b) Архівний документ

c) Унікальний документ

15. Цілеспрямована організована сукупність інформаційних процесів з використанням засобів обчислювальної техніки, що забезпечують високу швидкість обробки даних, швидкий пошук інформації, розосередження даних, доступ до джерел інформації незалежно від місця їх розташування – це:

a) Інформаційний сервіс

b) Інформаційна технологія

c) Інформатизація

 

ДАВНЬОРУСЬКА ДЕРЖАВА

Історія виникнення таких професій, як архіваріус, діловод, секретар,

писар бере свій початок ще з давніх часів та обумовлена збільшенням

масивів інформації в суспільстві. Відомо, що перші свідчення про документи

як об’єкти відносять до 4-5 тис. до н.е. Згодом з’являлися і професійні

робітники, архіваріуси, що вели облік документації, але з появою книги та

перших друкарень, а паралельно і зі становленням системи справочинства в

17-18 ст. виникла потреба в кваліфікованих інформаційних робітниках,

діловодах2.

На початкових стадіях розвитку Давньоруської держави і в період

феодальної роздробленості (до кінця XV ст..) державних установ ще не

існувало. Їх функції найчастіше виконували окремі посадові особи або