Конфлікт поколінь. Соціологічний аналіз бунту молоді

Проблема наступності і конфліктів у стосунках «батьків» і «дітей» може розглядатися як взаємодія зустрічних потоків інформації і діяльності, як особливості передання культурних вартостей від покоління до покоління. Вона існує завжди, але зміст проблеми, гострота суперечностей мають особливий, конкретно-історичний характер.

Конфліктність у стосунках поколінь найчастіше наростає в революційні епохи руйнування традиційних зв’язків між генераціями батьків і дітей. Способи подолання конфлікту пов'язані із соціально-класовою неоднорідністю суспільства, з ідейно-духовною роз'єднаністю. Тривалість і особливості міжпоколіннєвого конфлікту залежать від значущості змін, від швидкості історичного відновлення. Різкі зміни викликають травматичний ефект, підсилюють міжпоколіннєві розходження.

Загострення стосунків між поколіннями “батьків” і “дітей” пов’язане з рядом соціальних процесів сучасності. Хозе Ортега-і-Гассет називає головною причиною т. зв. «повстання мас». Для нього людина масси —це власник, позбавлений почуття гідності. Він не хоче нічого знати про загальнонаціональні та загальнолюдські проблеми. Культ сили, егоцентризм, зневага до оточуючого світу, комфортного існування — його кредо.Це людина без коренів і без духовної перспективи, яка із альтернативи «бути» чи «мати» вибирає друге. Конфліктність у стосунках поколінь визначається певним типом виховання, коли дітям за всіляку ціну забезпечують легке і заможне життя, позбавлене будь-яких обмежень. Надлишкові блага, що дісталися без зусиль приводять до появи молодих людей, які свій розумовий моральний рівень вважають більш ніж достатнім, вони не знають труднощів і турбот, не відчувають обов’язків. «Молодість як таку, завжди захищали від надмірних зусиль, — пише Ортега-і-Гассет. — Вона жила в борг. По-людськи так і має бути. Це ніби-то право їй поблажливо і ласкаво дарують старші. І як же треба було одурманити її, що вона й справді стала вважати це своїм заслуженим правом...» Без подолання труднощів, без боротьби і вічного зусилля самореалізуватися, самоутведитися народжується, за словами Ортеги-і-Гассета, варвар с хамською поведінкою як законний плід цивілізації поблажливості і недисциплінованості. «Коли цей тип починає переважати, треба дзвонити в дзвони і кричати, що людству загрожує виродження, яке є практично рівнозначне смерті».

Проблема міжпоколіннєвих відносин особливо загострилася у всьому світі у зв’язку з піднесенням молодіжного і студентського руху в 60—70-х рр. XX ст Ці молодіжні бунти виявили сильний вплив і на розвиток соціології молоді.

1968 рік став загальносвітовим феноменом. У численній літературі, що присвячена даній проблемі існує дуже різне тлумачення цього феномена: бунт, молодіжна революція, контркультурна акція і навіть політичний карнавал. Згідно з інформацією експертів ООН цього року революційні виступи молоді відбулися більше як у 50 країнах світу. Бійки демонстрантів з поліцією у Парижі, Ліоні, Тулузі, Страсбурзі, студентські страйки та демонстрації в Італії, небачені доти демонстрації проти війни у В’єтнамі, які охопили усі найбільші міста Західної Німеччини та США шокували пересічних громадян, зруйнували усталену систему понять і стереотипів. Американські соціологи з подивом констатували наприкінці 60-х, що лише 18% опитаних американських студентів погоджуються з тим, що гроші відіграють велику роль у житті. У Чикаго оголосили надзвичайний стан, у Мехіко в сутичках із поліцією загинуло 50 студентів, президент Франції Шарль де Голль був змушений піти у відставку.

Соціологічна література не тільки старанно описувала і пробувала пояснити це явище, але навіть стала одним із чинників його популяризації, поширюючи інформацію про вартості, бажання і спосіб поведінки молодих людей, які багато в чому йшли у розріз із домінуючою культурою, а також популяризуючи ідеологію контркультури.

Володарями дум тодішньої студентської молоді були структуралісти, ліві екзистенціалісти та теоретики Франкфуртської школи. Центральною тезою їхніх теоретизувань було збереження особистості, її індивідуальності в умовах індустріального суспільства. Герберт Маркузе (1898-1979) у своїх працях “Одновимірна людина”, “Есе про визволення”, “Контрреволюція і бунт” описував, що сучасне суспільство насправді переймається тільки однією проблемою – підвищенням продуктивності праці. У жертву їй приноситься все оригінальне, одиничне і неповторне. Але підвищення ефективності Системи збільшує її контроль над людиною. За комфортність свого існування людина платить свободою, тобто тоталітарне суспільство (розуміння цього терміна у Маркузе відрізняється від загальновизнаного: він має на увазі нетерористичні економічно координовані суспільства) позбавило всі критичні ідеї опозиційності, вмонтувавши їх у своє функцонування. Тому необхідно реалізувати Велику Відмову від вартостей і способів поведінки властивих тоталітарному суспільству. Зробити це, на думку Маркузе та інших інтелектуалів т. зв. Франкфуртської школи, здатні тільки студенти, молодь, національні і расові меншини – аутсайдери з точки зору респектабельних буржуа.