Ви вчіться мислити, тоді уже писать.

Що справу ми собі здаємо виразніше,

То й паше твориво складається ясніше.

Рука не зрадить нас, як певна голова,

І легко ми тоді знаходимо слова.

Закони язика ви майте за священні,

Хоч би в найвищому писалося натхненні.

І мелодійпістю не знадити мепе,

Як бачу слово я невірне чи чудне,

Не подарую-бо нікому варваризму

Ані бундючного у віршах солецизму.

Поет, як мови віп опанувать не зміг,

Повік зостанеться у віршниках лихих.

Працюйте повагом, хоч пишете й 8 наказу,

Не чваньтесь віршами, що вилились одразу:

Рядки, написані квапливо, сяк і так,

Не розум виявлять, а радше глузду брак.

Миліший нам струмок, що ясно й тихо плине

Серед зеленої квітчастої долини

За води збурені, що в далечінь несуть

І мул, і камінці, і чорну каламуть.

Спішіть поволі ви; не здавшися зарання,

Вертайте знов і знов до вашого писання;

Шліфуйте, щоб іще не раз пошліфувать,

Не бійтесь креслити, а інколи й додать.

__________________________________

…Примхливий бог отой, навчаючи співців,

Сонет суворими законами обвів.

У двох катренах там одна пасує міра,

І рими дві лише давати має ліра,

А далі — шість рядків, щоб вивершить сонет,

Розкласти в дві строфи повинен вміть поет.

Сваволі жадної не можна тут дозволить:

Сонета той не дасть, хто в розмірі сваволить,

Бліді до виразних приточує слова

І двічі вислову однакого вжива.

Красу високу ми у формі цій найдемо:

Сонет довершений варт цілої поеми.

Та шкода й говорить про марних тих писак,

Що впоратись із ним не вміють аніяк.

_______________________________________

….Колись трагедія, і дика й недоладна,—

То був звичайний хор. Напої виноградні

Усі, танцюючи й співаючи, пили

І Діонісові складали похвали.

Співцеві, що найбільш подобався народу,

На ігрищах таких був цап за нагороду.

Сяк-так поодягав комедників Теспіс

І вперше звичай цей до міста переніс;

Він возом виїздив великим на майдани

І людові являв видовище незнане.

Есхіл змінив і лад, і зміст вистав таких,

Осіб докинувши до хору дійових;

За нього вже поміст на площі височіє

І в масках грають там належних лицедії.

Софокл дійшов тоді натхнення верховин:

Поваги й злагоди надав усьому він,

Примусив хор увесь у дії участь брати

І строфи обточив, до нього кострубаті.

Таку трагедію він пишну грекам дав,

Що відтворити Рим її вже не здолав.

У давній Франції театр був у зневазі:

…Наука променем заглянула своїм

В ті нісенітниці — і край поклала їм.

Характери не слід нам із романів брать,

Та вади деякі герой повинен мать:

Ахілл нам любий тим, що, як огонь, гарячий

І ревно від образ, мов та дитина, плаче.

Якби не знав герой ні огріхів, ні хиб,

Ми натуральності в портреті не найшли б.

Малюйте постаті несхибною рукою:

Агамемнон нехай вражає нас пихою,

Еней побожністю сіяє над усіх.

Надайте певних рис ви кожному із їх.

Вивчайте звичаї, краї й часи терпляче:

Не раз од клімату залежить людська вдача.

Як автор малювать героя почина,—

Нехай герой собі у всьому вірпий буде

І з кону тим зійде, ким вийшов перед люди.

____________________________________

…Коли комедії ви хочете служити,

Природу лиш саму за вчительку візьміте.

Хто вміє глибоко в серця людські сягать

І таємниці там заховані читать,

Хто знає й джигуна, і скнару, й марнотратця,

Од кого дивакам, ревнивцям не сховаться —

Той у комедії змалює легко їх

І разом виведе на сцену, як живих.

Малюйте образи ясні усюди й прості,

Хай жваві кольори панують на помості.

У різних відтінках природа нам жива

Людські характери і вдачі розкрива;

Багато змісту є у жесті, у дрібниці,—

Але не легко нам до того додивиться.

Час відміняє все — і норови зміня:

Що любе молодим, те для старих бридня;

4. Педро Кальдерон де ля Барка "Життя — це сон"

Прочитайте поданий фрагмент. Виокремте в монолозі Сехисмундо головну тему його роздумів.

Кому адресовано монолог героя?

Як розкривається внутрішній світ героя у монолозі?

Чим мучиться герой? Чим мотивовані його муки в трагедії Кальдерона?

Доведіть, що це світогляд барокової людини.

Сцена друга

Стулки дверей розчиняються, і видно Сехисмундо; він у кайданах, одягнений у звірину шкуру. У вежі мерехтить світло.

Сехисмундо

Ох, горе тут мені! Ох, я нещасний!

Небеса, чому звалився,

Впав такий на мене гнів,

Що за злочин я вчинив

Проти вас - що народився?⁴

Все я зважив, роздивився,

Розібрався у причині,

То й жорстокість вашу нині

Я збагнув уже сповна,

Адже злочин і вина -

Це зродитися людині.

Хочу знати все, як є,

Щоб не мучитись журбою

(Хоч я знаю, що виною

Тут народження моє),

Чом недоля мене б’є,

Щоб ще більше я страждав

Через те, що світ пізнав?

Інші також народились,

Чом же їм права судились

Ті, яких я вік не мав?

Птах зродився, як із тьми,

І красується улітку,

Схожий барвами на квітку

Чи на гілочку крильми,

Коли синяву грудьми

Крає й лине у висоти,

Занедбавши без гризоти

Десь гніздечко на межі, -

Чом, як маю більш душі,

Маю менше я свободи?

Звір народиться й міцну

Носить шкуру, різномасний,

Наче знак зірок злощасний,

Кисті мудру таїну⁵,

Коли суть явля страшну

І жорстоку від природи,

Людській силі йде супроти

В небезпеці сам на сам, -

Чом із кращим почуттям

Маю менше я свободи?

Риба зродиться й не дише⁶,

В піні грається морській,

Ніби човен із луски

Той, що хвилечка колише,

Аби їй плилось вільніше,

І глибокі мірить води,

Забажавши прохолоди,

Аж на дно пірнає в твань, -

Чом, як більше поривань,

Маю менше я свободи?

Зродиться ручай, пливе,

Поміж квітами зміїться,

Мов срібло несе водиця

Поміж квітами живе,

Коли дзвінко кличе, зве

Поміж квітами до згоди

І в полях без перешкоди

Плине вільно, мов дитя, -

Чом, як маю більше знаття,

Маю менше я свободи?

Що на мене ще впаде?

Наче Етна, я палаю

І готовий із відчаю

Серце вирвати з грудей:

Де закон, причина де,

Щоб людині, мов для страху,

Відібрати перевагу

З нею й пільгу ще таку,

Що Всевишній дав струмку,

Дав і рибі, й звіру, й птаху?

 

Росаура

Відчуваю жаль і ляк

Від його болінь і суму.

 

Сехисмундо

Хто мою підслухав думу?

Це Клотальдо?

 

Кларін (убік до своєї пані)

Ствердь, що так.

 

Росаура

Ні, то я, скрушний бідак,

Що забрів під це склепіння,

Слухав тут твоє тужіння.

 

Сехисмундо

Зараз я тебе уб’ю,

Бо я взнав, що ти мою

(Хапає її)

Слабкість знаєш і терпіння.

Лиш за те, що чув мене,

Розірву тебе з нестями

Цими дужими руками.

 

Кларін

Я глухий, тож я нé

Чув тебе.

 

Росаура

Твій гнів мине,

Як уклякну, бо сповняє

Щось людське тебе й тримає.

 

Сехисмундо

Голос твій мене хвилює,

Образ твій мене дивує

І повага зігріває.

Хто ти? Хоч за довгі дні

Знав із світу лиш одно я,

Що колискою й труною

Стала ця тюрма мені;

І хоча у глушині,

Де з народження лиш голі

Бачу скелі в цім околі,

Я, живий скелет, живу,

Душу втративши живу

В безпросвітній цій неволі;

І хоч тут я до сих пір

Бачив, чув лише єдину

Ту, що вчить мене, людину,

Що мені про небо й мир

Повіла; й хоча надмір

Ти злякавсь і злу повірив

І між тіней та вампірів

Монстром звеш мене, - ачей

Я тут звір серед людей

І людина серед звірів;

І хоча було не мед,

Все я звідав, все я звірив,

Вчивсь поводженню у звірів,

Осягав пташиний лет

І читав я рух планет,

А по них - людські дороги, -

Саме ти мої тривоги

Вгамував, підніс мій дух,

Зір потішив мій і слух,

Оживив мене хоч трохи.

Як дивлюсь на тебе я,

То захоплююсь тобою

І з жадобою новою

Бачу, як твій зір сія.

Спрага не мина моя,

То й очима смерть спиваю;

Більше я страху не маю,

Хоч і гину, та все п’ю,

Долю бачачи свою,

І, щоб бачити, - вмираю.

Тебе ж бачить - це вмирать;

Я не знаю, крім огуди,

Що мені, слабкому, буде,

Як не бачити й чекать.

Буде зло - не благодать,

Біль, гризота, гнів затятий;

Буде смерть, бо смерть - це дати

Після мук і сум’яття

Нещасливому життя,

А в щасливого відняти.

Росаура

Я дивуюсь і дивлюсь,

Чемно слухаю й чекаю,

Що тобі сказать - не знаю

І спитать тебе боюсь;

Тільки віриться чомусь,

Щиро віриться: мене-бо

Привело утішить небо,

Якщо втіха може буть

В тім, щоб бачити і чуть

Більш нещасного за себе.

Кажуть, жив мудрець нужденний,

Так збіднів, що повсякдень

Різнотрав’я мав лишень

За їство своє злиденне.

Чи бідніший є за мене? -

Сам себе в журбі питав.

Скоро й відповідь дістав,

Як узрів, що вслід хирлявий

Інший брів мудрець і трави,

Що він викинув, збирав.

Так я вів життя нужденне

В цьому світі й бідував

І коли себе питав:

Чи нещасніший за мене

Хтось тут є, о рідна нене?

Твою відповідь почув;

Я журбу свою збагнув,

То й зібрав свої знегоди

І, щоб разом все збороти,

Їх на радість обернув.

І, якщо мої нещастя

Можуть тебе втішить трохи,

Слухай і збирай уважно

Те, що викинув я, вбогий.

Я зовуся…

****

Сцена чотирнадцята