Трансформація політичного режиму як характеристика політичної системи.

 

Держава як політична організація суспільства. Зазвичай під державою розуміється основний інститут політичної системи суспільства, що організовує, скеровує та контролює спільну діяльність та відносини людей, суспільних груп, класів. Недолік даного визначення очевидний, - воно зводить поняття держави до поняття політичної системи, а також вважає державу універсальним організатором і контролером суспільства. В історії є приклади бездержавних політичних систем та систем у яких держава конкурувала з іншими суспільними суб’єктами за місце центрального інституту.

Держава минулого, яка проіснувала приблизно до XVII ст. – назвемо її для розрізнення від держави сучасної (національної держави – англ. nation-state) – «традиційною державою», мала цілком інший характер. Вона відрізнялась від держав Нового часу багатьма внутрішніми рисами та зовнішніми зв’язками з іншими державами. Те, що їх, насамперед, відрізняє, так це діапазон політичної влади правлячого класу. Доволі коротко можна описати цю владу як фрагментовану, оскільки це була влада вкрай вибіркова, яка зводилась до погрози збройної відплати або до нерегулярного збору податків. Державні рішення мали випадковий характер. Політичний апарат влади не управляв у тому сенсі, до якого ми звикли. Йшлося скоріше про контроль зв’язків в рамках домінуючих класів, а також в головних міських центрах. Сфера адміністративного контролю підданих була обмеженою, насправді вона зводилась до стягнення податків або випадкового виконання різного роду повинностей.

Не можна більш наочно представити різницю між державою Нового часу і традиційною державою, ніж стосовно проблеми території. Національні держави Нового часу мають чітко окреслені кордони, тоді як територія традиційної держави визначається прикордонними областями (порубіжжями), що вказує на низький рівень інтеграції політичної системи. Саме принцип територіальності (держава контролює чітко окреслену, цілісну територію) насамперед відрізняє державу і від імперської політичної форми (принципово розімкненої, інтенціонально безмежної, спрямованої до збігу з ойкуменою), і від феодальної структури (у якій об’єктом політичного контролю виступали не стільки території, скільки люди, а складність сплетіння їх особистих зв’язків та залежностей виключала можливість монопольного домінування бодай на зовсім малому клаптику землі й не дозволяла виникнути ані ідеї, ані тим більше практиці скільки-небудь жорсткої демаркації кордонів), і від міст та похідних від них торгівельних мереж. Територіалізація політичної організації – яка безумовно, не має прецедентів ані в європейській, ані у незахідній історії винахід, зроблений на зламі Середньовіччя й який, власне, поклав їм край (поруч з іншими обставинами – утім, усі вони пов’язані один з одним). «Принцип суверенності держави поєднав політичну владу з певною територією. Виникла можливість для уявлення політичного простору цілковито у новий спосіб, як однорідної, цілісної території. Король став розглядати своїх підданих (subjects), усе населення підвладної йому території як єдиний об’єкт (object), окреслений проведеними у фізичному просторі кордонами, який підлягає впорядкуванню та адмініструванню».

З часів Вестфальського миру 1648 р. територіальні кордони держав вважаються священими й недоторканими. Саме у Вестфальських мирних угодах превалююче положення суверенної держави як форми політичної влади було закріплене юридично і саме з того часу політична організація сучасного світу основується передусім й головним чином на поділі країн та народів за територіальним принципом.

Очевидно, що характер і форма сучасних держав визначились на перетині національної та міжнародної сфер. Саме на цьому перетині діяли ті фактори, які визначили розміри держави, його зовнішню конфігурацію, організаційні структури, етнічний склад, матеріальну інфраструктуру тощо.

Сучасна держава – складне багатоскладове утворення, яке складається з численних організованих, взаємопов’язаних інститутів, функціонування яких описується одноманітною термінологією. Дія цих інститутів обмежена територією, на якій проживає суспільство. Інститути: приймають та реалізують спільні рішення членів суспільства; розділяють сфери публічного та приватного життя; здійснюють суверенну владу над іншими соціальними інститутами; монополізують легітимне застосування сили та примусу на даній території; встановлюють громадянство шляхом розрізнення підданих та іноземців і контролюють міграції людей; формулюють та культивують етику/ідеологію підтримки спільних інтересів та волі громадян; підтримуються більшістю членів суспільства або соціальних груп. Держава утримує фіскальний апарат і формує бюджет; регулює соціально-політичну активність громадян шляхом конституції і правової системи; визнається іншими державами.

Сучасні держави прагнуть володіти усіма зазначеними властивостями, які водночас служать критеріями державності.

Поняття держави включає у себе комплекс критеріїв, зумовлених специфікою історичного розвитку її різних форм. Звідси випливають розбіжності щодо визначення держави. Одні дослідники наголошують на значенні однієї властивості, вважаючи решту випадковими або поодинокими, інші вважають ядром державності певну сукупність властивостей. Загалом, дефініції держави можна поділити на дві основні групи: 1) релігійні, філософські та юридичні визначення, марксистська теорія і теорія систем; 2) ліберально-індивідуалістичні визначення, які розглядають державу як множину публічних інститутів та чиновників (характерні для економічної науки, історичної соціології, плюралістичної політичної науки).

Визначення першої групи засновані на ідеї природності (органічності) держави, згідно якої держава є певною моральною метою і соціальною функцією людини, для реалізації якої потрібне суверенне тіло держави. За такого підходу підкреслюються незалежність державної влади від походження та якостей конкретних осіб і значення єдиного центру влади замість множини центрів політичної організації (на відміну від феодалізму). Прибічники природних концепцій держави як правило доводять її необхідність за допомогою тієї чи іншої версії методу деривації, - виведення визначальних властивостей держави з її цілей та функцій. Для цього використовується категоріальний апарат філософії та загальних соціальних теорій. Даний підхід властивий для марксизму, постмарксизму, геополітичних концепцій держави. У підсумку держава оречевлюється, їй надається визначальний вплив на соціальне життя. Решта соціальних суб’єктів кваліфікуються як другорядні або похідні. Таким чином детальний аналіз принципів внутрішнього функціонування держави (відповідність дій кожного інституту та особи зазначеним перед цим критеріям-властивостям) залишається за дужками.

Прихильники другого підходу звично визначають державу на основі теорії властивостей та класифікації емпіричної множини випадкових властивостей держави.

Поняття держави використовується також у дихотоміях вибудуваних за принципом протилежності: держава – людина, держава – громадянське суспільство, внутрішня держава загального добробуту (welfare state) – зовнішня держава сили (power state). Перша дихотомія панувала у англо-американському лібералізмі з кінця XVIII ст. до 1970-х рр., друга з’явилась у працях Ж.-Ж.Руссо (у якого її запозичили Гегель, Маркс та ін. мислителі) і призвела до протистояння державоцентричних та соціоцентричних теорій еліт і політичних інститутів. Третя дихотомія, що постала після Другої світової війни, поглибила прірву між політичною наукою і теорією міжнародних відносин (ТМВ). Кожна дихотомія підкреслює значення деяких властивостей держави, водночас нехтуючи іншою. Ліберали акцентують увагу на системі права, прихильники теорії еліт – на бюрократії, політичні реалісти в ТМВ – на світовій політиці. Інакше кажучи, вказані дихотомії ускладнюють проблему дефініції, оскільки термін «протилежність» зазвичай не пояснюється.

Прихильники лібералізму розуміють під сучасною державою множину владних структур індустріальних країн. Марксисти вважають, що форма сучасної держави пов’язана виключно з капіталістичним способом виробництва. Цей спір до сих пір не завершився, його плин зумовлюється низкою історичних та контрфактичних обставин.

Концепції походження та парадигми держави. Не менш дискусійним питанням є проблема походження та основного призначення держави. Існує чимало різних думок з цього приводу. В епоху Нового часу виникла т.зв. теорія «суспільного договору» (Т.Гобс, Дж.Лок, Ж.-Ж.Руссо), згідно якої держава виникає як продукт внутрішньої угоди між людьми, які передають частину своєї свободи і владу державі, щоб забезпечити суспільний порядок та недоторканість власності. У ХІХ ст. з’явилась «завойовницька» теорія виникнення держави (Л.Гумплович, Ф.Опенгаймер). Її прихильники вважали, що перші держави виникли внаслідок зовнішнього фактору – завоювання войовничими кочівниками або вікінгами землеробських суспільств і встановлення переможцями експлуатації підкорених.

У той же період К. Маркс та Ф. Енгельс висунули дві основні моделі визрівання держави. В «Економічних рукописах 1857-1861 рр.» К.Маркса та в «Анти-Дюрінзі» (1878) Ф.Енгельса виникнення держави та класів описується як процес поступової узурпації вождями своїх управлінських функцій, перетворення «слуг народу» у «панів над ним». У «Походженні сім’ї, приватної власності та держави» (1884) Енгельс намалював іншу картину політогенези: розвиток економіки призводить до збільшення доданого продукту, появи майнової нерівності та класів. Панівні класи для охорони своєї власності винаходять державу, спочатку рабовласницьку, потім феодальну.

У ХХ ст. продовжилось дослідження проблеми походження держави. «Завойовницька» теорія здійснила певний вплив на німецьких марксистів К.Каутського та Г.Кунова, її вплив простежується у працях Р.Турнвальда, Д.Вестермана, Л.Кредера та Р.Карнейро. Грунтовна критика «завойовницької» теорії належить американському етнологу Роберту Лоуї (1883-1957), який у своїй книзі «Походження держави» показав, що завоювання далеко не завжди призводить до держави. В історії є приклади держав, які були створені без завоювання.

Відомий сходознавець Карл Вітфогель (1896-1988) висунув іррігаційну теорію, згідно якої первісна державність і розвиток влади безпосередньо пов’язані з необхідністю будівництва для суспільства великомасштабних зрошувальних споруд.

Естер Босерап висловила припущення, що передумовою держави є демографічне зростання. Коли освоюється вся територія проживання і населення максимально зростає, виникає необхідність в інтенсифікації сільського господарства. Це передбачає вдосконалення організації управління, що супроводжується диференціацією статусів, збільшенням соціокультурної складності та ґенезою держави.

Почасти ці ідеї перетинаються з «обмежувальною» (circumscription) теорією Роберта Карнейро, який показав, що ґенеза держави пов’язана головним чином із зростанням населення та збільшенням конкуренції за ресурси, а це, своєю чергою, призводить до примноження конфліктів та війн. Природний вихід з такого стану – впровадження політичної ієрархії. Вона, з одного боку, закріплює панування перемігших у конфліктах груп, з іншого – інтенсифікує виробництво для вирішення демографічних та економічних проблем.

Грегорі Джонсон та Генрі Райт, вивчаючи механізми реагування соціальних систем на різноманітні стреси, дійшли висновку, що збільшення розмірів соціальної системи можливе до певного порогу. За надмірного збільшення навантаження зменшується ефективність існуючої організації прийняття рішень. Щоб впоратись з перевантаженням, що виникло, потрібно впровадити організаційну ієрархію, тобто державу.

Ще одна популярна модель – торгівельна. Її основний засновок ґрунтується на тому, що торгівля на великі відстані є важливим компонентом посилення влади правителів вождеств та ранніх держав. Отримуючи з-за меж своїх володінь рідкісні товари та розподіляючи їх всередині суспільства, ієрарх контролював ре дистрибутивну мережу, підвищував свій престиж та збільшував вплив на підданих.

В цілому, як показали порівняльно-історичні дослідження останніх десятиліть, не існує єдиної обов’язкової причини виникнення держав. На процеси їхнього зародження впливали найрізноманітніші внутрішні та зовнішні чинники: зростання народонаселення, соціальна диференціація, вдосконалення технологій, війна та завоювання, зростання додаткового продукту, торгівля, ідеологія та ін.

Розглянувши побіжно деякі теорії походження держави, можна тепер розглянути ширшу проблему – якою є природа державної влади; чиї саме інтереси відображає держава; яку роль вона повинна відігравати у суспільному житті; чи служить держава загальному благу чи обслуговує інтереси привілейованих груп, панівного класу; чи привносить вона у суспільство позитивні, конструктивні зміни і тому її функції потрібно розширювати, або негативні, деструктивні зміни і тому її слід скорочувати чи, можливо, ліквідувати взагалі? Ці питання здавна були каменем спотикання у суперечках представників різних ідеологічних та теоретичних традицій. За винятком анархістів, які одразу відмовляються від держави як суспільного зла, усі політичні мислителі так чи інакше трактували її як щось позитивне. Навіть соціалісти революційної спрямованості, вигукуючи ленінське гасло «розбити державу», все ж таки вбачали у ній певну необхідність – хоча б у варіанті тимчасової держави «диктатури пролетаріату», яка спрямовувала б перехід від капіталізму до комунізму. Однак щодо питання про те, яку саме роль має відігравати держава і яким має бути баланс відносин між нею та суспільством, думки розходяться кардинально.

З метою систематизації різноманітних підходів до розуміння суті держави та її стосунків з неполітичною сферою суспільства розглянемо три парадигми держави, які виділив іспанський політолог Х. Карраседо.

Парадигма справедливої держави: держава – це все, вона наділена вищою мудрістю, знанням одвічних і незмінних законів, вона втілює в собі і в своїй діяльності абсолютний порядок, який вона встановлює остаточно, а громадяни повинні лише безапеляційно його виконувати. Така держава – це наставник, опікун, а її політика це свого роду педагогіка. Держава вирішує всі проблеми своїх підданих чи громадян, а останні, в свою чергу, завдячують усім, чим володіють, державі. На практиці така держава тяжіє до деспотизму і тоталітаризму (колишній СРСР). Її відносини з громадянами носять патерналістичний характер (від лат. pater - батько), що призводить до того, що держава контролює не лише поведінку людей, а і їх думки, переконання, ціннісні орієнтації.

Парадигма держави політичного реалізму притаманна ліберальним демократіям і передбачає мінімум державності. Мета такої держави – створення, завжди тимчасової, рівноваги між протилежними інтересами різних суспільних груп, що сприяє запобіганню конфліктів. Найбільшим політичним досягненням такої держави є ефективні дії, якї дають бажані результати, при цьому політичні настанови постійно модифікуються, а на шляху досягнення політичних цілей не існує жодних моральних обмежень. У суспільстві панує прагматичне ставлення до держави, яке опирається на тезу про етичну нейтральність влади.

Парадигма „правової держави” передбачає раціональне співвідношення індивідуальної та громадянської свободи з державною владою, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, опираючись на усталені правові норми, встановлені у визначеному конституцією порядку, що виникає на основі консенсусу. Правова держава не лише гарантує права людини, а й відповідає за рівномірний розподіл первинних благ. Метою державної політики є забезпечення автономії особи шляхом поєднання вимог свободи (як позитивної так і негативної) з рівністю (права людини в їх динаміці та розвитку).

Поняття та основні ознаки правової держави. Найбільша цінність правової держави полягає у визнанні суверенітету народу, який є джерелом влади. Правова держава базується на принципі гарантування прав і свобод особи, підпорядкування владних структур нормам права. Ідея правової держави була розвинута західноєвропейськими філософами Дж.Локом, Ш.-Л.Монтеск’є, Г.Гегелем, І.Кантом. В галузі теорії правової держави плідно працювали і українські вчені, зокрема: С. Оріховський-Роксолан (XVI ст.), Олександр і Богдан Кістяківські (XIX – перша пол. XX ст.) та інші. Німецькі правознавці К. Вількер та Р. фон Маль у першій половині XIX ст. вперше вжили термін „правова держава” у своїх працях.

Формування правової держави передбачає послідовне впровадження у практику наступних важливих принципів: верховенство права у всіх сферах життєдіяльності суспільства; підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності та невтручання держави у справи громадянського суспільства; реальність та гарантованість невід’ємних прав людини та громадянських свобод, визнання їх пріоритетності; наявність механізму їх захисту; рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом; взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави; поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову при умові їх взаємної врівноваженості та відкритості; наявність ефективної системи захисту, незалежність судів і суддів; наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів.

Ефективність контролю та реалізація всіх інших принципів правової держави можливі лише на основі поділу влади. Принцип поділу влад вимагає, щоб кожна з гілок влади (законодавча, виконавча, судова) відповідно до своєї природи, характеру функцій і призначення займала своє, чітко визначене місце у системі державного управління і виконувала повноваження властиві тільки їй. Право у вигляді законів та інших нормативно-юридичних актів формулює законодавча влада, виконавчі органи виконують закони, контроль за конституційністю актів законодавчої влади, законністю і правомірністю урядових рішень, дотриманням законів усіма суб’єктами здійснює незалежний суд.

Поділ влад не означає їх ізольованості, а швидше, їх взаємодію, взаємоконтроль, систему стримувань і противаг, що має на меті утримати кожну гілку влади у межах її компетенції і забезпечити її незалежність від інших гілок влади. Система поділу влад не допускає їх поєднання, надання виконавчим органам нормотворчих повноважень, що в свою чергу не допускає узурпації влади, унеможливлює перетворення державної адміністрації у такий орган державної влади, який стоїть над усіма іншими владними структурами.

Правова держава є правовою формою здійснення державного суверенітету народу. Завдяки народному представництву і правам особи і громадянина, що гарантують політичну самодіяльність як особи, так і суспільних груп, нормальне виконання державних функцій залежить від самодіяльності народу. Народ несе відповідальність за функціонування правового порядку і державних установ. Відносини правової держави з іншими елементами політичної системи будуються на основі консенсусу, партнерства, взаємодії, політичного плюралізму. В умовах розвиненої демократії політичні партії, суспільні організації, рухи можуть бути в опозиції до парламенту, уряду, президента і т.д. Але жоден з суб’єктів політичної системи, як і жоден громадянин не мають права порушувати конституцію і закон. Держава зобов’язана захищати закон і має право застосовувати санкції і примус у разі його порушення. Для побудови правової держави необхідні: економічний фундамент, високий рівень демократії, правової культури і правосвідомості населення, перетворення закону у головний важіль управління всіма сферами життєдіяльності суспільства.

Для правової держави характерні різні принципи правової поведінки громадян і державної влади. Якщо громадянам дозволено все, що не заборонено законом, то владним структурам, навпаки, дозволено лише те, що передбачено законом.

Отже, виходячи з вищесказаного можемо дати наступне визначення правової держави.

Правова держава - це така форма організації і діяльності публічно – політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у визначеному Конституцією порядку, гарантуються права і свободи людини, а владні структури не втручаються у сфери громадянського суспільства.

Громадянське суспільство: поняття та функції. Поняття “громадське суспільство” з’явилося в XVII столітті у працях Т.Гоббса і Дж. Локка. Пізніше концепція громадянського суспільства, її основні положення були опрацьовані у творах таких мислителів як І. Кант, Г.В.-Ф. Гегель, А де Токвіль.

Значну увагу розробці теорії громадянського суспільства присвятили українські вчені: М. Драгоманов, М. Грушевський, Б. Кістяківський, І. Франко та ін. Основними положеннями теорії громадянського суспільства є: автономність та індивідуальна свобода громадян, їх здатність відстоювати і захищати свої інтереси, протистояти сваволі влади, обмеження компетенції держави політичною сферою, невтручання держави в життя громадянського суспільства.

Формування громадянського суспільства нерозривно пов’язано з формуванням людини як особи, як індивіда, який має певну систему потреб, інтересів, цінностей, прав і свобод, соціально відповідає за свої дії і має можливість їх реалізації. Наявність умов для реалізації інтересів, прав і свобод перетворює людину в особу, в головного учасника суспільного розвитку, члена громадянського суспільства.

Держава і громадянське суспільство – це свого роду антиномія, яка допомагає охарактеризувати поділ цілісного суспільного організму на дві взаємопов’язані і взаємообумовлені сфери – політичну і соціальну. Для держави характерні тенденція до централізації, впорядкування суспільного життя, переважання вертикальних та ієрархічних зв’язків. Для громадянського суспільства властиві тенденції до децентралізації і свободи особи та домінування горизонтальних, невладних зв’язків. Ці зв’язки утворюють декілька рівнів. Фундамент – це відносин, які характеризують систему збереження життєдіяльності суспільства. Другий прошарок – це соціокультурні відносини. Третій – складають відносини, що пов’язані з індивідуальним вибором, політичними і культурними уподобаннями, ціннісними орієнтаціями. Тут ми маємо різного роду групи інтересів, клуби, політичні рухи і партії і т.д.

Структура громадянського суспільства досить складна. Вона включає як первинні спільності людей (сім’ї, господарські і громадські організації і об’єднання, соціальні спільності та ін.) так і недаржавні політичні відносини (економічні, соціальні, духовні, національні, релігійні та ін.). У правовій державі вся система громадянського суспільства захищена законом від втручання держави.

Отже, громадянське суспільство - це сфера спілкування й солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави.

Суб’єктами, які творять громадянське суспільство є: вільні і рівні індивіди; створені ними добровільні асоціації, зорієнтовані на громадські справи; вільна преса як засіб комунікації і самовиразу.

До атрибутів громадянського суспільства належать; наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації на основі яких формуються сфери громадського життя і громадської думки; організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією і законами; добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні і які є незалежні від держави; кооперація і солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва, які є наслідком діяльності, зорієнтованої на громадські інтереси та публічну політику.

Громадське суспільство виконує ряд функцій: механізму самоорганізації громадян для вирішення суспільних проблем; противаги державним владним структурам з метою не допустити узурпацію влади; засобу соціалізації індивідів, орієнтація їх на суспільно-корисні справи; сприятливого суспільного середовища для формування демократичного типу політичної культури, демократизації політичного процесу.

Розвинене громадянське суспільство можливе лише у правовій державі, яка повинна реагувати на запити і потреби асоційованого громадянства, сприяти його розвитку, запобігати виникненню конфліктів. Взаємовідносини держави і громадянського суспільства мають будуватися на основі діалогу і співпраці, що в свою чергу сприятиме демократичному розвитку держави. Порушення рівноваги між державою і громадським суспільством призводить до гіпертрофії владних структур, диктату держави, відчуження і політичного безсилля народу. Саме це продемонстрував досвід тоталітарних режимів, у тому числі і колишній СРСР.

В умовах панування тоталітарного режиму не держава існує для людей, а люди для держави. Людина приноситься у жертву державі, перетворюється на “абсолютного громадянина”, а згодом у підданого, безсилого і безпорадного перед апаратом насильства і примусу. Народ перетворюється у масу, населення набуває ознак натовпу. Мінімум громадських організацій, що існував в СРСР, був створений під егідою державно-партійного апарату та повністю йому підпорядкований. Громадські організації служили своєрідним контролем над діяльністю більш-менш суспільно-політично активних громадян.

У 20-30-х роках громадянське суспільство було досить розвинене у Західній Україні, яка тоді не входила до складу СРСР. Діяльність таких національних та економічних товариств як: “Просвіта”, “Рідна школа”, “Клуб русинок”, “Дністер”, “Народна торгівля”, “Сільський господар” та ін. Сприяла відродженню економічного та державного життя українців, зростанню їх національної свідомості і гідності.

Особливу роль у західноукраїнському суспільстві відігравала Українська Греко-Католицька Церква на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Значна кількість громадських організацій діяли під егідою УГКЦ.

Після приєднання Західної України (1939р.) до складу СРСР внаслідок одержавлення власності зникла об’єктивна основа для існування незалежних об’єднань громадян і самого громадянського суспільства. Держава, підпорядкувавши собі всі суспільні інституції, зруйнувала характерні для Українського суспільства горизонтальні зв’язки у виробничій та культурній сфері, знищивши тим самим механізм зворотного зв’язку між особою і державою. Навіть саме поняття “громадянське суспільство” надовго зникло з радянського суспільства.

Процес відтворення інституцій громадянського суспільства почався лише з лібералізацією режиму в період так званої перебудови. Утворення у Львові таких громадських організацій як “Товариство Лева”, “Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка”, “Меморіал” продемонстрували ріст справжньої (свідомої), а не показної, регламентованої зверху громадянської активності людей.

На думку більшості українських та зарубіжних політологів, інститути громадянського суспільства повинні стати фундаментом демократичного устрою. Розвиток структур громадянського суспільства забезпечить впевненість і відповідальність окремої особи, зростання самостійності приватних і громадських сфер життя, стане перешкодою на шляху надмірного розростання функцій держави.

Безумовно, розбудова системи громадянського суспільства, врегулювання його взаємовідносин з державою на законодавчому рівні вимагає наявності відповідного правового поля, яке існує лише в правовій державі.

Форми держави. В політичній науці існує поняття форми держави, у якому відбивається специфіка державної організації, яка складається під впливом історичних, географічних, соціокультурних та інших умов розвитку окремих країн. Оскільки термін „форма держави” є складним, синтетичним поняттям, то він розкривається через три вужчі характеристики, такі як: форма державного правління; державно-територіальний устрій; політичний режим.

Форма державного правління – це певний спосіб організації верховної влади в державі, яка визначається її джерелами, порядком формування та правовим статусом вищих органів влади та обумовлює їх структуру, принципи взаємовідносин і співвідношення сфер компетенції кожного з них.

Форма державного врядування вказує на те, яким чином організована верховна влада в державі, в який спосіб утворюються її центральні органи, якою є ієрархія їх підпорядкування один одному, та як будуються стосунки між ними на зразок: „парламент - уряд”, „парламент - президент”, „парламент – верховний суд”, „глава держави – верховний суд”.

Існує дві основні форми державного правління – монархія та республіка, кожна з яких має декілька підвидів. Охарактеризуємо їх більш детально.

Монархія – це така форма правління, за якої найвища державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи (монарха), є спадковою і не є похідною від будь-якої іншої влади.

Глава монархічної держави (цар, король, падишах) реалізує свої повноваження за власним правом, а не за дорученням якогось іншого органу влади. Влада монарха є безстроковою і юридично безвідповідальною. Монархічна держава переважно будується не за національним принципом, а за династійним, а монарх є носієм державного сувернітету, символом держави.

Монархії поділяються на необмежені, або абсолютні (напр. Франція періоду правління Людовіка XV, який заявив „держава – це я”) та обмежені, коли в компетенції монарха є лише ті повноваження, які визначені за ним конституцією. Усі обмежені монархії офційно прийнято називати конституційними, однак в залежності від обсягу повноважень монарха їх, в свою чергу, поділяють на дуалістичні і парламентські. В дуалістичних монархіях (Йорданія, Кувейт, Марокко) повноваження монарха обмежуються стосовно сфери законодавства. Однак він може видавати власні укази, що мають силу закону та відхиляти закони, прийняті парламентом. Повноваження монарха у виконавчій сфері дещо ширші. Так, у компетенції монарха є призначення уряду, який він може звільнити у будь-кий час. При чому, уряд водночас є відповідальний і перед монархом, і перед парламентом.

Наступним різновидом обмеженої монархії є парламентська монархія (Великобританія, Бельгія, Іспанія, Швеція, Японія і тд.). В даному випадку обсяг повноважень короля чи імператора є настільки незначним, що швидше можна говорити про збереження „символу монархії”, ніж про монархічну форму державного правління. Система правління в парламентських монархіях нагадує спосіб урядування в парламентській республіці (його буде розглянуто нижче).

Найпоширенішою формою державного врядування в сучасному світі є республіка. Республіка – це форма правління, за якої найвища державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний визначений термін. Представницькі повноваження обраного глави держави виконуються за дорученням виборців, парламенту або іншого органу, перед якими він є відповідальним. Повноваження глави держави є обмежені в часі.

Розрізняють три види республік: президентська, парламентська, парламентсько-президентська (змішана).

Президентська республіка. Для неї характерна незалежність органів законодавчої та судової влад, їх взаємна непідпорядкованість і невідповідальність одна перед одною, при наявності механізмів стримувань і противаг. Тут не існує поняття вищого державного органу, який наділяв би повноваженнями інші державні органи. Президент обирається шляхом всенародного голосування і є главою держави. Водночас, він є главою виконодавчої влади, що дозволяє йому самостійно утворювати уряд, очолювати його та водночас нести персональну відповідальність за діяльність уряду. Весь апарат державного управління є підпорядкований та підзвітний президенту. Рішення приймаються президентом і реалізуються міністерством за його дорученням.

Наявність сильної виконавчої структури у призедентській республіці врівноважується наявністю такого ж сильного і незалежного законодавчого органу влади.

Завдяки існуванню механізмів взаємного контролю, стримувань і противаг, у президентській республіці наявний чіткий поділ влад та їх збалансованість. Для кращого розуміння механізму стримувань і противаг наведемо декілька прикладів:

Президент не володіє правом законодавчої ініціативи, але має право відкладального вето щодо законів, прийнятих парламентом, якому належить законодавча влада. Подолання відкладального вето потребує 2/3 або 3/4 голосів на підтвердження попереднього рішення парламенту. Оскільки зібрати таку кількість голосів вдається не завжди, то суперчність між двома гілками влади переважно розв’язується шляхом компромісу.

Президент ініціює національні програми, але питання про їх фінансове забезпечення є компетенцією парламенту.

Закони приймає парламент, а президент та виконавчі структури – виконавчі розпорядження. Проте, право ухвалення рішення стосовно їх конституційності є прерогативою Верховного (Коституційного) Суду, рішення якого мають обов’язковий характер для обох гілок влади – законодавчої та виконавчої.

Парламентська республіка. Верховна влада у ній належить парламенту-представницькому законодавчому органу, який володіє делагованим йому виборцями сувернітетом і опираючись на нього формує відповідальний перед ним уряд. У випадку втрати довіри до створеного парламентом уряду, йому може бути висловлений вотум недовіри і, якшо за це питання проголошує більшість, уряд змушений піти у відставку.

Таким чином, виконавча гілка влади у парламентській республіці не є самостійною, а є продовженням законодавчої влади з якої вона виводиться. Керує виконавчою владою прем’єр міністр. Президент є главою держави і реалізує представницькі повноваження. Інколи президент бере участь у розв’язанні конфліктів між кабінетом міністрів і парламентом. Він може приймати відставку уряду і доручати формування нового кабінету. У разі прийняття відставки, президент може оголосити про розпуск парламенту і призначити дострокові вибори. Президент не є сувереном, оскільки за такої форми врядування обирається парламентом (у деяких країнах-спеціальними зборами).

Змішана, президентско-парламентська республіка поєднує в собі ознаки президентської і парламентської форм правління. За ції форми правління президент обирається всенародним голосуванням, є главою держави, непідзвітний парламенту і наділений широкими законодавчими та виконавчими повноваженнями. Президент пропонує на затвердження парламенту кандидатуру прем’єр міністра, за поданням якого призначає міністрів і звільняє їх. Прем’єр міністр очолює уряд, який працює під керівництвом президента і є водночас підзвітний як президенту, так і парламенту. Уряд може подати у відставку в разі втрати прем’єр міністром підтримки більшості парламенту.

Наступним чинником що визначає форму держави є державно-територіальний устрій – тобто територіально-політична оргнізація держави, політико-правовий статус її складових частин та принципи їх взаємовідносин з центральними органами влади і між собою.

За типом державно-територіального устрою держави поділяється на прості або унітарні та складні – федерації, конфедерації.

Унітарна – єдина держава, територіально-адміністративні частини якої не мають власного сувернітету і політичної самостійності, є найпоширенішою формою державно-територіального устрою. Поділ території на адміністративні одиниці, статус керуючих ними органів визначається загальнодержавними правовими нормами.