Далі відбувалася фашизація країни.

1. У 1929 р. виборна палата парламенту була ліквідована. Замість неї створено Палату «фаші» і корпорацій, до складу якої ввійшли члени Національної ради фашистської партії і Національної ради корпорацій.

2. Було встановлено масовий контроль над органами влади.

3. Були ліквідовані всі громадські організації, залишилися лише

Фашистські профспілки.

4. Були створені репресивні органи – Особливий трибунал і таємна політична поліція.

5. Студентська молодь була організована в університетські фашистські групи.

6. Почав поширюватися расизм. Італійці були проголошені однією з арійських рас.

Готуючись до наступного питання, слід визначити, що політичний устрій Іспанії у перші повоєнні роки залишався незмінним: законодавча влада належала королю й двопалатному парламенту (кортесам), а виконавча – королю та уряду (Раді міністрів).

Партійний спектр представляли дві провідні партії: Ліберальна й Консервативна. Набирала сили Соціалістична робітнича партія. Політизували свою діяльність потужні профспілкові об’єднання – Всезагальна спілка трудівників (ВСТ), Національна конфедерація праці

(НКП), утворена в 1921 році Комуністична партія Іспанії.

В Іспанії, як і в інших країнах західного світу, стабілізація виявилася короткочасною. Після неї активізувалися робітничий та селянський рухи. Націоналісти Каталонії та країни Басків домагалися автономії. Ліві сили докладали зусиль для послаблення позицій короля та уряду. Економічна криза, яка розпочалася в 1921 році, та поразка іспанської армії у колоніальній війні в Марокко породили в правлячих колах переконаність в необхідності встановлення влади «сильної руки».

Найкращою на їхню думку, кандидатурою на роль диктатора був командувач військової округи в Каталонії генерал Прімо де Рівера. У серпні 1923 року він здійснив переворот, встановивши в країні військово – монархічну диктатуру. Кортеси було розпущено, заборонено діяльність політичних партій, обмежено конституційні права і свободи, проведено арешти серед радикальних і профспілкових діячів. Поклавши край політичним чварам. Прімо де Рівера досяг немалих успіхів у царині економіки. До осучаснення промисловості було залучено іноземні інвестиції, націоналізовано визначальні галузі. Економічний національний комітет (пізніше – Національний комітет з регулювання промисловості) сприяв появі потужних монополій у нафтовій, вугільній та тютюновій галузях. Було досягнуто порозуміння з профспілками та легально діючою Соціалістичною партією. Спільно з ними Прімо де Рівера утворив «паритетні и комісії» з питань умов праці та трудових конфліктів. До цих комісій увійшли як представники підприємців та місцевих органів влади, так і робітничі делегати. За прикладом Б.Муссоліні в Іспанії було продекламовано створення «корпорацій».

Проте, врешті-решт, диктатура виявилася вразливою. Жорстокий і марнославний, донжуан і азартний картяр, генерал налаштував проти себе не лише рядових громадян, а й іспанську еліту. Проти Прімо де Рівери виступили усі провідні політичні сили і навіть деякі військові з’єднання. Після придушення двох спроб військового перевороту (1926 та 1929рр.) у січні 1930 р. диктатор подав у відставку. У березні того ж року він раптово помер в одному з паризьких готелів, передавши символічну естафету іспанського тоталітаризму своєму сину Хосе Антоніо.

Світова економічна криза 1929 – 1933 рр. не обминула й Іспанію. Вона значно ускладнила ситуацію у й без того не надто заможній країні. Масове закриття підприємств, особливо тих, які працювали на експорт, спричинило зростання безробіття (до 600 тис.), зниження заробітної плати, припинення соціальних виплат.

Робітничі та селянські виступи проти безпорадної політики уряду генерала Беренгера доповнювалися критикою монархії з боку прихильників республіканського устрою. Республіканці наполягали, щоб король, який скомпрометував співпрацею з Прімо де Ріверою, зрікся корони й передав владу виборним керівникам.