Народження від Доллі вівці Поллі після природного зачаття і гестації.

Мал. 7. Приклади наукових досягнень, отриманих у результаті проведення експери­ментів на тваринах (і Вгуапі, І. Ваддоії Іа Уеііе, і. Зеагіе, 2002)

Іншими словами, наскільки обґрунтованою є радикальна вимога видової еквівалентності морального статусу, коли те, що недоз- нолєно стосовно людини, однаковою мірою недозволено щодо тварин, принаймні хребетних й особливо ссавців. Якщо мораль­ний статус еквівалентний, значить тварини (як і людина) у нете- рапевтичних дослідженнях можуть бути використані обмежено з виконанням вимог мінімального ризику і шкоди. З іншого боку, якщо за твариною визнається моральний статус, але менший, ніж моральний статус людини, то які моральні виправдання та­кого ствердження? У цілому, які ознаки слід брати до уваги для визнання морального статусу? Що потрібно для повного мо­рального статусу? Слід особливо зазначити, що у прихильників визнання за людиною ексклюзивного або радикально переваж­ного морального статусу на основі певних ознак — таких, як автономія, моральність, розум, — об'єктивно слабкою є позиція, яка стосується проблеми "незразкових" людей. Річ у тім, що будь-який критерій, що є підставою для невизнання за тварина­ми морального статусу (або повного морального статусу), стане також причиною невизнання морального статусу певної категорії людей з тяжкими психічними захворюваннями, із затримкою психічного розвитку або деменцією.

Не можна не помітити, що в дискусіях про наявність у тварин "повного морального статусу" певну роль відіграють культурні і світоглядні погляди. У західній культурі визначено підлегле по­ложення тварин стосовно людини. Тварин використовують для приготування їжі, з медичною метою, у релігійних і ритуальних обрядах і навіть у спортивних змаганнях. Моральна субордина­ція тварин стосовно людини має корені в іудейсько-християнсь­ких релігійних традиціях з домінуючим положенням людини на Землі. З цих позицій пояснюється необхідність захисту тварин від марних пошкоджень, однак віддається перевага інтересам людини. Допускається трансплантація органів від тварини лю­дині. Радикальні розбіжності між статусом людини і тварини визначаються протиріччями між концепціями походження лю­дини. Прихильники божественного походження людини напо­лягають на особливих відносинах між Богом і людиною, які не стосуються тварин. З позицій еволюціоністів у людини загальні предки з іншими ссавцями, що підтверджується результатами порівняльного аналізу генетичного матеріалу.

Східний світогляд часто надає тваринам вищого морально­го статусу, ніж західний, і нанесення шкоди тварині викликає більше занепокоєння. Наприклад, індуїзм містить доктрину, що вимагає уникати заподіяння шкоди усім видам тваринного світу. Існують релігійні течії, що виступають проти вбивства будь-яко­го живого організму: їхні священнослужителі підмітають землю перед собою, щоб прибрати зі свого шляху комах.

Останніми десятиліттями відзначаються зміни в традиційному секулярному мисленні Заходу, що колись дотримувалося релігій­них принципів про підпорядкованість морального статусу тварин. Основною тенденцією стало посилення утилітаристських оцінок ступеня добра або зла в результаті тієї або іншої дії відносно тва­рин. Багато утилітаристів розглядають біль як зло, а задоволення як добро незалежно від виду тваринного організму. Ідентичний тип і інтенсивність болю з позиції утилітаризму мають однакову моральну значущість, незалежно від того, відчуває біль людина чи тварина. Утилітаристи вважають, що неоднакове відношення до живих істот залежно від їхньої видової належності становить гаку саму дискримінацію, як дискримінація з расовою, статевою і піковою ознаками. Радикальний погляд полягає в беззастереж­ному визнанні повного морального статусу тварин: тварини, як і людина, мають права, у тому числі право на життя. Такі погляди г поживним середовищем для екстремізму, що виявляється не тільки демонстраціями з порушеннями правопорядку, а й (особ­ливо у Великобританії) руйнуваннями лабораторій, погрозами на адресу дослідників і навіть фізичними розправами.

) Біоетика експериментів на тваринах розглядає не тільки про­блему їхнього морального статусу, а й важливість проведення таких біомедичних досліджень. Питання полягає в ступені не­обхідності обов'язкового залучення тварини в наукову програ­му спостережень. Наскільки значущі мають бути передбачувані результати, щоб виправдати повний або обмежений експеримент над тваринами? Чи немає альтернативи одержанню необхідної інформації без використання експериментальних тварин? Загаль­новизнано, що тварини здатні відчувати біль і зберігати пам'ять про неї. Якщо не можна обійтися без експериментів на тваринах, то моральним обов'язком дослідника є зробити все можливе для зменшення їхніх страждань.

Основні етичні принципи проведення експериментів на тва­ринах викладені в "Європейській конвенції із захисту хребетних тварин, використовуваних з експериментальною та іншою нау­ковою метою" (Страсбург, 1985). Цей документ став правовою основою відповідних законодавчих актів і нормативних поло­жень у Великобританії, США, Канаді, деяких державах Європи і Латинської Америки. Загальноприйнятим стандартом визнано принцип трьох К: гейпешепі (удосконалення), гесіисііоп (скоро­чення), геріасешепі (заміна).

Принцип удосконалення передбачає поліпшення і гуманізацію поводження з тваринами під час підготовки і проведення експе­рименту. Мета полягає в тому, щоб звести страждання тварини до мінімуму. Цей принцип передбачає, наприклад, використання анестетиків під час проведення будь-якої болісної процедури. За необхідності частого взяття зразків крові стресове навантаження може бути зменшено встановленням катетера в центральну вену. Іноді тварині показана евтаназія. Етично правильним є прагнен­ня поліпшити умови життя експериментальних тварин у віварії.

Принцип скорочення спрямований на зменшення числа за­лучених в експеримент тварин. Це можливо у разі ретельного попереднього опрацювання дизайну дослідження, у тому числі з урахуванням попередніх результатів експериментів іп ьііго і комп'ютерного моделювання. Оптимальний мінімум необхідних для конкретного дослідження тварин установлюється статистич­ним аналізом. Варіабельність індивідуумів усередині виду як базова проблема біологічного експерименту може подолатися використанням генетично ідентичних (суто лінійних) тварин. Використання в експерименті лабораторних тварин передбачає зниження ризику незапланованих втрат від інфекції і захворю­вань. Це значно зменшує число тварин, необхідних для'одер­жання результату.

Принцип заміни передбачає заміну експерименту з тварина­ми на наукові технології без використання тварин у всіх ви­падках, коли це припустимо. Наприклад, тестування інсуліну можна зробити не біологічним способом на тваринах, а шляхом лабораторного хроматографічного аналізу. Хоча повна заміна тварин в експерименті малоймовірна, біоетично привабливою є ідея розроблення альтернативних моделей. До них відносяться:

1. Культуральні моделі (клітини, тканини, органи іп ьііго).

2. Живі системи (бактерії, найпростіші, ембріони, запліднені яйцеклітини).

3. Фізичні і хімічні методи аналізу з екстра- та інтраполя- цією у рядах близьких за властивостями сполук.

Загальні етичні вимоги до використання хребетних тварин у медико-біологічних дослідженнях включають низку положень (А.Г. Рєзников, 2003):

1. Експерименти на тваринах можливі тільки в тих випад­ках, коли вони спрямовані на одержання нових наукових знань, поліпшення здоров'я людини і тварин, збереження живої при­роди, є вкрай необхідними для якісного навчання і підготовки фахівців, проведення тестування, судово-медичної і криміналіс- хичної експертизи, не становлять загрози здоров'ю людини.

2. Експерименти на тваринах виправдані тоді, коли є достат­ні підстави сподіватися на одержання таких результатів, які бу­дуть істотно сприяти досягненню хоча б однієї з наведених вище цілей. Неприпустимо використовувати тварин в експерименті, якщо ця мета може бути досягнута іншим шляхом.

3. Варто уникати буквального дублювання вже проведених досліджень на тваринах, якщо воно не викликано необхідністю експериментальної перевірки результатів.

4. Вибір тварин, їх кількість, методика дослідження мають бути ретельно обгрунтовані до початку експериментів та одер­жати схвалення уповноваженої особи або органа біоетичної екс­пертизи.

5. Тварини для проведення експериментів мають надходити із сертифікованого розплідника. Використання бродячих тварин

суперечить принципам біоетики.

6. Під час проведення експериментів на тваринах слід вияв­ляти гуманність, уникати дистресу, болю, не заподіювати три­палої шкоди їх здоров'ю і полегшувати страждання. Необхідно прагнути максимально скорочувати кількість тварин і там, де можливо, використовувати альтернативні методи, які не вимага­ють участі тварин.

7. Експерименти на тваринах має проводити кваліфікований дослідник, знайомий із правилами біоетики і дотримує їх. Вико­ристання тварин у навчальному процесі проводять під спостере­женням фахівця-викладача.

8. Лабораторії, наукові й навчальні заклади, організації, де проводять експерименти на тваринах, підлягають атестації пов­новажними органами, у тому числі на відповідність стандартам Належної лабораторної практики (СЬР).

З питань етики використання тварин в експерименті свою думку висловила Всесвітня Медична Асоціація (Додаток 17).

В Україні регламентація експериментів на тваринах відповід­но до принципів біоетики здійснюється зусиллями Комітетів і Комісій з біоетики при Президіях НАН України й АМН Украї­ни, Державним фармакологічним центром Міністерства охорони здоров'я України. Актуальне завдання полягає у визначенні від­повідальності за порушення норм біоетики в сфері використан­ня експериментальних тварин. Експериментатор і технічний персонал повинні нести моральну, дисциплінарну і юридичну нідповідальність за порушення встановлених норм. Ступінь від­повідальності залежить від потенційної або реальної шкоди, на­несеної біологічній безпеці людини, тварин або навколишньому середовищу. Навмисне приховування можливих негативних на­слідків такої діяльності теж повинно бути засуджено.

Інформація про умови утримання і використання тварин, а також про результати експериментальних робіт повинна бути відкритою, за винятком тих випадків, коли вона не може бути розголошена в інтересах збереження державної, патентної, слід­чої або комерційної таємниці. Доступ до цієї інформації пови­нен бути вільним, у тому числі для зареєстрованих в Україні громадських організацій, статутами яких передбачено захист тварин і навколишнього середовища. Конструктивна взаємодія з громадськими організаціями може виявитися корисною для досягнення гуманної мети, до якої прагнуть прихильники біо­етики.

Близька за своєю біоетичною суттю до проблеми використан­ня тварин в експерименті є проблема страждань тварин у біо- технологічному циклі. Сучасний агробізнес розробляє технології розведення сільськогосподарських тварин з надшвидким збіль­шенням маси тіла на неприродно малих площах. Для цього за­стосовуються гормональні препарати та антибіотики, залишки яких накопичуються в організмі тварин і потрапляють в організм людини.

Сільськогосподарські тварини мають пристрасті й" емо­ції, відчувають біль, страждання, задоволення. Поводження з ними повинно відповідати гуманним правилам "п'яти свобод" (Дж. Вебстер):

1. Свобода від спраги, голоду і недоїдання.

2. Свобода від болю, ран і хвороб.

3. Свобода від страху і стресу.

4. Свобода від дискомфорту.

5. Свобода нормально жити.

Біоетична логіка взаємин людини і тварини в науці і біотех- нології відображена у вислові Ч. Дарвіна: "Поширюючи наше співчуття за межі людства, ми піднімемо і себе".

Г

тм

Окремі етичні проблеми клінічної медицини

"Концепція глобальної біоетики буде жити і змінювати нас"

В. Поттер

БІОЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ В ТРАНСПЛАНТОЛОГІЇ

Становлення і розвиток трансплантології почалися з 50-х роках минулого століття. Піонерами трансплан­тології стали Миггау (пересадка нирки), Зіаггі (пе­ресадка печінки), Нагсіу (пересадка легень), Вагпагсі (пересадка серця). Зусиллями цих учених та їхніх послідовників були створені центри трансплантології, що дозволили врятувати або подовжити життя тисячам пацієнтів, до цього приречених на смерть. Розроблен­ня фармацевтичної промисловості забезпечили вико­ристання в клінічній трансплантології імуносупресан- тів, що зменшували або нівелювали реакції відторг­нення трансплантата. Прогрес трансплантології став причиною виникнення низки питань, що стосуються як правового, так і етичного аспекту відносин між до­нором і реципієнтом. Багато хто з них зажадав зако­нодавчого врегулювання з урахуванням культурних особливостей різних країн і "ментального відношення" суспільства до питання пересадки органів.

Дискусії стосуються важливих соціальних аспектів медичної етики та їхньої сутності і полягають в обго­воренні трьох основних проблем:

1. Обґрунтування принципової моральної прийнят­ності проведення трансплантації органів від однієї лю­дини до іншої.

2. Розроблення етичної і законодавчої бази, що рег­ламентує процедуру одержання донорських органів.

3. Обговорення принципів вибору реципієнта у зв'язку з об­меженою доступністю донорського матеріалу.

Обґрунтування принципової моральної прийнятності пере­садки органів від людини до людини і від тварини до людини тісно пов'язано з релігійними і світоглядними принципами того чи іншого суспільства. Незважаючи на існування низки психо­логічних, моральних і релігійних питань, більшість західних релігійних конфесій принципово визнають етично прийнятною пересадку органів, у тому числі трансплантацію серця — орга­на, що традиційно розглядався як "місцеперебування душі". Ви­користання технології нерепродуктивного клонування з метою одержання трансплантаційного матеріалу дозволяє вирішити де­які біоетичні проблеми, однак виявилося поєднаним з іншими проблемами, сутність яких викладено у відповідному розділі.

Обґрунтування моральної прийнятності трансплантації ор­ганів тісно пов'язано з розробленням критеріїв установлення факту смерті потенційного донора. У зв'язку з появою нових критеріїв настання смерті (смерть мозку, у тому числі вищих його відділів) відбулися певні зміни в самій концепції смерті — перехід від трактування смерті як події (моментальної) до трак­тування її як процесу, що займає певний проміжок часу.

Етична і законодавча база процедури одержання донорських органів є не менш суперечливою. Проблема перебуває в сфері взаємин індивідуума із суспільством. Одна з точок зору полягає в тому, що для померлої людини його органи марні і тому ав­томатично мають стати власністю держави для використання з соціально прийнятною метою, включаючи не тільки трансплан­тацію, а й сфери дослідження, освіти, терапії. У деяких країнах узаконено практику так званої презумпції згоди. Це означає, що ■якщо за життя людина не заявляла про свою незгоду на можливе посмертне вилучення в неї органів, то після смерті вона може стати потенційним донором і для цього не буде потрібно отри­мання згоди від її родичів. Якщо людина принципово не згодна бути донором органів після своєї смерті, вона подає відповідну заяву до спеціального реєстру відмов, що ведеться установою, яка координує роботу центрів трансплантації. Таким чином, за відсутності висловленої або припущеної волі померлого вилучен­ня органів можна проводити, хоча державні органи мають право накласти заборону на таке вилучення. Важливим у презумпції згоди є те, що вплив родичів на факт вилучення органів практич­но відсутній. Це може бути виправдано тим, що думка родичів може змінюватися залежно від ступеня виявлення перенесеного ними страждання і стресу. Неетично чекати від них прийняття такого важливого рішення в короткий термін за трагічних об­ставин. Подібна практика існує в деяких латиноамериканських, скандинавських та азіатських країнах. Однак у США, Великоб­ританії, Німеччині законодавчо закріплено, що індивідуум сто­совно держави має у своєму розпорядженні всілякі права, які поширюються й на контроль власного тіла. У такому контекс­ті вилучення органів можливе тільки у разі зафіксованої згоди потенційного донора або сурогатних представників у випадку його некомпетентності. Ця точка зору відображає індивідуалізм західної ліберальної політичної філософії і визначає контроль за одержанням донорських органів на принципах інформованої згоди, правдивості і вірності взятим зобов'язанням.

Згоду на донорство необхідно давати добровільно, будь-яка форма примусу (психічного, фізичного, матеріального) є непри­пустимою. Якщо йдеться про таку згоду з боку законних пред­ставників донора (родичів), то мається на увазі недієздатність останнього, що найчастіше зумовлено з критичним станом.

Прикладом, який ілюструє етичні аспекти вилучення органів для трансплантації від осіб, що перебувають у критичному стані, може бути клінічний випадок Джейн Сміт (1992, Піттсбург, США). Лікар інформував родичів Джейн про те, що вона помре незалежно від тривалості підтримувальної терапії. Оскільки сама пацієнтка заявила про те, що не хоче, щоб її життя підтримували штучно, якщо немає шансів на видужання, родичі попросили лікаря припинити ШВЛ і "дозволити" Джейн померти. Родичі також поцікавилися в лікаря, чи може Джейн бути донором ор­ганів. Отримавши позитивну відповідь, родичі підписали згоду на взяття органів у Джейн. Незабаром Джейн була відключена від апарата ШВЛ, утратила свідомість, у неї припинилися серце­биття, через 2 хв було констатовано смерть. Після цього брига­да хірургів почала проводити вилучення органів для донорства. Такий підхід до взяття органів від трупів став відомий як "піттс- бурзький протокол". Більш точна назва документа "Тактика з ведення хворих у термінальному стані, що є потенційними до­норами органів після смерті". Перевагою піттебурзького прото­колу стала можливість взяття органів незабаром після того, як приймається рішення про припинення підтримувальної терапії пацієнтам у критичному стані. Такий підхід дозволив збільшити пул донорів на 20-25 % і підвищити якість трансплантатів, які раніше серйозно пошкоджувалися в результаті заморожування, консервації і тривалого зберігання.

Існує два важливих принципи, які регламентують можливість взяття органів для донорства. По-перше, у пацієнтів має бути констатована смерть до того, як відбудеться вилучення органа. По-друге, догляд за ще живим пацієнтом анітрохи не повинен порушуватися "в угоду" потенційним реципієнтам.

Автори піттсбурзького протоколу дотримували універсально­го визначення смерті, однак критики документа звертають увагу на те, що він занадто "легко і швидко" дозволяє констатувати смерть. Так, відповідно до протоколу, після того як припиняєть­ся дихання і серцебиття, потрібно очікувати 2 хв для документа­ції одного з трьох варіантів дизритмії серця — фібриляції шлу­ночків, асистолії або електромеханічної дизасоціації, після чого констатується смерть. Чи достатньо 2 хв для того, щоб зробити висновок про необоротність порушення функцій? Адже існує і можливість спонтанного самовідновлення. Теоретично медики повинні в цей двохвилинний період проводити активні заходи для реанімації пацієнта. Чи може пацієнт бути визнаний помер­лим лише тому, що ми вирішили не проводити підтримувальної життя терапії?

Прихильники критеріїв смерті вищих відділів мозку трохи інакше уявляють суб'єкт життя і смерті. Вони вважають, що осо­бистість може бути мертвою, навіть якщв організм як ціле зали­шається живим. Що дійсно є важливим — це триваюче існування особистості, а не безособистісного організму. Приміром, дитина з аненцефалією має функціонуючий стовбур мозку, але через відсутність півкуль вона не має і ніколи не буде мати свідомості. Таким чином, ця дитина знаходиться в повному і постійному несвідомому стані. Навіть за агресивної підтримувальної терапії вона навряд чи проживе більш 1-2 тиж. Інша дитина має врод­жену ваду серця — гіпоплазію лівого шлуночка, що з великою ймовірністю призводить до ранньої смерті. Припустимо, існує хірургічна можливість пересадити здорове серце першої дити­ни другій, що, ймовірно, значно збільшить тривалість її життя. Хірург, однак, не може чекати, доки дитина з аненцефалією буде визнана померлою. На той час, коли ця дитина буде відповідати прийнятим критеріям смерті, його серце буде серйозно пошкод­жено. Питання в тому, чи буде помилковим для хірурга зроби­ти трансплантацію серця від першої дитини другій? Якщо під словом "помилково" вбачати "незаконно", відповідь на питання зрозуміла. За чинним законодавством, така трансплантація сер­ця буде означати вбивство. Ця дитина — жива людська істота, і причиною смерті стане хірургічна операція з видалення серця. Але чи є така операція, яка рятує життя іншої дитини, серйоз­ною моральною помилкою? Якщо дитина з аненцефалією знахо­диться в повному і постійному несвідомому стані, чи постраждає нона від вилучення серця? Така операція не викликає в неї болю і страждання, і не позбавить її нормального майбутнього. По суті, ця дитина не відрізняється від трупа, що служить доно­ром органів для трансплантації. У США ²/₃ провідних медичних експертів в галузі етики вважають, що використання органів для трансплантації від дітей з аненцефалією є моральним; більше половини висловилися на підтримку зміни законодавства з цього питання. Пацієнти з аненцефалією, як і пацієнти в перманент­ному вегетативному статусі, знаходяться в повному і постійному несвідомому стані. Головна відмінність між ними в тому, що для перших цей стан вроджений, для других — надбаний. Отже, діти з аненцефалією можуть бути визнані мертвими внаслідок повної і постійної відсутності свідомості, як це в деяких краї­нах прийнято відносно пацієнтів у перманентному вегетативно­му статусі. Чи може це бути задовільним розв'язанням етичної проблеми?

Найскладнішою проблемою соціальної етики є розподіл до­ступних для трансплантації органів серед величезного числа потенційних реципієнтів. Наприклад, нині у США близько 80 000 осіб внесені до листа чекання операції з пересадки ор­ганів. Доступність трансплантатів постійно обмежена і ситуація може бути змінена тільки у випадку практичного вдосконалення технологій використання штучних органів і застосування органів тварин. В умовах перманентного дефіциту ресурсів критичного значення набуває прийняття рішень на основі принципів соціаль­ної етики. У випадках, коли неприйнятні механізми проведення операції з пересадки органів на суто ринковій основі (тобто з ви­користанням коштів хворого і спонсорів), розподіляти обмежені трансплантаційні ресурси слід на основі принципів соціальної користі та справедливості.

У разі розподілу донорських органів на основі принципів со­ціальної користі реципієнтами вибирають хворих, що мають най­більші шанси на успіх операції. Так, при трансплантації нирок імовірність приживлення органа визначається ступенем НЬА-гіс- тосумісності тканин, причому найбільша тривалість приживлен­ня органа має місце у представників білої раси, молодих людей і осіб чоловічої статі. Принцип вибору реципієнта з урахуванням НЬА та інших об'єктивних фактів підтримується більшістю фа­хівців—трансплантологів, однак стикається із запереченнями, насамперед з боку непрофесіоналів. Критика наводиться з по­зицій критерію справедливості і полягає в тому, що вибір реци­пієнтів тільки з позиції максимального збільшення суспільної ко­ристі у вигляді обліку тривалості приживлення трансплантата є політикою, яка порушує принцип рівних прав людей. З погляду соціальної справедливості всі пацієнти повинні мати однаковий доступ до програм трансплантології, незалежно від генотипу, що контролює расу, стать або тип НЬА. Більшу рівноправність можна забезпечити шляхом додаткового обліку таких чинників, як тривалість перебування в списках листа чекання, ступінь не­відкладності стану хворого, наявність антитіл до сторонніх тка­нин після попереднього контакту з ними, що знижує ймовірність успіху операції. Сучасні принципи вибору реципієнтів передба­чають рівний облік принципів соціальної (медичної) користі і соціальної справедливості в кожному конкретному випадку.

З огляду на існуючі біоетичні складнощі і протиріччя, що стосуються предмета трансплантології, Всесвітньою організацією охорони здоров'я були розроблені основні принципи трансплан­тації органів, сутність яких зводиться до такого. Органи і тка­нини можуть бути вилучені від трупа або живої людини тільки за умови отримання згоди на це відповідно до чинного законо­давства. Лікарі, що констатують смерть у потенційного донора, не повинні особисто брати участь у взятті органів у нього, так само як не повинні мати відношення до лікування потенційного реципієнта. Тобто такі лікарі Стають "незацікавленими" у власне трансплантації з жодної із сторін. Перевагу під час взяття ор­ганів варто віддавати трупному матеріалу, хоча можливо вилу­чення органів і в живих донорів (перевага надається генетично близьким для реципієнта людям). У випадку взяття органа в живого донора необхідне одержання його письмової добровіль­ної згоди, причому донор повинен бути інформований як про по­тенційний ризик для свого здоров'я, так і про можливу користь трансплантації для реципієнта. Одержання органів від живих неповнолітніх осіб неприпустимо. Варто виключити будь-яку ко­мерціалізацію, пов'язану з пересадкою органів, тобто виплату винагород за донорство, пошук донорів з декларованою оплатою їхніх послуг або пропозиція донорства за оплату. Якщо в лікарів існують сумніви відносно можливості комерційної складової пе­ресадки органів у конкретній ситуації, вони повинні відмовитися від участі в такій процедурі. Донорські органи мають бути одна­ково доступні для всіх потенційних реципієнтів, незалежно від їх матеріальних можливостей.

Недопущення комерціалізації в трансплантології також є вкрай важливим і в такій її галузі, як нейротрансплантологія. Цей напрямок медицини є досить перспективним у лікуванні та­ких тяжких органічних уражень нервової системи, як хвороби Паркінсона, Альцгеймера, Геттінгтона, епілепсія, шизофренія, дитячий церебральний параліч, апалічний синдром, наслідки ішемічного інсульту і черепно-мозкових травм. Головним до­норським матеріалом у цьому випадку служить ембріональна (фетальна) мозкова тканина. Регулюючим документом для про­ведення подібних втручань в Європі є "Основні етичні принци­пи використання людської ембріональної тканини для експери­ментальних досліджень і клінічної нейротрансплантації" (1994). І Іайбільш важливими положеннями цього документа є такі. Емб­ріональна тканина може бути отримана в результаті спонтанного або медичного аборту, причому в останньому випадку рішення про аборт приймає сама жінка, без будь-якого втручання і тим більше тиску з боку лікарів-трансплантологів. Вагітна має бути проінформована про можливість використання тканини ембріо­на з медичною метою, обов'язкове також отримання від неї доб­ровільної письмової згоди на таку процедуру. Жінка не повинна знати, кому може бути пересаджена тканина ембріона, не повин­на одержувати ніякої винагороди за донорство. Таким чином, дотримання таких принципів виключає використання трансплан­татів від так званих договірних (комерційних) абортів.

Ще одним напрямком трансплантології, що інтенсивно розви­вається протягом останніх десятиліть, є пересадка стовбурових клітин. Клітинна трансплантація містить у собі використання переважно алогенних ембріональних стовбурових клітин, отри­маних з абортного матеріалу або з ембріонів, не використаних для внутрішньоматкової імплантації після екстракорпорального запліднення. Можливо також використання аутологічних і ало­генних стовбурових клітин пупкового канатика, гемопоетичних стовбурових і частково детермінованих клітин постнатального організму.

В Україні офіційно ще не прийняті етичні і правові норми з одержання і застосування органів і тканин ембріона. Відсутні також нормативні документи про пересадку штучно створених органів або стовбурових клітин. Немає інструкцій, які регла­ментують критерії якості стовбурових клітин, не обговорюється відповідальність за можливі негативні наслідки клітинної тера­пії. Важливим є дотримання принципу одержання добровільної інформованої згоди від донора ембріональних клітин. Оскіль­ки в більшості випадків таким донором є жінка, яка прийняла рішення про переривання вагітності, пропонується дотримання принципу презумпції згоди донора абортивного матеріалу. Такий підхід ґрунтується на тому, що добровільно відмовившись від виношування вагітності, жінка не має жодних прав на абортив­ний матеріал, який не підлягає похованню, а просто знищується.

Презумпція згоди донора абортивного матеріалу повинна поши­рюватися тільки на дозволений законодавством гестаційний тер­мін штучного переривання вагітності.

Пересадка стовбурових клітин сполучена з низкою певних ризиків для донора. До них відносяться проблема гістосуміс- ності, можливість зараження клітин і культурального середо­вища інфекційними агентами, імовірність новоутворень після трансплантації стовбурових клітин, невизначеність впливу цих клітин на репродуктивний потенціал реципієнта. Очевидно, що перед широким запровадженням клітинної трансплантології в клінічну практику ці питання повинні бути вирішені в ході екс­периментальних досліджень.

Одним з важливих етико-правових моментів, які стосують­ся трансплантології, є суворе дотримання лікарської таємниці відносно джерела одержання донорських органів. Вважається, що ні родина донора, ні родина реципієнта не повинні володіти відомостями одні про одних, щоб уникнути розвитку непередба­чених правових і моральних конфліктів.