Суб’єкти міжнародних відносин. Зовнішня політика держави та її типи.

Окреме місце у дослідженні міжнародних відносин займає аналіз міжнародних відносин з точки зору функціонування та діяльності суб’єктів (акторів, учасників) міжнародних відносин, їх взаємодій та діяльності. Часто в теорії міжнародних відносин використовують поняття «актор» (від латинської – той, хто діє). Д.Догерті під терміном «актор» розуміє суспільну одиницю, яка характеризується достатнім рівнем організації та самостійністю діяльності. Для Дж.Розенау актор є цілістю, що впливає на світові процеси. Ф. Брайар, М.-Р.Джалілі визначають актором будь-яку особу, яка бере активну участь, відіграє важливу роль у сфері міжнародних відносин. Часто під актором розуміють будь-який авторитет, будь-яку організацію, будь-яку групу і навіть будь-якого індивіда, здатного відігравати певну роль, здійснювати вплив на міжнародні відносини

У теорії міжнародних відносин існують різноманітні підходи до класифікації міжнародних акторів. Найзагальніша класифікація поділяє їх на дві основні групи: державні та недержавні. До державних відносять суверенні держави, а також створені суверенними державами міжнародні, міжурядові, міжпарламентські організації, у тому числі наднаціональні (зразком яких слугує Європейський Союз). До цієї групи також додають суб'єкти федерації, органи регіонального управління та місцевого самоврядування, національно-визвольні та сепаратистські рухи. До недержавних міжнародних акторів належать неурядові міжнародні організації, транснаціональні корпорації, політичні партії та їх об'єднання, громадські, релігійні та інші організації, соціальні групи, світові клани.

Схожу позицію займають і дослідники, які з процесами глобалізації пов′язують появу на світовій арені нових акторів, що претендують якщо не на пріоритет, то на рівність із традиційними суб′єктами міжнародних відносин – державами. Таких нових суб’єктів налічується сім типів:

· Міжнародні організації (МВФ, Світовий Банк, ЮНЕСКО, СОТ, «Велика вісімка» тощо).

· Регіональні організації (налічують близько 60),

· Багатонаціональні корпорації (близько 60 тисяч).

· Інституційні інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди, страхові компанії).

· Неурядові організації (рух «зелених», «лікарів без кордонів»).

· Великі міста (Лондон, Нью–Йорк, Токіо, Франкфурт, Париж).

· Індивіди (наукові спіробітники, університетські професори, артисти, окремі особистості).

Таким чином, сучасною тенденцією розвитку міжнародних взаємодій є різке збільшення суб’єктів міжнародних відносин, зростання впливу недержавних акторів, тенденції переосмислення (розмивання) суверенітету держави.

Віддавна вважається, що держави є головними міжнародними акторами – діючими суб′єктами міжнародних відносин, започатковувальними елементами системи міжнародних відносин. Через свою активність держави впливають на міжнародні системи, певною мірою змінюють її. Кожна держава для оптимального здійснення своїх функцій мусить проводити певну політику за межами національних кордонів. Це об’єктивно викликає зв’язки держави, існування, функціонування та розвиток сфери міждержавних відносин. Головним суб’єктом міжнародних відносин виступає “національна держава”. У міжнародній політиці цим терміном позначають географічно обмежену, законно визнану цілісність, яка керується єдиним урядом і населення якої вважає себе єдиною нацією. Цей напрям діяльності сучасних держав називається зовнішньою політикою.

Зовнішня політика – це комплекс дій держави, спрямований на захист свого національного інтересу та поширення свого впливу на інші суб’єкти міжнародних відносин

Міжнародні взаємодії, які розгортаються у глобальному та регіональному масштабах, становлять основу системи міжнародних відносин. При цьому двосторонні відносини залишаються особливо суттєвими.

Міжнародні відносини досліджують різні науки. Базові засади політологічного аспекту проблеми оптимально розкриває соціологічний метод. Під цим кутом зору ієрархія держав на міжнародній арені виглядатиме так:

- наддержави (спроможні впливати на існування всього людства);

- великі держави (їх вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону);

- середні держави (мають вплив у найближчому оточенні);

- малі держави (мають незначний вплив у найближчому оточенні, при цьому володіють засобами для захисту незалежності);

- мікродержави (нездатні захистити свій суверенітет національними засобами).

У кожному випадку зміст зовнішньої політики визначається прагненням кожної з держав-учасниць міжнародних відносин (а їх понад 200) насамперед реалізувати свій національний інтерес.

Національний інтерес – це збереження благ і цінностей, які дане суспільство вважає для себе істотними.

Поняття “національний інтерес” залишається достатньо абстрактною величиною. Тому, розкриваючи зміст участі суб’єкта в цій сфері, політологи виділяють поняття “види зовнішньої політики держав”, а також “мета системи міждержавних відносин”. У контексті системного методу розрізняють такі види зовнішньої політики держав:

- агресивна політика (характеризується прагненням держави досягнути експансіоністських цілей, спробами розв’язати внутрішні проблеми засобами зовнішньої політики);

- активна політика (будується на пошуках балансу між внутрішньою та зовнішньою діяльністю держави, на успішному виконанні нею ролі суб’єкта міжнародної політики);

- пасивна політика (властива державам, слабким в економічному, політичному і військовому відношенні, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища, перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав. Фактично така політика є відмовою від власного суверенітету або його частини);

- консервативна політика (пов’язана з прагненням колишніх “великих” держав зберегти свої впливи на міжнародній арені і досягнутий раніше баланс між внутрішньою і зовнішньою політикою).

Метою системи міждержавних відносин є збереження рівноваги сил, попередження розвитку конфліктів. Це історично забезпечується одним з трьох типів контролю:

- імперським (єдина держава конструює решту);

- біполярним (дві наддержави контролюють та регулюють взаємовідносини у межах своїх сфер впливу);

- балансу сил (три або більше держав контролюють дії одна одної за допомогою дипломатичних маневрів, зміни союзів та відкритих конфліктів).

На сучасному етапі держави залишаються головними та вирішальними суб’єктами міжнародних відносин, але абсолютизація їхнього значення в наш час, коли на сцену виходять інші гравці, перестає домінувати.

Поняття „рівноваги” застосовують до всіх міжнародних систем. Хоча світовий досвід свідчить, що на міжнародній арені кожна дійова особа прагне до максимального збільшення своїх можливостей. Адже зовнішня політика держави тільки тоді чогось варта, коли вона обома ногами стоїть на землі. Вона має поєднувати стратегічне бачення і мобільність, вірність стратегічним пріоритетам і оперативне реагування на будь-які зміни ситуації у світі. Внаслідок цього відомі міжнародні системи динамічно розвиваються, підлягають зміні, регулюється принципом акумуляції сили, що становить фундаментальний зовнішньополітичний інтерес держави. Отже, проводячи зовнішню політику, держави прагнуть досягнути оптимальної, а часом і максимальної сили. Це і є їхньою найголовнішою політичною метою.

Услід за суверенними державами складовою частиною глобальної системи міжнародного життя стають урядові та неурядові організації. Інституціоналізація останніх на міжнародній арені в якості суб’єктів політики суттєво змінила і доповнила архаїчну побудову зовнішньополітичних відносин, зведену в період стародавнього світу.

У теорії міжнародних відносин визначають два види міжнародних організацій: 1) міжурядові (міждержавні) організації, які складаються з представників національних урядів та створюються шляхом укладення договорів між державами; 2) неурядові міжнародні організації, що складаються з національних організацій, асоціацій, індивідів. Рисами таких організацій є політична воля до співробітництва, яка зафіксована в установчих документах, наявність постійного апарату, який забезпечує наступність у розвитку організації, автономність компетенцій та рішень.

Міжнародну (міжурядову) організацію, що є відображенням взаємозалежності держав, трактують як засноване на договорі співтовариство держав, що діють для досягнення спільних цілей. Таке співтовариство має установчий акт і постійні колективні органи, правоздатність, відмінну від правоздатності держав-членів, є суб'єктом міжнародного права і наділене правом укладати міжнародні угоди.

Основними ознаками міжурядових організацій є:

· постійна участь щонайменше трьох держав, які переслідують загальну мету;

· утворення та діяльність згідно з міжнародним правом;

· відносна автономія стосовно держави, неможливість прий­няття та реалізації рішень без участі тих чи інших держав;

· договірне походження, що є результатом узгодження інтересів і волі суверенних держав і проявляється в існуванні установчого документа (статуту), який має характер багатостороннього договору та визначає правові форми процесу діяльності органів міжнародної організації,

· відносини між організацією та державами-членами побудовані на принципах суверенної рівності (кожна держава має один голос і володіє правом виходу, рішення організації мають рекомендаційний характер).

Міжнародні організації є найбльш розвинутими та різноманітними механізмами впорядкування міжнародного життя. Саме тому вважається, що збільшення їх активності поряд із зростанням загальної кількості міжнародних організацій є одним із найпоказовіших феноменів міжнародного розвитку. Прообрази міжнародних організацій знаходять ще у стародавній Греції, в період Середньовіччя. Першою міжнародною організацією у сучасному розумінні вважають Постійну комісію із судноплавства по Рейну, що виникла в 1815 році. Згодом міжнародні організації стають помітними акторами міжнародних відносин: у 1853 році утворюється Міжнародна санітарна конвенція, у 1865 році – Міжнародний телеграфічний союз, у 1874 році – Всесвітній поштовий союз, у 1875 році – Міжнародне бюро ваг і мір, у 1883 році – Союз захисту промислової власності тощо. У другій половині ХХ століття кількість міжнародних організацій, зростає ще більш помітними темпами, передусім через виникнення таких організацій, як Ліга Націй, а у 1945 році – Організація Об′єднаних Націй. Причину такого зростання кількості міжнародних організацій дослідники вбачають у якісних змінах взаємозалежності суверенних держав, що виражається передусім у інтернаціоналізації економічного життя, визнанні небезпеки поширення зброї масового ураження тощо.

Ще одним різновидом міжнародних організацій є неурядові організації, якіхарактеризуютьсяміжнародним характером складу і мети, недержавним характером представництва, добровільним характером діяльності. До цих ознак додають також солідарність учасників і географічну розпорошеність. Окремі дослідники представляють ці організації як суб′єктів міжнародних відносин, що реалізують інтереси (економічні, освітні чи професійні). Ще такі організацій називають групами тиску, адже основним засобом їх впливу є мобілізація міжнародної громадської думки та тиск через неї на міжнародне співтовариство.

Ознаками міжнародних неурядових організацій є:

· некомерційна мета діяльності;

· визнання хоча б однією з держав чи наявність консультативного статусу при міжнародних урядових організаціях;

· діяльність щонайменше у двох державах, отримання коштів більш ніж з однієї країни;

юридична сила рішень цих організацій поширюється лише на членів організації.

Особливе місце серед акторів міжнародних відносин належить транснаціональним корпораціям – великим структурам, підприємствам, закладам, організаціям, що мають за мету отримання прибутку та діють через свої закордонні філії одночасно в кількох державах, в той час як центр управління (материнська компанія) знаходиться в одній з них. Такі організації є об′єктивними виразниками процесу інтеграції, сприяють процесу лібералізації економіки в державах, де вони розташовані. Водночас дослідники стверджують, що транснаціональні корпорації можуть бути джерелами економічних і соціальних потрясінь, екологічних та інших проблем.

Міжнародні відносини часто трактують як процес і результат діяльності людей, що наділені свідомістю, волею, індивідуальними фізичними та психологічними особливостями, гідністю та слабостями, піддаються впливу різноманітних обставин і настроїв. Це стосується простих громадян, а найчастіше – осіб, які приймають рішення, від яких залежить доля багатьох людей (державні та політичні діячі, керівники міжнародних організацій та транснаціональних корпорацій, підприємств, медіахолдингів, лідерів громадської думки, керівників терористичних груп та мафіозних структур).

Таким чином, особливо наголошується на суб'єктивному чиннику у міжнародних відносинах, що проявляється у впливі людей, їх формальних і неформальних об'єднань та створених ними інституцій на прийняття рішень, з метою досягнення певних цілей, реалізації своїх інтересів і задоволення потреб

Виділяють три типи індивідів, що беруть участь і впливають на міжнародні відносини:

1) політичні і державні діячі, глави держав, воєначальники, вищий істеблішмент. Для цієї групи особисті мотивації участі мають переважаючий вплив;

2) особистості, які не пов’язані з певними офіційними структурами, не мають механізмів і засобів примусу, але своїми ідеями, діяльністю (неофіційною), професійними якостями можуть помітно вплинути на розвиток міжнародних відносин. М.Мерль таких людей називає «неозброєними пророками», відносячи до них А.Печеї, Дж.Сороса, Б.Гейтса, А.Сахарова;

3) прості індивіди, які в силу свого соціального та професійного становища, зацікавленості впливають на міжнародні відносини.

Отже, міжнародну систему можна трактувати як складну систему суперництва та узгодження інтересів і цінностей все більшої кількості учасників. До неї все частіше долучаються прості громадяни, які часто не відповідають вимогам компетентності та професіоналізму «творців міжнародної політики». Йдеться про необхідність інтенсивної дослідницької, освітньої та просвітницької роботи у сфері міжнародно-політичних знань з метою формування ініціативної, самостійної, творчої особистості, яка володіє інформацією та політико-управлінськими навиками, ціннісними гуманістичними орієнтаціями, здатна проявити індивідуальну волю. Така людина буде здатна вирішувати у згоді з іншими людьми завдання, які стоять не тільки перед її власною країною, а й перед світовим співтовариством. Йдеться про формування «людини міжнародної», тобто людини, яка виходитиме у своїй свідомості, ціннісних і життєвих орієнтаціях, практичній діяльності за межі однієї держави.