Діяльність фінансової системи держави як предмет фінансового права

Фінанси охоплюють широкий спектр обмінно-розподіль­них і перерозподільних відносин, що за єдиної сутності мають характерні ознаки й особливості. "Розуміння фінансів як єди­ного цілісного явища дає підстави для виділення поняття "фі­нансова система" як певної сукупності форм і методів фінансо­вих відносин та їх інституціонального забезпечення"¹.

Не можна впевнено керувати фінансами не знаючи всієї су­купності цих взаємозв'язків, їх змісту, спрямованості, взаємо­дії. Під час прийняття рішень з окремих питань управління фінансами (регулювання діяльності підприємницьких струк­тур, функціонування банківської системи, фінансового ринку тощо) потрібно враховувати, якими будуть наслідки для інших складових фінансової системи. Тобто, для ефективного управ­ління фінансами слід мати чітке уявлення про об'єкт управлін­ня, розуміти проблеми формування та функціонування фінан­сової системи країни.

Питання щодо сутності та складу фінансової системи не менш дискусійне у фінансовій науці, ніж стосовно власне фі­нансів та їх функцій.

¹ Опарін В.М. Фінансова система України (теоретико-методоло-гічні аспекти). — К.: КНЕУ, 2005. — 240 с.

Ґрунтовне дослідження теоретико-методологічних аспек­тів розбудови фінансової системи України здійснив В.М. Опа­рін, який детально вивчив проблематику фінансової системи, визначив різні підходи щодо трактування фінансової системи у фінансовій науці. Ми поділяємо позиції В.М. Опаріна, що фі­нансова система — "не просто сукупність певних форм і мето­дів фінансових відносин. Це відповідно організована система".

Заслуговують на увагу та підтримку й інші визначення фі­нансової системи. На думку О.Р. Романеска, "це сукупність відокремлених, але взаємопов'язаних між собою сфер фінансо­вих відносин, що мають особливості в мобілізації та вико­ристанні фінансових ресурсів, відповідний апарат управління та правове забезпечення" ¹. Вона характеризує фінансову сис­тему в двох аспектах:

1) за внутрішньою структурою — як сукупність відокрем­лених, але взаємопов'язаних сфер і ланок фінансових відно­син, що відображають специфічні форми та методи розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту;

2) за організаційною структурою — як сукупність дер­жавних органів та установ, котрі здійснюють фінансову діяль­ність.

Узагальнюючи різні підходи до структуризації фінансової системи, слід зазначити, що загалом позиції авторів багато в чому збігаються, хоча вони використовують різні терміни. Майже всі автори зауважують, що до фінансової системи нале­жать різні ланки державних фінансів, фінанси підприємниць­ких структур, фінансовий ринок, але є розбіжності стосовно включення до фінансової системи фінансів домогосподарств і міжнародних фінансів.

Зважаючи на сказане вище, у структурі фінансової си­стеми вирізняють такі сфери (підсистеми) (рис. 4.1):

1) централізовані фінанси, основу яких становлять держав­ні фінанси;

2) децентралізовані фінанси, до котрих належать фінанси суб'єктів господарювання (підприємств) та фінанси домогоспо­дарств;

¹ Романенко О.Р. Фінанси: Підручник. — К.: КНЕУ, 2004. — 312с.

 

 

3) фінансова інфраструктура, що включає фінансовий ри­нок і систему органів управління фінансами;

4) міжнародні фінанси.

Отже, у цій структурі є і фінанси домогосподарств (населен­ня), оскільки суб'єкти фінансових відносин — громадяни, здій­снюють фінансову діяльність; і міжнародні фінанси, фінансові відносини у сфері яких, пов'язані насамперед із міжнародною торгівлею, характеризують грошові потоки між суб'єктами різ­них країн. У фінансовій науці міжнародні фінанси визнано важливою сферою фінансів, що зумовлено глобалізацією еко­номіки, інтернаціоналізацією фінансів.

Усі сфери фінансової системи поділяються на окремі лан­ки, що мають багатоаспектні взаємозв'язки. Кожна сфера та ланка фінансової системи посідають певне місце в регулюванні ринкових відносин, визначним способом впливають на процес відтворення, виконують певні функції.

Централізовані фінанси — підсистема фінансових відно­син щодо формування централізованих грошових фондів, які зосереджуються в інститутах державних органів влади з метою виконання державою функцій, а саме: адміністративної, обо­ронної, соціально-економічної та правової. Це основна сфера пе­рерозподілу ВВП і національного доходу. До такої сфери нале­жать: державний бюджет, місцеві бюджети (фінанси місцевих органів влади), державні позабюджетні цільові фонди, держав­ний кредит, фінанси державних і муніципальних підпри­ємств.

Головною ланкою централізованих фінансів є бюджетна система, що організаційно залежить від форми державного устрою та, як правило, складається з державного й місцевих бюджетів.

Державний бюджет — головний централізований фонд грошових коштів держави, основний засіб перерозподілу на­ціонального доходу. Через державний бюджет перерозподі­ляється майже 40 % національного доходу країни.

Місцеві бюджети (місцеві фінанси) — фінансова база міс­цевих органів влади й управління. Вони забезпечують регіо­нальні потреби у фінансових ресурсах і доходах, їх внутріш-ньотеріторіальний перерозподіл.

 

Сукупність усіх видів бюджетів бюджетної системи стано­вить зведений бюджет — сукупність показників усіх бю­джетів, що входять до складу бюджетної системи. Законодавчі органи влади зведений бюджет не затверджують, його вико­ристовують для аналізу, прогнозування, визначення засад дер­жавного регулювання економічного та соціального розвитку держави.

Державні цільові фонди мають цільове призначення, їх за­стосовують з метою розширення соціальних послуг населенню, розвитку галузей інфраструктури, надання суспільної допомо­ги непрацездатним і малозабезпеченим громадянам. В Україні нині діють такі державні цільові фонди:

— Пенсійний фонд України;

— Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності;

— Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття;

— Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

У перспективі — Державний фонд медичного страхування.

Державний кредит — специфічна ланка державних фі­нансів, він безпосередньо пов'язаний із бюджетним дефіцитом, оскільки є джерелом його покриття. Це сукупність економіч­них відносин, що виникають між державою та фізичними або юридичними особами (приватними, фінансово-кредитними установами, корпораціями, іноземними урядами і міжнарод­ними фінансовими організаціями) у процесі формування за­гальнодержавного фонду грошових ресурсів. У таких відноси­нах держава виступає позичальником коштів, а фізичні та юридичні особи — кредиторами. Однак можливі ситуації, коли власне держава є кредитором, а іноді й гарантом за певними угодами (див. розд. 8).

Фінанси підприємств та установ недержавної форми влас­ності та фінанси домогосподарств поєднуються поняттям де­централізовані фінанси.

Фінанси підприємств та установ — базова ланка всієї фі­нансової системи, оскільки саме тут утворюється значна части­на ВВП та національного доходу, вона виступає об'єктом роз­поділу через фінансові відносини. Фінанси підприємств —

економічні відносини, пов'язані з рухом грошових потоків, формуванням, розподілом і використанням доходів і грошових фондів суб'єктів господарювання у процесі відтворення. За­лежно від виду діяльності серед фінансів підприємств розріз­няють: фінанси комерційних підприємств, некомерційних під­приємств, громадських організацій.

Фінанси домогосподарств — це сукупність грошових фон­дів, що акумулюються у населення з таких джерел: доходи від трудової діяльності, доходи від капіталу, доходи від рухомого і нерухомого майна, доходи, отримані у вигляді спадщини, до­ходи з інших джерел.

Сфера міжнародних фінансів характеризує економічні від­носини на світовому рівні, відображає грошові потоки між дер­жавами: урядами, підприємствами, громадянами. Перерозпо-дільні відносини у сфері міжнародних фінансів виникають під час формування і використання фінансових ресурсів світових та регіональних міжнародних організацій і фінансових інсти­туцій. Функціонуючи у міжнародній сфері, фінанси вплива­ють на економічні відносини учасників, формування їх фі­нансової політики, розвиток міжнародних інтеграційних про­цесів.

Фінансова інфраструктура створює сприятливі умови для гармонійної діяльності всієї фінансової системи та кожної її сфери зокрема, це сукупність фінансових інститутів та еле­ментів. До фінансової інфраструктури належать: система ор­ганів управління фінансами, нормативно-законодавча база; підготовка фахівців, інфраструктура фінансового ринку, спе­ціалізоване виробництво (цінних паперів, грошових банкнот, фінансової документації).

Фінансовий ринок опосередковує рух фінансових ресурсів між підприємствами, галузями, сферами економіки, населен­ням, державою. Основна функція фінансового ринку полягає у перетворенні тимчасово вільних грошових коштів (заоща­джень) на позиковий капітал для інвестицій в економіку. Фі­нансовий ринок — підсистема фінансової інфраструктури, спе­цифічна сфера економічних відносин, у якій формуються і функціонують відносини між учасниками фінансового ринку стосовно купівлі-продажу фінансових фондів.

 

 

Структура фінансової системи може змінюватися під впли­вом відповідних перетворень в економіці країни. У державах із перехідною економікою окремі ланки фінансової системи пере­бувають на стадії формування. Це, насамперед, фінансовий ри­нок, місцеві фінанси, державні позабюджетні цільові фонди.

Ефективна діяльність кожної зі складових фінансової си­стеми можлива за умов чіткого законодавчого врегулювання їх взаємодії. Функціонування фінансової системи зумовлює фі­нансову діяльність держави, виявляється у відносинах, урегу­льованих відповідними нормами фінансового права. Отже, предметом фінансового права є суспільні відносини, що вини­кають у процесі фінансової діяльності держави.

У нормах фінансового права закріплено права й обов'язки учасників фінансових відносин.

4.2. Правове регулювання фінансової діяльності держави

 

Правове регулювання фінансової діяльності — провідна форма державного керівництва економікою. Система правових норм, що регулюють фінансову діяльність держави, становить фінансове право.

Фінансове право — сукупність правових норм, що регулю­ють економічні відносини у сфері мобілізації, розподілу та ви­користання централізованих і децентралізованих фондів гро­шових коштів держави й органів місцевого самоврядування, необхідних для їх безперервного функціонування.

Велика кількість фінансово-правових норм, із яких скла­дається фінансове право, утворює складну систему, всередині якої ці норми групуються у різні підрозділи відповідно до сфер і ланок фінансової системи держави. Отже, у фінансовому праві норми інтегруються у самостійні підгрупи — фінансові інститути, що регулюють однорідні фінансові відносини в галу­зі бюджету, державного кредиту, державних позабюджетних цільових фондів тощо. Правові норми фінансового права вклю-

чаються в акти різних правових форм: закони, укази, інструк­ції, рішення та ін.

Головне значення у правовому регулюванні фінансової ді­яльності держави має Конституція України, в якій містяться основоположні принципи (на них ґрунтується галузь фінансо­вого права); вона визначає вихідні положення нормативної регламентації фінансових відношень, є базою для фінансового законодавства.

За статтями Основного Закону встановлюються повнова­ження у сфері фінансів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Рахункової палати. У Конституції визначено також повноваження в галузі фінансів Автономної Республіки Крим (ст. 138), органів місцевого само­врядування (ст. 141—143).

Істотну роль у правовій регламентації фінансової діяльності держави відіграють закони України з фінансових питань. На­самперед до них належать ті, які за п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України встановлюють:

— державний бюджет України;

— бюджетну систему України;

— систему оподаткування;

— податки та збори;

— принципи створення і функціонування фінансового, гро­шового, кредитного та інвестиційного ринків;

— статус національної валюти, статус іноземних валют на території України;

— порядок утворення та погашення державного внутріш­нього та зовнішнього боргів;

— порядок випуску й зберігання державних цінних папе­рів, їх види і типи.

У фінансове законодавство включається велика кількість підзаконних актів, якими є нормативні укази Президента з фі­нансових питань, постанови Уряду України, накази й інструк­ції міністерств і відомств, а також органів місцевого самовря­дування та місцевих державних адміністрацій.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України у сфері фінансів розробляються на основі законів.

У спеціальному фінансовому законодавстві держави чітко розмежовується фінансова діяльність, яка здійснюється дер­жавою як знаряддям публічної влади, і фінансова діяльність,

 

 

що здійснюється державою через посередництво органів дер­жавного управління підприємствами й організаціями.

Розвиток і деталізацію правове регулювання фінансової ді­яльності одержує у спеціальному фінансовому законодавстві, фінансово-правові норми якого регулюють якісно однорідні фінансові відносини відповідно до сфер і ланок фінансової сис­теми держави.

Для виконання завдань і функцій, визначених Конститу­цією України, держава повинна мати грошові фонди, котрі вона формує шляхом перерозподілу валового внутрішнього продукту. Найважливішим засобом, за допомогою якого дер­жава здійснює розподіл і перерозподіл внутрішнього продук­ту, є державний бюджет. Через бюджет держави відобража­ється вся багатоаспектна її діяльність і забезпечується вико­нання функцій. Бюджетні зв'язки згідно зі ст. 4 Бюджетного кодексу України регулюються Конституцією України, норма­ми статей Бюджетного кодексу, законами про Державний бю­джет України, законами України, які встановлюють джерела доходів Державного і місцевих бюджетів, нормативно-право­вими актами Кабінету Міністрів України, що стосуються фор­мування та виконання Державного і місцевих бюджетів, рі­шеннями органів Автономної Республіки Крим, місцевих дер­жавних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, при­йнятими відповідно до Бюджетного кодексу України.

Серед зазначених актів основним систематизованим є Бю­джетний кодекс, уведений у дію 1 січня 2002 р. У цьому доку­менті визначено відносини, що регулюються кодексом, головні терміни, принципи побудови бюджетної системи, бюджетну класифікацію, склад доходів та видатків Державного та місце­вих бюджетів, розкрито стадії бюджетного процесу з Держав­ного та місцевого бюджетів, з'ясовано сутність міжбюджетних відносин, контролю за дотриманням бюджетного законодав­ства.

Державні цільові фонди потрібні з метою фінансування пріоритетних напрямів соціально-економічних завдань держа­ви й органів місцевого самоврядування. Правовий статус дер­жавних позабюджетних цільових фондів визначається норма­ми Конституції України (ст. 46, 49, 50), в яких встановлено напрями соціальної політики держави. На основі Конституції

розроблено документи, що містять концептуальні засади із со­ціального захисту населення котре працює, пенсіонерів, інвалі­дів, інтересів дітей та матерів. До таких документів належать: концепція пенсійної реформи, Закони України "Про пенсійне забезпечення" (1992 р. зі змінами і доповненнями), "Про за­гальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (2003 р.), "Про загальнообов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття" (2000 р.), "Про розмір внесків на деякі види за­гальнообов'язкового державного соціального страхування" (2001 р.), "Про загальнообов'язкове державне соціальне стра­хування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та ви­тратами, зумовленими народженням і похованням" (2001 р.).

Згідно з цими законами створено чотири централізованих цільових фонди: Пенсійний фонд України, Фонд загальнообо­в'язкового державного соціального страхування України з тим­часової втрати працездатності України, Фонд загальнообов'яз­кового державного соціального страхування України на випа­док безробіття; Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. У доку­ментах визначено порядок формування та використання фон­дів. Вони формуються за рахунок обов'язкових внесків та відрахувань юридичних і фізичних осіб, сприяють соціально­му захистові населення, підвищенню його життєвого рівня, збереженню та поліпшенню здоров'я, соціальної орієнтації безробітних.

Зв'язки, що виникають у процесі управління державним внутрішнім боргом регулюються Законом України "Про дер­жавний внутрішній борг України" (1992 р.), в якому визначе­но сутність внутрішнього державного боргу, гарантії, права емісії державних цінних паперів, сферу розміщення боргових зобов'язань. Умови, порядок випуску державних цінних папе­рів регулюються Законом України "Про цінні папери і фондо­вий ринок". Зовнішній державний борг виникає у зв'язку із залученням зовнішніх позик, розміщених, як правило, в іно­земній валюті на фондових ринках за межами держави. Гра­ничне регулювання обсягу державного боргу здійснюється за допомогою окремих статей Конституції України, норм Бю­джетного кодексу, спеціальних поточних законів України "Про Державний бюджет", "Про Національний банк України" та інших спеціальних законів.

 

Фінанси державних і муніципальних підприємств та су­б'єктів господарювання інших форм власності регулюються Конституцією України, Господарським кодексом, норматив­но-правовими актами Президента України та Кабінету Міні­стрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади й органів місцевого самоврядування, а також іншими правовими актами.

Наприклад, за Господарським кодексом України (2003 р.) встановлено відповідно до Конституції України правові осно­ви господарської діяльності, визначено відносини, що регулю­ються Кодексом, основні терміни, засоби державного регулю­вання господарської діяльності, розкрито сутність засад під­приємництва, регламентовано діяльність різних видів підпри­ємств, правила їх створення та ліквідації, забезпечено само­стійність підприємств, їх права та відповідальність у здійснен­ні господарської діяльності, впорядковано відносини з іншими суб'єктами господарювання і державою.

Декрети Кабінету Міністрів України "Про акцизний збір" (1992 р.), "Про місцеві податки і збори" (1993 р.), Закони Укра­їни "Про податок на додану вартість" (1997 р.), "Про плату за землю" (1996 р.), "Про оподаткування прибутку підприємств" (1997 р. зі змінами та доповненнями), Указ Президента Укра­їни "Про спрощену систему оподаткування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва" (1999 р.) та інші фінансово-правові акти регулюють порядок сплати податків і зборів су­б'єктами господарювання.

Фінансова діяльність домогосподарств (населення) ре­гулюється Конституцією України (ст. 42, 43, 67) та спеціаль­ними законами. Наприклад, у ст. 43 Основного Закону зазна­чено, що кожна особа має право на працю, що включає мож­ливість заробляти на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку добровільно погоджується; у ст. 67 наголоптується, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори у порядку і розмірах, встановлених законом, та щороку подавати в органи податкової служби за місцем проживання (реєстрації) декла­рації про свій матеріальний стан і доходи за минулий рік у по­рядку, встановленому законом. Фінанси населення регулю­ються також Законами України "Про оплату праці" (1995 р.), "Про податок з доходів фізичних осіб" (2003 р.), іншими зако­нами, що визначають надходження доходів населення з поза-

бюджетних фондів (пенсій, державних допомог, стипендій тощо).

Фінансові відносини у сфері міжнародних фінансів визна­чені Конституцією України (ст. 9, 18, 116 п. 1), Законом Укра­їни "Про зовнішньоекономічну діяльність" (1991 р.), договора­ми між Україною та фінансовими міжнародними організація­ми й інституціями.

У ст. 9 Основного Закону зазначається, що чинні міжнарод­ні договори, згоду на обов'язковість яких дає Верховна Рада України, є частиною національного законодавства України. Укладати міжнародні договори, що суперечать Конституції України, можна лише після внесення до неї відповідних змін. За ст. 18 регулюється зовнішньоекономічна діяльність України, визначаються її засади.

Правове регулювання фінансового ринку України ґрунту­ється на ст. 99 і 100 Конституції, спеціальних законодавчих актах: Законах України "Про банки і банківську діяльність" (2001 р.), "Про Національний банк України" (1999 р.), "Про си­стему валютного регулювання і валютного контролю" (1993 р.), "Про цінні папери і фондовий ринок" (2006 р.), "Про фонд га­рантування вкладів фізичних осіб" (2001 р.), Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, за­твердженій постановою правління Національного банку Укра­їни (2001 р.) та ін.

У ст. 99 визначено грошову одиницю України — гривню; ст. 100 — завдання Національного банку щодо розробки гро­шово-кредитної політики.

Зазначені закони забезпечують правове регулювання діяль­ності банківської системи України, банківського кредитуван­ня, функціонування фондового ринку, порядку випуску й обі­гу цінних паперів, управління грошовим обігом, зміст валют­них цінностей, валютного контролю тощо.

Функціонування органів управління фінансами забез­печено ст. 85, 96, 97, 113, 116—119 Конституції України, ст. 109—115 Бюджетного кодексу України, Законами України "Про державну податкову службу в Україні" (1998 р. зі зміна­ми і доповненнями), "Про контрольно-ревізійну службу в Укра­їні" (1993 р.), "Про аудиторську діяльність" (1993 р.), "Про місцеве самоврядування" (1997 р.) та ін.

 

 

Фінансове право закріплює загальні принципи та форми фі­нансової діяльності, методи мобілізації та розподілення гро­шових коштів через централізовані й децентралізовані фонди. Фінансова діяльність держави ґрунтується на відповідних при­нципах: загальноправових, галузевих, міжгалузевих і при­нципах окремих інститутів фінансового права.

Загальноправові принципи є визначальними для форму­вання окремих галузей права. До них належать: законність, верховенство права, суверенітет держави, рівність усіх форм власності, право власності народу. Зокрема, сутність принци­пу законності стосовно фінансової діяльності полягає в тому, що процес утворення, розподілу та використання фондів гро­шових коштів досить детально регламентується нормами фі­нансового права, дотримання яких забезпечує можливість за­стосування до правопорушника засобів державного примусу.

Галузеві принципи фінансової діяльності держави — основоположні правила і вимоги, що відображають її найістот­ніші особливості. Головний зміст цих принципів визначено у Конституції України та нормах права, що безпосередньо регла­ментують фінансову діяльність. Принципи фінансової діяль­ності держави гарантують безперервність і послідовність нор-мотворчого процесу (створення законів), забезпечують взаємо­зв'язок фінансового права та фінансової політики держави.

До галузевих принципів фінансової діяльності належать: принцип публічності фінансової діяльності, принципи гласно­сті, плановості, розподілу функцій представницької та вико­навчої влад, пріоритетності представницьких органів влади перед виконавчими органами, а також принцип пріоритетності публічних видатків стосовно доходів бюджету та принцип об­ліку й контролю.

Також до принципів фінансової діяльності держави нале­жать:

— принцип єдності фінансової діяльності та грошової си­стеми держави;

— принцип міжгалузевого характеру фінансової діяльності держави;

— принцип самостійності в установлених чинним законо­давством межах фінансової діяльності органів місцевого само­врядування;

 

 

— принцип соціальної спрямованості фінансової діяльності

держави;

— принцип фінансової безпеки держави тощо.

Зважаючи на ці принципи, держава надає фінансовій діяль­ності відповідних правових форм і за допомогою них наповнює її правовим змістом.

У сфері загальнодержавних фінансів держава в особі упов­новажених фінансових і кредитних установ мобілізує, розпо­діляє й використовує фонди грошових коштів, фінансуючи народне господарство, соціально-культурну сферу, оборону, управління, створення резервів тощо. Що стосується децен­тралізованих фондів грошових коштів, то держава уповнова­жує на їх створення і використання підприємства та міністерс­тва. Такі фонди є фінансами галузей народного господарства.

Перед будь-якою державою в галузі фінансової діяльності стоїть два головних завдання: зібрати передбачені державним бюджетом кошти і розподілити їх відповідно до суспільних потреб. Із розподілом коштів пов'язане ще одне завдання — проконтролювати законність збирання, розподілу та викорис­тання державних коштів.

Згідно з цими завданнями вирізняють три групи і методи фінансової діяльності держави:

1) методи формування грошових фондів;

2) методи розподілу;

3) методи їх використання.

Різноманітність методів зумовлено суб'єктами, з якими у держави формуються відносини, а також конкретними умова­ми утворення й розподілу грошових коштів.

Методи фінансової діяльності — це сукупність прийомів і способів, за допомогою котрих уповноважені державою орга­ни від свого імені формують, розпоряджаються та використо­вують фонди грошових коштів¹.

Першу групу методів фінансової діяльності становлять методи формування фінансових ресурсів, серед яких вирізня­ють обов'язкові та добровільні методи мобілізації фінансових ресурсів.

¹ Финансовое право / Под ред. Е.Ю. Грачевой, Г.П. Толстопятен-ко. — М.: "ТК Велби", 2003. — 538 с.

 

Обов'язковий метод мобілізації є провідним, його сутність полягає у примусовому і безвідплатному вилученні частини грошових коштів у їх власників на користь держави і реалізує безумовні імперативні обов'язки щодо виконання, а також га­рантії цього виконання. Найпоширеніший із видів обов'язко­вих платежів — податок. Окрім податків, до такого методу на­лежать різні державні збори. Разом із обов'язковим методом застосовується й добровільний метод мобілізації фінансових ресурсів, що полягає переважно в диспозитивних способах за­безпечення фінансових надходжень і механізмів кредитуван­ня. Цей метод передбачає брак імперативу (повеління) з боку держави під час здійснення платежів і реалізується шляхом проведення держаних лотерей, випускання державою обліга­цій, інших цінних паперів, добровільних пожертвувань фізич­них та юридичних осіб тощо.

Друга група — методи розподілу грошових ресурсів. У про­цесі розподілу державних грошових коштів використовуються два головні методи: метод фінансування (безповоротний, без­оплатний, цільовий, плановий відпуск грошових коштів з цен­тралізованого фонду, що здійснюється на підставі затвердже­них фінансових планів) і метод кредитування (виділення кош­тів на засадах цільового призначення, платності, поворотності через певний термін).

Методи фінансування поділяються на підвиди залежно від певних ознак, наприклад, мети використання коштів, джерел їх утворення, організаційно-правових режимів, об'єкта та су­б'єктів тощо.

Так, якщо фінансові ресурси виділяються з Державного бю­джету, то це бюджетне фінансування; під час виділення гро­шових коштів з відомчих фондів, наприклад фондів мініс­терств, фінансування набуває характеру відомчого; за умов фі­нансування з цільових фондів матиме місце фінансування з цільових фондів.

Залежно від суб'єкта, що одержує грошові ресурси, й умов отримання вирізняють дотації, субсидії та субвенції.

Дотація — допомога, надана підприємствам, установам та організаціям на покриття збитків, зумовлених незалежними від них причинами. У фінансовій діяльності держави застосо­вуються різні види дотацій. Бюджетна дотація — це безоплат-

на, безповоротна допомога з бюджету вищого рівня бюджетові нижчого, що не має цільового характеру та надається у разі пе­ревищення видатків над доходами. У бюджетній діяльності ви­користовується дотація вирівнювання, тобто міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності бюджету, який його отримує.

Субвенція, згідно із п. 37 ст. 2 Бюджетного кодексу Укра­їни, — міжбюджетний трансферт для використання на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який ухвалив рі­шення про надання субвенції. В юридичній літературі є таке тлумачення поняття "субвенція": бюджетна дотація, що має цільовий характер. Субвенція застосовується як метод бю­джетного регулювання з метою збалансування бюджетів ниж­чого рівня і надається з чітко визначеним призначенням як часткова державна фінансова допомога на програми і заходи, спрямовані на підтримку гарантованого законодавством міні­муму соціальної забезпеченості населення регіонів, де такий мінімум не забезпечується власними бюджетними доходами унаслідок незалежних від них причин економічного розвитку. Субсидія — грошова допомога, надана державою за рахунок коштів бюджету, а також спеціальних фондів юридичним осо­бам, місцевим державним органам та іншим державам. Це вид цільової допомоги зазначеним особам, що надається за раху­нок коштів бюджетів або цільових фондів. Субсидія застосо­вується, щоб збалансувати регіональні та місцеві бюджети, зміцнити їх дохідну базу, вона завжди передається безповорот­но і безоплатно з вищих ланок бюджетної системи нижчим для фінансування конкретних заходів та установ, тобто має цільо­вий характер.

Третю групу методів фінансової діяльності становлять методи використання фінансових ресурсів. До цієї групи на­лежать метод установлення цільового призначення державних фондів грошових коштів; метод визначення порядку вико­ристання коштів; метод установлення компетентними держав­ними органами фінансових нормативів і лімітів використання грошових коштів; метод планування; метод фінансового конт­ролю таін.

Значення методу встановлення цільового призначення державних фондів грошових коштів полягає в тому, що, фор-

 

 

муючи фінансову систему, держава одночасно визначає гро­шові фонди та напрями їх використання. Наприклад, створив­ши Пенсійний фонд України, держава визначила його призна­чення, закріпивши в нормативних актах завдання й функції цього фонду.

Метод установлення порядку використання коштів, одер­жаних із відповідного фонду, полягає в тому, що отримані з державного фонду кошти завжди мають призначення і можуть витрачатися тільки на певні цілі.

За допомогою методу встановлення порядку розподілу прибутку державних суб'єктів господарювання держава визна­чає характер використання цих прибутків і відповідно надає державним коштам цільове призначення.

Застосовуючи метод встановлення компетентними дер­жавними органами фінансових нормативів і лімітів вико­ристання грошових коштів, держава встановлює мінімальні та максимальні межі, а також розміри виділення та витрачання грошових коштів за певним напрямом.

На всіх стадіях фінансової діяльності здійснюється фінан­совий контроль. Призначення методу фінансового контролю дуже важливе, оскільки фінансові ресурси завжди обмежені, їх мобілізація та витрачання регламентуються спеціальними правовими нормами.

Використання методів фінансової діяльності держави ви­значається змістом і характером суспільних відносин, що ре­гулюються державою.

 

4.3. Фінансова політика та фінансовий механізм

Система державних заходів у сфері фінансової діяльності, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл і використання, з метою виконання державою її функцій, — фі­нансова політика держави.

Фінансова політика, як і фінансове законодавство, відобра­жає суб'єктивні дії певних соціальних верств суспільства або

окремих груп людей. Вони пов'язані з процесом прийняття рі­шень у галузі політики, економіки, фінансів і соціальній сфері. Головні завдання фінансової політики полягають у забезпечен­ні безперервного відтворювального процесу (насамперед про­дуктивних сил) та зростанні суспільного багатства.

Важливим пріоритетом фінансової політики України є за­вершення переходу до ринкової економіки.

За допомогою фінансів та фінансової політики здійснюєть­ся багатоаспектний регулювальний вплив на ринкові відноси­ни й процес розширеного відтворення, а саме: фінанси та фі­нансова політика активно використовуються з метою сприян­ня процесові нагромадження капіталу, який визначає темпи економічного зростання; за допомогою фінансів держава впли­ває на процес реалізації сукупного суспільного продукту в ці­лому та додаткової вартості зокрема; фінанси відіграють важ­ливу роль у процесі відтворення робочої сили.

Отже, фінансова політика є складовою економічної полі­тики держави. У ній конкретизуються головні напрями роз­витку народного господарства, визначається загальний обсяг фінансових ресурсів, їх джерела та напрями використання, розробляється механізм регулювання і стимулювання соціаль­но-економічних процесів фінансовими методами. Водночас фі­нансова політика — відносно самостійна сфера діяльності дер­жави, найважливіший засіб реалізації її політики у будь-якій сфері суспільної діяльності.

Головна мета фінансової політики полягає в оптимальному розподілі ВВП між галузями народного господарства, соціаль­ними групами населення та територіями. На цій основі мають забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, поліпшення добробуту населення.

Головне призначення фінансової політики — забезпечення відповідними фінансовими ресурсами реалізації тієї чи іншої державної програми соціально-економічного розвитку, зов­нішньоекономічної діяльності. Фінансова політика держави як макроекономічний механізм управління включає в себе стратегію й тактику управління.

Фінансова стратегія — дії держави щодо стратегічного розвитку її фінансової системи; загальний напрям і методи до­сягнення поставленої мети, спрямована на вироблення цільо-

 

вих програм, для реалізації яких потрібні час і великі фінан­сові ресурси. Це політика, розрахована на довготермінову пер­спективу і вирішення глобальних завдань соціально-економіч­ного розвитку країни.

Фінансова тактика — поточна політика, спрямована на розв'язання конкретних завдань відповідного періоду, що ви­пливають із розробленої фінансової стратегії. Вона включає конкретні методи та засоби досягнення поставленої мети за конкретних умов, що дають змогу зосередити зусилля на ва­ріантах рішення, котрі не суперечать прийнятій стратегії.