Р. Арон, П. Ренувен і Ж.-Б. Дюрозель: заперечує об'єктивні засади цього поняття

· Арон: неможливо "раціонально" визначити поняття, оскільки різноманіття не співпадаючих інтересів індивідів та груп у суспільстві не можна звести до всезагального. Поняття виконує функцію ідеологічного обґрунтування зовнішньополітичних прагнень держави: 1) вселяє в людей усвідомлення політичної спільності, покликаної забезпечити їх жит­тєдіяльність, 2) нагадує керівництву країни, що безпека і велич держави є їх метою, незалежно від ідеологічних установок, які воно поділяє. Через раціональну невизначеність поняття національного інтересу поступається поняттю цілі. Розрізняє:

- одвічні цілі-завдання (прагнення вижити, безпеки, слави); Обумовлені визначенням міжнародних відносин: політич­ні утворення, горді своєю незалежністю, прагнучи утвердити спромож­ність самим ухвалювати великі рішення, є суперниками одним тим фактом, що вони є самостійними.

- історичні цілі-завдання або аргументи зовнішньої політики (воєнна чи стратегічна можливість, територіально-економічні вигоди, обумовлені статусом держави; для великих держав наступальні, малих – оборонні). Кожна з цілей під­коряється закону змін, які визначаються 2 факторами: 1) зміна техніки бойових дій і техніки виробництва, внаслідок чого змінюється вартість ресур­сів; 2) в кожну історичну епоху методи організації спільнот або сприяють певним методам панування, або виключають їх. крім цього.

· П. Ренувен і Ж.-Б. Дюрозель, "Вступ до історії між­народних відносин": національні інтереси – лише прикриття справжніх намірів і цілей держави на міжнародній арені. Концепція на­ціональних інтересів піднімає важливу проблему: як відрізнити у заявах державних діячів камуфляж від істинних цілей, що їх ста­вить лідер перед своєю країною?.

 

Мир- це вираз певного співвідношення могутностей між державами.

2 види могутності – стан війни і стан миру.

3 види миру:

1. Мир рівноваги – фрагментація світового простору на автономні центри прийняття рішення.

2. Мир імперської влади. Об’єднання світового простору під владою однієї сили.

3. Мир гегемонії. Незаперечна перевага однієї з держав, при цьому ця перевага є такою, що невдоволені держави не мають надії змінити статус кво. А гегемон не намагається поглинути ослаблені держави і шанує зовнішні форми їх незалежності.

 

2. Р. Дебре “Могутність і мрії” (1984) – спроба реабілітації поняття шляхом з'ясування соціально-історичних засад. Якщо національний інтерес неможливо віднайти неозброєним оком, внутрішньополітична боротьба втрачає сенс: має за мету надати претендентам можливість представити іншим ту інтерпретацію національного інтересу, яка їх тривожить. Цим відновлює початкове розуміння національного інтересу, сформоване у період Великої Французької революції. Національний інтерес у цей період – не деякий всезагальний інтерес, а верховенство інтересу нації як інтересу всього суспільства над специфічними інтересами окремих груп і станів. Ототожнення третього стану з нацією в епоху революції відображало початкове розуміння нації як еманації всезагального інтересу, на представництво якого претендували різні політичні партії та групи. Національний інтерес забезпечує самодостатність нації, бо базується на тенденції до збереження нею власного існування, мета якого – лишитися собою, зайняти місце у якості суверенної одиниці, зберегти власну свободу та фундамен­тальний вибір як вибір друзів, ворогів, способу життя загалом. Суверенність і є національним інтересом, а безпека, яку вважають складовою національного інтересу – умовою її збереження.

Арон:

· Національна ідентичність

· Керівництву країни нагадує, що безпека і велич їх держави є їх метою, незалежно від тих ідеологічних установ, які воно поділяє

Коректніше вживати поняття «ціль зовнішньої політики»:

- Одвічні (першочергові): прагнення вижити,безпеки, слави

- Історичні (другорядні) – аргументи зовнішньої політики: воєнна або стратегічна важливість, територіально-демографічна важливість, територіально-економічні вигоди

Дюверзель. Реномер.

Дебрей. «Могутність і мрії»

Національна безпека: концепція та геополітичні чинники.

- Відсутність загрози національним інтересам

- Стан держави, який дозволяє зберегти цілісність і бути самостійним суб’єктом міжнародних відносин

Елементи:

- Просторова безпека (територіальна цілісність)

- Соціально-економічна безпека

- Екологічна і культурна безпека

Відсутність загрози національним інтересам є змістом поняття націона­льної безпеки як безпеки особистості, суспільства і держави. Національна безпека стан держави, який дозволяє їй зберігати ціліс­ність і виступати самостійним суб'єктом системи міжнародних відносин. Безпека одночасно:

- Мета завдання держави: забезпечення існування громадян, включаючи захист проти зовн. і внутр.загроз

- засіб досягнення мети зовнішній вимір безпеки міжнарод­на дозоляє досягти мети.

Для геополітики націо­нальна безпека передусім безпека території - п роблема наявності чи відсутності загрози цій території. Елементами такої безпеки є:

1) просторова безпека або територіальна цілісність як регламентація переда­чі частини території від однієї держави до іншої;

2) механізм демаркації та делімітації кордонів держави.

Безпека території включає:

1) політико-правову безпеку нейтралізацію будь-яких загроз суверенітету держави;

2) соціально-економічну збереження на даній території громадянського суспільства та економічний розвиток території при збереженні та зміцненні соціального бла­гополуччя;

3) екологічну і культурну попередження забруднення навколиш­нього середовища та створення різних культурно-історичних заповідників.

Зв'язок понять "простір", "контроль над простором", "національні інтере­си" та "національна безпека" фіксується в геополітиці за допомогою «геостратегії» традиційно це стратегічне управління геополітичними інтересами (3. Бжезінський), об­ґрунтований геополітикою напрям діяльності держави на міжнародній арені".

Територіальна суперечка – суперечка між державами з привод належності території та її суверенності.

Територіальна претензія – без заперечення суверенності іншої держави

Територіальна експансія – воєнне вторгнення

Окупація – оволодіння територією, яка не знаходиться під суверенітетом якоїсь держави. Символічна – носить формальний характер: підняття державного прапору, заява з боку відповідної держави про свій вступ у володіння певною територією. Ефективна – дієвий контроль і управління територією.

Гуманітарна інтервенція – за статутом ООН: якщо Рада Безпеки ООН вважає, що у випадку будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру чи акту агресії, заходів, які не пов’язані із застосуванням збройних сил не достатньо, вона уповноважена здійснити такі дії повітряними, морськими, чи сухопутними силами, які є необхідними для підтримки чи відновлення міжнародного мир та безпеки.

С. Юрченко: геостратегія поняття геополітики, яке характеризує діяльність держави на міжнародній арені, спрямовану на ство­рення, підтримку та посилення могутності за рахунок отримання найсприятливішого просторового положення, що досягається за допомогою військових та невійськових засобів. Останнє зумовлене процесом диверсифікації методів і форм контролю над простором після ІІ світової війни, характерною рисою якого є позбавлення військової сили статусу єдиної складової геостратегії. Інтегруючи просторові імперативи діяльності держави на міжнародній арені, геостратегія передбачає врахування історичної ретроспективи, пов'язаної з сту­пенем освоєння різних видів простору людиною. Геостратегія тому означає:

1) довгостроковий характер планування і дій;

2) діяль­ність держави на міжнародній арені відносно певних просторових одиниць.

Серцевину геостратегії складають проблеми: що зро­бити, щоб отримати даний простір у спосіб встановлення контролю над ним; які особливості цього простору впливають на пове­дінку тих, хто його населяє; які шляхи забезпечують безпеку і користь, тобто визначення загроз з боку реальних і потенційних союзників та против­ників і створення відповідних альянсів та коаліцій. Вирішення проблем базується на наступних імперативах геостратегії: врахування держа­вою власного географічного положення в плані забезпечення національної безпеки, його співвіднесення з геополітичними можливостями інших центрів сили; виокремлення ключових і другорядних країн, вплив яких чи контроль над якими сприяють посиленню національної безпеки; аналіз показників, що характеризують геополітичне положення цих країн чи регіонів; визначення ієрархії засобів і методів впливу для досягнення поставлених цілей.

С. Василенко: вироблення геостратегії передбачає знання істо­рії формування традиційних векторів національної геополітики, аналіз набутого досвіду та історичних уроків. З урахуванням інтересів сусідніх держав можна розробляти власну геостратегію, яка буде спиратися на глибоке розуміння геофізичних особливостей свого краю, природно-географічні чинники.

М. Михальченко: розробка геостратегії має базуватися на всебічному аналізі головних і другорядних чинників внутрішнього розвитку держави у взаємозв'язку з зовнішніми факто­рами її існування. Головні: загальна економіч­на і політична ситуація у світі; конкретна ситуація в регіоні, зокрема взаємо­відносини з сусідами; внутрішньополітичний й економічний стан у державі; тенденції розвитку ситуації на майбутнє. Другорядні традиції країни в зовнішньополітичній сфері, культурні особливості та орієнтації, взаємовід­носини етнічних спільнот у державі, орієнтації політичних партій, еліт. Геостратегія середніх і малих країн у кри­зовій ситуації, не може бути самостійною, тому її ефективність за­лежить не лише від стратегії і тактики відстоювання власних національних інтересів, а і здатності погодити їх з національними інтересами своїх парт­нерів.

Основу національної безпеки держав становить безпека тери­торій, тому зіткнення державних інтересів має наслідком передусім територіальні конфлікти існують у формі:

Територіальна суперечка суперечка між державами з приводу державної належності певної території та володіння суверенітетом у її межах.

Територіальні претензії претензії держави на певну частину території іншої без заперечення суверенітету останньої над цією певною територією. Держава, що висуває претензії, не сумнівається в юридичній належності цієї території даній державі, але вважає, що дана територія має належати їй.

Територіальні розбіжності між державами з приводу належності ним якоїсь території або розмежування між ними. За своїм змістом = поняттю територіальної суперечки, але за словесним оформленням може вважатися пом'якшеним виразом змісту останньої.

Кордон: визначення, види, функції, проблема якості.

Не кожна територія є політичним простором, лише та, що, маючи певні кор­дони, розглядається як мета політичних процесів. Простір стає політичним у силу наявності кордонів.

Кордону (2 за значущістю поняття) лінія, яка визначає межі державної території і відокремлює суміжні території держав одна від одної. Перші кордони не лінії, а прикордонні зони, ареали зони полювання/збираль ництва у первісному суспільстві, природні перешкоди чи лінії ландшафту в рабовласницьких та середньовіч них держа­вах. Необхідність точних фіксованих державних кордонів із виникненням централізова них держав, які об'єднують території під єдиною політичною владою. Лінійний кордон є результатом Вел.Фр. революції.

Розуміння поняття кордону залежить від культурних та психологічних відмінностей націй, народів світу. Для європейців кордон розділова лінія між сусідніми держа­вами. Для США форпост свободи, американського способу життя, який просувається все далі і далі; в російській традиції рубіж оборони.

Анг. Коен: кордон “деякий символ, який орієнтує ландшафт до серцевини нації, означає розбудову нації.” Кордон не просто засіб механічної фіксації наявних політико-географічних реалій, а відобра­жає процес розбудови нації, її централізації і є важливим елементом, цементує національну самоідентифікацію

Прийнято розрізняти природні і штучні кордони.

Поняття природних кордонів належить Страбону (1 ст. н. є.), який вказав на наявність природних кордонів між грецькими полісами. Теорія природних кордонів існує 2 варіантів: 1) теорія природних мовних кордонів та 2) теорія природних рельєфних кордонів.

Штучні кордони встановлюються за допомогою кордонних символів за участю держав. Перша класифікація штучних кордонів була здійснена лордом Керзоном:

- Астрономічні кордони (проведені по лініям паралелей та мередіанів).

- Математичні кордони, які поєднують дві точки земної поверхні, які обумовлені в міжнародній угоді.

- Відносні кордони (визначаються відповідно до певної лінії і включають в себе прямі лінії та дуги кола).

1 з найдетал класифі­кацій штучних кордонів амер. географ Боггс: 3 типи штучних/умовних кордонів:

1) геометричні (тотожні астрономічним кордонам за класифікацією Дж. Н. Керзона);

2) антропогеографічні кордони як кордони племен - лінгвістичні, релігійні, економіч­ні, історичні, культурні лінії, що розмежовують приватні володіння;

3) кордо­ни змішаного типу, лінії, які враховують багато факторів.

Фр. П. де Лапраделль: сьогодні не існує інших ко­рдонів, крім штучних. Природні кордони називає "по­хідними штучними кордонами", а кордони, які зазвичай звуть штучними, - "власне штучними кордонами".

З поняттям кордону пов’язана т. зв. “Ідеологія стратегічних кордонів” (Холдіч,Страус-Хуппе, Хаусхофер).

Холдіч: “державні кордони мають бути передусім перешкодами, а якщо ці перешкоди не є географічними, то кордони мають бути укріплені у воєнному відношенні”.

Страус-Хюппе: “кордон завжди виражає силові відносини між державами і тому завжди існують як стратегічні. Навіть кордон між двома дружніми державами має воєнне значення ”.

Хаусхофер: “Кордон це передусім поле битви”. Класифікація кордонів за суто воєнною ознакою:

1. Кордони атаки.

2. Кордони маневру.

3. Кордони рівноваги.

4. Кордони оборони.

5. Кордони занепаду.

6. Кордони байдужості.

Амер. Спайкмен: сьогодні якість кордону виражається не в категоріях стратегічної цінності прикордонної лінії міра укріплення кордону, а в категоріях силового потенціалу, який при­микає до кордону території.

Основні функції кордонів:

1) політична функція лінія розмежування національних суверенітетів;;

2) оборонна функція;

3) воєнно-стратегічна функція;

У. Боггс: державні кордони виконують передусім функ­цію гаранта національної безпеки й передбачають: обмеження чи повну заборо­ну в'їзду в країну емігрантів; обмеження чи заборону виїзду за кордон власних громадян; здійснення контролю за санітарним станом міжнародних пасажир­ських перевезень; арешт злочинців та осіб, що переховуються від правосуддя; затримку осіб, які займаються нелегальним бізнесом; стягування мита; конт­роль за польотами у повітряному просторі над усією національною територією

Важливою проблемою є проблема якості кордонів дві крайні точки зору: найкращим вважається найбільш непрохідний кордон Р. Страус-Хюпе;

кордони, які не перешкоджають спілкуванню країн є найбільш економічно ефективними. Якість кордону залежить від політики тих держав, які його проводять. Режим державних кордонів передбачає наявність деклькох умов: збереження території держави, неприпустимість перегляду кордонів; міжнародне визнання кордонів, тобто проходження кордонів узгодження з суміжними державами міжнародне встановлення кордонів, яке охоплює делімітацію - опис у договорах або ж ма­ксимально точне позначення лінії проходження кордонів на спеціальних кар­тах, які є частиною міжнародних договорів та демаркацію - проведення і по­значення лінії кордону на місцевості, які доповнюються відповідним описом у протоколах про демаркацію кордону.

Баланс сил як поняття геополітики.

Термін “баланс сил” має 3 значення:

1. Функціональний закон системи міжнародних відносин, що властивий всім її історичним станам. Каплан: сам термін є тривіальним, бо кожна система міжнародних відносин має баланс сил.

2. Зовнішньополітична діяльність держав, спрямована на підтримку чи відновлення рівноваги - політика «балансу сил». Арон: якщо політика могутності означає, що держави не визнають ні арбітра, ні суду, ані закону, вищих за свою волю і завдячують існуванню та безпеці лише собі або союз­никам, політика балансу сил передбачає, що жодна держава не може нав'язати іншим волю за винятком, коли володіє настільки могутніми ресур­сами, що суперники наперед визнають марність опору;

3. Концептуальний вираз стану системної рівноваги у свідомості теоретиків і практиків міжнародних відносин у форми різних концепцій рівноваги, доктрин, теорій.

 

Арон: політика рівноваги диктується тим, що державам, які хочуть зберегти незалежність, треба бути обачними не опинитися в залежності від держави, що матиме засоби диктату, яким неможливо чинити опір. Тому політика рівноваги зводиться до маневрів, спрямованих, щоб перешкодити одній державі зібрати сили, які б перевищували сили її суперників, об’єднаних в коаліцію. Розрізняють політику:

Багатополярної рівноваги сукупність правил поведінки, які випливають з небажання держав об’єднатися у вселенській монархії. Держава, яка їх дотримуєть­ся, діє як національний актор актор, що прагне посилити вплив, але не на стільки, щоб перетворитися на наднаціонального актора. (Каплан):

1. Діяти заради розширення своїх можливостей, але краще шляхом переговорів, аніж війни

2. Краще воювати, ніж позбавитись можливості розширитися.

3. Краще зупинити війну, аніж повністю знищити одного з основних національних акторів.

4. Діяти проти будь-якої коаліції чи одиничного автора, якщо вони прагнуть домінування стосовно інших акторів системи.

5. Діяти проти акторів, які підтримують наднаціональні організаційні принципи.

6. Дозволяти тим із основних національних акторів, які були переможені чи обмежені в ді­ях, знову залучатися до системи й приймати їх як рольових партнерів чи сприяти входженню раніше неосновних акторів до категорії основних націо­нальних акторів.

Каплан: система балансу сил є мультиполярною й передбачає існування не менше 5 великих держав. Оскільки тут від­сутня зовнішня політична сила, яка контролює поведінку національних акторів, незасвоєння одним правил системи уможлив­лює її руйнування. Політика багатополярної рівноваги перетворюється на політику біполярної рівноваги, якщо система балансу сил трансформується у біполярну систему якщо 2 національні актори та союзники утворюють переважаючі блоки, а організаційна структура одного з них має характер, який неможливо послаби­ти пропозиціями чи винагородами.

 

Чинники нестабільності системи багатополярної рівноваги:

 

- існування значимих національних акторів, які не погоджуються грати за правилами.

 

- існування нац. актора, чиї правила націон. політики орієнтовані на встановлення наднаціон. системи.

 

- недо­ліки в інформаційному забезпеченні системи прийняття рішень національними акторами чи персональні девіантні дії окремих людей;

 

- труднощі матеріально-технічного забезпечення балансу сил.

 

Політику біполярної рівноваги здійснюють 3 види дійових осіб (Арон), що діють за різними правилами:

 

o ті, що стоять на чолі коаліції (не дати посилитися другій великій державі або її коаліції й одночасно підтриму­вати єдність у власній коаліції)

 

o ті, які зобов’язані брати участь у конфліктах і надавати допомогу одному з головних блоків: 1) інтерес коаліції є їх власним інтересом; 2) інтерес коаліції повністю не збігається з їх власним інтересом.

 

o держави, які прагнуть і можуть залишатися за конфліктом: 1) зовнішні щодо системи (мають підстави втрутитися, якщо вва­жають, що перемога 1 з 2 таборів принесе вигоди, які переважають витрати, необхідні для підтримки для досягнення перемо­ги; бояться перемоги 1 таборів, імовірної без їх втручання). 2) пе­ребувають у системі. Їх ви­бір придатися до 1 з 2 блоків чи зберегти нейтральність зале­жить, наскільки безпечно залишатися на самоті. Вирішальним є географічне положення держави та власні ресурси.

 

Загальні правила здійснення політики біполярної рівноваги (Каплан):

1. Прагнути до розширення своїх можливостей порівняно з можливостями іншого блоку.

2. Краще воювати будь-якою ціною, ніж дозволити іншому блоку досягти пануючого положення

3. Прагнути підпорядкувати цілі універсальних акторів своїм цілям, а цілі протилежного блоку цілям універсальних акторів.

4. Прагнути до розширення свого блоку, але зберігати терпимість щодо країн, які не приєдналися у випадку, якщо нетерпимість може призвести до тяжіння цих країн до протилежного блоку.

 

Сьогодні поняття балансу сил поступається стратегічного партнерства, щоб акцентувати співробіт­ництво як більш актуальне для постбіполярного світу порівняно з протистоянням сил і могутностей.

Стратегічне партнерство

1) наявність принципово важливих для країн-партнерів стратегічних цілей;

2) наявність спільних поглядів з ключових проблем міжнародної політики, глобального і регіонального розвитку.

 

Основні ідеї та представники класичної геополітики

1. Історичні та теоретичні передумови

2. Особливості перших геополітичних концепцій

 

Історичні передумови. 19-20ст.

 

Теорія війни К. Клаузевіца як теоретична передумова виникнення класичної геополітичної думки.

Геополітичні ідеї в їх класичному розумінні виникли наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття.

Виникнення геополітики було зумовлене наступними історичнми чинниками (Гаджиєв):

- поступове формування глобального ринку, ущільнення ойкумени і закриття світового простору;

- сповільнення європейської суто просторово-територіальної експансії в наслідок завершення фактичного поділу світу і посилення боротьби за переділ поділеного світу;

- перенесення нестійкого балансу між європейськими Державами на інші континенти світу, який закрився;

- перетворення історії на справді всесвітню історію

Головним серед цих чинників є завершення територіального поділу світу, і можливість лише його перерозподілу, що є характерним для монополістичної стадії капіталізму. Адольф Грабовський – “Для щоб геополітика могла з’явитися на світ, повинна була наступити епоха імперіалізму, для якої як в економіці так і політиці характерне прагнення до простору”.

 

До теоретичних передумов виникнення класичної геополітики належать: