Правова система Київської Русі.

Основними джерелами права в Україні-Русі були: звичаєве право, договори Русі з Візантією, княже законодавство, Руська правда.

Найдавнішим джерелом було звичаєве право. З часом норми звичаєвого права були санкціоновані державою і стали правовими нормами. Але норми звичаєвого права не загинули, наприклад, вони продовжували залишатись головним джерелом права для общинного суду.

Важливими пам'ятками права були договори Русі з Візантією: 907, 911, 945 та 971 рр. У договорах Олега згадується договір Оскольда 865 року, який не зберігся. В цих договорах ми знаходимо норми публічного, міжнародного та приватного права. В договорах обидві держави виступають як рівноправні партнери. Важливою є відсилка в договорах на руський закон. Треба підкреслити, що руське право містить перші три договори, які уклали Олег та Ігор. У договорі 971 року ми знаходимо тільки візантійське право. 1

Руський закон вимальовується як добре створене, самобутнє законодавство, яке суворо карає за злочин проти особи, власності. Система права Київської Русі відповідала розвинутому суспільству. Таким чином, це свідчить, що тут законодавство існувало задовго до Руської правди. Із аналізу текстів договорів випливає, що в них виражене змішане русько-візантійське право. Тут ми знаходимо норми кримінального, цивільного та міжнародного законодавства.

Серед норм кримінального права виділяються статті, які трактують вбивство (ст. 4 договору 911 р. іст. 13 договору 945 р.). За ст. 4, якщо рус вб'є візантійця або візантієць вб'є руса, винний помре на місці, де здійснене вбивство. В договорі 945 р. аналогічна стаття приводиться дещо в зміненому вигляді. В ній говориться, що вбивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого.

Статті 6 та 7 договору 911р. говорять про майнові злочини. Якщо рус вкраде що-небудь у візантійця або візантієць у руса, і пійманий потерпілим в момент крадіжки буде чинити опір, то його вбивство не потягне за собою покарання вбивці, більш того, потерпілому повертається вкрадене.

У договорах є ряд статей, які відносяться до цивільного права. Так, в договорі 911 р. є стаття про спадкування русів, які знаходились на службі у візантійського імператора. В договорі 911 р. є стаття, яка регламентує видачу злочинця. В ній говориться: якщо злочинець втече із Русі в Візантію, і руська влада заявить скаргу візантійському уряду, то останній повинен силою повернути злочинця на Русь.

Професор М. Чубатий робить цікавий висновок: в українському законі виявляється вища, ніж в європейських середньовічних законах культура берегового права. В Західній Європі майно розбитого корабля належало власникові берега, куди викинули його хвилі, за українським законом воно переходило під нагляд держави, поки з'явиться його законний власник.

Княже законодавство знаходило місце в договорах князів з народом та княжих грамотах. Самих договорів не збереглося, але з літописів видно, що вони існували. Дуже мало збереглося і юридичних грамот князів. Найстаріша з них — грамота Мстислава І від 1130 року.

Окреме місце серед пам'яток княжого законодавства займають церковні устави. Їх збереглося шість. Найважливіші серед них: церковний устав Володимира та церковний устав Ярослава. Вони мали велике значення перш за все для церковного судочинства.

Але найбільше значення серед правових пам'яток Київської Русі має Руська правда. Вона дійшла до нас більше ніж у трьохстах списках: у складі літописів, у різних юридичних збірниках. Ці списки отримували назву або за місцем їхнього знаходження (Синодальний — в бібліотеці Синоду, Академічний — в бібліотеці Академії наук), або за прізвищем осіб, які знаходили їх (Карамзінський, Татіщевський та ін.).

Всі ці списки прийнято поділяти на три редакції. Перша редакція зв'язується з іменем Ярослава, датується між 1016 та 1054 роками і має 17 статей. Друга редакція була результатом спільної діяльності братів Ярославичів — Ізяслава, Святослава та Всеволода, датується до 1068 року і має 26 статей. Третя редакція — не молодша за 1113 рік, має авторство Володимира Мономаха і включає 121 статтю.

Деякі вчені об'єднують дві перші редакції в одну — Коротку редакцію. Третя — отримала назву Розширена редакція. Існує ще четверта, що є скороченням другої та третьої редакцій.

В Розширеній редакції на відміну від Короткої ми виділяємо устав про закупів, устав про холопів. Отже, Розширена редакція відрізняється від Короткої перш за все рівнем розвитку норм цивільного права, а також нормами, які регламентують правове становище напіввільного та невільного населення.

Цивільне право. Багато статей Руської правди стояло на охороні приватної власності на землю. За переорювання межі передбачався штраф у 12 гривен.

Досить розвинутим було в Київській Русі зобов'язувальне право. Руська правда регламентувала як зобов'язання за нанесення шкоди, так і зобов'язання із договорів.

В першому випадку передбачалось повне відшкодування вартості. Так, якщо хто-небудь зламав спис або щит, то зобов'язаний був відшкодувати вартість зіпсованої речі.

Для зобов'язань із договорів характерним було те, що невиконання зобов'язання давало потерпілому право на особу, яка його не виконала, а не на майно цієї особи. Це було пережитком родових відносин, при яких майно належало не конкретній особі, а всьому колективу (общині), і тому стягнення могло обернутись тільки на саму особу.

Але Руська правда знає вже й майнові стягнення. Так, добросовісний банкрут отримував відстрочку для погашення своїх зобов'язань, а не продавався в рабство, як то було раніше.

Договір мав назву "ряд" і укладався, як правило, усно, але в присутності адвоката.

Найбільш поширеними були договір купівлі-продажу, договір займу, договір поклажі.

Договір купівлі-продажу рухомого майна заключався в формі усної угоди про передачу речі особі, яка платить за неї. Якщо хтось продавав чужу річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її власника, а покупець пред'являв продавцю позов про відшкодування збитків.

Договір позики охоплював кредитні операції як грошима, так і натурою. Взяте поверталося з надбавкою в вигляді "присопу" (присипки) при позиці хліба і "настави" (добавки) при позиці міді. Проценти при позиці грошей (срібла) називались "резами".

Позика, як і інші цивільні угоди, заключалася публічно, в присутності свідків, виняток допускався тільки для невеличких позик до трьох гривень. Якщо борг перевищував цю суму, а свідків не було, суд не розглядав такий позов (ст. 52).

Проценти по короткострокових позиках стягувались щомісячно, розмір їх не обмежувався.

Договір поклажі заключався у вигляді неофіційної угоди (без свідків), і суперечки, які виникали у зв'язку з цим, вирішувались простою присягою. Вона грунтувалась на взаємній довірі сторін (ст. 49).

Високий рівень торгівлі в Київській Русі змусив законодавця включити в Руську правду цілий устав банкрутства. Розрізнялось три види банкрутства: у випадку нещастя, коли товар знищено в результаті стихійного лиха, аварії судна, пожежі або розбійного нападу (при цих умовах купець отримував розстрочку в платежі); коли купець проп'є або програє чужий товар (банкрут віддавався на волю кредиторів: вони могли чекати повернення боргу, дати банкруту відстрочку або продати його в холопство (ст. 54); у випадку злісного банкрутства, коли купець-боржник, який не мав кредиту, брав у гостя з іншого міста або в іноземця товар і не повертав за нього гроші (банкрут продавався разом з усім його майном (ст. 55)).

Руське право знало і договір особистого найму. При цьому наймитів, як правило, перетворювали в залежних людей.

Спадкове право. Руська правда розрізняє два види спадкування: за заповітом і за законом. Якщо померлий не залишив заповіту, в силу вступало спадкування за законом.

До повноліття синів спадковим майном розпоряджалася дружина померлого. Якщо вона в другий раз виходила заміж, то призначався опікун із числа близьких родичів опікуваних. Винагородою для опікуна було те, що він користувався доходами з маєтку опікуваних. Батьківський двір не ділився і переходив до молодшого сина (ст. 99—100).

Дружина померлого отримувала в своє розпорядження частину майна "на прожиток" (ст. 93), а сестру брати повинні були видати заміж, виділивши їй придане (ст. 95).

У більшості народів світу при переході від первіснообщинного ладу до цивілізації існував звичай, у відповідності з яким спадкувати могли тільки сини. В Київській Русі община теж була зацікавлена в тому, щоб її багатства не йшли на сторону, щоб у випадках, коли дівчина виходила заміж за хлопця з іншого села, успадковане нею майно не переходило до цієї общини. Ось чому Руська правда підкреслювала, що ні мати, ні дочки не можуть претендувати на спадщину (ст. 93, 95).

Із цього загального права спадкування Руська правда робила виняток для бояр та дружинників, які при відсутності синів могли передавати спадщину дочкам (ст. 91). Це робилося для того, щоб маєтки завжди залишались за родовитими сім'ями.

Кримінальне право. Багато понять, які регулювали відносини людей при родоплемінному ладі, були перенесені в цивілізоване суспільство. Це перш за все відноситься до поняття "злочин", котрий трактувався як образа, що наносила певні матеріальні та моральні збитки. З часом поняття злочину стало більш ємним, і вже в Руській правді під злочином розуміється не тільки образа, а й всяке порушення закону. Суб'єктами злочину могли бути тільки вільні люди. Вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути вигнані з общини, продані в холопство.

З самого початку кримінальне право оформлюється як право-привілея. Життя, честь і майно бояр та дружинників захищались більш суворими покараннями, ніж життя, честь і майно простої вільної людини. Холопи ж взагалі не захищались законом.

Руська правда ставила питання і про суб'єктивну сторону злочину: намір та необережність. Так, якщо вбивство було здійснене внаслідок сварки або "в пиру", то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною (ст. 6). Якщо ж злочинець був професіональним грабіжником ("став на розбій") і вбив кого-небудь, то община не тільки не допомагала йому в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми "на потік та пограбування" (ст. 7). Вбивство жінки каралось тими ж покараннями, що і вбивство чоловіка.

Руська правда знала наступні види злочинів.

— державні злочини, до яких відносились повстання проти князя, пе-ревіт — перехід на бік ворога;

— злочини проти особи, до яких відносились вбивство, тілесні пошкодження, побої;

— майнові злочини, якими вважались: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.

Види покарань. У Київській Русі існували такі види покарань: потік та пограбування, віра, продаж.

Крім того, відшкодування нанесеної шкоди здійснювалось за допомогою штрафів, які називались: головництво, урок, повернення крадених речей.

Потік та пограбування було вищою мірою покарання за Руською правдою. Його сутність полягала у вигнанні злочинця та його сім'ї з общини і конфіскації його майна на користь общини.

З часом під потоком та пограбуванням стали розуміти фізичну розправу і конфіскацію майна.

Віра являлась грошовим стягненням, яке йшло на користь князя. Найбільш поширений розмір віри — 40 гривень. Це був дуже великий штраф. За цю суму можна було купити 20 корів або 200 баранів. Рядовий общинник, який присуджувався до уплати віри, потрапляв у тяжке становище. Виходом для таких людей був інститут дикої віри — штраф, який платила община сама або разом з правопорушником.

Під продажем розумівся штраф, який також ішов князю і стягувався в двох розмірах — в 12 і в 3 гривні.

Родичі вбитого отримували грошове відшкодування, яке мало назву головництво. Більшість дослідників приходять до висновку, що головниц-гво стягувалось в тому ж розмірі, що і віра.

Урок — винагорода, яку отримували потерпілі від образ. Розмір залежав від характеру образи та від майнових збитків.

Треба підкреслити, що в Руській правді була відсутня смертна кара. Проте це не значило, що на практиці її не було. По-перше, в Київській Русі досить довго існувала кровна помста. Дуже цікава стаття, яка дозволяла вбити злодія в тому разі, коли його захоплено вночі, на місці злочину або в разі опору з його боку. Якщо ж злодія вбито зв'язаним або за межами двору, де він здійснить крадіжку, — вбивця підлягав покаранню.

При Володимирі І віра була замінена смертною карою, але ненадовго, оскільки це негативно відбилося на прибутках князя.