Фінанси в системі економічних відносин. Суть фінансів та їх функції. Суб’єкти та види фінансових відносин. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Фінанси в системі економічних відносин. Суть фінансів та їх функції. Суб’єкти та види фінансових відносин.



Тема 8.

Фінансово-кредитна система

1. Фінанси в системі економічних відносин. Суть фінансів та їх функції. Суб’єкти та види фінансових відносин.

2. Фінансова система. Фінанси підприємництва. Фінанси населення. Загальнодержавні фінанси.

3. Сутність і структура державного бюджету. Державний бюджет та позабюджетні фонди. Місцеві бюджети.

4. Бюджетна та податкова системи. Сутність і структура податків. Податкова система в Україні.

5. Державні витрати та дефіцит бюджету. Джерела покриття, бюджетного дефіциту. Державний борг.

6. Кредитна система. Суть та функції кредиту. Основні форми кредиту. Банківський кредит. Роль кредиту в сучасній ринковій економіці. Закономірності розвитку кредитної системи. Кредитно-грошова політика в Україні.

7. Банківська система. Банк як економічна категорія. Структура: банківської системи та її еволюція. Банки їх види та функції. Основні банківські операції. Банківський прибуток.

 

Державні доходи.

Джерелом державних (центральних) бюджетів є такі види податків: подохідний, податок на прибуток компаній, акцизи, митні збори, доходи від випущених центральним урядом державних позик та об’єктів державної власності. Доходи місцевих бюджетів формують за рахунок окремих податків (здебільшого помайнового), муніципальної власності (наприклад, ренти від будинків), окремих акцизів, випуску позик, що розміщуються через різні фінансові інститути (банки, страхові компанії та ін.). Доходи бюджетів членів федерації (у США — штатів, Німеччині — земель) також формуються за рахунок податків (у США — непрямих, Німеччині — прямих), випуску позик.

В Україні основними джерелами формування зведеного бюджету, до якого належать державний і місцевий бюджети, цільові позабюджетні фонди (пенсійний, зайнятості, інноваційний та інші), є податок з прибутку підприємств, податок на додану вартість, податок у пенсійний фонд.

В унітарних державах питома вага центральних бюджетів становить майже 75 % усіх витрат, у федеральних значно менше: у США — приблизно 60 %, у Німеччині — понад 40 %. У цих державах бюджетна система централізована, затверджена центральним урядом, який надає кошти на витрати місцевих органів влади (у Великобританії — у формі дотацій, цільових субсидій та позик, в Японії — субсидій). Держава виділяє цільові кошти місцевим органам влади на будівництво портів, гідроелектростанцій, ліквідацію наслідків стихійного лиха, аварій тощо.

Витрати центральних бюджетів скеровуються здебільшого на соціальні цілі (допомогу по безробіттю, розвиток освіти, охорону здоров’я та ін.), економічні витрати (розвиток енергетики, комунального господарства, проведення регіональної політики, охорону навколишнього середовища). На ці дві статті витрат у розвинутих країнах спрямовується понад 70 % усіх доходів, в тому числі до 80 % — на соціальні та 20 % — на економічні цілі. Третьою статтею витрат держбюджету є військові, четвертою — виплата відсотків за державним боргом. Останнім часом військові витрати дещо скорочувалися, а соціальні та економічні — зростали, але з 2002 р. в багатьох країнах витрати на військові цілі знову почали збільшуватися, що зумовлено посиленням боротьби з міжнародним тероризмом та ін.

Проект бюджету готує центральний уряд, затверджує законодавча влада. У США процес формування федерального бюджету починається за 18 місяців до початку фінансового року, а його проект подається у Конгрес президентом за 9 місяців до цієї самої дати. В Україні проект бюджету подається урядом до Верховної Ради за три місяці до початку нового року.

Отже, оскільки до 90 % доходів державного бюджету формуються через механізм податків, необхідно розкрити їх сутність і з’ясувати структуру податкових систем.

 

Бюджетний дефіцит.

Виникнення і зростання бюджетного дефіциту зумовлено економічними кризами, мілітаризацією економіки, війнами, економічною нестабільністю, зростанням заборгованості місцевих бюджетів, безконтрольним збільшенням інших бюджетних витрат.

Бюджетний дефіцит — перевищення витрат державного бюджету над доходами.

За домонополістичного капіталізму бюджетний дефіцит інтенсивно зростав під час війн, а на вищій стадії став хронічним. Так, з 1931 по 1980 рік бюджетні дефіцити у США спостерігалися 43 рази. Лише наприкінці 90-х років бюджет СІНА став бездефіцитним, а у 2003 р. (внаслідок насамперед війни з Іраком) зріс до 500 млрд. дол.

На нижчій стадії розвитку капіталізму західні економісти виступали за бездефіцитний державний бюджет, відстоювали тезу про органічну єдність економічного зростання з активним сальдо державного бюджету і стабільністю грошової системи. У 1936 р. Дж. Кейнс висунув положення про позитивний вплив бюджетного дефіциту на економіку. Неокейнсіанці, розвиваючи теорію Кейнса, стверджували про необхідність збалансованого бюджету в часі, тобто потребу в заміні бюджетного дефіциту під час війн і криз активним бюджетом під час економічних підйомів. Крім того, вони вважали, що періоди великого безробіття повинні супроводжуватися бюджетним дефіцитом, а періоди повної зайнятості — перевищенням доходів над витратами.

Покриття бюджетних дефіцитів здійснюється шляхом отримання державних кредитів і грошової емісії. У США в окремі роки за рахунок такого кредиту покривалось понад 50 % витрат бюджету, а у 1943 р. — 70 %. З метою отримання цих позичок держава випускає цінні папери — облігації, казначейські векселі та ін. У США наявні три категорії зобов’язань казначейства: 1) ринкові цінні папери (вільно обертаються на ринку державних цінних паперів); 2) спеціальні випуски (не обертаються на ринку і розміщуються серед певних урядових установ і фондів); 3) зобов’язання неринкових випусків (за деякими винятками можуть достроково пред’являтися до погашення).

Тримачами федеральних облігацій є: державний сектор, включаючи федеральну резервну систему, різні фінансові інститути та корпорації, індивідуальні та іноземні тримачі, штатні та місцеві органи. При цьому поступово зростають середня відсоткова ставка і відсоткові платежі за державним боргом. Так, у 1952 р. відсоткова ставка становила 2,3 %, а наприкінці 90-х років — понад 7 %. Серед тримачів протягом післявоєнного періоду поступово зменшується питома вага комерційних банків, взаємоощадних банків, страхових компаній, корпорацій, приватних осіб, але зростає роль іноземних банків.

В Україні в 1990 р. державний бюджет був бездефіцитним, в 1992 р. дефіцит становив 13,7 % ВВП, і надалі зменшувався, а у 1996 і 1997 рр. — зростав. У 2000 р. вперше було досягнуто перевищення доходів над видатками в сумі 0,5 млрд. грн. (0,5 % ВВП). У 2002 р. таке перевищення (профіцит) становило 3,9 млрд. грн. У 2004 р. він знову став дефіцитним, причому значне зростання ВВП у 2003 р. (8,2 %) майже не позначилось на зростанні державного бюджету.

 

Кредитна система. Суть та функції кредиту. Основні форми кредиту. Банківський кредит. Роль кредиту в сучасній ринковій економіці. Закономірності розвитку кредитної системи. Кредитно-грошова політика в Україні.

Кредит (лат. creditum — позичка, борг) — позичка у грошовій або товарній формі на умовах повернення в певний строк з виплатою відсотка, в процесі руху якої між кредитором і позичальником виникають відносини економічної власності (привласнення).

Виник кредит у період розпаду первіснообщинного ладу на основі становлення товарно-грошових відносин і майнової диференціації общини. З погляду об’єктів власності кредит початково надавався у речовій формі (у вигляді зерна, худоби та ін.), пізніше — у грошовій. У рабовласницькому і феодальному суспільствах кредит з позицій суб’єктів економічної власності набув форми лихварської позички, а кредиторами (лихварями) виступали насамперед купці, відкупщики податків і храми. Вони надавали позички рабовласникам під великі відсотки, а також дрібним виробникам (селянам і ремісникам), за несплату яким загрожувало боргове рабство. Відсоток був при цьому формою економічної реалізації лихварського капіталу.

За феодалізму кредиторами-лихварями були купці, церкви і монастирі, а в селах — ще й багаті селяни. Вони надавали позички дрібним виробникам, феодальній знаті (королям, дворянам). Ставки за кредитами були високі — сягали 100 і навіть 160 %, що сприяло процесу первісного нагромадження капіталу, зокрема, прискорювало перетворення частини селян і ремісників на найманих робітників, активізувало руйнування феодальної економічної системи, відносин феодальної власності. Кредит виражав певну сукупність відносин економічної власності між різними класами і соціальними верствами, а частково всередині них.

У період первісного нагромадження капіталу торгова і промислова буржуазія боролася з лихварством, оскільки виплата високих відсотків поглинала більшу частину їх прибутків. У невеликих розмірах лихварський капітал існує і нині (наприклад, ломбардні позички). Відносини економічної власності виникали і за такого виду кредитування, як продаж товарів у кредит з відстрочкою платежів.

За капіталізму кредит є рухом позичкового капіталу, тобто грошового капіталу (грошової позички), який власник (кредитор) надає іншим особам у кредит за заздалегідь обумовлену плату (відсоток) за умов повернення у певний строк. Суб’єктами економічної власності у цьому процесі виступають торговельні і промислові капіталісти, держава, різні верстви населення, фінансові інститути (комерційні банки, страхові компанії та ін.) тощо. Якщо за лихварського кредитування надана позичка була капіталом лише для кредитора, то за капіталізму — стає капіталом і для кредитора, і для позичальника. Рушійною силою відносин економічної власності між позичальниками і кредиторами є привласнення відсотка. Ця мета спонукає власників тимчасово вільних коштів або особливого товару (позичкового капіталу) тимчасово відчужувати ці кошти як товар. Тому відсоток за кредит є ціною позичкового капіталу. Його величина не повинна перевищувати норму підприємницького прибутку. В іншому разі брати в позичку гроші функціонуючому капіталісту немає економічного сенсу.

Основними джерелами формування позичкових капіталів є:

1) грошові капітали, що тимчасово звільняються у процесі кругообігу промислового і торговельного капіталів, нагромаджені у формі амортизаційних відрахувань, частини оборотного капіталу (внаслідок незбігу часу продажу товарів і купівлі предметів праці — сировини, палива, матеріалів), тимчасово вільних коштів для виплати заробітної плати і призначеної для капіталізації додаткової вартості (внаслідок поступового нагромадження необхідної величини для купівлі нових машин, устаткування, будівництва складів тощо);

2) особисті грошові доходи і заощадження різних класів, соціальних верств і груп: класу капіталістів (рантьє, вищих менеджерів та чиновників державного апарату, землевласників, осіб вільних професій, генералітету, духовенства та ін.), заощадження найманих працівників;

8) грошові нагромадження держави, зумовлені процесами одержавлення економіки і насамперед національного доходу.

Сумнівною є можливість функціонування як грошового капіталу невеликих сум заощаджень найманих працівників, менших за обсяги початкового капіталу, тобто мінімального розміру грошей для того, щоб розпочати підприємницьку діяльність (у США в середині 90-х років XX ст. така сума становила приблизно 20 тис. дол., а в Канаді — 12,5 тис. дол.). Проте такі заощадження, зливаючись із кредитом на вкладах у банківських установах або в акціонерних компаніях, набувають нової якості — перетворюються на колективний, або асоційований, позичковий капітал. Отже, кредитні установи перетворюють акумульовані грошові кошти на позичковий капітал, який набуває таких форм:

1. Капітал-власність, який передається його власником (позичковим капіталістом) у тимчасове користування функціонуючому капіталісту (підприємцю) і перетворюється на капітал-функцію. Економічною реалізацією цієї власності є отримання позичковим капіталістом відсотка. Отже, з виникненням позичкового капіталу відбулось роздвоєння капіталу на капітал-власність і капітал-функцію, кожен з яких розвивається як відповідно до спільних для всіх форм капіталу економічних законів, так і лише притаманних їм.

2. Своєрідний товар, тобто товар, де предметом купівлі і продажу слугує капітал. Суспільно-економічна характеристика капіталу як відносин економічної власності (а, отже, експлуатації) між найманими працівниками і власниками капіталу не відтворює ситуацію, коли позичковий капіталіст (як власник) віддає певну суму капіталу у кредит функціонуючому капіталісту, оскільки вони обидва є власниками. Між ними виникають відносини конкурентної боротьби за частку додаткової вартості у формі відсотка і відносини економічної власності з приводу привласнення цієї частки прибутку. Ці відносини можуть набувати ознак експлуатації у тому разі, коли позичковий капіталіст за певних обставин нав’язує надмірну плату за свій товар, зокрема тоді, коли розмір відсотка (точніше його норма) є вищою за норму підприємницького прибутку. За такого перевищення об’єктом експлуатації з боку позичкового капіталіста стає промисловий або торговельний капіталіст, який, у свою чергу, експлуатує найманих працівників. Про появу відносин експлуатації між різними верствами капіталістів свідчить боротьба торговельної і промислової буржуазії проти лихварства в період первісного нагромадження капіталу.

Джерелом відсотка є насамперед створена у сфері безпосереднього виробництва найманими працівниками частка додаткової вартості, праця (організаторська, управлінська та ін.) підприємців, менеджерів різного рівня; відповідні види праці позичкових капіталістів, найманих банківських працівників, особливо за сучасних умов, коли гігантські банківські установи надають понад 300 видів послуг населенню, торговельним, промисловим фірмам та ін.

На попередніх етапах розвитку капіталістичного суспільства, коли банки були лише простими посередниками у платежах, позичкові капіталісти і наймані банківські працівники своєю працею також створювали частку додаткової вартості (у формі прибутку), оскільки за допомогою кредиту вони організовують рух нових масивів капіталу, прискорюють рух існуючих форм капіталу, що сприяє розширеному відтворенню сукупного капіталу і формує нове джерело додаткової вартості. Рух позичкового капіталу мусить здійснюватися відповідно до реальних потреб суспільного відтворення, законів грошового обігу.

Повніше деякі продуктивні властивості кредиту, а отже, і риси позичкових капіталістів, найманих працівників банківських установ розкриваються у виконуваних кредитом функціях.

3. Специфічна форма відчуження: як особливий товар він рухається в односторонньому порядку від кредитора до позичальника, а потім (у процесі погашення кредиту) — від позичальника знову до кредитора, але вже разом зі сплатою відсотка. Звичайний товар та його грошовий еквівалент здійснює двосторонній рух: товар надходить від продавця до покупця, а відповідна грошова сума — від покупця до продавця.

4. Поверхова (фетишистська) форма позичкового капіталу. Рух позичкового капіталу на поверховий погляд набуває форми Г — Г1, тоді як промисловий капітал проходить три функціональних форми кругообігу — грошову, продуктивну і товарну (Г — Т...В...Т1...Г1). У цьому разі позичковий капітал є найбільш фетишистською формою капіталу, оскільки виникає ілюзія, що гроші самі породжують ще більші гроші. Реальний обіг позичкового капіталу відбувається у двох або трьох функціональних формах: у двох (грошовій і товарній) — якщо кредит надається торговому капіталістові, у трьох — якщо функціонуючому. Поверхова форма позичкового капіталу створює також ілюзію його збігання з грошима. Насправді гроші є лише речовим змістом позичкового капіталу. Якщо розглядати їх у контексті виконуваних функцій, то певне збігання грошей з позичковим капіталом має місце при виконанні грошима лише функції платежу. Кількісні розбіжності між цими категоріями полягають у тому, що у разі виконання грошима функції засобу платежу сума позичкових капіталів значно перевищує відповідну суму грошей (у функції засобу платежу), оскільки одна грошова одиниця може бути речовим носієм позичкового капіталу багаторазово.

Централізація банками тимчасово вільних грошових коштів фізичних і юридичних осіб та їх перетворення на позичковий капітал здійснюються на ринку позичкових капіталів, де інструментами є векселі, цінні папери, депозитні сертифікати, банківські акцепти.

Позичковий ринок — сукупність відносин економічної власності з приводу купівлі-продажу грошового капіталу через посередництво фінансово-кредитних установ і фондової біржі відповідно до законів попиту і пропозиції, конкурентної боротьби.

Складовими цього ринку є грошовий ринок (короткострокові кредити до 1 року, що обслуговують рух оборотного капіталу) і власне ринок капіталів (середньо- і довгострокові кредити), які обслуговують рух основного капіталу.

Ринок капіталів поділяють на іпотечний ринок, де кредит надають під заставу нерухомості, і фінансовий, на якому оперують цінними паперами. Грошовий ринок і ринок капіталів відрізняються рівнем відсоткових ставок, терміном проведення кредитних операцій, інструментами здійснення купівлі-продажу, обсягами здійснюваних операцій та ін. Водночас між цими ринками здійснюється безперервне переливання капіталів: короткострокові кредити перетворюються на середньострокові і довгострокові за наявності гарантій з боку банків і держави.

Залежно від сфери охоплення ринок позичкових капіталів поділяють на національний, міжнародний (або іноземний) і світовий. Найбільшою різноманітністю форм, методів та інструментів проведення операцій відзначається національний ринок.

У структурі конкретних джерел нагромадження позичкового капіталу найважливішу роль відіграють: 1) амортизаційні відрахування, які зберігаються на банківських рахунках; 2) частина нерозподіленого прибутку, що нагромаджується для розширення виробництва; 3) нагромадження позичкового капіталу в кредитній системі, тобто зростання власного капіталу і резервів банків; 4) капітали пенсійних фондів, які перебувають у довірчому управлінні банків, страхових компаній та інших кредитних інститутів.

Основними формами усуспільнення позичкового капіталу та особливостями його розвитку у розвинутих країнах є: 1) централізація кредиту у наймогутніших банках, монополізація ними кредитно-розрахункових операцій з промисловістю, торгівлею, державою, населенням; 2) укрупнення кредиту; 3) централізація грошових заощаджень і доходів різних класів, соціальних верств і груп; 4) збільшення доходів останніх; 5) зростаюче кредитування держави і збільшення виплат за відсотками по державному боргу; 6) активізація міжнародного обігу позичкового капіталу, зростання обсягів міжнародних кредитів; 7) посилення ролі міжнародних фінансово-кредитних організацій у кредитуванні держав.

Кредитні відносини — система економічних відносин між рівними економічними суб’єктами у процесі організації механізму кредитування, проведення певних маркетингових досліджень, передусім відносин економічної власності, які виникають з наданням коштів у позику і отриманням плати за неї.

Із трьох підсистем економічних відносин (техніко-економічних, організаційно-економічних та відносин економічної власності) кредитні відносини охоплюють окремі аспекти другої та третьої підсистем. Так, із організаційно-економічної підсистеми до кредитних відносин належить проведення специфічних маркетингових досліджень (зокрема, вивчення фінансового становища і кредитоспроможності позичальника), відносини менеджменту в діяльності банківських установ, управління різними видами операцій, вивчення та запозичення передового досвіду роботи банків в інших країнах тощо.

Із відносин економічної власності до кредитних відносин належать відносини між різними економічними суб’єктами (підприємствами, компаніями і банками з приводу надання комерційного та банківського кредиту; фізичними і юридичними особами та банками з приводу формування кредитних ресурсів банку та надання їх у позику за певну плату в умовах комерційного кредиту; між державою та фізичними і юридичними особами щодо надання позики державі та за умов державного кредитування; між юридичними особами країн у процесі здійснення міжнародних кредитних операцій тощо) щодо надання коштів у позику та плати за неї у формі відсотка як форми економічної реалізації власності. В узагальненій формі такими суб’єктами є кредитор і позичальник, а об’єктами — певна частина активів кредитних установ, залучені на депозити вклади фізичних та юридичних осіб тощо. Серед об’єктів вирізняють ті, які пов’язані з цільовою спрямованістю кредитів, наприклад, об'єкти кредитування за оборотом (позика надається для оплати матеріальних цінностей, які надходять до покупця, та здійснюваних ним витрат) і за залишком (позики надаються на покриття тимчасових залишків товарно-матеріальних цінностей та невідшкодованих витрат).

За капіталістичного способу виробництва з погляду відносин економічної власності кредитні відносини є підсистемою виробничих відносин, яка формується в процесі розвитку та функціонування позичкового капіталу. Внаслідок дії закономірностей кругообороту капіталу позичковий капітал відокремлюється від промислового (як і торговельний капітал) і розвивається відповідно до спільних для всіх форм капіталу законів капіталу, до притаманних лише йому економічних законів та внутрішніх суперечностей у процесі його відтворення.

Так, перетворення певної грошової суми на позичковий капітал означає, що за капіталістичного способу виробництва гроші використовують не лише як купівельний та платіжний засіб, а й як капітал. Водночас грошовий капітал перетворюється у специфічну форму капіталу — позичковий капітал, але не зникає, залишаючись однією з функціональних форм промислового капіталу. Наприклад, грошовий капітал використовується функціонуючим промисловим капіталом як гроші, тобто засіб для купівлі засобів праці, предметів праці тощо, і виконує функцію еквівалента вартості. Форми капіталу грошовий капітал набуває лише в межах усього процесу капіталістичного відтворення, будучи капіталом як гроші, а отже, однією з передумов капіталістичного процесу виробництва.

Позичковий капітал виступає як вартість, що приносить додаткову вартість, тобто капітал (найпростіше його визначення). Гроші стають особливим товаром, набувають особливої споживчої вартості, здатної приносити додаткову вартість у формі відсотка, який є середнім прибутком (за наявності середніх умов виробництва). Вартість грошей як носія позичкового капіталу виражається у відсотку, що стає однією із специфічних форм додаткової вартості. Тому, надаючи гроші в позику, позичковий капіталіст відчужує вартість грошей як капіталу (а не товару або грошей), внаслідок чого вона перетворюється в капітал-власність. Його особливістю є те, що він не продається, а лише передається в позику з метою повернення його і певної частини додаткової вартості у формі відсотка (плати за тимчасове користування).

Кредитні відносини за капіталістичного способу виробництва розгортаються в цілісну систему в процесі розвитку різноманітних форм кредиту. Ця система охоплює лише сфери обміну і розподілу (в тому числі перерозподілу), впливаючи водночас на сфери безпосереднього виробництва й споживання, причому межі безпосереднього поширення кредитних відносин та їхнього опосередкованого впливу на інші сфери залежать від конкретних форм кредиту, кожна з яких має свій матеріально-речовий зміст і суспільно-економічну або суспільну форму. Матеріально-речовим змістом кредитних відносин за капіталізму є передусім вартість у товарній та грошовій формах, а суспільною формою — відносини економічної власності між різними суб'єктами щодо надання таких форм вартості в позику та плати за них.

Основними формами кредиту є комерційний, банківський, державний, міжнародний, іпотечний, споживчий. Так, матеріально-речовим змістом комерційної форми капіталістичного кредиту є товарний капітал у вигляді реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг; грошовий капітал — у вигляді векселів. Суспільною формою такого кредиту є відносини економічної власності з приводу надання товарного та грошового капіталу одними підприємствами (фірмами, компаніями) іншим, а також між головною компанією та її філіалами, дочірніми підприємствами, між великим і дрібним бізнесом (що передбачає франчайзинг) та одержання за це прибутку у формі відсотка й інших видів доходів. У розвинутих країнах більше 60 % кредитного обороту здійснюється у формі комерційного кредиту. В суспільній формі водночас названі суб'єкти комерційного кредиту. Засобом реалізації таких відносин комерційного кредиту є вексель. Натепер таке кредитування може відбуватись і без оформлення векселя — шляхом кредитування за відкритим рахунком (тобто за допомогою простих записів вартості проданих у кредит товарів за відкритим рахунком) та шляхом міжкорпораційних, міжфірмових розрахунків тощо.

Матеріально-речовим змістом банківського кредиту є власні кошти банків, залучені на депозитні вклади кошти юридичних і фізичних осіб, залишки по розрахунках, на поточних рахунках, отримані від випуску цінних паперів кошти та міжбанківські кредити. Суспільною формою комерційного кредиту є відносини економічної власності між комерційними банками з одного боку, і фізичними та юридичними особами — з іншого, в процесі виконання активних та пасивних операцій, а також між акціонерами всередині самих банків (якщо вони є банками акціонерного типу) щодо надання в позику названих активів (зазначених у матеріально-речовому змісті) та привласнення на цій основі частини прибутку у формі відсотка. Суспільною формою діяльності банку як акціонерної компанії є відносини економічної власності між власниками й дрібними акціонерами в процесі купівлі-продажу акцій та привласнення на ці акції частини доходів у формі дивідендів.

Відносини економічної власності виникають також у процесі надання одними комерційними банками кредитів іншим банкам та плати за них, вкладення коштів у статутні фонди інших юридичних осіб, надання центральним банком кредитів комерційним банкам через кредитні аукціони, шляхом переобліку векселів на умовах двосторонніх договорів, ломбардних операцій; шляхом придбання комерційними банками державних цінних паперів та привласнення різних форм доходів тощо. Так, у процесі роздержавлення власності в Чехії більше 70 % ваучерів громадян зосередились у приватизаційних інвестиційних фондах, а найбільші з них через інвестиційні компанії контролюють головні комерційні банки, які загалом контролюють економіку країни.

Матеріально-речовим змістом державного кредиту є позики центральним та місцевим органам державної влади, а також такі засоби реалізації, як векселі, облігації, скарбничі зобов’язання. Суспільною формою державного кредиту стають відносини економічної власності між фізичними та юридичними особами, з одного боку, і державою — з іншого, з приводу надання такої позики та плати за неї. Фізичними особами можуть бути резиденти. До юридичних осіб, наприклад у США, належать державний сектор (у тому числі Федеральна резервна система), фінансові інститути й корпорації, штатні та місцеві органи влади. Формами економічної реалізації відносин державного кредиту є стабільне привласнення фізичними та юридичними особами відносно високих відсотків (у США в другій половині 90-х років XX ст. вони становили 7—8 %, в Україні — до 80 %), значні знижки з номінальної вартості облігацій, звільнення одержаних доходів від оподаткування, викуп державою облігацій за завищеними цінами та ін.

Матеріально-речовий зміст споживчого кредиту становлять позики на придбання товарів в особисту власність довго-, середньо- та короткотермінового використання. Суспільною формою споживчого кредиту є відносини економічної власності між кредиторами (банками, небанківськими кредитними установами, торговельними організаціями й товаровиробниками) і споживачами (фізичними особами) з приводу надання позик та їх оплати. Формами економічної реалізації відносин споживчого кредиту є привласнення кредиторами доходів, утворених за рахунок завищених цін на товари, що продаються в кредит, відсотків за купівлю товарів на виплат, продаж неконкурентоспроможних товарів тощо.

Якщо відсотки надмірні, кредитні відносини набувають експлуататорського характеру. Наприклад, в Україні розмір відсотків, які встановлює товаровиробник, залежать від ставок за фінансові кредити банку, який його обслуговує, а самі ставки необгрунтовано високі. Наслідком є багатократна оплата (залежно від терміну надання кредиту) товарів, що знижує платоспроможний попит населення.

Матеріально-речовий зміст іпотечного кредиту становлять позики під заставу нерухомого майна, закладні листи, іпотечні облігації, які у разі несплати позики теж стають елементом матеріально-речового змісту такого кредиту. Суспільною формою іпотечного кредиту є відносини економічної власності щодо надання позик на довготерміновій основі та плати за них між іпотечними банками, спеціалізованими іпотечними компаніями, універсальними комерційними банками, з одного боку, і позичальниками (фізичними та юридичними особами) — з іншого. Формують матеріально-речовий зміст кредитних відносив такого кредиту також такі об’єкти кредитування, як виробничі споруди, будинки, земельні ділянки, устаткування тощо. Формами економічної реалізації відносин іпотечного кредиту є привласнення відсотків за наданий кредит, заставлене майно (у разі несплати позики та заниженої оцінки майна), спекуляції із закладними листами, продаж іпотечних облігацій промисловими й торговельними корпораціями, які е їхніми емітентами.

Окремі форми кредиту тісно взаємопов’язані: видом грошового споживчого кредиту є довготермінові інвестиційні позики надані комерційними банками на будівництво житла, садових будинків тощо під заставу нерухомості шляхом відкриття кредитної лінії, що наближає цей вид кредиту до іпотечного; внаслідок проведення операцій з векселями комерційний кредит перетворюється в банківський тощо. Функціонування та розвиток основних форм і видів кредиту формує цілісну систему кредитних відносин, які розвиваються як за спільними для всієї економічної системи законами, так і за притаманними тільки цій сфері законами та внутрішніми суперечностями.

Важливою ланкою кредитних відносин є відносини економічної власності, що виникають у процесі надання короткотермінових та довготермінових кредитів центральним банком комерційним банкам через механізм кредитних аукціонів, ломбардних операцій (під забезпечення державних цінних паперів), шляхом переобліку векселів на умовах двосторонніх договорів. Так, НБУ надає короткотермінові кредити безпосередньо або через свої регіональні управління в межах коштів та проведення первинної кредитної емісії, тобто випуску в обіг платіжних засобів при умові наявності гарантій повернення таких кредитів і дотримання економічних нормативів, установлених центральним банком щодо діяльності комерційних банків.

За затвердженими НБУ правилами кредитних аукціонів комерційні банки на підставі свідоцтв про купівлю кредитів укладають з відповідними регіональними управліннями кредитну угоду, після чого центральний банк перераховує певну суму на кореспондентський рахунок банку покупця. Укладення кредитного договору є юридичним аспектом відносин власності, після чого відбувається процес купівлі-продажу кредитів, а отже, встановлюються відносини економічної власності, формою реалізації яких є привласнення певної величини відсотка НБУ.

На величину відсотка, за яким комерційні банки надають позичку своїм клієнтам, впливає розмір відсотка за кредити центрального банку, надані комерційним банкам та іншим кредитним установам. Так, у США величина відсотка за кредити ФРС — облікова ставка — є нижньою межею ефективності надання кредитів. Відсоток, за яким комерційні банки надають позичку своїм клієнтам, називають комерційним. Різниця між ними у США в другій половині 90-х років становила до 2 %, тоді як в Україні відсоткові ставки комерційних банків у національній валюті становили в 1997 р. 49,1 %, що на 27 % вище за облікову ставку (відсоткові ставки за депозитами становили в цьому році 18,2 %). Це було однією з важливих причин високої прибутковості банківської діяльності на фоні деградації сфери матеріального виробництва.

Кредити комерційним банкам за допомогою механізму ломбардних операцій надаються шляхом передання комерційними банками в тимчасове користування НБУ цінних паперів, зокрема ОВДП, причому величина одержаних кредитів залежить від вартості і термінів погашення таких паперів. Юридичною формою відносин економічної власності при цьому є право власності НБУ на значну частину пакетів державних цінних паперів, право володіння з боку комерційних банків-дилерів у формі виписок з їхніх рахунків у НБУ, а для інших осіб — у формі виписок з їхніх рахунків у банках-дилерах, документально засвідчених підписом посадової особи та печаткою відповідної банківської установи.

Сутність кредиту повніше в такому контексті розкривають виконувані ним функції:

— перерозподільна, яка передбачає перетворення на позичковий капітал вільних грошових коштів і капіталів, їх перерозподіл між сферами, галузями і підприємствами, вирівнювання галузевих норм прибутку, а опосередковано регулювання пропорцій у народному господарстві;

— економії витрат обігу, що здійснюється у процесі заміни повноцінних грошей як найдинамічнішої форми власності такими видами кредитних грошей, як векселі, банкноти і чеки, а на вищій стадії капіталізму — шляхом використання депозитних сертифікатів, кредитних карток, електронних рахунків та інших безготівкових розрахунків;

— прискорення концентрації і централізації капіталу. Завдяки цьому розширюються межі нагромадження приватного (в тому числі індивідуального), колективного, державного та інтернаціонального капіталу, здійснюється трансформація менш розвинутих типів і форм капіталістичної власності у розвинутіші.

В останні десятиріччя кредит у деяких розвинутих країнах служить одним із засобів формування та розширеного відтворення народних підприємств. Так, у США 11 тис. працівників компанії «Евіс» викупили акціонерний капітал у колишнього власника. Необхідна сума (750 млн. дол.) була зібрана спеціальним трестом, який переважну частину грошей отримав від фінансових інститутів у формі позички на 25 років, яка щорічно повинна погашатися з отриманого прибутку за пільговими податковими ставками. Після виплати боргу кожен працівник стане співвласником компанії залежно від отримуваної заробітної плати;

— регулююча, яка виконується у разі перебування кредиту в руках держави, наднаціональних органів, національних і транснаціональних банків. Найважливішим суб’єктом регулювання в цій сфері є також держава, що здійснює регламентацію кредитної системи, ринку позичкових капіталів, порядку проведення безготівкових розрахунків тощо; створює фонд позичкового капіталу, регулює доступ позичальників на ринок позичкового капіталу, здійснює диференціацію відсоткових ставок, надає пільги і гарантії тощо. У такий спосіб відбувається антициклічне та антикризове регулювання економіки.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-02-07; просмотров: 119; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.222.249.19 (0.043 с.)