Форми переживання емоцій і почуттів. Негативні психічні стани: стрес, фрустрація, невроз

Емоційні стани та форми їх виявлення детермінуються пере­важно соціальними чинниками, але не можна ігнорувати у з'ясу­ванні їхньої природи й деяких природжених особливостей люди­ни. Багатство емоційних станів виявляється у формі настроїв, афектів, стресів, фрустрацій, пристрастей.

Настрій — це загальний емоційний стан, який своєрідно за­барвлює на певний час діяльність людини, характеризує її життєвий тонус. Розрізняють настрої позитивні, які виявляють­ся у бадьорості, і негативні, які пригнічують, викликають пасивність. Настрій — це такий загальний емоційний стан, який виразно не спрямований на щось конкретне. Причини настрою найрізноманітніші: непідготовленість до діяльності, страх перед очікуваною невдачею, хворобливі стани, приємні звістки тощо. Особливе місце серед причин, що викликають настрій, посідає марновірство. Віра в прикмети, особливо негативні, викликає па­сивність, страх, розладнує психічну діяльність особистості. Міра піддатливості настроям має індивідуальний характер. Особи, яким властиве самовладання, не піддаються настрою, не занепа­дають духом навіть тоді, коли для цього є якісь підстави, а на­впаки, переборюють труднощі. Легкодухі швидко піддаються на­строям. Вони потребують підтримки колективу.

Афект — це сильне, короткочасне збудження, що виникає раптово, оволодіває людиною так сильно, що вона втрачає здатність контролювати свої дії та вчинки. Прикладом афектів мо­же бути несподіване переживання — сильна радість, вибух гніву, страх. У стані афекту порушується саморегуляція організму, яка здійснюється ендокринною системою, діяльність внутрішніх орга­нів, ослаблюються гальмівні процеси кори великих півкуль голов­ного мозку. І. Павлов, аналізуючи афектний стан, зазначав, що людина у стані афекту, який перевищує гальмівну функцію кори, говорить і робить те, чого вона ніколи не зробить у спокійному стані і про що шкодує, коли мине афект. Особливо різко вияв­ляється афективний стан при сп'янінні, за якого гальмівні процеси значно ослаблюються. Афекти викликаються несподіваними гос­трими життєвими ситуаціями, в які потрапляє людина. Афект, як і настрій, залежить певною мірою від індивідуальних особливостей людини: її темпераменту, характеру, вихованості. Афективні люди часто-густо «спалахують» з будь-яких причин. Афекти виклика­ють глибокі зміни у психічному житті людини, виснажують її. Лю­дина, виховавши в собі здатність контролювати себе, володіти ру­хами, може контролювати свої афективні реакції. Разом з тим усім людям більшою чи меншою мірою властиве афективне життя, без якого вони перетворилися б на пасивних, байдужих істот.

Стрес дещо нагадує афект. Він, як і афект, виникає за напру­жених умов життя та діяльності, у небезпечних ситуаціях, що ви­являються несподівано й потребують вжиття негайних заходів. У стресовому стані поведінка значною мірою дезорганізується, спостерігаються безладні рухи, порушення мовлення, помилки в переключенні уваги, у сприйманні, пам'яті та мисленні, виявля­ються неадекватні емоції. Лише тверді вміння та навички у стре­совому стані можуть залишатися без змін. Практика показує, що висока ідейність, дисциплінованість, організованість та самовла­дання запобігають дезорганізації поведінки за умов стресу.

Стрес — це емоційний стан, викликаний несподіваною та напруженою ситуацією. Стресовими станами будуть дії в разі необхідності самому швидко прийняти рішення, миттєві реакції в разі небезпеки, поведінка в ситуації, що несподівано зміни­лася.

В динаміці стресового реагування Г. Сельє бачить три фази.

1. Реакція тривоги — стан підвищеного психологічного дис­комфорту, переживання з приводу подій, які мають відбутися, стан невпевненості у своїх діях, самонавіювання негативних думок. Людина сприймає щось незвичне, не може собі його по­яснити, і це викликає занепокоєння. А організм відразу готуєть­ся до захисту, терміново мобілізуючи свої захисні сили та ре­сурси.

2. Фаза адаптації — це період пристосування до нової ситу­ації, небезпеки, яка виникла. У цей час настає так звана рівно­вага протидії захисних сил нервової системи і впливів зовніш­нього середовища.

3. Фаза виснаження — коли надто інтенсивна боротьба, якщо вона затягнулася, призводить до зниження адаптивних можливостей в організмі та його здатності опиратися різним захворюванням і психологічним впливам.

Експериментально доведено, що стрес від фізичних наван­тажень не є таким страшним і руйнівним, як стрес, зумовле­ний крахом надій, невдачею, розумовим перевантаженням, невпевненістю в собі.

На думку вчених, захисним засобом, спрямованим на зміну несприятливої або на збереження сприятливої ситуації, на про­тивагу дії загрозливих факторів і обставин, є пошукова ак­тивність.

Тривога впливає на кровообіг, серце, залози, всю нервову систему-і таким чином позначається на здоров'ї. Я ще не чув, щоб людина померла від перевтоми, але знаю багатьох, хто помер від сумнівів.

Ч. Мейо

Вчені провели дослід на тваринах, щоб з'ясувати, як нега­тивні емоції, які вони стимулювали, впливають на патологічні процеси у тварин. Виявилося, що ці процеси уповільнюються, якщо навіть тварина відчуває різко негативні емоції. Але це відбувалося тільки в тому випадку, коли вона демонструє активно-оборонну реакцію. Якщо, наприклад, піддослідний пацюк реагував на подразнення електричним струмом агресив­но: кусав і дряпав клітку, кидався на експериментатора, про­бував утекти, то хворобливі зміни в його організмі уповільню­валися, і, навпаки, якщо пацюк не пробував вирватися, пато­логічні процеси помітно прискорювалися і навіть призводили тварину до загибелі. Така поведінка отримала назву пасивно-оборонна. Ймовірно, що саме вона і є головним фактором, який в результаті призводить до психосоматичних розладів після стресових ситуацій. Засобом впливу активно-оборонної поведі­нки на здоров'я людини, як ми вже говорили, і є пошукова активність, яка підвищує його стресостійкість. Дефіцит же такої активності призводить до стресу і всіх його наслідків.

Потреба в пошуковій активності (тобто в самому процесі змін, отриманні нової інформації, незвіданих почуттях) властива людині (і не тільки людині) від природи. Вона має біологічні корені і явно виражений еволюційний пристосувальний смисл.

Як біологічний вид людина виникла й розвивалася в пошу­ку і полюванні. Прагнення до "пригод" закладене в нас біоло­гічно і було важливим фактором еволюції людини. Тому будь-який соціальний порядок, який не дозволяє відповісти на по­клик цього інстинкту, буде рано чи пізно відкинутим. Саме з цих причин будь-якій популяції в плані розвитку вигідна по­шукова поведінка представників, з яких складається ця попу­ляція. Форми поведінки також підпадають під дію природного відбору, який "з'єднав" у процесі еволюції активно-оборонну поведінку і стресостійкість. Надавши такий потужний стимул саморозвиткові індивіда, природа тим самим подбала і про про­грес популяції в цілому.

Нам залишається тільки відповідати природі, тобто не за­глушувати в собі потребу до пошуку, а повсюдно її культивува­ти, підтримувати, стимулювати.

Фрустрація — це своєрідний емоційний стан, характерною ознакою якого є дезорганізація свідомості та діяльності у стані безнадійності, втрати перспективи. Розрізняють такі види фруст­рації, як агресивність, діяльність за інерцією, депресивні ста­ни, характерними для яких є сум, невпевненість, безсилля, відчай. Фрустрація виникає в результаті конфліктів особистості з іншими, особливо в колективі, де людина не має підтримки, співчутливого ставлення. Негативна соціальна оцінка людини, яка зачіпає її особисто, її значущі стосунки, загрожує престижу, людській гідності, спричинює стан фрустрації. Він виникає у лю­дей з підвищеною збудливістю, з недостатньо розвиненими гальмівними процесами, у невихованих, розбещених дітей.

Фрустрація — психічний стан, зумовлений об'єктивними (або суб'єктивними, які сприймаються як об'єктивні) труднощами, що виникають на шляху досягнення мети або вирішен­ня завдання. Фрустрація — завжди болісне переживання не­вдачі або протиріччя, яке не піддається вирішенню. Вона су­проводжується гамою негативних емоцій: гнівом, роздратуван­ням, почуттям провини тощо. Фрустрація може виникнути лише тоді, коли ступінь невдоволення вищий від того, що лю­дина може витерпіти.

Фрустрації найчастіше піддаються емоційні натури, люди з підвищеною збудливістю, незагартовані в "битвах життя", по­гано підготовлені до незгод, труднощів, з недостатньо розвину­тими вольовими рисами характеру. Вона може виявитися як озлобленість, пригніченість, повна байдужість до оточення, необ­межене самобичування.

Неврози — це стан, викликаний неможливістю вирішити проблему позитивно й раціонально, який супроводжується виникненням болісних і обтяжливих невдач, незадоволених потреб, неможливістю досягнення життєвих цілей, втратою сенсу життя.

Невроз нав'язливих станів. Цей невроз характеризується появою після тяжкої травми різноманітних за змістом нав'яз­ливих станів, особливо у вигляді фобій — нав'язливих неадек­ватних переживань, страхів.

Невротик, на відміну від здорової людини, завжди фіксуєть­ся на якомусь одному переживанні (почуття провини, любовне розчарування, страх захворіти, відчуття безвиході і т. ін.); воно набуває в його свідомості виняткової значимості і витісняє все, що дійсно реальне і цінне. Отже, всі проблеми невротика в тому, що він звертає увагу не на те, на що треба.

Психологічна проблема або невроз вражають наші емоції, почуття, думки і навіть тіло, проникають у всі частини нашої психіки. Її можна порівняти з космічною чорною дірою, яка втягує в себе все, що потрапляє їй на шляху, втягує і руйнує. Психологічна проблема — це "психологічний хижак". На фоні стресу або внаслідок якихось підсвідомих механізмів виникає поломка. Запускається зловісний процес руйнування. Він роз­гойдується і починає з загрозливою швидкістю рости, розши­рятися, засмоктувати нашу психіку. Таким чином в лещатах цієї "чорної діри з психологічним обличчям" опиняється май­же вся психіка. Цей невроз, як якийсь жахливий магніт, засмоктує людську душу, а потім розриває її на шматки, як бом­ба уповільненої дії. Спектр людських переживань бідніє і змі­щується в бік негативних тонів. Людина тепер думає тільки про те, що її тривожить. Контакти з оточенням скорочуються до мінімуму. Все підпорядковане тільки цій проблемі⁷.

Неспокій — це тонкий струмочок страху, що біжить по розуму. Якщо його підтримувати, то він прокладає собі русло, через яке втікає решта думок.

А. Роч

Образно висловлюючись, як тільки невроз сідає на коня і починає пришпорювати його, все душевне життя людини од­ним махом йде під укіс. Тепер особистість підкорена тільки своїй проблемі, воля і свідомість повністю підпорядковуються неврозу і переінакшуються ним — цією "чорною дірою", яка перетворює нашу психіку на антипсихіку.

Якщо вже людину геть закрутило і затягнуло в чорні тене­та, то порятунок треба шукати у психотерапевта. Але якщо ви ще здатні утримувати свою проблему на "периферії свідомості" і паралельно думати про щось інше — продуктивне, а саме: як вийти із ситуації, що склалася, — то слід подумати про конк­ретну технологію подолання неврозу.

Однак спочатку про перший варіант. На думку психотера­певтів, усі проблеми клієнта коріняться в ньому самому. Клієнт звикає до думки про те, що проблема виникла без зовнішньої причини як виключно феномен свідомості або стереотип пове­дінки. Умовне прийняття внутрішнього пояснення в процесі терапії перетворюється в безумовне, тобто клієнт приходить до необхідності зміни стереотипу поведінки, і проблема відпа­дає сама по собі. Проблема як така насправді була не пробле­мою, а всього-на-всього лише неадекватним уявленням клієнта про власне "Я" (наприклад, низька самооцінка і всі наслідки, пов'язані з нею).

 

Досить поширений терапевтичний хід — розмежування "Я" людини і її тяжкого переживання. Психотерапевт переконує клієнта, що є власне "Я" і є деякі думки та почуття, які ним (тобто "Я") не є: "Щось в тобі боїться, а не власне ти", "у твоїй свідомості живе не властивий тобі страх, не твій страх". Інши­ми словами, під впливом розмов з психотерапевтом клієнт по­чинає дивитися на свої переживання як на псевдопроблему, яку він сам собі придумав.

Третій прийом у роботі з клієнтом можна назвати "прий­няття", сутність якого полягає в тому, що проблеми, в центрі яких перебуває особистість — це не що інше, як джерело ро­сту, що дає змогу людині прийняти негативні переживання як щось позитивне, яке допомагає розвитку. Абсолютно будь-який досвід — страх, низьку самооцінку, приступ агресії, муки сум­ління — можна осмислити як джерело росту (в дусі гумані­стичної психології) і, припинивши боротися з ними, позбутися проблеми. Коли ж ми будемо боротися з ними, то ще глибше заганяємо їх в середину душі, де контролювати їх перебіг буде важче.

Життя — це процес становлення, комбінація станів, через які ми проходимо. Люди зазнають невдачі, коли вибирають певний стан і прагнуть в ньому залишитися. Це вид смерті.

А.Нін

Відчуття безвиході супроводжує практично будь-яку важку проблему. Взагалі, людина має тенденцію сприймати неприєм­ний стан як такий, що не піддається зміні. Відчуття тупика є одним із головних факторів, які несуть страждання людині. Досить ефективним у цьому плані є постулат царя Соломона, який сказав "все мине" людині, яка прийшла до нього за пора­дою, і подарував їй перстень. Коли ж прогнози Соломона не справдилися, ця людина зняла перстень і кинула його на зем­лю. І тут на внутрішній стороні персня вона побачила надпис: "І це теж".

Певний ефект дає аналітична психологія, сила якої, на дум­ку Е. Фрома, полягає в здатності переконати клієнта несподі­ваним трактуванням його проблеми. Від здивування він за­буває про саму проблему, що і вимагається для зцілення.

Вибухи почуттів, урагани емоцій, безглузді страхи і паніка з приво­ду нещасть і хвороб, котрі, як правило, не трапляються — це просто погана звичка. Правильно провітрюючи та освітлюючи свій розум, можна культивувати в собі терпимість та справжню мужність.

І. Мечников

Становище, яке дозволяє психотерапевту здивувати клієнта, може бути сформульоване так: "Причини проблеми завжди відрізняються від того, що про них думає клієнт".

Ефективність розглянутих прийомів полягає в тому, що з їх допомогою пацієнт здатний змінити образ світу, а через нього — і свою поведінку в напрямку розширення поля власних можли­востей. Можна припустити також ймовірність того, що людина сама може стати для себе психотерапевтом, якщо навчиться ефективно спілкуватися з непізнаними сторонами свого "Я", що є надзвичайно цікавим, інтригуючим моментом; зрештою, вона повинна навчитися дивуватися з самої себе, відчути інте­рес до себе, відкрити в собі щось таке, про що вона раніше навіть не здогадувалася. Іншими словами, відкрити себе в собі.

Технологія подолання неврозу не така вже складна, особли­во, коли усвідомлюємо, що силу йому ми надаємо самі, більше того, ми захищаємо його, якщо на нього хтось замахується, адже нам здається, що роблять замах на нас, оскільки невроз став частиною нас самих. З часом ми починаємо плутатися в тому, де ми та наші справжні бажання, а де результат приду­шення і страху, тобто невроз. Тільки коли ми зрозуміємо, що всі наші страхи, переживання, хворобливі емоційні реакції, депресивність, спустошеність — не ми, а щось, нам цілковито не властиве, тоді відкриється шлях до спасіння. Якщо ми ус­відомимо, що і переживання не належать нам по суті, що вони безцеремонно укорінилися у нас і придушують нас у нашому ж єстві, тільки тоді є шанс змінити стан речей і зробити "нашу проблему" не нашою.

Власне, технологія цього процесу зводиться ось до чого.

Найперше — необхідно усвідомити, що таке невроз, за вели­ким рахунком.

По суті, невроз — це відмова від себе, повна відмова від своїх прав і свобод з передорученням їх міфічному "злому ге­нію". "Святе місце", як відомо, порожнім не буває, тому, відмо­вившись від себе, ми автоматично передаємо кермо влади своїй "темній стороні" — своїм страхам (нерідко дитячим), своїм побоюванням, абсурдним прогнозам, які означають не що інше, як наше бажання захиститися від жахаючого невідомого.

Ваша діяльність є втеча і бажання забути самих себе.

Ф. Ніцше

Яким же чином повернути втрачену владу? Як укорінити владу в самому собі? Як навчитися вірити у свою долю і не відчу­вати себе жертвою обставин?

Психотерапевтична практика пропонує здійснити для цього декілька рішучих кроків^*.

* Kypnamoe A.B. Счастлив по собственному желанию: Практикум по системной психотерапии. — 3-е изд. — СПб.: Изд. дом "Нева", 2003. — 448 с.

Отже, перший крок полягає в тому, щоб усвідомити всю трагічність свого становища. Необхідно з'ясувати для себе де­кілька простих і очевидних речей. По-перше, ми перестали відчу­вати себе господарями власної долі. По-друге, ми ніяк не мо­жемо взяти на себе відповідальність. Ми самі в собі невпевнені, ми стривожені і недовірливі. По-третє, ми відчуваємо себе жертвами обставин. Нам здається, що все вирішується за нас. По-четверте, якщо ми не владарюємо, то дійсно хтось за нас вирішує. Можливо, за нас вирішують наші страхи, може — за­своєні стереотипи поведінки. Можливо, нами рухає почуття поваги до якогось авторитету. Можливо, ми приймаємо рішен­ня під впливом підсвідомих бажань. Так чи інакше — рішен­ня приймаються не нами.

Колись ми опинилися в ситуації, де треба було прийняти рішення і діяти. Але щось нам заважало: чи то страх, чи то чиясь воля. І ми не заперечували. Відтоді наші страхи керують нами. Ми повинні визнати, що покірно зрадили себе, що ми дозволили купці психологічних комплексів і страхів взяти над собою владу.

Не можна втекти від слабкості. Рано чи пізно ви повинні перемогти її. А якщо так, то чому б не тут і не зараз?

Р. Стівенсон

Так що необхідно усвідомити, в якій трясовині ми опинили­ся. В цьому усвідомленні — 90 % успіху. Необхідно визнати реальність, якою б неприємною вона не була. Для того, щоб встати, необхідно усвідомити, що ви впали — в цьому полягає завдання першого кроку.

Другий крок — це етап усвідомлення свого високого покли­кання. Питання в одному: чи готові ми зрозуміти, що покли­кані до управління собою? Треба визнати: ми покликані влада­рювати, а нас безцеремонно виставили за двері — і хто! — наші страхи та звички, які поневолили нас. Проблеми паразитува­ли на нас, використали наші внутрішні ресурси у власних інте­ресах.

Зрілість — це перехід від опори на оточення до опори на самого себе.

Ф. Перлз

Ми забули, що наші резерви воістину невичерпні. Просто треба знайти ключ до нашого великого запасника, треба опер­тися на самого себе і взяти на себе відповідальність. Страшний тільки перший крок, а далі ви побачите, що це єдина можлива позиція.

Третій крок — сходження, це — вступ у владу, а значить, прийняття на себе відповідальності. Відчуйте себе відповідаль­ним за своє життя.

Тепер треба йти далі; націльтеся на перспективу і згадайте те, до чого ви прагнете, що вам по-справжньому дороге і цінне, що відповідає вашим істинним бажанням. Візьміть себе в руки і дійте. Відповідальність — це запорука успіху. Можливою відповідальність робить наша впевненість у собі, в наших си­лах, які ми будемо все більше й більше нарощувати. Все, що ви робите, ви повинні робити за "своїм хотінням". Відчуйте свій внутрішній стержень, вашу самість, і тоді ви зрозумієте: у вас є те, що дає вам відчуття незалежності і впевненості.

Четвертий крок полягає в тому, що ваше рішення, ваше усвідомлення має бути реалізованим, втіленим в дію. Поки цього не відбудеться, то все, про що ви думали, не має ніякого сенсу.

Життя саме по собі — ні благо, ані зло: воно вмістилище і блага, і зла, залежно від того, у що ми самі його перетворюємо.

М. Монтень

Пристрасті — це сильні, стійкі, тривалі почуття, які захоплю­ють людину, володіють нею і виявляються в орієнтації всіх праг­нень особистості в одному напрямку, у зосередженні їх на одній меті. Пристрасть — це суттєва сила людини, що енергійно прагне до свого предмета. Вона породжує неослабну енергію у прагненні до мети. Пристрасть виявляється в найрізноманітніших сферах людського життя та діяльності: у праці, навчанні, науці, спорті, мистецтві. Вона має вибірковий характер і виявляється не лише в емоційній, а й у пізнавальній, вольовій сферах, у наполегливості.

Розрізняють пристрасті позитивні та негативні. Навіть пози­тивна пристрасть, якщо вона заважає діяльності, навчанню, стає негативною. Коли учень, захоплюючись читанням або спортом, пропускає уроки, недосипає, то це захоплення з позитивної при­страсті перетворюється на негативну. Пристрасть до алкоголю, куріння згубно позначається на праці та житті людини.

Позитивні пристрасті — захоплення працею, навчанням — є тією силою особистості, яка спричинює велику енергію в діяль­ності, сприяє продуктивності праці.

Вищі почуття

В емоційній сфері людини особливе місце посідають вищі по­чуття. Вони є відображенням переживань ставлення до явищ соціальної дійсності. За змістом вищі почуття поділяють на мо­ральні, естетичні, праксичні та інтелектуальні. Рівень духовного розвитку людини оцінюють за тим, якою мірою їй властиві ці почуття. У вищих почуттях яскраво виявляються їх інтелектуальні, емоційні та вольові компоненти. Вищі почуття є не лише особис­тим переживанням, а й засобом виховного впливу на інших.

Моральні почуття — це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, до інших людей, до самої себе. Джерелом моральних почуттів є спільне життя людей, їх взаємини, боротьба за досягнення суспільних цілей. Моральні почуття людини сформувались у суспільно-історичному житті людства, у процесі спілкування людей і стали важливим засобом оцінювання вчинків і поведінки, регулювання взаємин особисто­стей.

Естетичні почуття — це відчування краси в явищах природи, у праці, у гармонії барв, звуків, рухів і форм. Гармонійна злагод­женість в об'єктах цілого та частин, ритм, консонанс, симетрія пов'язані з почуттям приємного, насолодою, яка глибоко пережи­вається та облагороджує душу. Ці почуття викликають твори ми­стецтва. Не тільки в мисленні, а й у почуттях людина утверджує себе у предметному світі.

Залежно від рівня загальної та мистецької культури люди по-різному відгукуються на красу. Одні глибоко переживають гармонійно виражені ритм і риму, переходи та взаємопереходи кольорів, звуків, форм та рухів, інші не відчувають цієї гармонії й захоплюються грубими, різкими звуками, безладними рухами, випадковими поєднаннями кольорів.

Естетичні почуття тісно пов'язані з моральними. Вони обла­городжують особистість, сповнюють її високими прагненнями, утримують від негативних вчинків. Отже, естетичні почуття є іс­тотними чинниками у формуванні морального обличчя людини.

Вищі рівні розвитку естетичного почуття виявляються в по­чуттях високого, піднесеного, трагічного, комічного, гумору. Ці різновиди естетичних почуттів органічно пов'язані з моральними почуттями і є важливим засобом їх формування.

Праксичні почуття — це переживання людиною свого став­лення до діяльності. Людина відгукується на різні види діяль­ності: трудову, навчальну, спортивну. Це виявляється в захоп­ленні, у задоволенні діяльністю, творчому підході, радості від успіхів або у незадоволенні, байдужому ставленні до діяльності. Праксичні почуття виникають у діяльності. Яскраве уявлення про зміст і форми діяльності, її процес і результат, громадську цінність — основна передумова виникнення й розвитку праксичних почуттів.

Праксичні почуття розвиваються або згасають залежно від організації та умов діяльності. Вони особливо успішно розвива­ються і стають стійкими тоді, коли діяльність відповідає інтере­сам, нахилам і здібностям людини, коли в діяльності виявляють­ся елементи творчості, розвиваються перспективи її розвитку.

Праксичні почуття стають багатшими, якщо поєднуються з моральними. Праця як справа честі, гуманістичне ставлення до діяльності роблять праксичні почуття важливим чинником бо­ротьби за високу продуктивність та якість праці.

Інтелектуальні почуття є емоційним відгуком на ставлення особистості до пізнавальної діяльності в широкому її розумінні. Ці почуття виявляються в допитливості, чутті нового, здиву­ванні, упевненості або сумніві. Інтелектуальні почуття яскраво виявляються в пізнавальних інтересах, любові до знань, навчаль­них і наукових уподобаннях.

Пізнавальні почуття залежно від умов життя, навчання та ви­ховання мають різні рівні розвитку. Такими його рівнями є цікавість, допитливість, цілеспрямований, стійкий інтерес до певної галузі знань, захоплення пізнавальною діяльністю. Ме­ханізмом пізнавальних почуттів є природжений орієнтувальний рефлекс, але його зміст цілком залежить від навчання, вихован­ня, навколишньої дійсності, умов життя.

Додаток

Між тим непізнані нами почуття, незалежно від нашого до них ставлення, живуть власним непідконтрольним і непідвлад­ним нам життям.

У класичній психології таких почуттів п'ять: Гнів, Страх, Смуток, Радість, Щастя.

Чому саме п'ять?

По-перше, ці почуття лежать в основі будь-якого іншого емоційного стану.

По-друге, ці п'ять почуттів, на відміну від усіх інших, мо­жуть бути виражені й пережиті.

По-третє, справжні почуття дуже плинні. Якщо так звані почуття провини або образи можна відчувати роками, то реаль­но почуття гніву або страху можна пережити за декілька се­кунд (звичайно, усвідомивши його і давши собі на це дозвіл).

По-четверте, класичні почуття конструктивні. Всі вони, будучи поміченими і вираженими (або усвідомленими), мають певне значення, яке допомагає нам вирішувати певні життєві завдання, що виникають при взаємодії нашої життєвої тери­торії з оточенням.

Для зручності викладу звернімося до рис. 1. Суцільне коло позначає життєву територію до виникнення певних життєвих обставин, а лінія пунктиру — життєву територію після того, як ці обставини вже на неї вплинули. Жирна стрілка означає

а) б)

Рис. 1. Схема взаємодії життєвої території з оточенням

вплив цих обставин на нашу життєву територію, а тонка — це енергія наших почуттів, яка протидіє обставинам або, навпа­ки, рухається в одному з ними напрямку.

Наприклад, почуття гніву є типом енергії, яка протидіє вторгненню на нашу територію ззовні (див. рис. 1, а). Це саме те почуття, яке допомагає знайти сили і правильно визначити момент, щоб переконливо сказати: "Не зазіхай на мою терито­рію, я сам знаю, як і що мені робити". При невмінні викори­стати енергію гніву вона застигає у формі образ і відкладається у своєрідні резервуари, наявність яких робить людину або над­мірно пригніченою і пасивною, або агресивною, дратівливою, нетерпимою до незвичних для неї стереотипів поведінки, не­сприйнятливою до всього нового. Якщо людина прожила з резервуаром таких почуттів досить довго, то вони або виклика­ють хвороби тіла, або провокують руйнування її психіки, пере­роджуючись в ненависть, нетерпимість, заздрість і т. ін.

Почуття страху є тим типом енергії, котра вказує на близькість небезпеки і підштовхує нас діяти на гарантування безпеки нашої життєвої території. Вектор цієї енергії, на відміну від енергії гніву, спрямований в бік, протилежний міс­цю вторгнення (див. рис. 1, б). Тривале придушення страху за допомогою раціоналізації (виправдовування) веде до життя в постійному неусвідомленому страху перед невідомим, перед майбутнім і перед іншими людьми, до почуття власної меншовартості, підвищеної керованості і залежності або призводить до необхідності приховувати свій страх від себе й інших за про­явами агресії.

Поняття "страх" приховує за собою, як за ширмою, три єм­них значення:

• страх як почуття, яке переживається тут і зараз;

• страх як резервуар, який впливає на поведінку і мислен­ня людини (програми страху), коли навколо первинного стра­ху виникли ідеї провини, залежності або власної меншовартості;

• страх як спосіб тиску ззовні (який з тим більшою ймовір­ністю успішний, чим більші резервуари накопиченого страху у того, хто піддається маніпуляції).

Якщо ми постійно пригнічені, якщо весь час відчуваємо провину, якщо у нас немає впевненості в майбутньому, якщо ми застрягли у взаємовідносинах, із яких немає виходу, як і можливості переломити їх на свою користь, то, швидше за все, ми є носієм резервуару страху⁵.

Почуття смутку є енергією, яка обмежує нашу життєву територію. Невиражена й не пережита (втрата близьких сто­сунків), загнана в резервуари, вона може згодом призводити до нападів гострої нудьги, душевного болю, депресії, психологіч­ної залежності.

Почуття радості, навпаки, є енергією, яка розширює нашу життєву територію, енергією, наповненою новим джерелом (матеріальним або духовним) отримання задоволень, можли­востей або інформації.

З тих пір, відколи існують люди, людина надто мало раділа; лиш це, брати мої, наш первородний гріх!

Ф. Ніцше

І, нарешті, щастя як найвище почуття можливе лише для тих, хто пізнав природу своїх негідних почуттів і очистив від них свої емоційні резервуари.

Зрозуміти свої почуття можна, тільки пізнавши їх емоційну природу (видимий прояв почуття), а після цього навчившись їх переживати в "тут і зараз". Цього достатньо іноді для того, щоб повернутися до ситуацій, в яких ми, не люблячи себе, заборо­няли собі вираження цих почуттів як природних емоційних проявів, і виразити або усвідомити їх. Тому перше і найголов­ніше завдання людини — очиститися від колишніх пригнічень.

0, якби ви досконалі були, принаймні, як тварини. Але тваринам властива невинність. Хіба раджу вам вбивати свої почуття? Я раджу вам невинність почуттів.

Ф. Ніцше

Хохель СО. Пробуждение новых возможностей. — СПб.: Невский проспект, 2001. — 154 с. — С. 34—35.

Поняття про волю

Воля — психічний процес свідомої та цілеспрямованої регу­ляції людиною своєї діяльності та поведінки з метою досягнен­ня поставлених цілей.

У вольових діях людина здійснює власну свідому мету. Свідо­ма діяльність — це довільна діяльність. Довільне напруження фізичних сил, довільне сприймання, запам'ятовування, довільна увага тощо — це свідома регуляція, свідоме спрямування фізич­них і розумових сил на досягнення свідомо поставленої мети. От­же, воля є однією з найважливіших умов людської діяльності.

Воля людини виробилась у процесі її суспільно-історичного розвитку, у трудовій діяльності. Живучи й працюючи, люди по­ступово навчилися ставити перед собою певні цілі й свідомо до­биватися їх реалізації. У боротьбі за існування, долаючи труд­нощі, напружуючи сили чи стримуючись, людина виробила в собі різні якості волі. Чим важливішими були цілі, які ставили люди в житті, чим більше вони їх усвідомлювали, тим активніше вони добивалися їх реалізації.

Вольову діяльність не можна зводити до активності організму й ототожнювати з нею. Активність властива і тваринам. Вони, за­довольняючи свої біологічні потреби, пристосовуючись до умов життя, тривалий час впливають на навколишню природу, але це відбувається без будь-якого наміру з їхнього боку.

Воля виявляється у своєрідному зусиллі, у внутрішньому на­пруженні, яке переживає людина, переборюючи внутрішні та зовнішні труднощі, у прагненні до дій або у стримуванні себе.

Воля є детермінованим процесом. Детерміністичне розуміння волі підтверджується фізіологічними дослідженнями І. Сеченова та І. Павлова. І. Сеченов вказував, що вольові дії причинно зу­мовлені зовнішніми подразниками. Усі довільні рухи є відображувальними, тобто рефлекторними. І. Павлов зазначав, що весь механізм вольового руху — це умовний, асоціативний про­цес, який підпорядковується всім описаним законам вищої нер­вової діяльності. Він показав, що довільні дії, які виникають унаслідок внутрішнього зусилля, зумовлюються тим, що рухова ділянка кори головного мозку водночас є сенсорною ділянкою подібно до зорової, слухової тощо. Сліди, залишені в руховій ділянці кори головного мозку попередніми подразниками, ак­тивізуючись, можуть стати умовними подразниками для вольо­вих рухів. Механізмом довільних рухів є збудження, що йдуть від кори великих півкуль головного мозку. Кінестетичні клітини ко­ри зв'язуються з усіма клітинами кори, вони є виразниками як зовнішніх впливів, так і внутрішніх процесів організму. Це і стає підставою для довільних рухів. Довільні дії детерміновані, як і всі інші дії людини, але оскільки вони викликаються слідами в корі головного мозку від попередніх подразнень, то іноді здається, не­мовби вони виникають самі по собі, без будь-якої причини.

Те, що рухова ділянка кори великих півкуль головного мозку є водночас сенсорною ділянкою, відіграє важливу роль у регу­ляції вольових дій. П. Анохін вказував, що у процесі вольових дій від виконавчого апарату до кори головного мозку надходить інформація про характер дій (зворотна аферентація), де вона порівнюється з образом запланованої дії, випереджаючи її ре­зультати. Це порівняння виконуваної дії з її образом, яке П. Анохін назвав акцептором дії, сприяє уточненню рефлектор­ного акту відповідно до того, чого прагне людина.