Легітимність політичної влади. Типи легітимності.

 

Легітимність влади − це стан, при якому правочинність даної влади визнають суспільство і міжнародне товариство. Вона існує тоді, коли спосіб формування і діяльності політичної влади збігається з існуючими в суспільстві нормами та цінностями, а результати діяльності відповідають соціальним очікуванням, які визнає народ. Іншими словами, це добровільне визнання існуючої влади громадянами, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною. Відповідно, легітимація – це процес визнання влади правочинною, утвердження її легітимності. Проте умови, за яких влада визнавалась правочинною, залежали від історичної епохи, подій чи країни. В сучасних демократичних суспільствах влада стає легітимною через визнання її народом за допомогою встановлених законом демократичних процедур − виборів. Проте в минулому здебільшого влада отримувала статус легітимності через успадкування її главою держави від своїх предків, або ж в разі, якщо династії вдавалось протягом тривалого часу утримавати завойовані землі під своїм контролем.

Поняття “легітимність” запропонував Макс Вебер. Він виділив три основні типи легітимності влади:

Традиційна влада грунтується на вірі людей у святість норм, що керують колективним життям із давніх давен і вказують, хто повинен керувати, а хто підкорюватися. Вона базується на звичаях коритися владі, вірі у незворушність встановленого порядку. Традиційні норми в такому суспільстві розглядаються як непорушні; непідкорення їм призводить до застосування встановлених суспільством санкцій. Проте ці санкції стосуються не лише підлеглих, а й правителів. Самодержець, який переступав усталені межі влади (як Петро І в Московському царстві), руйнував традиціну легітимність, ставав тираном, деспотом. Він мусив спиратися на загони озброєних людей (так, як це було в Російській та Осамнській імперіях протягом їх існування, правителі яких повинні були спиратись нав гаврдію та яничар відповідно).

Легальна влада ґрунтується на законослухняності, визнанні добровільно встановлених юридичних норм, які регулюють відносини володарювання і підкорення. Цей тип легітимності характерний для сучасних демократичних країн, де добровільно встановлені норми – це конституція, на якій базується раціональна модель володарювання.

Харизматична влада характерна для країн, які переживають модернізацію і не встигли засвоїти принципів демократичного правління. Вона базується на ірраціональних мотивах, вірі підлеглих у надзвичайні здібності та велич особистості свого політичного лідера (харизма від грецького – Божий дар, винятковий талант). Такий лідер впевнений, що виконує важливу історичну місію і тому вимагає від підлеглих беззаперечної покори. Тому такий тип легітимації влади може призвести до встановлення диктатури.

Американський політолог Д. Істон, аналізуючи сучасні політичні системи, також встановив три типи легітимності (правочинності) політичної влади.

Перший тип легітимності він назвав ідеологічною легітимністю. Вона базується на переконаності людей у правильності цінностей та принципів, на які посилається влада, а також у тому, що ця влада сама їх дотримується (СРСР за часів Й. Сталіна).

Другий тип – структурна легітимність існує у суспільстві, де існує повага людей до механізмів і норм існуючої системи влади (США, Велика Британія). Вона формується як внаслідок ідеологічних впливів, так і самостійно: як наслідок соціального порівняння та під впилвом стабільного існування даної політичної системи й усталеного, звичного для людей порядку її формування.

Третій тип – персоналістська (особистісна) легітимність ґрунтується на моральному схваленні народом осіб, які перебувають при владі. На перший погляд, цей тип легітимності дуже схожий на харизматичний (за М. Вебером). Проте персоналістська легітимність – це не лише психологічне сприйняття чи підтримка політичного лідера, політичної еліти. Це, в першу чергу, раціональне осмислення діяльності політичної влади загалом і політичного лідера зокрема. Як і харизматичний тип легітимності, персоналістська легітимність винакає в суспільствах, що змінюються.

На практиці діє не один, а два-три чинники легітимації влади, на підставі яких і визнається її правочинність.

В перебудовчі, перехідні та револційні періоди для політичних сислем характерне явище кризи легітимності, при якій стара влада втрачає контроль за перебігом подій, не розглядається більше як охронець важливих суспільних вартостей.

Засобами подолання кризи легітимності виступають:

- зміна системи законодавства і державного управління відповідно до нових вимог;

- створення такої політичної системи, легітимність якої грунтується на традиціях населення;

- використання харизматичних рис політичного лідера;

- успішне здійснення державних пробграм, підтримання законності і правопорядку.