Економічне районування та територіальна структура народного господарства

Економічне районування та територіальна структура народного господарства

 

Сутність економічного району та об'єктивний характер його формування

2. Основні районоутворювальні чинники

Принципи і критерії виділення великих економічних районів

Ієрархія економічних районів, їх основні типии

Мережа економічних районів України

Сутність економічного району та об'єктивний характер його формування

У загальному розумінні район визначається як поняття, яке широко використовується в різних галузях знання і означає територію, що вирізняється своїми специфічними особливостями — природними, історичними, соціально-економічними та іншими.

 

Деякі вчені західних країн віддають перевагу у формуванні економічних районів природному чиннику — однорідності природи.

Інші вчені вважають, що природний чинник є дуже важливим для формування економічних районів, але не вирішальним. Однорідні за природними умовами райони можуть збігатися і не збігатися з економічними районами.

 

У реальній дійсності виникнення і розвиток економічних районів пов'язані зі

- способом виробництва,

- рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил.

 

Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації.

У докапіталістичних формаціях, коли територіальний поділ праці ще не набув певного розвитку, не було і об'єктивних умов для формування економічних районів.

Виникнення і формування їх відбулося в умовах розвинутого товарного виробництва і подальшого розвитку суспільного територіального поділу праці.

Значного розвитку набула теорія і методологія економічного районування у постсоціалістичних країнах, насамперед, у працях учених колишнього Радянського Союзу, що було зумовлено розвитком планової господарської системи.

Вагомий внесок у розроблення наукових засад економічного районування зробили такі радянські економіко-географи і економісти, як М. М. Баранський, М. М. Колосовський, ГІ. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман та ін.

У розробленні проблеми економічного районування колишнього Радянського Союзу особлива увага приділялась визначенню сутності поняття економічного району. Серед низки визначень найбільш вдалим є трактування П. М. Алампієва.

За визначенням П. М. Алампієва,

Економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно пов'язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.

Є й інші визначення поняття економічного району. Спільними для них є такі ознаки:

- територіальна цілісність,

- спеціалізоване господарство,

- його комплексність,

- тісні внутрішньорайонні і міжрайонні економічні зв'язки,

- особливість економіко-географічного положення.

 

Зі сказаного вище можна зробити таке узагальнення:

Великі економічні райони — це територіальні спеціалізовані частини народного господарства країни, взаємозв'язані між собою постійним обміном виробленої в них продукції та іншими економічними відносинами.

Економічний район — це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі

- суспільного територіального поділу праці,

- виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів.

У післявоєнні роки вагомий внесок у вирішення цієї проблеми зробив

М. М. Колосовський, який поглибив наукові засади економічного районування, розглядаючи

територіально-виробничих комплекси (TBK) як основи економічного району, через енерговиробничі цикли (ЕВЦ),

що являють собою тісно пов'язані виробничо-технологічні процеси від переробки сировини до випуску кінцевої продукції.

Концепція М. М. Колосовського, хоча й надала імпульсу подальшому розробленню теорії і методології економічного районування, але мала й низку суттєвих недоліків.

Основним недоліком зазначеної концепції, на думку таких вчених, як П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман, А. Є. Пробст, було поняття районного TBK як виробничого комбінату. Його було звинувачено в технолого-виробничому ухилі, оскільки він не визнавав охоплення районним комплексом усієї сфери виробництва.

У результаті глибоких наукових розробок і дискусій визначились загальноприйняті наукові засади економічного районування. Визначені районоутворювальні чинники, принципи і критерії виділення економічних районів та їх основні типи.

 

2. Основні районоутворювальні чинники

На формування економічних районів впливають різні чинники:

природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні.

Головним районоутворювальним чинником у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці.

Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів.

Його розвиток відкриває шлях до

-максимального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території,

- вигідного географічного положення,

- значних запасів мінеральних (особливо паливних і енергетичних) ресурсів,

- комбінування виробництв, що їх використовують,

- використання навичок та виробничого досвіду населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.

2. Другим важливим районоутворювальним чинником, який є похідним від територіального поділу праці, є

територіальні виробничі комплекси (TBK).

Прикладом таких елементарних комплексів можуть бути молокозаводи, розташовані в сільській місцевості, та цукрові заводи з їх сировинними зонами і взаємопов'язаним з ними тваринництвом, яке використовує відходи цих виробництв.

Елементарні комплекси є в різних галузях промисловості.

Сукупність однорідних або тісно зв'язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території, утворює територіально-виробничий комплекс, який охоплює значну частину економічного району. У межах одного великого економічного району може бути один або декілька тісно пов'язаних TBK.

3. До основних районоутворювальних чинників належать також і найбільші міста країни — великі регіональні та індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій.

Кожне місто як економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість,

а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста.

Так забезпечується зв'язок ядра і периферії економічного району.

Зона районоформувального впливу великого регіонального центру охоплює цілу групу адміністративних областей. В Україні такими центрами є Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону районоформувального впливу має Київ, який, крім потужного регіонального центру, є ще і столицею держави.

Районоутворювальне значення мають також основні форми територіальної організації виробництва — промислові центри, промислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об'єднуються в господарський комплекс економічного району.

7. Важливу роль у формуванні економічних районів відіграє транспорт.

Економічне районування та територіальна структура народного господарства