Фінансова система. Фінанси підприємництва. Фінанси населення. Загальнодержавні фінанси.

Фінансова система — сукупність відносин економічної власності, зумовлених утворенням, розподілом і використанням фінансових ресурсів держави, суб’єктів господарювання і домогосподарств фінансовими установами відповідно до вимог економічних законів.

Найважливішою складовою фінансової системи є підсистема відносин економічної власності, пов’язаних з акумульованими державою з метою виконання своїх соціально-економічних функцій грошовими фондами.

Основними видами затрат держави за феодалізму були затрати на армію і ведення війн, зведення військових укріплень, громадські роботи (будівництво доріг, водопроводів, зрошувальних систем та ін.), утримання двора монарха та ін.

За феодалізму доходи держави формувались з натуральних (а на останніх етапах і грошових) податків і повинностей, державного майна (доменів), королівських регалій (зокрема, права короля на пороховий, рибний промисли, доходів з монетного двору та ін.), данини і контрибуцій, митних тарифів та ін.

На нижчій стадії розвитку капіталізму основними видами доходів держави були непрямі податки, які становили до 70—80 % усіх податкових надходжень (за допомогою податків держава акумулювала майже 90 % усіх доходів), доходи від державних монополій (соляної, горілчаної та ін.), а також доходів від пошти, митниці тощо. Основними видами затрат держави були воєнні, на утримання органів державної влади (поліції, судів, чиновників державного апарату), а частково — на розвиток освіти, охорони здоров’я. В останній третині XIX ст. держава в деяких країнах частину коштів почала витрачати на соціальні потреби. Дедалі більше затрат йде на виплату відсотків по державному боргу, який зростає здебільшого внаслідок війн. Так, наприкінці XIX ст. на воєнні затрати і погашення державного боргу спрямовувалось приблизно 70 % сукупних доходів бюджету.

Двома основними ланками фінансової системи на нижчій стадії розвитку капіталізму були державний (центральний) і місцевий бюджети, другий був домінуючим.

На вищій стадії розвитку капіталізму, особливо після кризи 1929—1933 рр., соціально-економічні функції держави розширюються, що зумовило зростання обсягів частки національного доходу, яка перерозподіляється через державний бюджет, ускладнення фінансової системи. Водночас зростає значення центрального бюджету, а місцевого — зменшується. Якщо на початку XX ст. у розвинутих країнах за допомогою податків акумулювалось до 10 % національного доходу, то наприкінці 90-х років — до 90 %. Переважна частка доходів державного бюджету формується через систему прямих податків.

Перше місце серед затрат держави займають затрати на соціальні цілі (розвиток освіти, охорона здоров’я, виплати безробітним, пенсіонерам та ін.); друге — затрати на економічні цілі (житлове будівництво, транспорт, наука, зв’язок, державне регулювання економіки тощо); третє — затрати на військові цілі; четверте — виплата відсотків за державним боргом.

Зростає питома вага коротко- і довгострокової заборгованості, що загострює суперечності фінансової системи. Ускладнення фінансової системи на вищій стадії розвитку капіталізму відобразилось у появі її нових ланок — фінансів державних підприємств і галузей, спеціальних фондів, у певному зростанні ролі місцевих податків. З середини 50-х років XX ст. виникає принципово нова ланка — фінанси наднаціональних економічних угруповань.

До спеціальних урядових фондів належать фонди соціального страхування, цільові фонди (наприклад, кон’юнктурний фонд у Франції) і фонди окремих державних і напівдержавних фінансово-кредитних організацій. До фінансів місцевих органів влади належать місцеві бюджети, спеціальні фонди місцевих органів влади і фінанси підпорядкованих місцевій владі підприємств. За швидкого зростання затрат місцевих бюджетів в останні десятиліття збільшується частка затрат, що покривається за рахунок субсидій і кредитів з центрального бюджету.

Структуру місцевих фінансів визначає форма державного устрою (федеративна або унітарна держава) і будова місцевих органів влади. Так, у Великобританії до місцевих фінансів належать лише бюджети графств й округів, у США — бюджети штатів, графств, спеціальних округів, міст; у Німеччині — земель, общин і міст.

Фінанси державних підприємств набули значного розвитку в окремих розвинутих країнах (Великобританії, Франції, Італії та ін.) у повоєнний період. Це зумовлено масштабним розширенням державної власності на засоби виробництва через націоналізацію базових галузей промисловості, державного будівництва та ін. Проте внаслідок політики «ножиць цін» (занижених на продукцію державних підприємств і завищених на товари і послуги великих капіталістичних компаній) фінанси державних підприємств були, як правило, збитковими, незважаючи на високий рівень техніко-економічної ефективності.

До фінансових установ належать міністерство фінансів (казначейство), місцеві фінансові управління, фінансові відділи державних підприємств, спеціальних фондів і контрольно-ревізійні управління. Ці установи складають і виконують бюджети, збирають податки і витрачають фінансові кошти, випускають державні позики, управляють державним боргом, розробляють фінансове законодавство тощо. Фінансовою системою також управляють парламенти (затвердження бюджету та звіту про його виконання, зміна існуючих ставок податків і впровадження нових, встановлення граничних розмірів державного боргу тощо). У США безпосереднє управління фінансами здійснює міністерство фінансів та адміністративно-бюджетне управління. Міністерство фінансів розробляє фінансову і податкову політику, контролює дотримання фінансових законів і грошовий обіг, управляє державним боргом тощо. Адміністративно-бюджетне управління розробляє фінансові програми і складає федеральний бюджет, здійснює управління і контроль за фінансуванням державних програм та їх виконанням та ін.

В Україні перша фінансова система була сформована за часів Київської Русі. Казна князя називалася скотницею, а казначей — скотником. Для ведення фінансових операцій використовувались гривні. За гетьманування Б. Хмельницького була організована державна скарбниця, запроваджено податкову систему. Основну масу податків сплачували селяни, ремісники і купці, частково і рядові козаки. Доходи української шляхти, козацької старшини і православного духовенства не оподатковувались. Крім того, джерелами фінансових надходжень були земельний фонд гетьманського управління, промисли, винокурні, шинки і млини, що здавалися в оренду, мито за право торгівлі, яке сплачували міщани, митні збори від зовнішньої торгівлі та ін. Організатором казни та її управителем був Б. Хмельницький, безпосередньо казною відав підскарбій, у якого був помічник, що відповідав за оренду. Полковники і сотники управляли місцевими фінансами відповідних адміністративно-територіальних одиниць і військових підрозділів. Заохочувалися ввезення в країну золота і обмеження його вивозу, експорт товарів, встановлювались захисні ввізні та вивізні мита, що відповідало вимогам політики меркантилізму. За царювання Петра І скарбницю в Україні було ліквідовано, почався відплив фінансових ресурсів у Росію. Остаточно українську фінансову систему було ліквідовано за правління Катерини П.

Фінансова система України як адміністративно-територіальної складової СРСР існувала символічно, оскільки податкова система, бюджет та інші її елементи затверджувалися і управлялися урядом СРСР. З України продовжувався відплив фінансових ресурсів, який значною мірою компенсувався сприятливими для неї цінами на енергоносії, капіталовкладеннями та ін.

Після розпаду СРСР Україна почала формувати свою фінансову систему, її основними недоліками виявились переважання непрямих податків у структурі доходів державного бюджету (до 70 %), надмірний централізм (у 1996 р. через державний бюджет перерозподілялося понад 80 % національного доходу), несвоєчасне затвердження і недосконала методика формування бюджету, відсутність чітких пріоритетів при розподілі акумульованих коштів, низька питома вага місцевих бюджетів, розбіжності між статтями затверджуваних бюджетів та їх виконанням тощо.

Центральною ланкою фінансових систем є державні бюджети, в процесі фінансування яких формуються бюджетні системи.

Фінансова система України складається з трьох рівнів: фінансів підприємств і організацій, загальнодержавних фінансів, фінансів населення.

Фінанси підприємств, організацій і галузей народного господарства - це система економічних відносин, яка пов'язана з формуванням і розподілом грошових доходів і нагромаджень, утворенням і використанням фондів грошових коштів, за допомогою яких забезпечуються поточна господарська діяльність, виробничий і соціальний розвиток.

Фінанси домашніх господарств — це грошові фонди, що формуються у громадян з доходів, одержаних у результаті трудової, господарської та інших видів діяльності.

Фінанси домашніх господарств функціонують у межах фінансової системи країни і мають прямі й зворотні зв’язки з державними фінансами та фінансами підприємств.

Державні видатки - це сукупність грошових відносин, які складаються в процесі розподілу і використання централізованих і Децентралізованих фондів грошових ресурсів для фінансування основних витрат суспільства. Основними принципами організації державних видатків є: плановість, цілеспрямованість, ефективність використання коштів, безповоротність витрат виділених коштів і дотримання економії.

Специфічну складову частину державних фінансів становлять відносини державного кредиту. Ці відносини пов'язані з мобілізацією тимчасово вільних грошових коштів підприємств, організацій і населення і їх передачею у тимчасове користування органам державної влади для фінансування державних видатків.

Основними формами державного кредиту є державні позики й казначейські зобов’язання.

Структура бюджету країни характеризується не тільки складом доходів і видатків, а й будовою бюджетної системи, яка включає в себе всю сукупність бюджетів, що створюються в державі. В основу бюджетної системи кожної країни кладеться її адміністративно-територіальний поділ.

Фінанси населення - це грошові фонди, які утворюються у жителів країни з надходжень, отриманих від трудової, господарської та іншої діяльності і які спрямовуються на примноження їх власності та підвищення добробуту. Вони виражають сукупність грошових відносин, що виникають навколо акумуляції й використання заощаджень, страхових та пенсійних фондів для потреб нагромадження й розвитку соціальної інфраструктури.