Особливості функціонування фінансової системи Японії

Японія — країна з конституційною монархією. Особливос­тями фінансового устрою Японії є вертикальна інтеграція фірм, їх групування, що пронизують усю систему ділових від­носин у країні. Розрізняються два рівні або типи утворення економічних групувань: 1) ґрунтується на взаємодії капіталу та особистої унії; 2) визначає наявність груп, які є об'єднанням великих компаній із малими та середніми, що базуються на зв'язках різних видів, основними з яких виступають виробни­чі, зумовлені головними підприємствами.

Особливість фінансової моделі Японії полягає в єдності дер­жавного апарату і великого капіталу в розв'язанні загальних проблем. Основні цілі та завдання загальнонаціональних пла­нів фінансового розвитку конкретно втілюються в змісті внут-рішньокорпоративних планів, що мають директивний харак­тер. За рахунок цього утворюється складна, взаємозв'язана система фінансового планування.

У розвитку Японії виявляється чітка тенденція формуван­ня моделі самоврядування без поєднання її з акціонерною влас­ністю. Юридичні особи купують акції з метою забезпечення стабільності зв'язків із тими чи іншими фірмами. Діяльність системи взаємного утримання акцій сприяє тому, що компанії майже не піддаються впливу коливань на фондовій біржі та зовнішній скупці акцій. Встановлення довготермінових зв'яз­ків між банками та компаніями забезпечується не тільки шля­хом взаємного володіння акціями, а й за допомогою кредиту­вання.

Серед державних фінансових організацій є: Центральний банк Японії та Японський банк розвитку, 11 суспільних фінан­сових організацій, а також система поштових установ.

Вищим органом державної влади та єдиним законодавчим органом Японії є Парламент, що складається з двох палат: Палата представників (512 депутатів) і Палата радників

 

(252 депутати). Виконавча влада здійснює, крім традиційного, фінансування країни через поточний бюджет, дохідна частина якого формується за рахунок податків. Ця система називаєть­ся державною інвестиційною програмою і використовується для розвитку пріоритетних, з погляду держави, виробництв та об'єктів. Отже, фактично уряд Японії має реальний важіль здійснення структурної та промислової політики.

Крім джерел надходження коштів, Програма державних позик та інвестицій відрізняється від загальнодержавного бю­джетного фінансування ще й тим, що її кошти виділяються на умовах зворотності, терміновості та платності. Капіталовкла­дення і позики, отримані компаніями в рамках цієї Програми, підлягають повному поверненню з нарахуванням відсотків, які на сьогодні встановлюються в основному на рівні приват­них кредитних установ.

Програму розробляє уряд одночасно з підготовкою проекту "звичайного" поточного бюджету, але окремо від нього. Японсь­кий інвестиційний бюджет також щороку затверджується в парламенті. Фінансовими джерелами Програми державних по­зик та інвестицій є:

1) система заощаджень громадян;

2) система страхування життя;

3) пенсійні фонди;

4) спеціальний рахунок промислового інвестування;

5) гарантовані урядом зобов'язання в позики.

Нині за допомогою програми державних позик та інвести­цій оперуються капітали, що досягають 10 % вартості ВВП. Це майже відповідає сумі, що становить 2/3 загальних витрат бюджету.

Доходи і витрати бюджету групуються на розділи, статті і параграфи. Доходи підрозділяються на 7 підрозділів, 11 статей і 43 параграфи, витрати — на 13 розділів, 41 статтю і 242 па­раграфи.

Дохідна частина Японії складається з податкових і непо­даткових надходжень. Серед податкових надходжень майже 40 % становить прибутковий податок фізичних осіб, близько ЗО % — податок на прибуток юридичних осіб (на прибуток компаній) і також ЗО % — непрямі податки (стягнуті з прода­жу алкогольних напоїв, сигарет, предметів розкоші). Порівня-

на з іншими країнами частка неподаткових надходжень в Японії досить висока. До них належать доходи від орендної плати, продажу, штрафи, доходи від лотереї, позики.

Реалізація державного бюджету здійснюється в таких ос­новних формах: прямі виплати (в основному на утримання ад­міністративного апарату), витрати коштів на спеціальних ра­хунках (пенсійне забезпечення, соціальне страхування, гро­мадські роботи, оборона) і фінансова допомога місцевим ад­міністраціям.

Величезну частину витрат державного боргу становлять со­ціальні витрати, серед них — пенсії щодо старості й інвалідно­сті. Це пов'язано з тим, що чисельність цієї категорії у зв'язку з підвищенням тривалості життя постійно збільшується.

Пенсійна система Японії досить складна та багаторівнева. Коштами державного бюджету забезпечується 1/3 виплат ба­зової пенсії, інше виплачується за рахунок різних пенсійних фондів.

За рахунок бюджету фінансується так звана суспільна до­помога, яку отримують ті, хто сам не може забезпечити міні­мальний рівень життя. Вона надається на основі Закону "Про гарантії прожиткового мінімуму" і виплачується на: повсяк­денні потреби, освіту, житло, медичне обслуговування, мате­ринство, у зв'язку з безробіттям, похоронами.

Особлива увага в державному бюджеті Японії приділяється освіті й науці, що пояснюється тим, що в цій країні наука є го­ловним структурним фактором економічного розвитку. При­ріст ВВП за рахунок наукових досягнень забезпечується на 75—80 %. Серед витрат на науку 13 % становлять асигнуван­ня на соціальні науки, а 87 — на природні та технічні.

За рахунок державного боргу фінансуються дорожнє будів­ництво, роботи з розвитку авіаційного і залізничного транс­порту, систему зв'язку, витрати з ліквідації наслідків стихій­них лих.

Стосовно військових витрат, то їх рівень в Японії, порівня­но з іншими країнами з розвинутою економікою, досить низь­кий, вони не перевищують 1 % ВВП.

Фінансовий рік у цій країні починається 1 квітня і закінчу­ється 31 березня наступного року. Підготовку проекту бюдже­ту здійснює Міністерство фінансів і його департамент. Інші

міністерства і відомства готують пропозиції щодо обсягу та структури своїх бюджетів, а також з деяких інших фінансових питань і не пізніше 31 серпня направляють відповідні доку­менти в бюджетний департамент Міністерства фінансів.

Бюджетний департамент Міністерства фінансів — з вере­сня до грудня розглядає матеріали, що надійшли, порівнює питання з передбачуваними доходами та на їх основі розробляє проект бюджету. З метою узгодження проект направляють в Управління економічного планування, а потім на розгляд Ка­бінету Міністрів.

Після схвалення Кабінетом Міністрів уряд вносить виправ­лення, у січні представляє проект бюджету на затвердження в парламент і намагається забезпечити його прийняття до почат­ку нового фінансового року. Після обговорення в бюджетній комісії парламент затверджує бюджет у вигляді закону.

За рахунок коштів місцевих органів влади в Японії фі­нансується розвиток виробничої інфраструктури, заходи, по­в'язані з ліквідацією наслідків стихійних лих. Окрім того, че­рез місцеві бюджети здійснюються витрати на підготовку робо­чої сили, виплати різноманітних допомог і пенсій. Значна час­тина бюджетних коштів витрачається на утримання місцевих органів влади, у тому числі поліції, органів суду та прокура­тури.

Місцеві бюджети в Японії зводяться без дефіциту. Крім за­гального балансу року, враховується реальний баланс, що роз­раховується шляхом виключення з балансу залишку фінансо­вих ресурсів попереднього року.

З метою перерозподілу фінансових ресурсів для вирівню­вання фінансового потенціалу префектур у Японії створено спеціальну установу — Фонд фінансового вирівнювання. Він формується у складі бюджету центрального уряду. Для визна­чення територій, які мають право на одержання коштів з фон­ду вирівнювання, розраховуються бюджети стандартних тери­торій. Бюджетна діяльність місцевих органів поділяється на такі категорії: охорона громадського порядку, громадські ро­боти, освіта, соціальне забезпечення, сприяння ринку зайня­тості та розвитку промисловості й економіки. Для кожної ка­тегорії встановлюється одиниця виміру витрат і загальні ви­трати. Сума витрат за всіма категоріями діяльності є показником базових фінансових потреб. Базові фінансові потреби ко­регуються на коефіцієнти модифікації з метою визначення ба-аових фінансових потреб реальних територіальних органів

Ішади.

Фонд вирівнювання формується шляхом таких відраху­вань:

— 32 % надходжень особистого прибуткового податку, по­датку на прибуток корпорацій і акцизу від алкоголю;

— 24 % надходжень податку на товари і послуги;

— 5 % надходжень від акцизу на тютюнові вироби;

— 19 % від інших надходжень.

На сьогодні японська економіка перебуває в складному ста­новищі: обсяг промисловості знизився до найнижчого рівня за 15 років (зменшився на 0,25%), ВВП скоротився на 0,8%; чисельність безробітних у країні на 1 січня 2007 р. становила 3,8 млн осіб, що є абсолютним рекордом; обсяг довготермінової державної заборгованості становить 114% від розміру ВВП. Подібні показники значно перевищують допустимі нормативи для країн, які хочуть приєднатися до системи єдиної європей­ської валюти.

18.3. Основні положення структури фінансової системи Великої Британії, Німеччини та Франції

Повна офіційна назва унітарної країни Великої Британії — Об'єднане Королівство Великобританії та Північної Ірлан­дії. До складу цього Королівства входять: Англія, Шотландія, Уельс і Північна Ірландія.

Державний бюджет Великої Британії складається з двох частин: Консолідований фонд, в якому відбуваються передба­чені видатки та доходи, та Національний фонд позик, за допо­могою якого здійснюються капітальні витрати.

Перевищення доходів над видатками Консолідованого фон­ду включаються до частини Національного фонду позик. І нав-

 

 

паки, дефіцит Консолідованого фонду покривається за раху­нок Національного фонду позик.

Основну структуру доходів та витрат державного бюджету Великої Британії подано в табл. 18.2.

Таблиця 18.2. Структура податкових доходів та витрат державно­го бюджету Великої Британії, %

Доходи		Видатки
Прибутковий пода­ток	25—30	Військові асигну­вання
Податок на прибу­ток корпорацій		Витрати на втру­чання в економіку
Податок на реєс­трацію автомобілів		Допомога місцевим органам влади
пдв		Витрати на соціаль­ні цілі
Податок на соці­альне страхування		На утримання дер­жавного апарату
Неподаткові над­ходження в держав­них підприємствах		Внески в бюджети європейських країн
Інші доходи	4—6	Інші витрати

Бюджетний рік у Великій Британії починається з 1 квітня і завершується 31 березня наступного року.

Особливості бюджетного процесу полягають у тому, що Парламент країни щороку приймає "фінансовий закон", в яко­му фіксуються зміни та внески в систему бюджетних законів. Вирішальну роль у бюджетному процесі Великої Британії ві­діграє Казначейство, яке відповідає за законодавчу базу; за від­носини з фінансовими інститутами з метою забезпечення до­тримання нормативних вимог Казначейства відповідає Управ­ління з фінансового регулювання і нагляду.

Фінансово-бюджетна політика цієї країни ґрунтується на двох основних економічних правилах: 1) "золоте правило" — уряд країни робить позики з метою інвестування цих коштів у певний сектор економіки; 2) "правило стабільного інвестуван-

ня" — відношення суми внутрішнього державного боргу до ВВП протягом економічного циклу має утримуватися на ста­більному і розумному рівні.

Система оподаткування Великої Британії передбачає систе­му регламентування пільг для малозабезпечених верств насе­лення — 10 % податок на прибуток, а також кредит для опо­даткування прибутку найбільш низькооплачуваних категорій працівників. Такий процес сприяє зростанню довгостроковому оподаткуванню, оскільки в 1998 р. остаточно скасовано аван­совий податок на корпорації.

Щодо розподілу функцій фінансового посередництва для британських фінансових інституцій характерна досить чітка спеціалізація — депозитно-позикова — за небанківськими інс­титуціями (численними й різноманітними страховими ком­паніями, пенсійними й інвестиційними фондами тощо).

За рівнем економічного розвитку, величиною економічного потенціалу, часткою у світовому виробництві, ступенем участі в міжнародному поділі праці й інших важливих критеріях Фе­деративна Республіка Німеччини належить до найбільш висо­ко розвинутих держав світу, входить до "Великої сімки". За загальним обсягом ВВП і величиною промислового виробниц­тва ФРН займає четверте місце в світі, за середнім показником ВВП на душу населення Німеччина належить до першої десят­ки світу.

Головні фінансові управління і податкові інспекції — струк­турні підрозділи Міністерства фінансів, одночасно вони діють як представники федерації. Головне фінансове управління (ГФУ) або Верховна фінансова дирекція існує тільки на рівні земель і керує підвідомчими податковими інспекціями.

Конституція ФРН визначає рівноцінними потреби федера­ції, земель і громад у коштах і передбачає перерахування май­же однакової частини податкових надходжень у дохідну части­ну бюджетів різних рівнів. Усі податки поділяються на: власні (закріплені, що надходять повністю у відповідний бюджет) і загальні (що надходять за нормативами між бюджетами). Ос­нови податкової системи законодавче закріплені на федераль­ному рівні, а керівництво територіального устрою ФРН — "зе­мель" не може змінювати ставки та механізм основних подат­ків. Збір податків розподілений між федеральними і земельни-

 

ми фінансовими відомствами. Забезпечення економічної рів­ності перешкоджає самостійності й незалежності, до яких прагнули землі, будучи суб'єктами федеральної держави. Це створює певну загрозу зрівняльності, що викликало невдово­лення фінансове сильних земель, яке особливо виявилося піс­ля об'єднання Німеччини в 1990-ті роки.

У ФРН розрізняють 40 податків, загальними серед яких є:

— прибутковий;

— податок на корпорації;

— податок з обороту.

До федеральних податків належать:

— доходи від фінансових монополій;

— митні збори;

— податок із вантажного автотранспорту;

— разовий податок на майно;

— податок на користь Європейського Союзу. Податкова система земель охоплює майже 25 податків,

серед яких вирізняють: податки на майно, спадщину, під час придбання земельної ділянки, на автомобілі, пиво, проведення лотереї, інших перегонів та утримання гральних будинків та податок на пожежну оборону. Ці податки становлять приблиз­но 85 % усіх податкових надходжень земель. Велику частку займають платежі з соціального страхування, до яких нале­жать внески на медичне і пенсійне страхування та страхування у зв'язку із безробіттям. Громади одержують промисловий, по­земельний податки і місцеві податки (на собак, охорону і рибо­ловлю, на додаткове житло).

З метою акумуляції ресурсів на потреби горизонтального і вертикального вирівнювання створено Федеральний фонд фі­нансового вирівнювання, що формується шляхом відрахувань частини податку на додану вартість (основна ставка — 15%, пільгова ставка — 7).

Розподіл ПДВ починається з вертикального фінансового вирівнювання, тобто податкові надходження розподіляються між федераціями, землями частково і між громадами на основі договору федерального уряду. Наступний етап розподілу ПДВ пов'язаний із горизонтальним вирівнюванням фінансового по­тенціалу різних земель. 75 % надходжень цього податку роз­поділяють між бюджетами земель пропорційно чисельності

населення і відповідно до економічної та демографічної ситуа­цій. 25 % податку спрямовано до Фонду фінансового вирівню­вання земель, за рахунок якого економічно слабкі землі одер­жують додаткові субсидії.

Контроль фінансового ринку над виробничим сектором Ні­меччини здійснюють універсальні банки, котрі мають безпосе­редній доступ до внутрішньої інформації фірми як великі ак­ціонерні промислові фірми. Вони, крім того, використовують голосування за дорученням своїх дрібних вкладників, а також посилають представників у наглядові ради промислових ком­паній.

Франція — одна з провідних західних держав Європи, вона займає сьоме місце серед усіх країн світу — 4,7 % ВВП із 1 % населення земної кулі.

Бюджетна система Франції багатоланкова, але відрізняєть­ся високим ступенем централізації. Складова бюджетної сис­теми акумулює майже 80 % усіх доходів і витрат фінансової системи і включає центральний бюджет, приєднані бюджети та спеціальні рахунки Казначейства. Ці бюджети мають дохо­ди і витрати, пов'язані з поточною діяльністю, та інвестиційні витрати й спеціальні ресурси, що виділяються на їх покриття. Спеціальні рахунки Казначейства — різні фонди соціально-культурного характеру і торговельні рахунки Казначейства. За допомогою бюджетної системи Франції перерозподіляється приблизно 20 % ВВП і 50 — національного доходу.

Структура податкових доходів бюджету формується таким чином: прямі податки — 36 %, непрямі податки — 59,2, непо­даткові надходження — 4,8.

Основний непрямий податок Франції — податок на додану вартість і внутрішній податок на нафтопродукти (табл. 18.3). Цей податок стосується не акцизу, а мита.

Головне податкове управління (ГПУ) Франції збирає при­близно 50 % сукупного доходу центрального і місцевих бю­джетів і забезпечує майже 80 % усіх дохідних надходжень бю­джету.

Витрати місцевих органів влади розподіляються за двома

частинами:

1) поточний (функціональний) бюджет, що фінансує близь­ко 1/3 витрат місцевих органів влади (поліцію, цивільну обо-

 

 

Таблиця 18.3. Структура доходів Загальнодержавного бюджету Франції, млрд євро

 

Дохід	2006 р.
Сума	%
Прибутковий податок із фізичних осіб	714,9	39,2
Податок на прибуток підприємства		18,9
Мито на нафтопродукти		9,1
Інші податки	126,6
Неподаткові надходження	190,7	10,4
Разом	1822,9

рону, пожежну охорону, управління), 1/3 витрат на освіту та культуру;

2) інвестиційний бюджет місцевої влади, за допомогою якого здійснюються великі капіталовкладення.

Джерела доходів поділяються на:

— внутрішні — від муніципальної власності та місцевого господарства;

— податкові — забезпечують 50 % загальної суми надхо­джень, передбачених бюджетом;

— зовнішні — дотації та кредити.

З метою вирівнювання доходів від різниці в отриманих по­датках використовується глобальна (єдина) дотація функціо­нування, тобто спеціальний фонд трансфертів для органів міс­цевого самоврядування, кошти з якого надаються комунам і департаментам Франції.

Головна особливість кредитної системи Франції полягає у швидкому розвитку після Другої світової війни державного сектору у банківський системі. Цей процес відбувається шля­хом націоналізації приватних банків, створення державних і напівдержавних установ, державного регулювання банківсь­кої справи.

18.4. Основи функціонування фінансової системи Скандинавських країн

До Скандинавських країн належать п'ять країн, розташо­ваних на території Скандинавського півострова в північній частині Європи: Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія й Іслан­дія, їх об'єднують економічні, соціальні, політичні і багато по­заекономічних факторів, також історичні й національно-куль­турні особливості певного регіону.

На країни Північної Європи припадає всього 1 % населен­ня, 3 % ВВП і промислової продукції розвинутих країн. Однак, за показниками ВВП і промислового виробництва на душу на­селення, Скандинавські країни входять до складу перших 15 найвисокорозвинутіших країн світу, і перебувають на одному з перших місць за запропонованою "Програмою розвитку ООН" за показником "Індекс людського розвитку", що охоплює: ос­віту, рівень доходів, грамотність дорослого населення.

Державне регулювання у країнах північної Європи розріз­няється за державною власністю та державним сектором.

Значну частку державної власності має Фінляндія, Швеція та Норвегія, де державні компанії є досить потужними й ак­тивно використовуються в окремих галузях економіки.

Частка державного сектору значна в усіх Скандинавських країнах, оскільки це показник активної участі держави у всіх економічних і соціальних процесах розвитку країни.

За часткою державних витрат у ВВП Швеція, Данія та Фін­ляндія займають перші три місця серед розвинутих країн (на 2006 р. такий показник становив 65, 60 і 55 %). Істотна части­на державних витрат — переведення державних фінансових коштів, отриманих державним бюджетом від податків та ін­ших надходжень, безпосередньо різним групам населення у вигляді допомоги і субсидій.

Рівень оподаткування у Скандинавських країнах є один із найвищих серед промислове розвинутих країн. Наприклад,

 

 

частка податків у ВВП Швеції на кінець 2006 р. становила при­близно 58 % (максимальний показник серед цих країн).

Частка державного споживання у Скандинавських країнах також має високий показник: Швеція — 28 %, Данія — 26, Фінляндія та Норвегія — 22. До сфери державного споживан­ня належить освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, підтримка суспільного порядку, оборона та ін.

Майже кожна третя людина, що є громадянином Сканди­навських країн, належить до числа державних робітників та службовців (їх частка у Швеції — 32 %, Норвегії та Данії — ЗО, Фінляндії 28).

Причина потужного державного сектору і чіткої соціальної спрямованості державної політики в Скандинавських країнах полягає у тому, що ці країни використовують післявоєнні ре­форми "державами загального добробуту". Сутність реформи передбачає досягнення стабільного економічного зростання з низькими темпами інфляції та "повної зайнятості" на базі розвитку змішаної економіки та постійне вирівнювання до­ходів різних соціальних груп суспільства.

Цей процес відбувається за допомогою певних заходів дер­жавної політики, а саме: податкових (високий рівень як кор­поративного, так й особистого оподаткування); трансферний (розвинута система різноманітних допомог і дотацій різним ка­тегоріям громадян).

Швеція за рівнем ВВП на душу населення займає десяте місце у світі і третє серед країн Північної Європи. Термін "швед­ська модель" виник наприкінці 60-х років і використовується й нині. Це пояснюється тим, що головною метою державного регулювання є повна зайнятість і вирівнювання доходів насе­лення, а також високий вплив соціального страхування.

Досвід розвитку Швеції свідчить, що "розбухання" частки ВВП, який перерозподіляється через бюджет, призводить до придушення стимулів економічної активності, депресивної економіки, що, у свою чергу, змусило уряд країни здійснювати реформи, спрямовані на велику лібералізацію економіки.

Як і в інших країнах, у Швеції доходи бюджету формують­ся за рахунок податків. На сьогодні за рахунок ПДВ і податків на споживання забезпечується 2/3 усіх податкових доходів

бюджету, ще 20 % дають прямі податки, а інше — внески із соціального страхування.

Швеція має два рівня місцевої влади: країна складається із 23 ленів (губерній) і 288 комун (низових адміністративно-тери­торіальних одиниць). Цій країні властива конфедеративна бю­джетна система. На федеральному рівні в основному реалізу­ються міжнародні функції, що відповідно корегують її подат­кову базу й акумулюють надходження за рахунок акцизів і митних зборів. Основні податки перебувають у компетенції кантонів. Особливість Швеції полягає в тому, що рішення про введення якого-небудь податку або нових ставок з кантонів приймається шляхом референдуму, що обмежує можливості кантональної влади стосовно самостійного коректування по­даткової системи.

З метою залучення нових інвестицій розроблено певну сис­тему пільг і стимулювання шляхом зменшення податкових ставок. Також податкові пільги використовуються для підпри­ємств, на яких виготовляють продукцію на експорт.

На рівні центрального уряду стягуються прибуткові подат­ки з підприємств і громадян, ПДВ та акциз. Місцеві органи влади одержують прибуткові податки з громадян та інші по­датки.

Структуру державних витрат Швеції подано у табл. 18.4.

Таблиця 18.4. Структура державних витрат Швеції

Статті витрат	1986 р.	1996р.	2006 р.
Загальна сума витрат, %	100 _
Капітальні вкладення	7,0	5,1	6,0
Поточні витрати У тому числі:	93,0	93,9	94,0
— військові	4,9	4,2	3,8
— державний апарат і поліція	5,9	5,9	5,7
— відсотки і виплати за державним боргом	4,9	11,2	12,5
— освіта	9,2	8,9	8,8
— охорона здоров'я	11,2	11,3	11,1
— інші соціальні послуги	10,2	10,9	10,7
— грошові виплати населенню	26,2	27,6	30,4

 

Тема 19

ФІНАНСИ ЄВРОПЕЙСЬКОЮ СОЮЗУ

19.1. Структура бюджету та принципи } організації оподаткування в державах Європейського Союзу

Європейський Союз (ЄС) на сьогодні є одним із провідних економічних центрів сучасного світу, що здійснюють вплив на розвиток економічних відносин як на регіональному, так і гло­бальному рівнях.

Європейський Союз — це злиття господарств окремих країн у єдиний відтворювальний механізм, тобто формування єдино­го міждержавного управління. Результатом такого процесу є ринок, на якому витрати виробництва нижчі порівняно з на­ціональними ринками інтегрованих країн.

Процес поступової передачі функцій національної держави в галузі регулювання економіки на наднаціональний рівень, що активно розвивається в Європі, — об'єктивне відображення реалії феномену транснаціоналізації високорозвиненої еконо­міки відносно малих у своїй більшості європейських країн. Не випадково економічна інтеграція перемістилася саме на євро­пейський континент.

З 1980 р. Європейський Союз розпоряджається власними коштами незалежно від бюджетів країн, що входять до його складу. Цей факт надає адміністративним органам ЄС великий ступінь незалежності. На сьогодні бюджет ЄС становить понад 100 млрд євро.

Доходи бюджету Європейського Союзу складаються із: ввіз­них мит, що компенсують різницю в цінах на сільськогоспо­дарські продукти в країні імпортері та на зовнішньому ринку, мит за загальним митним тарифом, окрім мита Європейського об'єднання вугілля і сталі, певної частини відрахувань від по­датку на додану вартість та інші кошти.

Видаткову частину бюджету Європейського Союзу ста­новлять такі витрати:

1) субсидії й інші витрати за сільським господарством (май­же 73%);

2) субсидії на впровадження в життя регіональної політи­ки, тобто на надання фінансової підтримки менш розвинутим регіонам (5,8 %);

3) витрати із субсидування наукових досліджень і дослід­но-конструкторських розробок, фінансовані кошти, що виділя­ються на енергетику, промисловість і транспорт (2,6 %);

4) економічна допомога країнам, що розвиваються (3,8 %);

5) адміністративні витрати (4,7 %);

6) інші витрати (8,5 %).

Для податкової політики Європейського Союзу характерні такі особливості:

1) зниження податкових ставок із одночасним зменшення податкових пільг з метою стимулювання економіки та забезпе­чення ефективного розподілу ресурсів;

2) зменшення прогресивності й перехід до пропорційного оподаткування доходів;

3) підвищення згідно з концепцією нейтральності ролі не­прямих податків;

4) регулювання зовнішніх ефектів, наприклад, стимулю­вання споживання екологічно чистих видів палива;

5) стимулювання окремих пріоритетних секторів економі­ки, зокрема, малого бізнесу, внутрішньофірмових досліджень і розробок;

6) створення пільгових ощадних схем.

Найгострішою проблемою для Європейських країн є висо­кий рівень безробіття, зумовлений, відповідно до поширеної думки, надмірним податковим тягарем. У Європі в середньому податки становлять майже 40 % ВВП, а рівень безробіття дося­гає 10 %.

Прийняті або запропоновані на розгляд Ради ЄС заходи сто­суються тільки принципів системи оподаткування і податко­вої бази, відсоткова ставка як гнучкій елемент залишається в підпорядкуванні національної влади. Зусилля органів ЄС зосе­редилися на двох головних напрямах: 1) гармонізації ставок ПДВ і впровадження акцизних зборів; 2) уніфікації податків на доходи від цінних паперів і депозитів у банківських устано­вах.

У більшості Європейських країн максимальні надходжен­ня у бюджет забезпечують особисті прибуткові податки, при цьому в Данії за рахунок цього податку формується більше всіх податкових надходжень.

Податки на прибутки корпорацій становлять значно мен­шу частку державних доходів, особисті прибуткові податки. Європейські країни поділяють на три групи залежно від дію­чих у них систем оподаткування прибутку, що розрізняються за способом оподаткування частки, що розподіляється, і част­ки, яка не розподіляється:

1) у Нідерландах, Швеції, Швейцарії, Люксембурзі й Іспа­нії діє класична система, згідно з якою частина прибутку, що розподіляється, і частина прибутку, котра не розподіляється, оподатковуються за єдиною ставкою, що призводить до подвій­ного оподаткування доходу (ця система також діє в США, Авс­тралії та Новій Зеландії);

2) у Великій Британії, Франції, Бельгії, Данії, Ірландії й Італії застосовується так звана система умовного нарахування, у процесі якої до всього прибутку застосовується єдина ставка податку, але під час виплати дивідендів, сплачена компанією частка податку акціонерам, компенсується;

3) в Австрії, Фінляндії, Греції та Норвегії зазначені вище частини прибутку оподатковуються за різними ставками.

ФРН складно віднести до якої-небудь групи, оскільки тут застосовується комбінована система: ставки податку на части­ни прибутку різні, але при цьому акціонери одержують ком­пенсацію під час розподілу дивідендів.

Частка надходжень від внесків на соціальне страхування істотно відрізняється за країнами. Вони є основним джерелом доходів у Франції, ФНР, Іспанії й Австрії, а в Данії й Ісландії,

навпаки, займають незначне місце, їхня низька частка в Данії компенсується за допомогою надходжень від податків на дохо­ди, а в Ісландії відшкодовується споживчими податками.

Значну частину державних доходів у всіх країнах форму­ють непрямі податки — ПДВ і акциз. Цей вид податків перева­жає в Ісландії, Ірландії та Португалії. Велику роль відіграє по­даток на додану вартість, що діє у всіх країнах ЄС, він е ха­рактерною ознакою європейських податкових систем.

Із кінця 80-х років в Європейському Союзі ПДВ нарахо­вується за єдиною системою, хоча зберігається значна дифе­ренціація за кількістю і рівнями ставок. Значно більша роз­біжність в акцизах, особливо на вино й алкогольні напої. Усе це зумовлює значні відхилення у цінах на той самий товар у різних країнах, зловживання й обмеження конкуренції. З огля­ду на це, Європейська комісія запропонувала заходи з метою зближення ставок ПДВ і акцизів країн-учасниць у рамках про­грами створення єдиного режиму. Базовий рівень ПДВ визна­чено у межах 14—12 %, пільгові ставки встановлено на про­дукти харчування, ліки та ін.

У світовій практиці непрямі податки стягуються на підставі двох принципів: 1) принципи країн надходження; 2) принци­пи країн призначення. Поняття "експортер — імпортер" у мас­штабі ЄС замінили не митним визначенням "постачальник — замовник". Угоди з експорту-імпорту між компаніями різних країн учасниць ЄС стали в один ряд з подібними операціями на національному рівні.

На основі аналізу змін у податкових структурах індустрі­альне розвинутих країн, які відбувалися з 1989 до 1997 рр., можна зробити висновок про зростання впливу процесів гло­балізації та лібералізації на національну податкову політику. З 1989 р. практично у всіх групах країн спостерігається збли­ження податкових структур і в усіх видах податків просте­жується зменшення середнього відхилення. Результатом віль­ного переміщення капіталів і конкуренції за інвестиціями є зближення рівнів податкових ставок у всіх індустріальне роз­винутих країнах, що відображається на структурах податко­вих надходжень.

Процес гармонізації ПДВ і акцизів чітко виявляється в зменшенні середнього відхилення за непрямими податками у

ЄС з 6,2 до 5,0, що перевищує аналогічні показники в Європі

загалом.

Більше, порівняно з іншими групами країн, середнє відхи­лення на податок із прибутку корпорацій у зоні євро свідчить про потребу подальшої податкової гармонізації з метою зни­ження конкуренції між країнами.

Можна вважати, що під впливом провідних держав, у яких податкові ставки досить високі (ФРН, Франція), країни ЄС мо­жуть перейти до практики, аналогічної проведеній раніше щодо ПДВ, тобто встановлення мінімального рівня податкових ставок. Хоча це може бути додатковою перешкодою на шляху приєднання до Великої Британії, Швеції та Данії до єдиного валютного союзу.Отже, з погляду федералістичних уявлень про розвиток Європейського Союзу, можна зробити висновок, що загальна економічна модель Союзу вже склалась і функціонує на прак­тиці.

19.2. Валютна інтеграція Європейського Союзу і перспективи розвитку фінансової системи ЄС

Другим за значенням чинником в еволюції нової Європи є рух у йапрямі фінансового і валютного Союзу. Незважаючи на те, що єдиний ринок загалом дістав схвалення громадської думки та його підтримали уряди держав — членів ЄС, умови Європейської валютної системи (ЄВС) відрізняються.

Майбутнє нової Європи значною мірою залежить від про­цесів у міжнародній валютній сфері. Для єдиного ринку бажа­ним є уникнення інфляції та невизначеності, пов'язаних із ко­ливанням валютних курсів. Прихильники ЄВС сподіваються, що діяльність цього союзу зробить для валютної інтеграції на­багато більше, ніж чинна Європейська система. Згідно з ЄВС кожен учасник системи мав зафіксувати головний курс своєї валюти в екю. Екю не стала валютою торгівлі, хоча інвестиції в облігаціях екю поширилися у міжнародній практиці.

На основі головного курсу кожної валюти, вираженого в екю, розраховувалися взаємні курси валют. ЄВС є системою штучно підтримуваних валютних курсів її учасників із відхи­ленням ± 2,25 % відповідно до механізму валютних курсів (МВК). У разі спекулятивної атаки, коли ринки намагаються виштовхнути валюту на її зону в МВК, першою лінією захисту вважається інтервенція на іноземних валютних ринках — про­даж або купівля валюти з метою утримання її стабільності.