Падіння Бреттон-Вудської системи

 

Для підтримки фіксингових обмінних курсів необхідною була скоординована економічна політика. Перш за все було необхідним збалансування обмінних курсів, що було практично неможливим, i тому в кінці 1960-х років дойчмарки і єни були недооціненими валютами i стали дефіцитними. У Німеччини і Японії було два шляхи: збільшити пропозицію валюти (девальвація) чи провести ревальвацію. І одне і інше є небажаним. Ревальвація призводить до зменшення експорту, а валютна інтервенція супроводжується інфляцією (інтервенція – сприяє зростанню грошової ма­си).

Купуючи іноземну валюту, центральний банк (ЦБ) виписує чек на самого себе: його активи і зобов’язання зростають. Продавець іноземної валюти інкасує чек ЦБ в комерційному банку, а комерційний банк інкасує його в ЦБ. В комерційного банку з’явиться додатковий резерв в ЦБ. Цей резерв можна використати для емісії нових кредитів і грошова маса зростає відповідно до грошового мультиплікатора.

Якщо Бундесбанк проведе інтервенцію на валютному ринку і купить $100 000 по фіксованому курсу DM 4 = $ 1, то угода по балансу Бундесбанку буде відображена такими чином:

Актив	Пасив
+DM 400 000 в іноземній валюті	+DM 400 000 резерви банківської системи

В результаті дії мультиплікатора грошова маса збільшиться пропорційно грошовій базі. Якщо грошовий мультиплікатор рівний 2.5, то приріст агрегату М1 складе 2.5*DM 400 000 = DM 1 000 000. Німецька влада може спробу­ва­ти прийняти контрміри. Ці міри називаються “ стерилізацією ”. Одна з форм стерилізації – операції на відкритому ринку, продаж урядових цінних паперів, завдячуючи яким частина грошової маси буде відкачана в державні сховища.

Стерилізація, однак, не завжди буває ефективною, тому, інтервенція може спричинити інфляцію. Такі країни, як Німеччина і Японія, панічно бояться інфляції, от через що виникла неузгодженість економічної політики США і цих країн. Німеччина і Японія пропонували США прийняти міри по призупиненні інфляції в Америці. Останні, пропозицію проігнорували.

Відповідно фіксинги є неприйнятними i це підтверджують процеси, що відбува­ють­ся у цей час в США, де (в 60-х роках) дефіцит платіжного балансу призводить до скоро­чен­ня золотих резервів. Одночасно з цим йшло нарощення зовнішніх боргів країни (сума зобов’язань США в 1970 році вдвоє перевищила золоті резерви, які у них залишилися). Усе це спричинило падіння на початку 1970 р. відсоткових ставок в США i, як наслідок, розпочалась сильна криза долара. За короткий час капітал із США мігрував в Європу.

Постало питання:

 

Через цей факт Бундесбанк (3-5 травня 1971р.) вимушений проводи­ти валютну інтервенцію (сума > 2 млрд.дол.). Доларові резерви ЦБ Швейцарії, на протязі декількох днів, збільшуються на 700 млн.дол. Після припинення інтервенції на валютних ринках Швейцарія і Австрія (09.05.1971р.) ревальву­ють свої валюти, відповідно на 7.1% та 5.1%. Німеччина і Нідерланди в той самий день оголошують про тимчасове вільне плавання своїх валют. В серпні 1971р. Ніксон оголошує про припинення купівлі золота і вводить десяти процентний податок на імпорт. США цим самим дає зрозуміти, що саме на цю величину треба змінити паритет основних валют світу (ревальвувати).

 

В Смітсо­ніан­ському інституті /Вашингтон/ (17-18.12.1971р.) була спроба зберегти Бреттон-Вудську систему. Ціна золота була піднята до $38 за унцію, а інтервал відхилень обмінних курсів від паритетів був збільше­ний до 2.25%. Через деякий час, Бундесбанк у відповідь на такий крок проводить колосальну інтервенцію на суму 5 млрд.дол. Успіху це не при­но­сить, а призводить лише до закриття валютних бірж в Європі і Японії. США, в той самий час, оголошують про девальвацію долара на 10%, але розвинуті країни, незважаючи на цей крок, припиняють підтримку фіксо­ваних паритетів і пускаються у вільне плавання.

Поступово (1973-1974 рр.) США відміняє:

На зміну Бреттон-Вудській приходить Кінгстонська (Ямайська) – четверта
світова валютна система.