Вплив державних боргів на фінансову безпеку

Боргова безпека — рівень внутрішньої та зовнішньої забор­гованостей з урахуванням вартості її обслуговування й ефек­тивності використання внутрішніх і зовнішніх запозичень й оптимального співвідношення між ними, достатній для задо­волення нагальних соціально-економічних потреб, що не за­грожує втратою суверенітету та руйнуванням вітчизняної фі­нансової системи².

Основними індикаторами, що визначають боргову безпе­ку, є обсяги внутрішніх і зовнішніх боргів держави. Це величи­на непогашених у термін запозичень, що здійснює держава на внутрішніх і зовнішніх ринках.

Рівень боргової безпеки держави для внутрішнього і зов­нішнього боргів визначається відношенням внутрішнього або зовнішнього боргу до обсягу валового внутрішнього продукту. Згідно із Законом України "Про структуру державного внут-

¹ Сухоруков А.І., Ладюк ОД. Фінансова безпека держави: Навч. посіб. — К.: Центр навч. літ., 2007. — 192 с.

² Барановський О.І. Фінансова безпека. — К.: Фенікс, 1999. — 338 с.

 

 

рішнього боргу України" Верховна Рада України затверджує структуру і граничний розмір державного боргу країни.

Внутрішнє позичання здійснюється в Україні переважно через облігації внутрішньої державної позики (ОВДП). Ринок ОВДП не визначається своєю інтенсивністю, що потребує вті­лення довгострокової програми розвитку ринку ОВДП та від­новлення довіри до них. Внутрішній борг стосовно ВВП на 31 грудня 2005 р. становив 4,5 % ¹.

Зовнішні борги мають як негативний, так і позитивний вплив на фінансову безпеку держави. З погляду негативного впливу неотримання, або несвоєчасного одержання, або отри­мання в менших розмірах фінансової допомоги призводить до невиконання низки бюджетних програм, погіршення стану платіжного балансу, і як наслідок, загрожує як бюджетній, так загалом і фінансовій безпеці держави. У свою чергу, над­мірні щодо узагальнювальних об'ємних економічних показни­ків розміри зовнішнього боргу та кошти на його обслуговуван­ня потенційно загрожують фінансовій безпеці держави. З по­зитивної позиції у зв'язку з браком коштів міжнародна фінан­сова допомога сприятиме вирішенню нагальних потреб держа­ви, що поліпшить стан її фінансової безпеки.

Аналіз безпеки держави у сфері зовнішньої заборгованості здійснюється шляхом експертного оцінювання, а саме порівню­ються боргові індикатори конкретної держави з їхніми гранич­ними значеннями, що використовуються у світовій практиці. Безпечним вважається зовнішній державний борг, що не пере­вищує 60 % ВВП. В Україні він становив на 31 грудня 2005 р. — 14,9 % ВВП. Хоча у відсотковому співвідношенні до ВВП величина боргу є "помірною", все-таки навантаження його на бюджет України залишається дуже високим. Є передумови, що у процесі обчислення державного боргу український уряд, на відміну від урядів економічно розвинутих країн, відносить до державного боргу не всі державні боргові зобов'язання.

У справі залучення та використання коштів, що збільшу­ють державний борг, виникає багато проблем, зокрема:

— брак спеціального правового акта, що визначав би поря­док утворення і погашення державного боргу. Розгляд проекту

Закону України "Про державний борг" у парламенті триває з 1999 р., а його розробка й донині не завершена;

— інституціональна неспроможність низки державних структур ефективно працювати з міжнародними фінансовими організаціями;

— питання щодо повноти обліку державного боргу та роз­криття інформації про нього. Уряд України не здійснює на­лежного обліку умовного боргу та не оцінює його вплив на дер­жавні фінанси;

— відсутність досвіду, низький рівень відповідальності та виконавської дисципліни з боку української сторони;

— недоліки у підготовці конкретних проектів, у тому числі в частині формування складу учасників переговорного проце­су, узгодження офіційної позиції, її обґрунтування детальни­ми розрахунками й оцінками наслідків.

Важливим показником платоспроможності держави є здат­ність виконання боргових зобов'язань. Тому дотримання фі­нансової безпеки залежить від стану обслуговування та пога­шення зовнішнього боргу.

Погашення зовнішнього боргу на сьогодні здійснюється за допомогою спеціально створеного структурного підрозділу Мі­ністерства фінансів України — Головного управління обслуго­вування зовнішнього боргу України.

Значне використання запозичень протягом двох — трьох ро­ків створює фінансову піраміду, що зумовлює фінансовий крах усієї системи. Взагалі, про наростаючу кризу зовнішнього бор­гу будь-якої держави свідчить збільшення його співвідношен­ня з ВВП, обсягом експорту, співвідношення імпорту до чистих золотовалютних резервів. У світовій практиці вважається при­йнятним, якщо зростання державного боргу за рік не переви­щує річного обсягу державних капіталовкладень. Для країн, які увійшли до "зони євро" річний дефіцит бюджету не має пе­ревищувати 3 % ВВП, що загалом відповідає частці державних капіталовкладень у ВВП¹.

Загрозою, пов'язаною зі збільшенням державних боргів, є те, що від реальної економіки відволікаються значні кошти,

 

 

що спрямовуються на обслуговування і погашення цих боргів. Якщо загальний обсяг зовнішнього державного боргу вищий ніж загальноприйняті межі, це призводить до зменшення тем­пів економічного зростання, зростання бюджетного дефіциту, підвищення рівня інфляції, офіційного валютного курсу і, як наслідок, до падіння фінансової безпеки, втрати фінансової не­залежності. Надмірне збільшення боргів держави спонукає до реструктуризації, що викликає недовіру до неї з боку інших держав і міжнародних фінансових інститутів.

До заходів підвищення боргової безпеки належать такі дії:

— удосконалення законодавчого забезпечення формування внутрішньої та зовнішньої заборгованості;

— узгодженість зі стратегією економічного розвитку, про­гнозом ВВП, платіжного балансу, резервів НБУ;

— поліпшення процесів формування, обліку, обслугову­вання та контролю державних запозичень;

— розробка системи індикаторів щодо стану сукупного дер­жавного боргу;

— визначення оптимального обсягу заборгованості, яка б задовольняла потреби держави та спонукала до підвищення со­ціально-економічного розвитку;

— переведення частини заборгованості у державні цінні па­пери;

— встановлення єдиних стандартів розкриття інформації про державний борг для звітування про обсяги всіх складових державного прямого та умовного боргів;

— проведення скоординованої політики співвідношення між зовнішніми і внутрішніми запозиченнями;

— розробка механізму контролю за дотриманням річного ліміту зовнішніх запозичень і граничного розміру зовнішнього державного боргу, включаючи міжнародні запозичення дер­жавними органами місцевого самоврядування;

— запровадження зваженої системи управління держав­ним боргом, за допомогою якої приймалися б рішення залежно від ситуації, що склалася у фінансовій сфері.

 

 

17.4. Грошово-кредитна політика як складова фінансової безпеки держави

На рівень фінансової безпеки держави впливає характер формування грошової маси як одного з найважливіших еле­ментів фінансової системи.

Рівень фінансової безпеки держави залежить від взаємо­зв'язку та взаємозумовленості монетарної й фіскальної полі­тик. При цьому можуть виникати ситуації, коли монетарна і фіскальна політики взаємопов'язані, або якщо між ними є чіт­ке розмежування. У першому випадку фіскальна політика змушує центральний банк країни здійснювати пряме фінансу­вання дефіциту державного бюджету, у другому — відбуваєть­ся відокремлення центрального банку від фінансування бю­джету.

Нестача безготівкової грошової маси зумовлює збільшення взаємних неплатежів, впливає на обсяги виробництва, рівень цін, зменшує фінансову безпеку. Низьке відношення грошової маси в обігу до обсягу виробленого ВВП спричинює інфляційні

очікування.

Інфляція залишається актуальною проблемою для всіх країн світу, а стимулювання інфляційних процесів — однією з цілей економічної політики урядів та монетарних органів

влади.

Інфляція — це підвищення загального рівня цін в еконо­міці, зумовлене зниженням купівельної спроможності грошей, унаслідок переповнення каналів обігу надлишковою кількістю паперових грошей, незабезпечених відповідним зростанням

товарної маси.

Інфляція може бути прихованою, наприклад, виявлятися у формі бюджетної заборгованості громадянам із заробітної пла­ти й інших соціальних виплат, неплатежів тощо.

Індикатором фінансової безпеки є рівень інфляції, який, визначається зростанням цін, що призводить до знецінення коштів населення і суб'єктів господарювання. В Україні рівень

 

інфляції (індекс споживчих цін) розраховує Державний комі­тет статистики України.

Інфляція в діапазоні від 2 до 4 % за рік вважається помір­ною (повзучою), вона сприятиме збільшенню обсягів вироб­ництва і може стати стимулом до економічного зростання. Інф­ляція від 5 до 20 % свідчить про відкриту інфляцію, коли тем­пи економічного зростання починають зменшуватися. Інфля­ція від 20 до 25 % називається галопуючою. У цей період спо­стерігається стрімке збільшення цін на товари, що втрачає контрольованість і призводить до поглиблення загальної со­ціально-економічної кризи. Галопуюча інфляція переходить у гіперінфляцію — припиняється економічне зростання, відбу­вається спад виробництва і, як наслідок, держава втрачає фі­нансову незалежність.

Рівень інфляції в Україні у 2004 р. становив 12,3 %, у 2005р.— 10,3%!.

Висока й особливо нестабільна інфляція призводить до:

— скорочення темпів зростання інвестицій у реальний сек­тор економіки;

— зниження кредитної активності, орієнтованої на тривалі терміни погашення кредитів;

— умов, коли не має змоги зменшувати рівень відсоткових ставок комерційних банків, у зв'язку з чим не лише підви­щується вартість грошових (фінансових) ресурсів, а й виника­ють додаткові витрати бюджету на обслуговування боргу;

— зниження купівельної спроможності національної ва­люти;

— збільшення валютних ризиків;

— зменшення норм заощаджень серед населення і потен­ційних масштабів коштів, що могли б залучатися банками з метою здійснення їх кредитної діяльності;

— активізації процесів доларизації.

Рівень інфляційної безпеки визначається правильністю встановлення виду інфляції й обрання типу антиінфляційної політики.

Основними напрямами антиінфляційної політики мають бути:

— оздоровлення бюджетної та банківської систем;

— підтримка пріоритетних галузей народногосподарського

комплексу;

— стимулювання науково-технічного прогресу й інвести­цій;

— розвиток ринку цінних паперів і мобілізація вільних

коштів юридичних та фізичних осіб.

Оцінюючи стан фінансової безпеки держави, слід врахову­вати групу показників соціального блоку. Зіставлення рівня та якості життя з граничними значеннями дасть змогу визначити загрози у певній сфері, розробити і вжити заходи щодо поліп­шення ефективності соціальної політики держави.

Важливим показником, за допомогою якого оцінюють рі­вень доходів переважної більшості населення в державі, є час­тка оплати праці найманих працівників у структурі ВВП за категоріями доходу. Про низький рівень доходів населення в Україні свідчить показник частки населення із середньодушо-вими витратами у місяць нижчими ніж прожитковий мінімум (табл. 17.2). Пороговим значенням цього показника, визначе­ним світовою практикою, є величина 7 %. У 2005 р. цей показ­ник для України становив 64 %, що свідчить про перевищення межі припустимого значення. Поряд з низьким рівнем сукуп­них доходів переважної більшості населення держави спосте­рігається збільшення ступеня майнової диференціації за рів­нем грошових доходів та витрат. Так, співвідношення грошо­вих витрат 20 % найбільш і 20 % найменш забезпеченого насе­лення України у 2005 р. становило 5,5 разу¹.

Розглядаючи соціальний аспект фінансової безпеки, варто враховувати і додаткові фактори, що періодично можуть вини­кати у країні (заборгованість із заробітної плати, пенсій, сти­пендій, інших соціальних виплат) викликають соціальну на­пруженість у суспільстві.

Не менш важливим показником фінансової безпеки держа­ви є стабільність і конвертованість валюти.

Валютна безпека держави — забезпеченість держави дос­татніми валютними коштами, підтримування стабільності внутрішньої та зовнішньої купівельної спроможності грошової

 

 

Таблиця 17.2. Диференціація життєвого рівня населення

 

Рік	Співвідношення витрат 20 % найбільш і 20 % найменш за­безпеченого населення, рази	Частка населення із середньо-душовими витратами у міся­ць, нижчими ніж прожитко­вий мінімум*, %
Грошові	Сукупні	Грошові	Сукупні
	6,0	4,4	87,9	80,2
	5,7	4,4	83,4	76,2
	5,5	4,6	64,0	55,3

* УIV кварталі 2000 р. 423 грн.

270,1 грн, у 2003 р. — 342 грн, у 2005 р.

одиниці, накопичення необхідного обсягу валютних резервів, виконання міжнародних зобов'язань; стан курсоутворення, направлений на розвиток вітчизняного експорту та приплив іноземних інвестицій.

Валютна безпека держави багато в чому визначається ва­лютною стратегією. Розрізняють п'ять основних варіантів ва­лютної стратегії:

1) фінансування тимчасового платіжного дисбалансу шля­хом змін у рівні резервування і грошових зобов'язань перед ін­шими країнами;

2) валютний контроль у поєднанні з фіксованим валютним курсом;

3) вільно плаваючий валютний курс;

4) постійно фіксований валютний курс, на підтримку яко­го має орієнтуватися вся внутрішня економіка;

5) регульоване плавання валют.

У процесі формування довгострокової валютної стратегії потрібно враховувати паритет купівельної спроможності, який є співвідношенням між двома валютами, що врівноважує їх купівельну спроможність щодо визначеної сукупності товарів і послуг.

На рівень валютної безпеки держави впливає режим кур­соутворення, який має передбачати можливість його регу­лювання з урахуванням темпів внутрішньої інфляції та інтере­сів експортерів. Експортери — головне джерело іноземної ва­люти.

В Україні використовувався валютний коридор — можли­ве мінімальне та максимальне відхилення офіційного курсу національної грошової одиниці до іноземних валют. У 1999 р. встановили режим регульованого "плаваючого курсу".

Негативним у політиці курсоутворення в Україні було те, що темп зростання долара відставав від темпу інфляції, що сприяло погіршенню конкурентоспроможності експорту, сти­мулюванню імпорту, руйнації торговельного балансу.

Місцем курсоутворення з 19 березня 1999 р. вважається міжбанківський валютний ринок.

Для того, щоб протягом тривалого періоду стабілізувати курс, підвищити платоспроможність держави стосовно пога­шення й обслуговування зовнішніх боргів НБУ слід забезпечи­ти нагромадження достатнього валютного резерву. Інформація щодо обсягів міжнародних резервів міститься у бюлетенях НБУ. Протягом 2000—2005 рр. спостерігало збільшення резервів НБУ (на кінець 2005 р. вони становили 19,4 млрд дол. СІЛА)¹. Фінансова безпека держави залежить також від обсягу ва­лютних надходжень. Індикатором стану валютного ринку є платіжний баланс.

Платіжний баланс — співвідношення між сумою пла­тежів, здійснених певною країною за кордоном, і сумою над­ходжень до цієї країни з-за кордону за певний період (рік, квартал, місяць). Платіжний баланс об'єднує торговельний ба­ланс, баланс послуг і руху капіталів.

Забезпечення держави інвалютою, стабілізація національ­ної валюти та підтримка платіжного балансу потребує певного регулювання і валютного контролю.

Валютне регулювання — регламентація державою міжна­родних розрахунків і порядку проведення валютних операцій; це економічна потреба, зумовлена міжнародною економічною інтеграцією та співпрацею між країнами на світовому ринку. Валютне регулювання здійснює безпосередньо НБУ.

Валютний контроль — контроль за дотриманням валют­ного законодавства, за порушення якого передбачаються штра­фи, санкції та позбавлення ліцензій.Найпотужнішим елементом фінансового сектору України є банківська система, розвиток і функціонування якої має вели­кий вплив на фінансову безпеку держави. Низка тенденцій у розвитку банківської системи свідчить про окремі проблеми у формуванні та динаміці власного капіталу окремих банків і системи загалом. Зміцнення банківської системи шляхом збі­льшення банківського капіталу є однією з основних передумов успішної інтеграції України до Європейського Союзу (ЄС).

У банківській системі невирішені питання стосовно високої вартості кредитних ресурсів.

Вартість банківських кредитів — річні відсотки, що сплачує позичальник комерційному банкові за користування кредитами. Рівень ставок залежить від облікової ставки цент­рального банку та міститься у бюлетенях НБУ.

Залишається проблематичним повернути довіру населення України як до окремих банків, так і банківської системи в ці­лому. Питання капіталізації банків потрібно вирішувати сис­темно і комплексно. Від обсягів структури та дотримання нор­мативів банківського капіталу залежить стабільність роботи банківського сектору та фінансова безпека держави.

До основних заходів щодо поліпшення діяльності банківсь­кого сектору належать:

— удосконалення законодавчої бази;

— упровадження довгострокового рефінансування, що дає змогу збільшити обсяги надання довгострокових кредитів;

— збільшення обсягу власних коштів;

— удосконалення методів та інструментів економічного аналізу й прогнозування діяльності як окремого банку, так і банківського сектору загалом;

— ведення банками кредитних історій своїх позичальни­ків;

— моніторинг виконання програм розвитку банківської системи;

— підвищення кваліфікації фахівців;

— забезпечення захищеності інформації.

17.5. Інвестиційна складова фінансової безпеки держави

Інвестиції — це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та ін­ших видів діяльності, в результаті якої утворюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.

Інвестиційна безпека держави — рівень співвідношення між величиною інвестицій країни за кордон та отриманими ін­вестиціями, що задовольняє потреби внутрішньої економіки та підтримує позитивний платіжний баланс держави.

Головними індикаторами, що визначають інвестиційну

безпеку, є:

— частка у загальному обсязі капіталовкладень. З метою ефективного функціонування економіки та відновлення основ­них фондів загальний обсяг інвестицій (внутрішні капітальні вкладення й іноземні інвестиції) має бути в межах 20—25 %

від ВВП;

— частка іноземних інвестицій у загальному обсязі інвес­тицій країни;

— співвідношення прямих і портфельних інвестицій;

— величина іноземних інвестицій на душу населення;

— ступінь покриття потреби держави в інвестиційних ре­сурсах грошовою масою;

— частка бюджетних коштів у вартості інвестиційного про­екту. У країнах із розвинутою ринковою економікою ця частка

становить 35—40 %;

— оцінювання ризиків інвестиційних проектів¹. Фінансова безпека держави залежить від інвестиційного

клімату, тобто сукупності політичних, правових, економіч­них та соціальних умов, що забезпечують інвестиційну діяль­ність вітчизняних і закордонних інвесторів.

Держава має сприяти формуванню привабливого інвести­ційного клімату й гарантувати інвесторам недоторканність їх ема 17

нього капіталу і можливість його повернення з відповідним прибутком. На сьогодні інвестиційний клімат перебуває в не­гативному становищі. Це пов'язано з політичною нестабільніс­тю, недосконалістю законодавчої влади.

Головна мета Стратегії економічного та соціального розвит­ку України на 2002—2011 рр. полягає у створенні реальних передумов набуття членства в Європейському союзі, а для її до­сягнення слід виконати послідовні кроки у напрямі європейсь­кої інтеграції на 2002—2011 рр. На першому етапі передба­чається розвиток національної економіки, зміцнення конку­рентоспроможності та створення сприятливих умов з метою накопичення інвестиційних ресурсів. Це значно поліпшує від­повідальність держави щодо її інвестиційної привабливості та відповідно інвестиційної безпеки.

Формувати систему інвестиційної безпеки в Україні варто з урахуванням дотримання антиінфляційної політики, досяг­нення скорочення бюджетного дефіциту.

Основними загрозами інвестиційній безпеці держави є:

— брак інвестиційної стратегії;

— високі інвестиційні ризики;

— політична нестабільність;

— недосконала законодавчо-нормативна база;

— зменшення частки прибутку в джерелах фінансування інвестицій;

— обмеженість доступних фінансових коштів;

— загострення платіжної та бюджетної криз;

— відсутність ефективних механізмів трансформації зао­щаджень населення в інвестиції;

— брак кваліфікованої підготовки фахівців;

— відсутність дієвої системи страхування іноземних інвес­тицій.

Важливим джерелом капітальних вкладень має бути ціле­спрямоване інвестиційне використання коштів від приватиза­ції державного майна. Розрізняють такі головні напрями ак­тивізації інвестиційного процесу шляхом приватизації:

— удосконалення законодавства про власність і земельного законодавства з метою регулювання прав власності та повнова­жень землекористування, а також прав власності на інші об'єкти іпотеки;

— прискорення приватизації малих, середніх та великих підприємств і об'єктів незавершеного будівництва;

— активізація інвестиційної діяльності населення та фі­нансових посередників;

— удосконалення ринку нерухомості;

— постприватизаційна підтримка роздержавлених підпри­ємств.

 

 

Тема 18

ФІНАНСИ КРАЇН ІЗ РОЗВИНЕНОЮ РИНКОВОЮ ЕКОНОМІКОЮ

 

18.1. Основні аспекти фінансової системи Сполучених Штатів Америки

США — лідер світової економіки, одна з найбільших за те­риторією і населенням країна у світі. Розвиток економічних процесів в Америці є головним генератором змін в економіці всього світу. Ділова активність США — головний індикатор для світової економіки, безпосередньо має вплив на зміни цик­лу і руху господарського стану інших країн, впливає на струк­туру міжнародного фінансового обміну.

Бюджетний процес у США регламентується двома основни­ми законами — "Про бюджет і звітність"(1921) і "Про контроль над бюджетом і заморожування фондів" (1974).

До складу системи державних фінансів США входять: фі­нансова система федерацій, фінансова система 50 штатів, фі­нансова система 3044 графств, які становлять 95 тис. місцевих адміністративних одиниць, що мають понад 43 тис. округів. Така структура системи державних фінансів свідчить про те, що підрозділ державного управління самостійно формує свій бюджет, керує бюджетним боргом, розробляє і здійснює подат­кову політику.

За останні роки в США було сформовано параметри розподі­лу і перерозподілу коштів між бюджетами трьох рівнів: майж

 

 

65 % сукупних витрат консолідованого бюджету проходять че­рез федеральний бюджет і 35 % —частка інших двох бюджетів, що розподіляється між штатами та місцевими органами.

Бюджети в США керуються шляхом дотацій і відрахувань. Ресурси спрямовані одночасно за чотирма каналами: з феде­рального бюджету — в бюджети штатів і місцеві бюджети; з бюджетів штатів — у місцеві бюджети; з місцевих бюджетів — у бюджети штатів; та між місцевими бюджетами.

Для бюджетної системи США характерна сталість бюджет­но-податкових відносин держави і регіонів. Фактично штати мають рівні права у цій галузі з федерацією в цілому, тому на рівні федерації й у штатах є ідентичні за найменуванням по­датки (прибутковий податок із населення та корпорацій). Най­принциповіше обмеження податкових прав штатів полягає в забороні на введення окремих непрямих податків, які пере­шкоджають свободі торгівлі між штатами, що заборонено Кон­ституцією США. Саме тому середня ставка податку з продажів, яка забезпечує до ЗО % бюджетних надходжень, становить за штатами майже 4 % у роздрібній ціні. Прямого перерозподілу коштів між штатами практично немає. Але Конгрес США від­повідно до Конституції має право фінансувати витрати тільки на "загальний добробут США", що також перешкоджає пере­розподілу засобів між регіонами. Штати можуть встановлюва­ти будь-які форми податків, але не можуть перешкоджати міжрегіональним господарським зв'язкам, що призводить до рівного податкового тиску.

Основною формою фінансових зв'язків між центральним урядом і місцевими органами влади США є блоки і програми розподілу доходів. Блоки — це федеральні субсидії, що нада­ються штатам і місцевим органам влади з метою використання у визначеній законом галузі. Програма розподілу доходів — принцип розподілу повноважень між центральним урядом і владою штатів у сфері фінансів.

Державний бюджет США складається з: урядового бюдже­ту та довірчих фондів (траст). За рахунок урядового бюджету відбувається фінансування національної економіки та соціаль­них програм. Довірчі фонди забезпечують фінансування інф­раструктури а їх доходи формуються шляхом надходжень від використання державної власності.

Головним джерелом надходжень у доходи державного бю­джету є прибуткові податки і внески у фонди соціального стра­хування. Разом такі види податків забезпечують майже 80 % доходів державного бюджету. Це відбувається, оскільки саме ці податки сплачує більшість американських робітників та службовців.

Податкові надходження від бізнесу та приватних підпри­ємств у державному бюджеті США представлені такими основ­ними видами, як: прибуток корпорацій, акцизи (в США вони вважаються непрямими податками на бізнес), митні збори та податки на дарування і нерухомість.

Останні десять років структура доходів державного бюдже­ту США залишається незмінною (табл. 18.1).

Таблиця 18.1. Структура дохідної частини державного бюджету США, 1996—2006 рр.

Показник	Результат, %
Особистий прибутковий податок
Соціальні внески
Податки з корпорацій
Акцизні збори
Інші податки

Бюджет Сполучених Штатів Америки складається з декіль­кох томів, в яких викладені фінансові пропозиції президента і порядок розподілу коштів. Формування бюджету починається не пізніше весни кожного року. Ґрунтуючись на вказівки гла­ви держави, щодо бюджетних пропозицій, Адміністративно-бюджетне управління (АБУ) разом із Міністерством фінансів відпрацьовують державний бюджет як на наступний рік, так і на наступні чотири роки для керування підготовкою їхніх бю­джетних запитів.

Після затвердження державного бюджету Конгресом почи­нається його виконання, а контроль за цим процесом покла­дається на Адміністративно-бюджетне управління та Мініс­терство фінансів.

 

 

Дохідну частину Штатів становлять: прибутковий податок, податок на прибуток корпорацій та податок із продаж. Якщо перші два податки вносяться у федеральний бюджет за єдини­ми ставками на всій території країни, то надходження в бю­джети штатів відбувається за нормативами, встановленими місцевими органами законодавчої влади.

Основним засобом як державного, так і муніципального за­позичень у США є емісія облігацій штатів і муніципальних об­лігацій. Державний уряд не несе відповідальності за цінні па­пери, випущені органами влади рівня нижчого. Інвестори орі­єнтуються на рейтинги приватних агентств, які визначають ціну запозичень бюджетів штатів та муніципалітетів на від­критому ринку.

Бюджетам більш нижчого рівня надається цільова фінансо­ва допомога у вигляді грантів: блоків-грантів і категорійних грантів.

Блоки-гранти виділяються на фінансування широкого ко­ла видаткових статей, а саме на охорону здоров'я, соціальне забезпечення та фінансування інших видаткових груп. Кате­горійні гранти фінансують окремі видаткові програми.

Фінансова інфраструктура Сполучених Штатів Америки охоплює: процедури бухгалтерського обліку та судочинства; розрахунково-клірингові організації (займаються торговель­ною діяльністю, фінансовими інструментами); регульовані ор­гани (регулюють учасників фінансової системи).

Ядром кредитної системи США є Федеральна резервна сис­тема (ФРС), головні функції якої полягають у здійсненні моне­тарної політики, підтримці необхідного рівня ліквідності, на­дійності та стабільності банківської системи і наданні допомо­ги головному фінансовому органу США — Міністерству фі­нансів. Також ФРС приймає участь у регулюванні платіжної системи країни і безперервно спрямовує зусилля на підвищен­ня її ефективності та надійності.