Зміст угоди про визнання винуватості

Згідно зі ст. 472 КПК в угоді про визнання винуватості зазначаються її сторони, формулювання підозри чи обвинувачення та його правова кваліфікація з зазначенням статті закону України про кримінальну відповідальність, істотні для відповідного кримінального провадження обставини, беззастережне визнання підозрюваним, обвинуваченим своєї винуватості у вчиненні кримінального правопорушення, обов'язки підозрюваного, обвинуваченого щодо співробітництва у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою (якщо відповідні домовленості мали місце), узгоджене покарання та згода підозрюваного, обвинуваченого на його призначення, наслідки укладення та затвердження угоди, наслідки невиконання угоди.

В угоді зазначається дата її укладення та вона скріплюється підписами сторін.

Наслідком укладення та затвердження угоди про примирення є:

а) для підозрюваного, обвинуваченого - обмеження права оскарження вироку та відмова від здійснення прав;

б) для потерпілого - обмеження права оскарження вироку та позбавлення права вимагати в подальшому притягнення особи до кримінальної відповідальності за відповідне кримінальне правопорушення.та змінювати розмір вимог про відшкодування шкоди.

Наслідком укладення та затвердження угоди про визнання винуватості для прокурора, підозрюваного, обвинуваченого є обмеження їх права оскарження вироку, а для підозрюваного, обвинуваченого також у його відмові від здійснення деяких прав, передбачених КПК.

 

74. Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення.

Особливості цього порядку полягають у тому, що судочинство розпочинається слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого щодо кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 477 КПК. Відмова потерпілого, а у випадках, передбачених КПК, його представника від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення (ч. 4 ст. 26 КПК). Окреслена специфіка провадження, встановлена законодавцем, обумовлена характером вчиненого кримінального правопорушення, ступенем його тяжкості, фактом заподіяння шкоди конкретній юридичній чи фізичній особі, особливостями взаємовідносин між потерпілим і особою, яка вчинила правопорушення, що дозволяє говорити про високу імовірність їх примирення, пошуком балансу між інтересами особи, яка постраждала від кримінального правопорушення, та держави.

Можна говорити про існування певної диференціації в межах особливого порядку кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Зокрема, можна виокремити:

1. Кримінальне провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого щодо кримінальних правопорушень, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 477 КПК.

2. Кримінальне провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого щодо кримінальних правопорушень, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 477 КПК за умови, що вказані діяння вчинені тільки чоловіком (дружиною) потерпілого. Тобто провадження матиме характер приватного і буде розпочате виключно за заявою потерпілого лише у випадку вчинення проти жінки її чоловіком або навпаки кримінального правопорушення, передбаченого п. 2 ч. 1 ст. 477 КПК. В інших випадках діє загальний порядок початку досудового розслідування, передбачений ст. 214 КПК. При цьому чоловік та жінка повинні перебувати у шлюбі, під яким треба розуміти сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану (ч. 1 ст. 21 СК).

3. Кримінальне провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого щодо кримінальних правопорушень, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 477, КПК за умови, що вказані діяння вчинені тільки чоловіком (дружиною) потерпілого, іншим близьким родичем чи членом сім’ї потерпілого, або якщо вони вчинені особою, яка щодо потерпілого була найманим працівником і завдала шкоду виключно власності потерпілого. Тобто кримінальне провадження буде відбуватися у формі приватного обвинувачення і буде розпочатий виключно за заявою потерпілого лише у випадках вчинення щодо нього кримінального правопорушення, передбаченого п. З ч. 1 ст. 477 КПК: його жінкою або чоловіком; іншим близьким родичем чи членом сім’ї потерпілого, до яких віднесені особи,

зазначені у п. 1 ч. 1 ст. З КПК; особою, яка щодо потерпілого була найманим працівником і завдала майнову шкоду виключно власності потерпілого. Найманим працівником є фізична особа, яка працює за трудовим договором (контрактом) на підприємстві, в установі та організації, в їх об’єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю (ЗУ «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р.).

Поняття «виключна власність потерпілого» треба трактувати таким чином, що це є власність, якою особа може володіти, користуватися та розпоряджатися за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. В інших випадках діє загальний порядок початку досудового розслідування, передбачений ст. 214 КПК.

4. Кримінальне провадження, що набуває статусу приватного у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді і висловленням потерпілим згоди на подальше підтримання обвинувачення в суді (частини 2-5 ст. 340 КПК). У цьому випадку потерпілий під час судового розгляду користується всіма правами сторони обвинувачення.

Окрім специфіки початку даного виду провадження та його закриття, слід також звернути увагу на окремі процесуальні особливості, що йому притаманні. Зокрема:

- якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи або особа перебуває у стані, який унеможливлює подання нею відповідної заяви, права та обов’язки потерпілого поширюються на близьких родичів чи членів його сім’ї. Потерпілим визнається одна особа з числа близьких родичів чи членів сім’ї, яка подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого, а за відповідним клопотанням - потерпілими може бути визнано кілька осіб (ч. 6 ст. 55 КПК);

- заява про кримінальне правопорушення від юридичної особи подається її представником, яким може бути її керівник, інша особа, уповноважена законом або установчими документами, працівник юридичної особи за довіреністю, а також особа, яка має право бути захисником у кримінальному провадженні (ч. 2 ст. 58 КПК);

- у випадку коли заява потерпілого буде свідчити про вчинення кримінального правопорушення, кримінально-правова кваліфікація якого не дає підстав розглядати його у формі приватного обвинувачення, провадження відбувається в загальному порядку, передбаченому КПК;

- потерпілий має право подати до слідчого, прокурора, іншої службової особи органу, уповноваженого на початок досудового розслідування, заяву про вчинення кримінального правопорушення протягом строку давності притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення певного кримінального правопорушення (ст. 478 КПК);

- у разі наявності зустрічної заяви або повідомлення про вчинення кримінального правопорушення у конкретному провадженні, що відбувається у формі приватного обвинувачення, вони можуть бути об’єднані в одному провадженні відповідно до статей 217, 334 КПК;

- обов’язок доказування обставин, що підлягають доказуванню в кримінальному провадженні (ст. 91 КПК) у формі приватного обвинувачення, покладається на слідчого, прокурора. Лише у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення цей тягар переходить до потерпілого і тільки при наявності процесуально вираженої його згоди на це (ст. 92 КПК). Встановлені правила доказування, як і порядок досудового розслідування та судового провадження в цілому, спрямовані в першу чергу на забезпечення інтересів потерпілого, дозволяють досягти рівності його процесуальних можливостей із стороною захисту;

- відмова потерпілого у випадках, передбачених КПК, його представника від обвинувачення є безумовною (не залежить від розсуду уповноваженої особи) підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення (ч. 4 ст. 26 КПК, п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК) незалежно від того, під час досудового розслідування чи судового провадження вони виникли (абз. 2 ч. 6 ст. 284 КПК);

- потерпілий або його законний представник чи представник можуть подати апеляційну чи касаційну скаргу в провадженні, що відбувається у формі приватного обвинувачення, у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції (п. 7 ч. 1 ст. 393 КПК, п. 7 ч. 1 ст. 425 КПК);

- відшкодування шкоди потерпілому в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення може відбуватися на підставі угоди про примирення або без неї (ст. 479 КПК).

 

75. мови відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження

1. Відновленню підлягають втрачені матеріали в тому кримінальному провадженні, яке завершилося ухваленням вироку суду.

Стаття 525. Особи, які мають право звертатися до суду із заявою про відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження

1. Втрачені матеріали кримінального провадження можуть бути відновлені за заявою учасника судового провадження. Близькі родичі обвинуваченого, який помер, мають право подати відповідну заяву, якщо це необхідно для його реабілітації.

Стаття 526. Підсудність заяви про відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження

1. Заява про відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження подається до суду, який ухвалив вирок.

Стаття 527. Зміст заяви про відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження

1. У заяві повинно бути зазначено, про відновлення яких саме матеріалів просить заявник, чи був ухвалений вирок, в якому процесуальному статусі перебував заявник, хто конкретно і в якості кого брав участь у судовому розгляді, місце проживання чи місцезнаходження цих осіб, що відомо заявнику про обставини втрати матеріалів кримінального провадження, про місцезнаходження копій документів кримінального провадження або відомостей щодо них, поновлення яких саме документів заявник вважає необхідним, для якої мети необхідне їх поновлення.

2. До заяви про відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження додаються документи або їх копії, навіть якщо вони не посвідчені в установленому порядку, що збереглися у заявника.

76. Особливий порядок кримінального провадження на території дипломатичних представництв і консульських установ України, врегульований нормами гл. 41 КПК, є обумовленим певними традиціями, які склалися у сфері міжнародних відносин.

Представництво і захист інтересів України та її громадян в іншій державі, є одними з основних функцій дипломатичних представництв і консульських установ нашої держави за кордоном, визначених у ч. 1 ст. 3 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. і п. а) ст. 5 Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. У цьому знаходить прояв загальновизнаний у міжнародному праві принцип захисту прав громадян за кордоном, оскільки громадяни будь-якої держави, перебуваючи за її межами, не втрачають зв'язку зі своєю вітчизною.

І хоч за кордоном громадяни України знаходяться під юрисдикцією держави перебування, на них одночасно поширюється законодавство України, зокрема і кримінально-процесуальне, якщо вони вступають у кримінально-процесуальні відносини з компетентними органами України на тих територіях, на які поширюється юрисдикція України.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 4 КПК, кримінальне процесуальне законодавство України застосовується при здійсненні провадження щодо кримінальних правопорушень, вчинених на території дипломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні.

Якщо ж міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено поширення юрисдикції України на особовий склад Збройних Сил України, який перебуває на території іншої держави, то провадження щодо кримінальних правопорушень, вчинених на території іншої держави стосовно особи з такого особового складу, також здійснюється в порядку, передбаченому КПК (ч. 3 ст. 4).

Згідно з загальним міжнародним правом територія дипломатичного представництва або консульської установи є недоторканною і службовці держави, на території якої вони розташовані, не можуть вступати в ці приміщення інакше, як за згодою керівника відповідного представництва або установи України. Приміщення дипломатичних представництв і консульських установ, майно, що в них знаходиться, їхні транспортні засоби користуються імунітетом від обшуку й арешту.

Яскравим проявом додержання Україною своїх міжнародних зобов'язань і раціональної диференціації кримінально-процесуальної форми є врегульований положеннями статей гл. 41 КПК особливий порядок кримінального провадження на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні.

Наявність цієї особливої форми кримінального провадження обумовлена вимогами норм міжнародного морського і повітряного права, у сфері регулювання яких, як відомо з багаторічної історії відповідних галузей транспортного сполучення, кримінальні правопорушення не рідкісне явище (наприклад, Конвенції ООН про правопорушення і деякі інші діяння, вчинені на борту повітряного судна 1963 р., Конвенції ООН з морського права 1982 р.). Злочини та інші правопорушення вчиняють на бортах суден у відкритому морі як члени екіпажу, так і інші особи, що перебувають на них. Важливу роль у здійсненні невідкладних слідчих (розшукових) та інших дій з розслідування обставин таких правопорушень традиційно відіграє капітан судна або інші уповноважені ним члени екіпажу з числа керівного складу.

У ч. 1 ст. 67 Кодексу торговельного мореплавства України вказано, якщо на судні, що перебуває у плаванні, вчиняються діяння, передбачені законом України про кримінальну відповідальність, капітан судна уповноважений на вчинення процесуальних дій в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством України та відповідною Інструкцією, яка затверджується Генеральним прокурором України за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах морського і річкового транспорту, та центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері рибного господарства.

 

3. 77. Процесуальні дії, які можуть бути проведені в порядку надання міжнародної правової допомоги. Порядок зносин та процесуальна форма запитування та надання міжнародної правової допомоги. Запит про міжнародну правову допомогу, його зміст та форма.

На території України з метою виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги можуть бути проведені будь-які процесуальні дії, передбачені КПК або міжнародним договором.

Процесуальні дії, які потребують спеціального дозволу.

Якщо для виконання запиту компетентного органу іноземної держави необхідно провести процесуальну дію, виконання якої в Україні можливе лише з дозволу прокурора або суду, така дія здійснюється лише за умови отримання відповідного дозволу в порядку, передбаченому КПК, навіть якщо законодавство запитуючої сторони цього не передбачає. Підставою для вирішення питання щодо надання такого дозволу є матеріали звернення компетентного органу іноземної держави.

У разі якщо при зверненні за допомогою в іноземній державі необхідно виконати процесуальну дію, для проведення якої в Україні потрібно дозвіл прокурора або суду, така процесуальна дія може запитуватися лише після надання відповідного дозволу прокурором або судом у порядку, встановленому КПК. При цьому належно засвідчена копія такого дозволу долучається до матеріалів запиту.

Представник компетентного органу іноземної держави, дозвіл на присутність якого надано відповідно до вимог КПК, не має права самостійно проводити на території України будь-які процесуальні дії. У разі присутності під час проведення процесуальних дій такі представники повинні дотримуватися вимог законів України.

Особи, передбачені ч. 1 ст. 563 КПК, мають право спостерігати за проведенням процесуальних дій та вносити зауваження та пропозиції щодо їх проведення, з дозволу слідчого, прокурора або суду ставити запитання, а також робити записи, утому числі із застосуванням технічних засобів.

Якщо документи, що підлягають врученню, не містять перекладу українською мовою і складені мовою, яка є незрозумілою особі, зазначеній у запиті, така особа мас право відмовитися отримати документи. У такому разі документи вважаються такими, вручення яких не відбулося.

Протокол про вручення документів передається разом з іншими документами, доданими до запиту, компетентному органу іноземної держави у порядку, передбаченому ст. 558 КПК.