Державний устрій Руси-України.

Початковий етап розвитку Русі в державно-організаційному аспекті мало чим відрізнявся від організаційних рис, які були властиві княжінням.

Об’єднавчі процеси вносили зміни і в організацію суспільства Русі. При Володимирі Святославичі та Ярославі Володимировичу князівські функції ускладнилися. З метою посилення великокнязівської влади й ліквідації широкої автономії колишніх княжінь Володимир Великий здійснив адміністративну, військову, релігійну і судову реформи.

Адміністративна реформа була спрямована на ліквідацію «племінних княжінь» і запровадження нового адміністративно-територіального поділу. Територія була розділена на уділи. Врядувати в них Володимир призначав своїх синів, родичів, довірених осіб – посадників. Їм належала військова, адміністративна та судова влада, яку вони чинили іменем «Великого князя».

Військова реформа сприяла ліквідації племінних збройних формувань. Натомість великий князь наймав дружинників, яких наділяв маєтками з правом експлуатації населення. Дружинники давали клятву «вірою і правдою» виконувати волю князя.

Внаслідок релігійної реформи з 988-989рр. почалося утвердження християнства як державної релігії.

Судова реформа розмежовувала світське (княже) й церковне судочинство. Для цього було запозичені норми візантійського права, об’єднані у збірниках «Номоканонах».

Означені реформи були спрямовані на посилення родової влади. Суть цієї влади полягала в іманентному (внутрішньому) співволодінні територією держави всіма представниками роду. Відносини сюзеренітету – васалінітету були замінені відносинами родинного сюзеренітету. Зазначимо, що після смерті того чи іншого члена роду або удільного землевласника земля не передавалася у спадок, а поверталася в розпорядження Великого князя.

В ХІст. на Русі сформувалася громіздка система престолонаступництва. Якщо помирав київський князь, то на його місце переходив чернігівський, до Чернігова – переяславський, до Переяслава – волинський і т.д. Такий порядок престолонаступництва розладжував весь княжий дім, що призводило до непорозумінь, конфліктів, міжусобиць.

Порядок володіння уділами, як, зрештою, і міжкнязівські відносини, регулювалися також нормами сімейного права. Так, у разі смерті батька-князя великокнязівський стіл переходив до старшого сина (чернігівського князя). Останній змінював систему уділів, що не рідко призводило до міжусобиць. І лише Ярослав Володимирович у заповіті поділив владу між своїми трьома синами – Ізяславом (відігравав провідну роль), Святославом і Всеволодом. Вони утворили своєрідну систему влади – тріумвірат, що вершив усі справи на Русі. При такій формі правління поєднувалися тенденції економічного і соціального розвитку окремих країв і князівств з прагненням більшості верств суспільства до єдності.

Після смерті останнього з членів тріумвірату – Всеволода Ярославовича система родинного сюзеренітету і тріумвірату поступилася місцем принципові вотчини, який був визначений на Любецькому з’їзді 1097р. Поділ великокнязівського домену дав поштовх політичному поділові Русі на окремі князівства – держави.

Верховна влада на Русі і в окремих її землях належала князю. До його повноважень за звичаєм входило: прийняття законодавчих актів, поточне управління, судочинство, командування військом, визначення податків, карбування монети, розпорядження скарбницею. Наявність цих повноважень дає підстави вважати князів самодержцями.

При князях була боярська рада. Вона не була постійно діючим інститутом влади. Але вона перетворювалася на нього, коли становище князя ставало хитким. В умовах політичної роздробленості бояри, як суспільно-політичний прошарок, були активною політичною силою, а нерідко і правлячою. На цей час боярство уже мало імунітетне право. На його основі великокнязівські і удільнокнязівські землі ставали боярськими. В цих землях управлінські і судові посади передавалися у спадок. Феодально-боярська і політична роздробленість послабила могутність Русі. Цим скористались монголо-татари. Завойовники зберегли державний устрій удільних князівств і місцеву адміністрацію, а князі та бояри визнавали хана як свого вищого сюзерена.

Отже, друга половина ХІІІст. – перша половина ХIVст. для народів Русі були періодом татаро-монгольського іга. Останнє було чинником консолідації і боротьби. Організаторами цієї боротьби після занепаду Галицько-Волинської держави стали литовські князі.