Священна Римська імперія за часів Салічної династії.

Салічна династія — династія німецьких королів і імператорів Священної Римської імперії у 1024–1125 роках.

Змінила Саксонську династію. Засновник — Конрад II (правив у 1024–39 роках), який походив зі знатного франконського роду.

Його наступники: Генріх III (1039–1056), Генріх IV (1056–1106), Генріх V (1106–1125). Представники салічної династії намагалися укріпити королівську владу в Німеччині, спираючись на міністеріалів і лицарство. Правління останніх представників династії ознаменувалося боротьбою з папством за інвеституру.

Імператорський титул, прийнятий Оттоном Великим, ставив його на рівень вище за всіх європейських монархів і, принаймні, в рівень з папою римським. Особливе значення мав сакральний характер цього титулу, який дозволяв Оттону I і його наступникам повністю контролювати церковні інститути в своїх володіннях. Вибори єпископів і абатів здійснювалися за вказівкою імператора, і ще до висвячування церковні ієрархи приносили йому клятву вірності і омаж. Церква була включена в світську структуру імперії і перетворилася на одну з головних опор імператорської влади і єдності країни. Це виразно виявилося вже в період правління Оттона II (973–983) і під час неповноліття Оттона III (983–1002), коли завдяки підтримці вищого духівництва Німеччини імператорам вдалося подавити декілька крупних повстань правителів племінних герцогств. Сам папський престол при Оттонах опинився під домінуючим впливом імператорів, що часто одноосібно вирішували питання призначення і усунення римських пап. У цей період світські і духовні справи не були чітко відокремлені одна від одної, і імператор, як «намісник Бога, на землі» здійснював владу над обома сферами. Інтеграція церкви до державної структури досягла свого апогею при Конраді II (1024–1039) і Генріху III (1039–1056), коли сформувалася класична імперська церковна система (нім. Reichskirchensystem)[Джерело?].

Імператор Генріх II та його дружина Кунігунда, які коронуються Христом. Знизу: алегорії Німеччини, Галії і Риму

Державні інститути імперії в ранній період залишалися достатньо слабо диференційованими. Імператор був одночасно королем Німеччини, Італії, а після смерті в 1032 р. останнього бургундського короля Рудольфа III — і Бургундії. Основною політичною одиницею в Німеччині були племінні герцогства: Саксонія, Баварія, Франконія, Швабія, Лотарингія (остання в 965 р. була розділена на Нижню і Верхню) і, з 976 р., Каринтія. Вздовж східного кордону була створена система марок (Північна, Саксонська Східна, Баварська Східна, пізніше — Мейсенська, Бранденбургська, Лужицька). В 980-х рр. слов'яни на деякий час знову відтіснили німців за Ельбу і захопили Гамбург, але на початку XI століття імперія відновила свої позиції в регіоні, хоча подальше просування зупинило входження Польщі і Угорщини на правах незалежних королівств в європейську християнську спільноту. В Італії були також сформовані марки (Тоскана, Верона, Іврея), проте розвиток комунального руху до початку XII століття зруйнував цю структуру.

Головною проблемою для імператорів було утримання влади одночасно і на північ, і на південь від Альп. Оттон II, Оттон III і Конрад II були вимушені довго знаходитися в Італії, де вони вели боротьбу проти наступу арабів і візантійців, а також періодично придушували повстання італійського патриціату, однак остаточно затвердити імперську владу на Апеннінському півострові так і не вдалося. За винятком короткого володарювання Оттона III, який переніс свою резиденцію до Рима, ядром імперії завжди залишалася Німеччина[Джерело?].

До часів правляння Конрада II (1024–1039), першого монарха Салічної династії, відноситься формування стану дрібних лицарів (у тому числі міністеріалів), чиї права імператор гарантував у своїй постанові «Constitutio de feudis» 1036 року, яка лягла в основу імперського ленного права. Дрібне і середнє лицарство в подальшому стало одним з головних носіїв тенденцій інтеграції в імперії. Конрад II та його наступник Генріх III контролювали більшу частину німецьких регіональних князівств, самостійно призначаючи графів і герцогів, і повністю домінували над територіальною аристократією та духівництвом. Це дозволило ввести в імперське право інститут «Божого миру» — заборону міжусобних війн і військових конфліктів всередині імперії.

Апогей імперської влади, досягнутий за часів Генріха III, виявився нетривалим: вже в період неповноліття Генріха IV (1056–1106) почалося падіння впливу імператора. Це відбувалося на фоні зростання клюнійського руху в церкві і розвинутих з нього ідей григоріанської реформи, що стверджували верховенство папи римського і повну незалежність церковної влади від світської. Папа Григорій VII намагався усунути можливість впливу імператора на процес заміщення церковних посад і осудив практику світської інвеститури. Однак Генріх IV рішуче встав на захист прерогатив імператора, що спричинило тривалу боротьбу за інвеституру між імператором і папою римським. У 1075 році призначення Генріхом IV єпископа в Мілан стало приводом для відлучення імператора Григорієм VII від церкви і звільнення підданих від присяги вірності. Під тиском німецьких князів імператор був вимушений 1077 року виконати покаянний «похід в Каносу» і молити папу про прощення. Боротьба за інвеституру завершилася лише 1122 року підписанням Вормського конкордата, який закріпив компроміс між світською і духовною владою: вибори єпископів повинні були проходити вільно і без симонії, проте світська інвеститура на земельні володіння, а тим самим і можливість імператорського впливу на призначення єпископів і абатів, зберігалася. Загалом, боротьба за інвеституру суттєво послабила контроль імператора над церквою, вивела папство з імперської залежності і сприяла зростанню впливу територіальних світських і духовних князів