На тему: «Українське національне відродження»

Семінар

На тему: «Українське національне відродження»

Виконала: Лазар А.Г

Зміст

Зміст. 2

1. Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну. 3

2. Доба Центральної Ради. 6

2.1. Перший та другий універсали Центральної ради. 9

2.3. Третій універсал Центральної Ради. 11

2.3. Четвертий універсал Центральної Ради. 12

2.4. Договір ЦР з країнами четвертого союу. Падіння ЦР. 14

3. Українська Держава П. Скоропадського. 16

3.1. Проголошення гетьманату П. Скоропадського. 18

3.2. Внутрішня і зовнішня політика. 19

3.3. Прихід до влади директорії УНР. 21

4. Західно-українська Народна Республіка. 23

5. Прихід до влади більшовиків. 25

1. Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну

Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і, фактично, в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна.

Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з'явилися нові проблеми. Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави; визначеність у питанні про участь у війні; подолання негативних тенденцій в економіці; вирішення аграрного та національного питань.

Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) влади; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд — Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту револющйної діяльності неосвічених і недосвідчених народних мас; активний вихід армії на авансцену внутріполітичної боротьби; посилення в народній свідомості орієнтації на силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів — всі ці тенденції та процеси позначилися на історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 р. Водночас місцеві чинники зумовили специфіку та особливості суспільного життя українських земель.

Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які й розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади. Широка демократизація суспільства (проголошення політичних прав і свобод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царського режиму, оголошення амністії) зумовили на перших порах популярність нового уряду серед місцевих органів влади. Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою неможливість через певні обставини Тимчасового уряду йти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів зумовили катастрофічне, прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних владних структур, перманентну кризу влади.

У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади — Ради депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політично активної частини трудящих і логічне продовження революційних традицій 1905—1907 рр. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими вони були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у великих містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві та ін., у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунського фронтів, у сільській окрузі украінсько-російського пограниччя — північна частина Чернігівщини, Харківщина.

Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Незважаючи на суттєві розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, які домінували в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, значною мірою сходилися в поглядах на розв'язання національного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці політичні сили визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання вже на початку 1917 р. не відповідало вимогам часу, якісно новому рівню національного руху і тому не тільки породжувало численні тертя, суперечності та протиріччя між різними політичними силами суспільства, а й зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади — Центральної Ради — громадсько-політичного об'єднання, що утворилося 4 березня 1917 р. У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революцюнерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.

Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — історик, літературознавєць, публіцист, політичний і державний діяч, Голова Української Центральної Ради. Народився в м. Холм (нині на території Польщі). По закінченні Київського університету (1890) провадив дослідницьку роботу в наукових установах Львова і Києва. Водночас брав участь у громадському житті, один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899), засновник Товариства українських поступовців (1908). У 1914 р. був арештований і засланий до Симбірська. 7 березня 1917 р. обраний Головою Української Центральної Ради. За гетьмана П. Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 р. — в еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж). У 1923 р. обраний дійсним членом ВУАН, у 1924 р. повернувся в Україну. Очолював кафедру історії України, історичний відділ ВУАН. У 1929 р. обраний академіком AH CPCP. У 1931 р. арештований ДПУ і звинувачений у керівництві «Українським національним центром» та в антирадянській діяльності. З кінця 1930 р. до 1934 р. змушений був працювати в Москві. Помер 25 листопада 1934 р. у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Автор багатьох ґрунтовних праць із всесвітньої та української історії, головними з яких є «Історія України-Руси» у 10 томах і 13 книгах (1898—1936), «Нарис історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911); п'ятитомна «Історія української літератури» (1923—1927) та ін.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те, що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з самого початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою і забезпечили їй широку народну підтримку. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з'їзди, скликані в травні 1917 р.

Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були посилення політичної боротьби; вихід на політичну арену широких народних мас; перетворення армії на впливовий фактор внутрішнього життя; зростання ролі політичних партій; зміщення суспільних настроїв вліво; паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку.

Доба Центральної Ради

3-4 березня 1917 року в Києві була організована Українська Центральна Рада (УЦР), яка об'єднала представників головних українських політичних партій. Ідея створення Центральної Ради народилася на зборах Товариства українських поступовців (ТУП), яке було започатковане М. Гру-шевським, С. Єфремовим і Є. Чикаленком після Революції 1905-1907 pp. як міжпартійний політичний блок усеукраїнського масштабу. Товариство українських поступовців, засноване в Києві 1908 року, згуртувавши представників української інтелігенції, планувало домагатися автономії України в рамках конституції буржуазної Росії.
Центральна Рада перетворилася на керівний осередок української націонал-демократичної революції, об'єднавши під революційними гаслами політичні партії, інтелігенцію, представників культурно-освітніх, селянських, кооперативних, військових, студентських товариств та речників церкви. Помітне місце в Центральній Раді, що стала своєрідним парламентом, посіли представники національних меншин: євреї, росіяни, поляки.
Керівником (головою) Української Центральної Ради був обраний Михайло Грушевський, видатний український історик і політичний діяч. У 1917 році він належав до партії українських есерів. Від самого початку діяльності Центральної Ради М. Грушевський стояв на автономістських позиціях. Його підтримував інший керівник Центральної Ради Володимир Винниченко, відомий український письменник, лідер Української соціал-демократичної партії. Знаними діячами Центральної Ради були також Б. Мартос, С. Петлюра, І. Стешенко, П. Христюк тощо.

Крім прибічників автономії України у складі Росії, до Центральної Ради входили й прибічники негайного проголошення незалежності України. Одним з них був Микола Міхновський, що активно виступав за створення українських державних інституцій, передусім українського війська.
Між автономістами та самостійниками в Центральній Раді спалахнула боротьба, яка не могла не позначитися на єдності українського визвольного руху. Розвиток Української революції у квітні - травні 1917 року
1 квітня 1917 року в Києві відбулася 100-тис. демонстрація на підтримку Центральної Ради під гаслами «Вільна Україна — великій Росії!», «Автономію Україні!». Найважливішою подією весни 1917 року став Український національний конгрес, у роботі якого взяли участь понад 900 осіб від політичних партій та різних селянських, військових, робітничих організацій. На конгресі були представлені всі регіони України. У перший день конгресу прийнято резолюцію про проголошення автономії України.
21 квітня відбулися вибори нового складу Центральної Ради. Головою УЦР став М. Грушевський, а його заступниками — С. Єфремов і В. Винниченко. Для постійної роботи між сесіями Центральної Ради була обрана Мала рада, яка складалася з 20 осіб. 5-8 травня 1917 року в Києві відбувся військовий з'їзд делегатів від усіх партій, флотів та гарнізонів. У ньому взяли участь близько 700 делегатів. Роботою з'їзду керували М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра і М. Міхновський. Головним питанням з'їзду було питання про ставлення українського населення до війни. Делегати ухвалили: добиватися миру без анексій і контрибуцій, а до його настання пропонували боронити здобутки революції.На з'їзді була підтримана й вимога Центральної Ради про надання автономії Україні. Для того щоб Тимчасовий уряд і етроградська рада окремим актом узаконили автономію України, з'їзд:

• обрав Військовий генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою;

• ухвалив резолюцію про потребу створення української армії. Військовий з'їзд був важливим етапом у процесі переходу військових на бік Центральної Ради, про що свідчить:

•утворення віча українських офіцерів;

• ухвала новоствореним вічем постанови про організацію української національної армії;

• створення військового українського клубу ім. П. Полуботка, який очолив Микола Міхновський.

У травні 1917 року близько 3 тис. солдатів створили український полк ім. Б. Хмельницького, із сільських мешканців був сформований підрозділ вільного козацтва, а його почесним отаманом обрано командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, який запропонував передати в розпорядження Центральної Ради свій українізований полк чисельністю 40 тис. бійців, але М. Грушевський і В. Винниченко заперечували необхідність мати регулярну армію.

Протягом травня - червня 1917 року в Петрограді відбувалися переговори між делегацією Центральної Ради на чолі з В. Винниченком і Тимчасовим урядом та Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів. Українська делегація подала «Декларацію Української Центральної Ради» з домаганням автономії України. Петроградський уряд негативно прореагував на прагнення українців.

Семінар

На тему: «Українське національне відродження»

Виконала: Лазар А.Г

Зміст

Зміст. 2

1. Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну. 3

2. Доба Центральної Ради. 6

2.1. Перший та другий універсали Центральної ради. 9

2.3. Третій універсал Центральної Ради. 11

2.3. Четвертий універсал Центральної Ради. 12

2.4. Договір ЦР з країнами четвертого союу. Падіння ЦР. 14

3. Українська Держава П. Скоропадського. 16

3.1. Проголошення гетьманату П. Скоропадського. 18

3.2. Внутрішня і зовнішня політика. 19

3.3. Прихід до влади директорії УНР. 21

4. Західно-українська Народна Республіка. 23

5. Прихід до влади більшовиків. 25

1. Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну

Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і, фактично, в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна.

Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з'явилися нові проблеми. Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави; визначеність у питанні про участь у війні; подолання негативних тенденцій в економіці; вирішення аграрного та національного питань.

Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) влади; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд — Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту револющйної діяльності неосвічених і недосвідчених народних мас; активний вихід армії на авансцену внутріполітичної боротьби; посилення в народній свідомості орієнтації на силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів — всі ці тенденції та процеси позначилися на історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 р. Водночас місцеві чинники зумовили специфіку та особливості суспільного життя українських земель.

Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які й розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади. Широка демократизація суспільства (проголошення політичних прав і свобод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царського режиму, оголошення амністії) зумовили на перших порах популярність нового уряду серед місцевих органів влади. Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою неможливість через певні обставини Тимчасового уряду йти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів зумовили катастрофічне, прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних владних структур, перманентну кризу влади.

У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади — Ради депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політично активної частини трудящих і логічне продовження революційних традицій 1905—1907 рр. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими вони були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у великих містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві та ін., у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунського фронтів, у сільській окрузі украінсько-російського пограниччя — північна частина Чернігівщини, Харківщина.

Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Незважаючи на суттєві розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, які домінували в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, значною мірою сходилися в поглядах на розв'язання національного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці політичні сили визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання вже на початку 1917 р. не відповідало вимогам часу, якісно новому рівню національного руху і тому не тільки породжувало численні тертя, суперечності та протиріччя між різними політичними силами суспільства, а й зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади — Центральної Ради — громадсько-політичного об'єднання, що утворилося 4 березня 1917 р. У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революцюнерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.

Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — історик, літературознавєць, публіцист, політичний і державний діяч, Голова Української Центральної Ради. Народився в м. Холм (нині на території Польщі). По закінченні Київського університету (1890) провадив дослідницьку роботу в наукових установах Львова і Києва. Водночас брав участь у громадському житті, один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899), засновник Товариства українських поступовців (1908). У 1914 р. був арештований і засланий до Симбірська. 7 березня 1917 р. обраний Головою Української Центральної Ради. За гетьмана П. Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 р. — в еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж). У 1923 р. обраний дійсним членом ВУАН, у 1924 р. повернувся в Україну. Очолював кафедру історії України, історичний відділ ВУАН. У 1929 р. обраний академіком AH CPCP. У 1931 р. арештований ДПУ і звинувачений у керівництві «Українським національним центром» та в антирадянській діяльності. З кінця 1930 р. до 1934 р. змушений був працювати в Москві. Помер 25 листопада 1934 р. у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Автор багатьох ґрунтовних праць із всесвітньої та української історії, головними з яких є «Історія України-Руси» у 10 томах і 13 книгах (1898—1936), «Нарис історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911); п'ятитомна «Історія української літератури» (1923—1927) та ін.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те, що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з самого початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою і забезпечили їй широку народну підтримку. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з'їзди, скликані в травні 1917 р.

Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були посилення політичної боротьби; вихід на політичну арену широких народних мас; перетворення армії на впливовий фактор внутрішнього життя; зростання ролі політичних партій; зміщення суспільних настроїв вліво; паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку.

Доба Центральної Ради

3-4 березня 1917 року в Києві була організована Українська Центральна Рада (УЦР), яка об'єднала представників головних українських політичних партій. Ідея створення Центральної Ради народилася на зборах Товариства українських поступовців (ТУП), яке було започатковане М. Гру-шевським, С. Єфремовим і Є. Чикаленком після Революції 1905-1907 pp. як міжпартійний політичний блок усеукраїнського масштабу. Товариство українських поступовців, засноване в Києві 1908 року, згуртувавши представників української інтелігенції, планувало домагатися автономії України в рамках конституції буржуазної Росії.
Центральна Рада перетворилася на керівний осередок української націонал-демократичної революції, об'єднавши під революційними гаслами політичні партії, інтелігенцію, представників культурно-освітніх, селянських, кооперативних, військових, студентських товариств та речників церкви. Помітне місце в Центральній Раді, що стала своєрідним парламентом, посіли представники національних меншин: євреї, росіяни, поляки.
Керівником (головою) Української Центральної Ради був обраний Михайло Грушевський, видатний український історик і політичний діяч. У 1917 році він належав до партії українських есерів. Від самого початку діяльності Центральної Ради М. Грушевський стояв на автономістських позиціях. Його підтримував інший керівник Центральної Ради Володимир Винниченко, відомий український письменник, лідер Української соціал-демократичної партії. Знаними діячами Центральної Ради були також Б. Мартос, С. Петлюра, І. Стешенко, П. Христюк тощо.

Крім прибічників автономії України у складі Росії, до Центральної Ради входили й прибічники негайного проголошення незалежності України. Одним з них був Микола Міхновський, що активно виступав за створення українських державних інституцій, передусім українського війська.
Між автономістами та самостійниками в Центральній Раді спалахнула боротьба, яка не могла не позначитися на єдності українського визвольного руху. Розвиток Української революції у квітні - травні 1917 року
1 квітня 1917 року в Києві відбулася 100-тис. демонстрація на підтримку Центральної Ради під гаслами «Вільна Україна — великій Росії!», «Автономію Україні!». Найважливішою подією весни 1917 року став Український національний конгрес, у роботі якого взяли участь понад 900 осіб від політичних партій та різних селянських, військових, робітничих організацій. На конгресі були представлені всі регіони України. У перший день конгресу прийнято резолюцію про проголошення автономії України.
21 квітня відбулися вибори нового складу Центральної Ради. Головою УЦР став М. Грушевський, а його заступниками — С. Єфремов і В. Винниченко. Для постійної роботи між сесіями Центральної Ради була обрана Мала рада, яка складалася з 20 осіб. 5-8 травня 1917 року в Києві відбувся військовий з'їзд делегатів від усіх партій, флотів та гарнізонів. У ньому взяли участь близько 700 делегатів. Роботою з'їзду керували М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра і М. Міхновський. Головним питанням з'їзду було питання про ставлення українського населення до війни. Делегати ухвалили: добиватися миру без анексій і контрибуцій, а до його настання пропонували боронити здобутки революції.На з'їзді була підтримана й вимога Центральної Ради про надання автономії Україні. Для того щоб Тимчасовий уряд і етроградська рада окремим актом узаконили автономію України, з'їзд:

• обрав Військовий генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою;

• ухвалив резолюцію про потребу створення української армії. Військовий з'їзд був важливим етапом у процесі переходу військових на бік Центральної Ради, про що свідчить:

•утворення віча українських офіцерів;

• ухвала новоствореним вічем постанови про організацію української національної армії;

• створення військового українського клубу ім. П. Полуботка, який очолив Микола Міхновський.

У травні 1917 року близько 3 тис. солдатів створили український полк ім. Б. Хмельницького, із сільських мешканців був сформований підрозділ вільного козацтва, а його почесним отаманом обрано командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, який запропонував передати в розпорядження Центральної Ради свій українізований полк чисельністю 40 тис. бійців, але М. Грушевський і В. Винниченко заперечували необхідність мати регулярну армію.

Протягом травня - червня 1917 року в Петрограді відбувалися переговори між делегацією Центральної Ради на чолі з В. Винниченком і Тимчасовим урядом та Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів. Українська делегація подала «Декларацію Української Центральної Ради» з домаганням автономії України. Петроградський уряд негативно прореагував на прагнення українців.