Сталінські репресії в Україні. Утвердження тоталітарного режиму

Семінарське заняття 4 Тема 10. Об'єктивні умови і суб'єктивні фактори в процесах гуманітарного, політичного життя народу.Тема 11. Історія та історіографія в еволюції, їх місце і роль у гуманізації діяльності людини, громадянина

План

1. Сталінські репресії в Україні. Утвердження тоталітарного режиму

2. Напрями масових репресій в Україні, їх розмах.

3. «Розстріляне відродження» Репресії проти діячів культури.

4. Фашистська окупація України.

5. Рух Опору.

6. Звільнення України від нацистської окупації. Етапи визволення, найбільші битви та наступальні операції

7. Закінчення Другої світової війни. Внесок українців у перемогу над фашизмом

Сталінські репресії в Україні. Утвердження тоталітарного режиму

У кін. 20-х - на поч. 30-х рр. політична система Радянського Союзу, зберігаючи зовні всі атрибути демократії, фактично пере­творилася на тоталітарну, яку дослідники називають режимом осо­бистої влади Сталіна або сталінщиною.Тоталітарний режим базувався на цілій системі монополій: монополії більшовиків на політичну владу, на ідеологію, на керівництво економікою.

В Україні була заборонена діяльність лівих есерів, комуністів-боротьбистів, української комуністичної (укапісти) та інших партій, які пропонували альтернативні шляхи розвитку. Боротьбисти, зокрема, висловлювалися за самостійність України у рівноправному союзі з іншими соціалістичними республіками.Починаючи з грудня 1922 р. вищий представницький орган Укра­їни — з'їзд рад — став однопартійним — більшовицьким. Відбулося об'єднання комуністичної партії з державним апаратом: ключові по­сади у владних структурах могли належати лише членам правлячої комуністичної партії. У суспільстві утвердилася монополія комуністичної ідеології: право на істину визнавалося лише за марксизмом. Завдяки цензурі більшо­вики контролювали всі засоби впливу на духовне життя — пресу, радіо, освіту, культуру. Функції цензури виконувало спеціальне управління — Головполітосвіта, яке співпрацювало з органами Дер­жавного політичного управління (ДПУ). Тотальний контроль над засобами масової інформації дозволяв маніпулювати свідомістю населення, зводити брехню на державний рівень. У ході форсованої індустріалізації і насильниць­кої суцільної колективізації відбулося одержавлення усіх форм влас­ності, утвердження командно-адміністративних методів керівництва економікою. Партійно-державний апарат встановив монопольний контроль над економічною сферою, що і стало фундаментом тоталі­тарного режиму. На вершині партійно-державної системи влади знаходився Ста­лін. У Радянському Союзі склався культ його особи. Партійний і державний апарати формувалися на принципах осо­бистої відданості, готовності виконувати будь-який наказ зверху. У 20-30-ті рр. керівниками України були люди, які сумлінно викону­вали волю Сталіна. Так, ЦК КП(б)У очолювали — Л.Каганович (1925-1928 рр.), С.Косіор (1928-1938 рр.), М.Хрущов - з 1938 р.

Невід'ємною частиною тоталітарної системи влади був репресив­ний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорст­ким контролем, знищувати будь-яку опозицій сталінському режиму, будь-які прояви інакомислення. Знаряддям здійснення репресій були каральні органи ДПУ, підпорядкованого наркомату внутрішніх справ (НКВС). (У 1934 р. замість ДПУ створено Головне управління дер­жавної безпеки). Ідейним обгрунтуванням масового терору стала теорія Сталіна про неминуче загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму та необхідність у зв'язку з цим посилення пильності і боротьби проти "ворогів народу".

Мета проведення репресій

Ø ліквідувати опозицію та індивідуальне інакодумство;

Ø забезпечити державу через систему ГУЛАГУ безкоштовною робочою силою;

Ø тримати під жорстоким контролем хід суспільних процесів.

1 грудня 1934 р. було вбито одного з чільних діячів ВКП(б) С. Кірова. Того ж дня за пропозицією Сталіна ЦВК СРСР прийняв поста­нову "Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення те­рористичних актів" — відверту "хартію терору". За цією постановою, строк розслідування скорочувався до 10 днів, справи розглядалися без участі адвоката і прокурора, заборонялося оскарження вироку і клопотання про помилування, а вирок здійснювався негайно після ви­несення. Репресії здійснювалися антиконституційними позасудовими "трійками" у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління внутрішніх справ і прокурора області. Вироки виносилися без свідків, без захисту, і навіть без підсудного.

Рух Опору

На території України, окупованої військами ворога, з перших днів розгортається антифашистська боротьба. Антифашистський рух опору в Україні включав:

Ø радянське комуністичне підпілля та партизанський рух;

Ø український самостійницький (націоналістичний) підпільний та партизанський рух(ОУН-УПА);

В умовах блискавичного просування німецьких військ в тилу у них опини­лися цілі підрозділи радянських військ. Вони і стали базою радянського пар­тизанського руху. На перших етапах він був виявом боротьби за самозбереження. Лише після утворення Українського штабу партизансь-кого руху (УШПР) на чолі з Т.Строкачем 30 травня 1942 р. він набирає організованіших форм. УШПР налагодив координацію дій партизанських загонів з операціями Червоної Армії та постачання партизан за допомогою авіації. Всього на території УРСР діяло понад 60 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів та груп. Найбільші партизанські з'єднання діяли на пограниччі України та Білорусії, саме тут оформилося п'ять великих з’єднань. Найвідомішими з них були з'єднання Сабурова, Федорова, Ковпака. Вони влаштовували диверсії на комунікаціях ворога, громили штаби, гарнізони, здійснювали рейди на окупованих територіях РРФСР, України та Білорусії. Тільки партизанське з'єднання під командуванням С.А.Ковпака протягом війни здійснило 7 рейдів, пройшовши загалом по тилах ворога 18 тис. кілометрів. Найрезультативнішою була так звана "рейкова війна": тільки протя­гом літа-осені 1942 р. партизани висадили в повітря 117 залізничних та шо­сейних мостів, пустили під укіс 158 ворожих ешелонів.Партизанський рух був одним із важливих воєнно-стратегічних факторів у ході війни. Для боротьби з ним німецьке командування виділило 120 тис. солдатів. Отже основним формами бротьби радянських партизан були: диверсії на комунікаціях і залізниці; збір розвідувальних даних про живу силу і техніку ворога; знищення представників командування німецької армії, знищення живої сили противника.

У містах діяло комуністичне та ком­сомольське підпілля. Безстрашно діяли, наприклад, підпільна організація "Партизанська Іскра" в с.Кримки на Миколаївщині, яку очолював учитель В.Моргуненко, підпільні організації в м.Сталіно (Донецьк) на чолі з учителем історії С.Матьоніним, у Ніжині, яку очолював Я.Батюк та ін. Підпільники збирали розвідувальні дані, розповсюджували листівки з правдивою інформацією про становище на фронтах, допомиагали молоді ухилятися від вивозу на роботи на Німеччини, збирали зброю, здійснювали акти терору і саботажу. На території України діяли антифашисти більше ніж з 20 зарубіжних країн. Українці-віиськовополонені брали участь в антифашистських рухах Опору в країнах Європи.

Крім радянського руху Опору, з нацистськими окупантами билися й представники українського націоналістичного руху, в першу чергу члени Організації українських націоналістів (ОУН). У лавах цієї органі­зації існувало дві течії: ОУН-Б під проводом С. Бандери та ОУН-М на чолі з А. Мельником. Між ними існували досить напружені стосунки, оскільки ОУН-М закликали до співпраці з німцями задля боротьби з “радянською окупацією”, а ОУН-Б до збройної боротьби з усіма загарбниками: і німецькими і радянськими. Бандерівці (представники ОУН-Б) 30 червня 1941 р. у Львові ухвалили Акт відновлення Ук­раїнської держави і створили Український уряд, що його очолив Я. Стецько. Одначе нацистське керівництво не збиралося підтримувати проголошення Української держави. Уряд Я. Стецька було розігнано, а його самого, як і С. Бандеру, заарештовано. У перші дні Великої Вітчизняної війни були створені “похідні групи”, які повинні були організовувати самостійницьке підпілля на всій території України, в тому числі на Півдні і Сході України, агітувати за незалежність України. У Києві, після його окупації у жовтні 1941 р. ОУН-Мельника створили Українську Національну Раду -національний та політично-громадський центр- на чолі з М.Величковським. Важливою подією в його діяльності був випуск журналу "Українське слово" (редактор Іван Рогач) та журналу "Литаври" (редактор Олена Теліга). Однак діяльність українських струк­тур, які працювали на українську державність, не входила до планів окупантів. У грудні 1941 р. вони заарештовують, а в лютому 1942 р. розстрілюють у Києві групу українських націоналістів — Олену Телігу, Івана Рогача, Ореста Чемеринського та ін. Наприкінці 1942 р. німці заборонили діяльність Української національної ради у Києві, а згодом і у Львові. У липні 1944 р. ОУН-Бандери та представники політичних партій України, представники східних українців на таємному зібранні в м. Самбір утворили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка очолила боротьбу і проти СРСР, і проти німецької "Нової Європи", проголоствши боротьбу на два фронти.

Отже, ОУН-Б і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Радикально налаштовані бандерівці були прихильниками рішучих дій, опори на власні сили, незначної ролі зовнішніх факторів у процесі становлення української державності. Помірковані мельниківці робили ставку на поступове “повзуче” встановлення власного контролю над українськими землями та відновлення національної держави. Мельниківці в основному розраховували на значну допомогу з боку Німеччини. Ця орієнтація поступово призвела до того, що громадянські структури, створені ОУН-М, поступово перетворилися на додаток окупаційного апарату. Не бажаючи утвердження в Україні будь-якої моделі державності, третій рейх перейшов до репресій проти обох відгалуджєень ОУН ще до кінця 1941 року.

Перші націоналістичні партизанські загони на Поліссі та Волині ство­рив Т.Боровець (псевдонім - Бульба) (вони не були зв'язані з ОУН), Сформований ним військовий загін ''Поліська Січ" боровся в своєму регіоні проти німців і радянських партизанів. У 1942 р. на Волині виникають загони ОУН-Бандери та ОУН-Мельника. Найбільш організованим військовим з'єднанням українського самостійниць­кого руху була Українська повстанська армія (УПА), створена 14 жовтня 1942 р. ОУН-Бандери, діючи на просторах Волині, Полісся, Галичини, боролася і проти німців, і проти радянських партизанів. Командиром УПА був Роман Шухевич(псевдонім Чупринка). На початок 1944 р. вона нараховувала 30—40 тисяч бійців, за іншими даними у 1944-1945 рр. досягала 100 тис. осіб.

На відміну від радянських партизан, які орієнтувалися перш за все на допомогу Червоній армії, воїни УПА звільняли військовополонених, встановлювали контроль над окремими селами і районами, захоплювали склади з продовольством і зброєю.

УПА вступила в жорстокий конфлікт з польською Армією Крайовою, яка прагнула зберегти свій контроль над Волинню, Поліссям, Холмщиною. Після вступу на ці території військ Радянської Армії між силами УПА та радянськими військами розгортається відкрита війна, що після визволення цих територій від нацистської окупації переросла в справжню громадянську війну в Західній Україні, яка була завершена лише в середині 50-х років, тобто через 10 років після завершення Другої Світової війни

Література

 

1. БердичевськийЯ. М. Щупак І.Я. Історія України в запитаннях і відповідях. – Запоріжжя:Прем’єр, 1999

2. БердичевськийЯ. М. Щупак І.Я. Історія України та Всесвітня історія в запитаннях і відповідях. – Запоріжжя:Прем’єр, 2001.

3. Бойко О.Д. Історія України. К.: Академвидав, 2005. – С. 420-428, 458-484

4. Гісем О.В. Мартинюк О.О.Історія України. Довідник для передекзаменаційної підготовки – Харків: Веста, 2006..

5. Гісем О.В. Мартинюк О.О.Історія України. Довідник. – Тернопіль: Навчальна книга- Богдан, 2003. – С.392-395, 398-400, 418-438.

6. Історія України та всесвітня історія ХХ століття: Зразки відповідей до екзаменаційних білетів: 11кл.. – К.: Школа, 1999.

7. Історія України. Плани семінарських занять з методичними рекомендаціями для студентів кооперативних технікумів і коледжів/ Укл. В.В. Батіг – К.: НМЦ Укоопосвіта, 2004. – С.23-30.

8. Ладиченко Т.В. Історія України ХХ ст.. Зразки відповідей до екзаменаційних білетів. – К, 2005.

9. Світлична В.В. Історія України. – К.: Каравела, 2005. –С. 334-337

 

Семінарське заняття 4 Тема 10. Об'єктивні умови і суб'єктивні фактори в процесах гуманітарного, політичного життя народу.Тема 11. Історія та історіографія в еволюції, їх місце і роль у гуманізації діяльності людини, громадянина

План

1. Сталінські репресії в Україні. Утвердження тоталітарного режиму

2. Напрями масових репресій в Україні, їх розмах.

3. «Розстріляне відродження» Репресії проти діячів культури.

4. Фашистська окупація України.

5. Рух Опору.

6. Звільнення України від нацистської окупації. Етапи визволення, найбільші битви та наступальні операції

7. Закінчення Другої світової війни. Внесок українців у перемогу над фашизмом

Сталінські репресії в Україні. Утвердження тоталітарного режиму

У кін. 20-х - на поч. 30-х рр. політична система Радянського Союзу, зберігаючи зовні всі атрибути демократії, фактично пере­творилася на тоталітарну, яку дослідники називають режимом осо­бистої влади Сталіна або сталінщиною.Тоталітарний режим базувався на цілій системі монополій: монополії більшовиків на політичну владу, на ідеологію, на керівництво економікою.

В Україні була заборонена діяльність лівих есерів, комуністів-боротьбистів, української комуністичної (укапісти) та інших партій, які пропонували альтернативні шляхи розвитку. Боротьбисти, зокрема, висловлювалися за самостійність України у рівноправному союзі з іншими соціалістичними республіками.Починаючи з грудня 1922 р. вищий представницький орган Укра­їни — з'їзд рад — став однопартійним — більшовицьким. Відбулося об'єднання комуністичної партії з державним апаратом: ключові по­сади у владних структурах могли належати лише членам правлячої комуністичної партії. У суспільстві утвердилася монополія комуністичної ідеології: право на істину визнавалося лише за марксизмом. Завдяки цензурі більшо­вики контролювали всі засоби впливу на духовне життя — пресу, радіо, освіту, культуру. Функції цензури виконувало спеціальне управління — Головполітосвіта, яке співпрацювало з органами Дер­жавного політичного управління (ДПУ). Тотальний контроль над засобами масової інформації дозволяв маніпулювати свідомістю населення, зводити брехню на державний рівень. У ході форсованої індустріалізації і насильниць­кої суцільної колективізації відбулося одержавлення усіх форм влас­ності, утвердження командно-адміністративних методів керівництва економікою. Партійно-державний апарат встановив монопольний контроль над економічною сферою, що і стало фундаментом тоталі­тарного режиму. На вершині партійно-державної системи влади знаходився Ста­лін. У Радянському Союзі склався культ його особи. Партійний і державний апарати формувалися на принципах осо­бистої відданості, готовності виконувати будь-який наказ зверху. У 20-30-ті рр. керівниками України були люди, які сумлінно викону­вали волю Сталіна. Так, ЦК КП(б)У очолювали — Л.Каганович (1925-1928 рр.), С.Косіор (1928-1938 рр.), М.Хрущов - з 1938 р.

Невід'ємною частиною тоталітарної системи влади був репресив­ний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорст­ким контролем, знищувати будь-яку опозицій сталінському режиму, будь-які прояви інакомислення. Знаряддям здійснення репресій були каральні органи ДПУ, підпорядкованого наркомату внутрішніх справ (НКВС). (У 1934 р. замість ДПУ створено Головне управління дер­жавної безпеки). Ідейним обгрунтуванням масового терору стала теорія Сталіна про неминуче загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму та необхідність у зв'язку з цим посилення пильності і боротьби проти "ворогів народу".

Мета проведення репресій

Ø ліквідувати опозицію та індивідуальне інакодумство;

Ø забезпечити державу через систему ГУЛАГУ безкоштовною робочою силою;

Ø тримати під жорстоким контролем хід суспільних процесів.

1 грудня 1934 р. було вбито одного з чільних діячів ВКП(б) С. Кірова. Того ж дня за пропозицією Сталіна ЦВК СРСР прийняв поста­нову "Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення те­рористичних актів" — відверту "хартію терору". За цією постановою, строк розслідування скорочувався до 10 днів, справи розглядалися без участі адвоката і прокурора, заборонялося оскарження вироку і клопотання про помилування, а вирок здійснювався негайно після ви­несення. Репресії здійснювалися антиконституційними позасудовими "трійками" у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління внутрішніх справ і прокурора області. Вироки виносилися без свідків, без захисту, і навіть без підсудного.