Входять Сехисмундо, Естрелья, Росаура, солдати, почет

 

Басиліо

Розум твій усіх дивує.

 

Астольфо

В нього вже й не та повада!

 

Росаура

Мудрий він і справедливий!

 

Сехисмундо

Що дивує вас? Чи дивно,

Коли сон був мій учитель,

І боюсь, як не противно,

Що прокинутися можу

Знов у замкнутій темниці?

А коли цього не буде,

То воно мені насниться;

Отже, я переконався

В тому, що все щастя людське,

Зрештою, як сон, минає,

І я хочу скористаться

Щастям тим, що час дарує;

Я прошу вас, винуватий,

Помилки простити наші,

Бо шляхетно їх прощати.

 

Расін. ФЕДРА Трагедія на 5 актів

Прочитайте і прокоментуйте монологи Федри.

Кому адресовано кожен її монолог?

Доведіть, що це монолог-сповідь.

Як рокривається внутрішній світ героїні у монолозі-сповіді? Наведіть приклади та прокоментуйте їх.

Чим мучиться Федра? Чим мотивовані її муки в трагедії Расіна?

ДІЙОВІ ОСОБИ

Т е с ей — син Егеїв, цар Атснськнй.

Ф е д р а — жінка Тесеєва, Міноса і Пасіфаї дочка.

І п о л и т — син Тесея та Антіопи, цариці амазонок.

А р і с і я — принцеса царської атепської крові.

Е н о н а — мамка і вірниця Федри.

Терамен — вихователь Іполитів.

І с м е п а — вірниця Арісії.

П а н о п а — жінка із почту Федрішого.

Сторожа.

 

Діється в Трезепі, пелопоннеському місті.

 

***

Ф е д р а

Венері хочеться, щоб я в роду моїм

Ще гірше мучилась, ніж довелося їм.

Е н о п а

Ти покохала?

Ф е д р а

Так — і в цім моє прокляття.

Е п о н а

Кого ж?

Ф е д р а

Я вся дрижу — не можу проказать я...

Люблю я... Ні... Мій гріх — за всі страшніший він.

Люблю...

Е н о н а

Скажи ж кого...

Ф е д р а

Ох... амазонки сип,

Що ворогом лихим я досі називала...

Е п о н а

Як? Іполит?

Ф е д р а

Ти, ти ім’я його сказала!

 

 

СЦЕНА II

Іполит, Енопа, Терамеп.

 

Ф е д р а

Уже не день, не два, як ця біда зайшла.

Коли з Тесеєм шлюб я чесний узяла,—

1 щастя, бачилось, і спокій був у мепе.

Та зруйнували все, розбили все Атени,

Явивши ворога прекрасного мені.

На нього дивлячись, палала я в огні —

І враз од холоду чудного ціпеніла,

Мінилась па лиці, біліла й червоніла.

Збагнула я тоді, як закипає кров,

Коли богиня в ній посіяла любов

Своїми мстивими безжальними руками.

Я храм поставила, палила фіміами,

Хотіла жертвами власкавити її

І думи втишити збентежені свої.

Та ліків на землі немає на кохання!

Венері слала я палкі свої благання —

А Іполит, як бог, стояв мені в очах.

Із ним стрічаючись при самих вівтарях,

Такому божеству офіри я складала,

Що на ім’я назвать нізащо б не здолала.

Втекла б, сховалася,— але на горе й стид

Подобу синову являє батьків вид!

Недобру мачуху взяла я удавати,

Щоб ворога свого коханого прогнати,

З душею власного на горду стала прю!

Спокою день і ніч не даючи царю,

Я Іполитові вигнання готувала,

Я сина з отчих рук жорстоко виривала!

Ту волю вволено. І легше знов мені

Здалося дихати, і дні, як перш, ясні

При світлім огнищі родиннім покотились,

Хоч муки у грудях заховані таїлись.

Дарма! Воскреснути їм слушний час настав!

Коли в Трезену муж мене з собою взяв,

Вигнанця там лице зустріла я кохапе,

І незагоєні мої відкрились рани.

Це вже не вогник був таємний у грудях,—

Я впала здобиччю в Венериних руках.

Одчаєм схоплена і жахом оповита,

Хотіла злочин свій навік я потаїти

І чеснеє ім’я до смерті зберегти.

Мольбою і слізьми страшне признання ти

У мене вирвала. Сказала все тобі я

І в тім не каюся. Життя вже ледве тліє,

І не хотіла б я твоїх докорів чуть,

В останню і страшну готуючися путь.

****

СЦЕНА IV

Іполит, Терамен.

Федра

Ти маєш виїхать, царевичу, в дорогу.

Дозволь же до твоїх скорботних дум тяжких

Моїх додати сліз гарячих і гірких.

Мій син, що без отця зостався сиротою,—

Я знаю — скоро вже розлучиться й зо мною.

Чигає на дитя багато ворогів,

Один лиш ти б його пригрів і захистив.

Та б’ється у грудях лихе передчуванпя,

Що будеш ти глухий до ревного благання:

На матір правий гнів у серці ти поклав —

Боюсь, щоб він тепер па сипа не упав.

 

Іполит

Ганебних почуттів не знаю я, царице.

 

Федра

Мене ненавидиш,— хоч боляче мепі це,

А я пе скаржуся: сама я виппа в тім!

Шкода лиш — не читав у серці ти моїм!

За ворога мене вважаєш і тепер ти.

Так, добивалася і потай, і одверто

Твого вигнання я, чинила завжди зло,

Хотіла, щоб між нас границею лягло

Неперехідною широке грізне море.

Своїм підлеглим я дала закоп суворий,—

Ніколи імені твого не називать.

Проте — хоч лихом ми за лихо віддавать,

За кривди помстою призвичені платити —

Знай: нещаснішої немає жінки в світі

І менше вартої ненависті, як я.

 

Іполит

Де має пасербів і мачуху сім’я,

Там приязні дарма ми будемо шукати.

За рідними дітьми вбиваючися, мати

Недобре дивиться і заздро на чужих.

Ще, може б, утисків зазнав я й не таких,

Коли б не ти була Тесеєва дружина.

 

Федра

0 небо! Не в тому тяжка моя провина,

1 інший біль мене тривожить і гнітить!

 

Іполит

Царице! Нащо так вбиватися й тужить?

Ще ж, може, радість нам ясні пошлють богове

І муж твій вернеться щасливий і здоровий!

Ласкавця має він великого. Нептун.

 

Федра

З довічних берегів немає повороту.

Як віп ступив туди, не викличеш його ти,

Суворий-бо для всіх панує там закон.

Своєї здобичі пе пустить Ахероп,

Глухий до наших мук, до стогону і плачу.

Тесей умер... Ні, ні! Його в тобі я бачу!

На тебе подивлюсь — і мужа впізнаю...

Пробач, царевичу... Я таїну свою,

Безумна, зрадила... Я того пе хотіла.

 

Іполит

Твоє чуття мені, царице, зрозуміле.

В житлі підземпому навіки зник Тесей,

Та й досі вид його не йде з твоїх очей.

Ти вірна мужеві і по його сконанні.

 

Федра

Так, правда. Я горю в нестримному коханні,

Але Тесея вже люблю я не таким,

Як він умер: не тим зальотником легким,

Що тисячам жінок готовий був служити!

Передо мною муж шляхетний, гордовитий.

Суворість, може, він надмірну виявля,

Та цвіту кращого не бачила земля.

До бога юного подібний він красою —

До тебе, що стоїш тепер передо мною.

Так, мав колись Тесей і голос твій, і стан,

І очі, що серця захоплювали в бран.

Рум’янець на щоках горів йому так само,

Коли на Кріті він з’явився перед нами,

За муку й радощі Міноса дочкам став.

А де ж тоді був ти? Чому тебе не взяв

І жертва божої нечуваної мсти —

Собою гордую ще більше я, ніж ти.

Боги в тім свідками — то ж їхня гнівна сила

Це полум’я в мепі, безсилій, запалила.

Згадай: од тебе я втікала як могла,

Я незаслужене вигнання прирекла,

Ненависть у тобі будила невтомленно,

Щоб подолать любов безумну і шалену.

Чого ж добилася? Намарне все пішло!

Лиш у твоїй душі я викресала зло,

А не могла в своїй перебороть кохання —

І чарів ще нових дало тобі страждання.

Я сохла, мучилась! Палала я в огні...

Коли б ти в вічі міг заглянути мені,

Та всьому, що кажу, дійняв би зразу віри...

Стривай! Ти думаєш, що це визнання щире

Із серця вирвалось мені не мимохіть?

За сина я тебе сьогодні йшла просить,

Ненависть і злобу від нього відхилити...

Шкода тих намірів! З тобою говорити

Про тебе тільки я на стид собі змогла.

Скарай же грішницю! Ти бачиш — я прийшла

Безчестям значена, таврована гапьбою!

Рукою мужньою скарай мене, герою!

Пометись! Почвари хай не бачить більше світ,

Що мужем їй — Тесей, а любий — Іполит!

Нехай до цього дня земля її носила,—

Тепер, коли вона усе тобі відкрила,

Од помсти правої не заховатись їй!

Ось груди! Вразь у них мечем своїм мерщій!

Удар готова я заслужений прийняти!

Коли ж не хочеш сам мене ти покарати,

Щоб не зазнала я солодких, щасних мук

Від тебе, від твоїх безмірно любих рук,

Коли не хочеш їх моєю багрянити

Брудною кровію,— подай меча мені ти,

І зможу я сама...

 

Е н о н а

О небо! Постривай...

Сюди ідуть... Біжи, царице, утікай

Од свідків, од ганьби, од лютого безчестя.

 

СЦЕНА II

Федра (сама)

Венеро, тріумфуй! Твої жорстокі руки

Тяжкої завдали мені ганьби і муки

І в серце ранила твоя мене стріла.

Так. Ти Міпосову дочку перемогла!

Та лютий ворог є у тебе, гордовита

Богине. Покарай шаленця Іполита:

Нелюба ти йому, і ще ніколи він

Перед жертовником пе приклонив колін,

До тебе пристрасні звертаючи благання...

Пометися ж! Запали в ньому огонь кохання!

Ти вже вертаєшся, Еноно? Появив

До мене, як і перш, ненависть він і гнів?

Прогнав тебе?

 

СЦЕНА VII