Прийнято виділяти три елементи складових норму права: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Гіпотеза – ця вказівка на умови і обставини, при яких реалізується дана норма. Диспозиція містить саме правило поведінки, права і обов'язку суб'єктів. Санкція є вказівкою на несприятливі наслідки, які можуть наступити у разі недотримання розпоряджень диспозиції.

Норми права в зв'язку їх різноманітним характером класифікуються по різних підставах:

1) по ролі норми в механізмі правового регулювання (регулятивні, охоронні);

2) по суб'єктах правотворчості (Президент, парламент і ін.);

3) по предмету регулювання (конституційні, цивільні, трудові і ін.);

4) по характеру розпорядження, що міститься (уповноважуючі, зобов'язуючі, забороняючі);

5) по методу правового регулювання (імперативні, диспозитивні);

6) за часом дії (постійні, тимчасові);

7) по території дії (загальнонаціональні, місцеві);

8) по ролі в правотворчості (первинні, вторинні);

9) по дії на круг суб'єктів (загальні, спеціальні, виключають) і ін.

Основні критерії розмежування права на галузі: метод правового ре­гулювання (сукупність прийомів і способів регулювання людської діяль­ності) і предмет правового регулювання.

Галузі права прийнято класифікувати на три основні групи:

1) профілюючі галузі (конституційне, цивільне, адміністративне, криміна­льне, цивільне-процесуальне, кримінально-процесуальне право);

2) сп­ціальні галузі (трудове, фінансове, банківське, податкове, сімейне, житлове, виправно-трудове право);

3) комплексні галузі (земельне, екологічне право).

Конституційне (державне) право закріплює основи державного і суспільного устрою, засади правового статусу громадян, порядок формування і компетенцію державних органів.

Цивільне право регулює майнові і пов'язані з ними особисті не-майнові відносини.

Адміністративне право регулює відносини, які складаються в сфері виконавчо-розпорядчої діяльності.

Кримінальне право визначає види суспільне небезпечних діянь (злочинів) і покарання, які застосовуються до осіб, що їх скоїли.

Цивільно-процесуальне право регулює: відносини, що ви­никають у ході розгляду цивільних справ судами; винесення і оскаржен­ня рішень.

Кримінально-процесуальне право регулює відносини, які виникають внаслідок: порушення попереднього розслідування (досудо-вого слідства); судового розгляду карних справ; винесення і оскарження вироку суду.

Трудове право регулює відносини між працівником і власником або уповноваженим ним органом у трудових відносинах.

Фінансове право регулює відносини, які виникають під час над­ходження і розподілу грошових коштів державного бюджету.

Сімейне право регулює шлюбно-сімейні відносини і питання опі­ки і піклування.

Земельне право регулює відносини між державою і суб'єктами різних форм власності на землю.

5. Нормативно-правові акти та їх види. Систематизація правових актів.

Право знаходить свій зовнішній прояв у нормативно-правовомі акті.

Нормативно-правовий акт – це офіційний письмовий документ, який приймається уповноваженим органом держави та встановлює, змінює чи скасовує правові норми.

Юридична сила нормативно-правового акта — внутрішня властивість нормативно-правового акта, зумовлена юридичним статусом і місцем органу, що його прийняв, у системі державних органів, залежить також від компетенції органу, якою він наділяється державою за законом.

У залежності від юридичної сили нормативно-правові акти поділяються на закони і підзаконні нормативні акти.

Закон — це нормативний акт вищого пред­ставницького органу державної влади або без­посередньо самого народу, що регулює найваж­ливіші сфери суспільних відносин і має вищу юридичну силу.

Ознаки закону

1. Закон видається тільки вищими представницькими органами дер­жавної влади (законодавчою владою) або приймається шляхом без­посереднього народного голосування (референдумом).

2. Закон регулює найбільш важливі суспільні відносини в економіч­ній, політичній, соціальній, культурній і інших сферах життя су­спільства.

3. Закон має вищу юридичну силу, що забезпечує його верховенство в системі нормативно-правових актів: усі інші правові акти мають відповідати розпорядженням закону; закон змінюється або відмі­няється тільки законами; закон знаходиться в сфері конституцій­ного нагляду.

4. Закон — це акт, прийнятий в особливому порядку. Процедура прийняття законів має ряд самостійних стадій (етапів) і організа­ційно-технічних дій з прийняття законопроекту.

Види законів:

- Основний Закон (Конституція);

- конституційні закони;

- звичайні закони.

Конституція - закріплює основи цивільного суспільства і держави, правової системи і правового статусу громадян, державно-територіальний устрій, організацію органів державної влади і місцевого самоврядування.

Конституція є гарантом демократії (свободи і справедливості). Кон­ституція — закон прямої дії: всі органи, посадові особи і громадяни при розгляді правових суперечок і конкретних справ можуть посилатися на ворми Конституції. Приймається Конституція більшістю складу законо­давчого органу.

В Україні прийняття законів є виключно компетенцією Верховної Ради України. Законотворчий процес регулюється Конституцією України і Регламентом Верховної Ради України, іншими законодавчими актами. Охорона Конституції забезпечується Конституційним Судом України.

Конституційні закони України - вносять зміни і доповнення до Кон­ституції і становлять основу правової системи, приймаються 2/3 голосів від загальної кількості депутатів представницького органу.

Звичайні закони — це нормативні акти, що прийняті простою біль­шістю голосів депутатів і встановлюють засади регулювання в певній сфері суспільних відносин.

Розрізняють також закони як систематизовані акти (у формі кодек­сів, Основ законодавства) і закони, прийняті з окремих питань.

Усі інші нормативні акти приймаються на основі і на виконання законів і тому називаються підзаконними. Найбільш важливими під-законними нормативними актами є: укази Президента України; поста­нови Кабінету Міністрів України; накази міністерств та інших централь­них органів виконавчої влади, прийняті в межах їх компетенції; рішення органів місцевого самоврядування і місцевих органів виконавчої влади тощо.

Підзаконний нормативно-правовий акт – це документ компетентного органу держави, що приймається в межах його повноважень на основі та відповідно до закону.

Крім нормативно-правових актів, є також акти індивідуально-правові. Порівняємо два правових акти. З одного боку, Земельний кодекс України, що регулює, зокрема, порядок надання земельних ділянок, і рішення Київської міської ради про надання земельних ділянок підприємствам для будівництва.

Систематизація нормативно-правових актів — це упорядкування діючих нормати­вно-правових актів, приведення юридичних норм до єдиної, узгодженої системи.

Систематизація здійснюється з метою усу­нення протиріч між нормативними актами, скасування тих, що припинили свою дію, забезпечення доступності за­конодавства для всіх громадян і організацій.

Систематизація законодавства здійснюється двома основними спосо­бами: кодифікацією та інкорпорацією.

Кодифікація — це спосіб систематизації законодавства, заснований на змістовній переробці і узгодженні певної групи юридичних норм, по­в'язаних загальним предметом регулювання, і об'єднанні їх в єдиному новому нормативно-правовому акті. Така систематизація завжди має правотворчий і тому офіційний хара­ктер.

Види кодифікації: а) за обсягом — галузева, міжгалузева, спеціальна; б) за формою вираження — основи законодавст­ва, кодекси, статути, закони, положення тощо.

Найбільш відомий кодифікаційний акт — кодекс — єдиний зако­нодавчий акт, що забезпечує детальне правове регулювання певної сфе­ри суспільних відносин. Наявність кодексів — характерна риса більшо­сті галузей права.

Статути, положення — традиційна форма кодифікаційних актів, в яких визначається статус певного виду державних організацій і органів.

Інкорпорація — це спосіб систематизації законодавства, який за­снований на зовнішньому упорядкуванні виданих нормативних актів без зміни їх змісту і результатом якого є збірники, де нормативні акти розташовуються в хронологічному порядку, за предметною ознакою тощо.

Види інкорпорації: а) за юридичним значенням — офіційна (під­готовка і видання збірників правотворчими органами), неофіційна (підготовка збірників організаціями і особами); б) за обсягом —загаль­на, галузева, міжгалузева і спеціальна (по окремих інсти­тутах галузі); в) за критерієм об'єднання — предметна (за предме­том регулювання), хронологічна (за датами прийняття), суб'єктна (в залежності від органу, що видав корпоративні акти).

Своєрідний вид інкорпорації — консолідація, коли розрізнені акти з одного питання об'єднуються в єдиний новий акт, що приймається відповідним органом. У консолідованих актах нормативні розпоряджен­ня розміщуються в логічній послідовності і зазнають редакційної оброб­ки, хоч зміни не вносяться. Консолідацію іноді вважають третім самостійним видом систематиза­ції нормативно-правових актів.

6. Правовідносини: поняття, суб'єкти, об'єкти, зміст.

З правом пов'язаний цілий ряд понять, що широко вживаються в юридичній науці. Одне з перших місць посідає поняття право­відносин.

Правовідносини – це врегульовані нормою права суспільні відносини, учасники яких мають суб'єктивні права і юридичні обов'язки, які забезпечуються державою.

Правовідносини відіграють величезну роль у нашому житті. Саме че­рез них виявляється головне призначення права — регулювати, упоряд­ковувати суспільні відносини.

Структура правовідносин — це сукуп­ність елементів, що їх складають: суб'єкти правовідносин, об'єкти правовідносин, зміст правовідносин.

Суб'єкти правовідносин — це їх учасни­ки (сторони), які відповідно до законодав­ства можуть виступати як носії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

До них належать громадяни, іноземні громадяни, особи без громадянства (індивідуальні суб'єкти); державні організації, су­спільні об'єднання, приватні фірми тощо; колективні суб'єкти; ор­гани держави.

Учасники правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю (пра­воздатністю та дієздатністю).

Цивільна правоздатність – це здатність мати цивільні права і обов’язки.

Вона визначається за всіма громадянами незалежно від будь-яких обставин із моменту їх народження та припиняється через їх, смерть. В окремих випадках, передбачених законом (зокрема щодо права спадщини), охороняються також інтереси дитини, що зачата, але ще не народилася.

Правоздатність – це ще не права, а можливість їх мати.

Правоздатніст ь – здатність громадянина бути суб'єктом права, мати права і обов'язки. Вона виникає у момент народження і припиняється смертю.

Для участі особи у цивільно-правових відносинах наявності в неї правоздатності замало. Для цього необхідна цивільна дієздатність.

Цивільна дієздатність – це здатність особи своїми діями набувати цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Виникає вона в повному об'ємі з настанням повноліття, тобто після досягнення 18 років.

Дієздатність — здатність індивіда своїми діями здійснювати пра­ва і обов'язки. Дієздатність виникає в повному обсязі із настанням пов­ноліття, тобто з досягненням 18 років. До досягнення цього віку грома­дяни володіють частковою (до 14р.), неповною (до 18р.) дієздатністю.

Дієздатність = права + обов’язок + відповідальність

Таблиця “Дієздатність”

№ п/п	Вид дієздатності	Умови настання
1.	Повна дієздатність	Мають особи з 18-річного віку (повноліття), із моменту одруження до настання 18 років.
2.	Неповна дієздатність	Мають неповнолітні 14 – 18 років
3.	Часткова дієздатність	Мають малолітні особи, які не досягли 14 років.
4.	Обмежена дієздатність	Мають особи, які страдають на психічний розлад, зловживають спиртним або наркотичними засобами
5.	Недієздатні особи	Мають особи, які внаслідок душевної хвороби або недоумства не можуть розуміти значення своїх дій або керувати ними.

Повна цивільна дієздатність дає право брати участь у всіх цивільно-правових від­но­синах. Її мають особи з 18-річного віку (повноліття), із моменту одруження до на­стан­ня 18 років, може надаватися фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років та:

- працює за трудовим договором,

- записана матір´ю або батьком дитини,

- бажає займатися підприємницькою діяльністю.

Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків або осіб, які їх замінюють, у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

Суд може обмежити цивільну дієздатність, якщо особа:

- страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними;

- зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім´ю у скрутне становище;

Особа, яка має обмежену цивільну дієздатність може вчиняти лише дрібні побутові правочини. Ті ж правочини, які виходять за межі дрібних побутових, (розпорядження майном, отримання зарплати, пенсії або інших видів доходів та розпорядження ними) можуть вчинятися лише за згодою піклувальника.

Обмеженість може мати тимчасовий характер.

Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, за шкоду, що завдано нею іншій особі.

Суд може визнати фізичну особу недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними.

Над недієздатною особою встановлюється опіка.

Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-який правочин.

Правочини від імені недієздатної особи та в її інтересах вчиняє її опікун.

Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною особою, несе опікун.

Регулювання цивільних відносин передбачає участь у них фізичної особи. Але можливе виникнення таких ситуацій, коли тривалий час немає відомостей про громадянина за місцем його постійного проживання. У таких випадках виникає необхідність спочатку оголосити особу безвісно відсутньою, а потім і померлою.

Законом передбачено поступове набуття неповнолітніми дієздатності. Адже зрозуміло, що наділити неповнолітнього повним обсягом цивільної дієздатності неможливо.

Малолітні особи до 14-річного віку мають право:

- учиняти лише дрібні побутові правочини, тобто правочини, які задовольняють побутові потреби особи і стосуються предметів, які мають невисоку вартість і відповідають її фізичному, духовному і соціальному розвитку (наприклад, повсякденні продукти харчування, шкільне приладдя…)

- здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється законом.

Від їх імені правочини укладають батьки (усиновителі) або опікун.

Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

Неповна цивільна дієздатність фізичної особи у віці від 14 до 18 років включає правочини малолітньої особи, а також:

- право самостійно розпоряджатися своєю зарплатою або стипендією,

- здійснювати авторські або винахідницькі права;

- бути учасником (засновником) юридичних осіб;

- самостійно вносити гроші на банківський рахунок, та розпоряджатися ним.

- право укладати інші правочини за згодою своїх батьків (усиновителів) або піклувальників.

За наявності достатніх підстав суд може обмежити право неповнолітнього самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією та іншим доходом або позбавити цього права (наприклад, неповнолітній використовує усі кошти на придбання компакт-дисків…)

Неповнолітня особа несе відповідальність за шкоду, заподіяну іншим особам.

Окремий порядок встановлений законом щодо розпорядження неповнолітніми своїми батьківськими вкладами. Якщо сам неповнолітній вніс вклад на своє ім’я, то розпоряджається ним самостійно. Якщо вклад на ім’я неповнолітнього вносить інша особа, то після 14-річного віку розпоряджається сам неповнолітній, але за згодою батьків або законних представників. До досягнення малолітнім 14-річного віку розпоряджатися вкладом у його інтересах можуть батьки або інші законні представники.

Об'єкти правовідносин — це те, на що спрямовані суб'єктивні пра­ва і юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, те,з приводу чого ви­никають правовідносини.

Розрізняють такі види об'єктів правовідносин:

— речі (предмети матеріального світу);

— поведінка (дія, бездіяльність, а також їх результати);

— продукти духовної творчості (твори науки, літератури, мистецтва і тощо);

— особисті немайнові блага (ім'я, честь, гідність).

Зміст правовідносин складають суб'єктивне право і юридичний обо­в'язок і характеризуються синтезом юридичного і фактичного.

Суб'єктивне право — це міра можливої поведінки суб'єкта, яка на­дає йому можливості задовольнити свої потреби і яка забезпечена дер­жавою.

Юридичний обов'язок — міра обов'язкової поведінки суб'єкта права, встановлена для задоволення його інтересів і забезпечена державою.

Динаміка правовідносин залежить від юридичних фактів

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, передбачені правовою нормою, що викликають виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Вони носять багатоманітний характер і охоплюють всі види суспільних відносин, регульованих правом. Юридичні факти діляться на події і дії. Якщо події не залежать від волі людей, то дії скоюються по волі громадян. Дії бувають правомірними і неправомірними. Правомірні дії можуть бути юридичними актами або юридичними вчинками, неправомірні дії – провиною або злочинами.

Тема 3. Правоохоронна діяльність та правозахисні органи України

Мета заняття. Ознайомити студентів із завданнями та структурою судової влади. Дати характеристику судоустрою та судочинства. Охарактеризувати правоохоронну діяльність, правоохоронні та правозахисні органи України. Удосконалювати вміння логічно мислити, навички усних виступів, підготовки рефератів та повідомлень, аргументованого діалогу, уміння сприймати чужу думку, безболісно відмовлятися від свого хибного погляду. Формувати моральні пріоритети, які визнають людину найвищою цінністю, особистісні вольові риси. Сприяти вихованню доброзичливості, людяності, тактовності. Виховуватиінтерес до знань, почуття гідності, відповідальності та обов’язку, громадянськості, поваги до прав інших людей, спрямувати пізнавальну активність студентів на самовдосконалення.

 

План лекції

1. Судова влада та її завдання. Структура судової влади. Судоустрій та судочинство.

2. Правоохоронна діяльність і правоохоронні органи.

3. Правозахисні органи України.

 

Рекомендована література:

1. Конституція України.

2. Закон України „Про судоустрій України”,

3. Закон України „Про Конституційний суд України” від 16.10.1996.

4. Закон України „Про прокуратуру” від 05.11.1991 //ВВР, 1991 № 53.

5. Про адвокатуру: Закон України від 19.12.1992 //ВВР, 1993 № 9.

6. Про нотаріат: Закон України від 02.09.1993 //Голос України від 05.10.1993.

7. Законодавство України про судову та правоохоронну діяльність. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – с. 17-22, с. 181-291.

8. Котюк В. О. Основи держави і права. Навч. посібник, К.: Атака, 2001. – с. 164-177.

9. Правознавство: Навч. посібник /Т. В. Варфоломієва, В. П. Пастукв, В. Ф. Пеньківський, О. М. Пацан. – К.: Знання – Прес, 2001. – с. 160-190.

10. Правознавство: Підручник За ред. В. В. Копєйчикова, 7-е вид. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – с. 653-709.

11. Правознавство: Навч. посібник /Т. В. Варфоломієва, В. П. Пастукв, В. Ф. Пеньківський, О. М. Пацан. – К.: Знання – Прес, 2001. – с. 225-230, с. 230-240.

12. Правознавство. Тести для перевірки знань./ С.І. Куксенко. – Черкаси, 2005. – с. 106-116.

 

1. Судова влада та її завдання. Структура судової влади. Судоустрій та судочинство.

Судова влада -цесистема державних органів, які здійснюють правосуддя, тобто розв'язують суперечності, що ви­никають у процесі правовідносин.

Традиційно до системи судо­вих органів належать:

1) Конституційний Суд, який покликаний приймати рішення та робити висновки про відповідність Конституції право­вих актів та міжнародних дого­ворів, давати офіційне тлумачен­ня Конституції та інших законів України, а також робити виснов­ки з інших питань, передбаче­них Конституцією;

2) суди загальної юрисдикції здійснюють правосуддя шля­хом розгляду і вирішення в су­дових засіданнях цивільних, гос­подарських, адміністративних, кримінальних та інших справ.

 

Слід звернути увагу й на те, що в зв'язку зі зміною прин­ципів здійснення державної вла­ди у пострадянських країнах суди визнані органами держав­ної влади. Як наслідок, з'явила­ся точка зору, що, ставши орга­нами державної влади, суди пе­рестали бути правоохоронними органами. Але за такого підходу плутають різні аспекти характе­ристики державних органів — системно-структурний і функці­ональний.

Отже, суди, здійснюючи пра­восуддя, на засадах верховенства права покликані забезпечувати захист гарантованих Конститу­цією та іншими законами Украї­ни прав, свобод і законних інте­ресів фізичних і юридичних осіб, інтересів суспільства та держави і, таким чином, сприяти підтри­манню правопорядку. А оскіль­ки Конституція України визна­чила головним обов'язком дер­жави утвердження та забезпечен­ня прав і свобод людини, то вона істотно змінила значення й місце судових органів у системі державних органів. Вони визнані органами судової влади, а їх юрисдикція поширена на всі різновиди правовідносин.

Саме тому правосуддя в Україні здійснюється лише судами. Ви­конання цих функцій іншими органами або посадовими особа­ми, як і створення надзвичай­них та особливих судів, не до­пускається. Правосуддя здій­снюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу пе­ред законом і судом. Кожен під час вирішення його справи в суді має право користуватися право­вою допомогою, для надання якої діє адвокатура. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або пись­мової інформації про результати розгляду його судової справи. Розгляд справ у судах відбу­вається відкрито, крім випадків, передбачених законом. Перебіг судового процесу фіксується тех­нічними засобами.

Судочинство в Україні прова­диться державною мовою. Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, ма­ють право в судовому процесі ко­ристуватися рідною мовою та по­слугами перекладача.

Судове рішення, яким закін­чується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набули за­конної сили, є обов'язковими для виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх по­садовими особами, об'єднання­ми громадян та іншими органі­заціями, громадянами та юри­дичними особами на всій тери­торії України.

Учасники судового процесу та інші особи у випадках і по­рядку, передбачених процесуаль­ним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскар­ження судового рішення.

Згідно із Законом «Про су­доустрій України», який набув чинності 1 червня 2002 року, судова влада в Україні реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі конституційного, цивільного, гос­подарського, адміністративного та кримінального судочинства.

Характеризуючи судоустрій України, насамперед слід звер­нути увагу на те, що в Законі з'явилась велика кількість най­менувань судів, зокрема: місцеві суди, місцеві загальні суди, тери­торіальні суди, спеціалізовані суди, суди окремих судових юрис­дикцій, господарські суди, місцеві господарські суди, військові суди, адміністративні суди, місцеві ад­міністративні суди, окружні суди, апеляційні суди, загальні апе­ляційні суди, спеціалізовані апе­ляційні суди, військові апеляційні суди регіонів, апеляційний суд Військово-морських сил України, апеляційні господарські суди, апе­ляційні адміністративні суди, Апеляційний суд України, Касаційний суд України, вищі спеціалізовані суди. Вищий госпо­дарський суд України, Вищий ад­міністративний суд України, суд апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції, суд присяж­них тощо.

Принцип територіальності, проголошений ст. 125 Консти­туції, означає, що система судів загальної юрисдикції України визначається особливостями її адміністративно-територіального устрою. Зокрема, територіальни­ми судами загальної юрисдикції є: місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд України, Ка­саційний суд України, вищі спеціалізовані суди, які є вищи­ми судовими органами спеціалі­зованих судів, та Верховний Суд України як найвищий су­довий орган у системі судів за­гальної юрисдикції.

Окремою ланкою судів за­гальної юрисдикції, які здійсню­ють правосуддя у Збройних си­лах України та інших військових формуваннях, є система військових судів, серед яких функціо­нують: військові суди гарнізонів як місцеві суди та військові суди регіонів і Військово-морських сил як апеляційні суди.

А принцип спеціалізації озна­чає, що при здійсненні право­суддя мають враховуватись особ­ливості окремих видів право­відносин, врегульованих відпо­відними процесуальними зако­нами (кодексами). Саме тому в системі судів загальної юрис­дикції функціонують загальні та спеціалізовані суди окремих су­дових юрисдикцій.

Зокрема, спеціалізованими визнаються господарські суди, що розглядають справи, які ви­никають із правовідносин у сфері господарської діяльності, адміністративні суди, які роз­глядають справи, що виникають з правовідносин у сфері уп­равлінської діяльності (вони ма­ють бути сформовані протягом трьох років), та інші суди, ви­значені як спеціалізовані.

Нині в Україні діють такі гос­подарські суди: Вищий господарський суд України, апе­ляційні господарські суди та місцеві господарські суди, яки­ми є Господарський суд Авто­номної Республіки Крим, госпо­дарські суди областей, міст Киє­ва та Севастополя. Вони здійснюють судочинство у гос­подарських справах, віднесених до їх підсудності Господарським процесуальним кодексом.

А необхідність практичної реалізації вимог Конституції щодо права людини оскаржува­ти в суді рішення, дії або без­діяльність органів державної вла­ди, органів місцевого самовря­дування, посадових та службо­вих осіб, а також вимагати від держави відшкодування мораль­них чи матеріальних збитків, зу­мовила створення системи адмі­ністративних судів — окружних (як місцевих судів), апеляційних та Вищого адміністративного суду України.

Слід взяти до уваги, що, крім господарських та адміністратив­них, Закон передбачає також можливість створення інших спеціалізованих судів, наприк­лад, трудових, земельних, по­даткових тощо.

Крім того, з метою реалізації принципу спеціалізації, згідно із Законом, у судах різних судових юрисдикцій може запроваджува­тися й спеціалізація суддів з роз­гляду конкретних категорій справ даної юрисдикції (цивіль­них, господарських, адміністра­тивних або кримінальних).

В ході характеристики судів слід звернути увагу на те, що місцеві суди як суди першої інстанції вирішують приблизно 90% справ. Апеляційні суди роз­глядатимуть апеляції на ці 90% рішень, а справи, в яких сторо­ни не погоджуються з рішенням апеляційного суду, направляти­муться до Касаційного суду, який щорічно переглядатиме близько 55 тисяч справ.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, який здійснює правосуддя та забезпечує однакове застосування законодав­ства усіма судами загальної юрисдикції.

Вищі спеціалізовані суди є ви­щими судовими органами спе­ціалізованих судів. Зокрема, це Вищий господарський суд Украї­ни, Вищий адміністративний суд України, а також інші вищі спеці­алізовані суди, що можуть утво­рюватись Президентом України в порядку, встановленому зако­ном.

Вищі спеціалізовані суди діють як суди касаційної інстанції щодо рішень місцевих та апеля­ційних судів, а у випадках, пе­редбачених законом, — як суди апеляційної інстанції, а також переглядають справи за новови-явленими обставинами.

Вищі спеціалізовані суди складаються із суддів, обраних на посаду безстрокове, голови суду та його заступників. Роз­гляд справ у вищому спеціалі­зованому суді здійснюється колегіально.

У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих кате­горій справ за визначеною спеці­алізацією в межах відповідної судової юрисдикції.

Для вирішення організацій­них питань у вищому спеціалі­зованому суді діє президія у складі голови суду, його заступ­ників, заступників голів палат, а також суддів даного суду, об­раних до складу президії.

Для вирішення загальних питань діяльності спеціалізова­них судів у вищому спеціалізо­ваному суді діє пленум вищого спеціалізованого суду.

А для опрацювання питань, пов'язаних з роз'ясненням зако­нодавства, а також для надання висновків щодо проектів право­вих актів та з інших питань, пов'язаних із необхідністю нау­кового забезпечення діяльності вищого спеціалізованого суду, при ньому створюється науко­во-консультативна рада.

Вищі спеціалізовані суди зна­ходяться у місті Києві.

Повноваження вищого спе­ціалізованого суду: 1) розглядає в касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції та інші справи, визначені про­цесуальним законом; 2) веде та аналізує судову статистику, ви­вчає й узагальнює судову прак­тику; 3) надає методичну допо­могу судам нижчого рівня з ме­тою однакового застосування норм Конституції та інших за­конів України у судовій прак­тиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики, а також рекомендаційні роз'яс­нення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрис­дикції; 4) здійснює інші повно­важення, передбачені законом.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрис­дикції є Верховний Суд України, який здійснює правосуддя та за­безпечує однакове застосування законодавства усіма судами за­гальної юрисдикції.

Верховний Суд України:

1) розглядає у касаційному по­рядку рішення загальних судів у справах, що належать до його підсудності; переглядає в поряд­ку повторної касації справи, роз­глянуті судами в касаційному порядку; розглядає інші справи, пов'язані з виключними обста­винами;

2) дає судам роз'яснен­ня з питань застосування зако­нодавства на основі узагальнен­ня судової практики та аналізу судової статистики; у разі необ­хідності визнає нечинними роз'яснення Пленуму Вищого спеціалізованого суду;

3) дає ви­сновок щодо наявності в діян­нях, у яких звинувачується Пре­зидент України, ознак злочину;надає за зверненням Верховної Ради України письмове подан­ня про неможливість виконан­ня Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я;

4) звертається до Конституцій­ного Суду України у випадках виникнення в судів загальної юрисдикції сумнівів щодо конституційності правових актів, а також щодо офіційного тлума­чення Конституції та інших за­конів України;

5) веде та аналі­зує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практи­ку;

6) у межах своїх повнова­жень вирішує питання, що ви­пливають з міжнародних дого­ворів України; представляє суди загальної юрисдикції у відноси­нах із судами інших держав;

7) здійснює інші повноважен­ня, передбачені законом.

Верховний Суд України очо­лює Голова Верховного Суду України. До складу Верховного Суду України входять судді Вер­ховного Суду, обрані на посаду безстрокове, кількість яких вста­новлюється указом Президента за поданням Голови Верховно­го Суду, погодженим з Радою суддів України.

У складі Верховного Суду України діють:

Судова палата у цивільних справах;

Судова па­лата у кримінальних справах;

Судова палата у господарських справах;

Судова палата в адміністративних справах;

Військо­ва судова колегія.

Для вирішення внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного Суду України діє Президія Верховного Суду.

А для вирішення ор­ганізаційних, кадрових та мето­дичних питань у Верховному Суді діє Пленум Верховного Суду.

З метою науково-методично­го забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції при Вер­ховному Суді утворюється Нау­ково-консультативна рада.

Організаційно-методичне та інформаційне забезпечення діяльності Верховного Суду Ук­раїни здійснює апарат Верховно­го Суду.

Верховний Суд України зна­ходиться у місті Києві.

 

Правосуддя в Україні здійснюють професійні судді, а у визначених законом випадках - народні засідателі та присяжні.

Професійними суддями є гро­мадяни України, які відповідно до Конституції призначені чи обрані суддями і обіймають штатну суддівську посаду в од­ному із судів.

На посаду судді кваліфіка­ційною комісією суддів може бути рекомендований громадя­нин України, не молодший 25 років, який має вищу юридич­ну освіту і стаж роботи в галузі права не менш ніж три роки, проживає в Україні не менш ніж 10 років і володіє державною мо­вою. А щодо окремих категорій суддів встановлюються і додат­кові вимоги. Приміром, суддею апеляційного суду може бути громадянин України, який досяг на день обрання 30 років, має стаж роботи в галузі права не менш як п'ять років, в тому числі не менш як три роки на посаді судді. Суддею вищого спеціалізованого суду може бути громадянин України, не молод­ший 30 років, зі стажем роботи в галузі права не менш як сім років, у тому числі не менш як п'ять років на посаді судді. Суд­дею Верховного Суду може бути громадянин України, який досяг на день обрання 35 років, має стаж роботи в галузі права не менш як десять років, у тому числі не менш як п'ять років на посаді судді.

Не може бути суддею особа, яка має судимість, обмежена су­дом у дієздатності або визнана недієздатною.

Суддя не може належати до політичних партій та проф­спілок, брати участь у політичній діяльності, мати представниць­кий мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, викону­вати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Судді Конституційного Суду призначаються Президентом, Верховною Радою та з'їздом суддів України (по 6 суддів).

Судді судів загальної юрис­дикції обираються Верховною Радою безстроково, а судді, які пройшли конкурсний відбір уперше, призначаються на по­саду судді терміном на п'ять років Президентом.

Обов'язковою умовою зай­няття посади судді є успішне складання кваліфікаційного іспи­ту, після чого претендент звер­тається до кваліфікаційної комісії суддів із заявою про рекоменда­цію його на посаду судді. У разі підтримки його заяви комісія ре­комендує кандидата