Характеристика зовнішніх функцій Української держави

Зовнішні функції Української держави визначають зміст її діяльнос­ті в якості суб'єкту міжнародних відносин. Міжнародна співпраця Укра­їни здійснюється за двома основними напрямками:

1) зовнішньоекономічна діяльність, заснована на принципах міжна­родного розподілу праці, участі в міжнародних економічних, екологіч­них та інших програмах;

2) зовнішньополітична діяльність, заснована на визнанні і повазі суверенної рівності всіх країн; самостійності в розв'язанні національних проблем; повазі територіальної цілісності і недоторканності кордонів; від­мові від застосування сили.

Основні принципи зовнішньої політики України визначені в Де­кларації про державний суверенітет України (1990 р.), «Основних напрямках зовнішньої політики» (1993 р.). Конституції України (1996 р.).

Ст. 18 Основного Закону встановлює пріоритети зовнішньополітичної діяльності України: «забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з чле­нами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права».

Особливе значення має функція захисту країни (ст. 17 Конституції). Вона забезпечується економічними, дипломатичними, військовими та ін­шими засобами.

Висновок. Україна є активним суб'єктом міжнародних відносин: вона позбулася ядерної зброї, є членом 00Н і багатьох інших міжнародних організацій, бере участь у розв'язанні глобальних проблем людства, сприяє зміцненню миру і безпеки (участь у миротворчих операціях, боротьбі з тероризмом тощо). Реалізуючи свої зовнішньополітичні функції. Ук­раїна прагне стати гідним членом європейської і світової спільноти. Поняття, терміни, назви: Конституція України, Декларація про дер­жавний суверенітет України, функції держави, зовнішні функції держа­ви, Україна — суб'єкт міжнародних відносин, норми міжнародного пра­ва, глобальні проблеми людства.

4. Форма держави та її елементи.

Устрій держави характеризується її фор­мами: в них втілюються організація верхов­ної влади, структура і порядок взаємовідно­син вищих державних органів, посадових осіб і громадян, способи і засоби володарювання.

Форма держави містить в собі три елементи: форму державного правління, форму державного устрою, форму державного (політич­ного) режиму.

4.1. Форма державного правління — це елемент форми держави, що відображає певний порядок створення і організації вищих органів влади.

За способом організації верховної влади форми правління поділяють на монархії і республіки.

Монархія — це форма правління, при якій вища влада в державі належить одній людині — монарху; формальним джерелом влади є одна особа. Монархії поділяють на абсолютні і обмежені.

При монархії глава держави отримує свій пост у спадкування, неза­лежно від виборців або представницьких органів влади.

У залежності від рівня конституційного обмеження влади монарха і наявності інших вищих органів влади монархії поділяють на абсолютні і обмежені.

Абсолютна монархія — історичний тип монархії, при якій монарх володіє необмеженою владою. Абсолютна монархія характеризується від­сутністю представницьких органів, правом монарха видавати закони і при­значати чиновників, тобто всевладдям глави держави (Російська імперія часів Петра І, французька монархія Людовіка XIV).

Обмежена монархія — форма правління, при якій існує чітке визна­чення повноважень монарха. Цей вид монархії поділяється на конститу­ційну (парламентську) монархію і дуалістичну.

Конституційна монархія характеризується певним співвідно­шенням повноважень монарха і парламенту. Влада монарха е законодав­че обмеженою і виконує лише представницькі функції; нормативні акти, що видаються монархом, набувають юридичної сили після їх затверджен­ня парламентом. Переважна більшість сучасних демократичних монар­хій — конституційні (парламентські). Уряд у них формується парла­ментською більшістю і є підзвітним парламенту, а не монарху (Велика Британія, Швеція, Іспанія, Данія).

Дуалістична монархія характеризується особливим процесом призначення і контролювання уряду. Вона передбачає двопалатний пар­ламент, нижня палата якого обирається населенням, а верхня признача­ється монархом. Уряд призначається монархом і контролюється ним са­мостійно або через прем'єр-міністра, якого також призначає монарх (Йорданія, Марокко).

Республіка — це форма правління, при якій джерелом влади є народ, вищі органи держави обираються громадянами. Республіки поділяються на парламентські, президентські та змішані (парла­ментсько-президентські).

Парламентська республіка характеризується утворенням уряду на парламентській основі і його формальною відповідальністю перед парла­ментом. Парламент здійснює по відношенню до уряду ряд функцій: фор­мує і підтримує його; встановлює фінансові рамки діяльності уряду; контролює уряд і може виражати йому вотум недовір'я тощо. Уряд наді­лений виконавчою владою, а нерідко і законодавчою ініціативою. Хоча керівник уряду (прем'єр-міністр, канцлер) офіційно не є главою держа­ви, реально він — перша особа в державі. Президент (якщо ця посада існує в державі) може бути обраний або парламентом, або зборами ви­борців, або безпосередньо народом. Його роль зводиться до представни­цьких і церемоніальних функцій (Німеччина, Італія, Фінляндія, Індія, Австрія, Туреччина).

Президентська республіка характеризується наявністю глави держа­ви — президента, який може об'єднувати повноваження глави держави та уряду. Президент сам призначає членів кабінету міністрів (уряд), які відповідальні перед ним, а не перед парламентом. У президентській рес­публіці існує жорсткий поділ влад, їх значна самостійність. Парламент може обмежити діяльність президента за допомогою законів і через за­твердження бюджетів. Президент може користуватися правом вето по відношенню до актів парламенту, може його розпустити, а парламент може при певних обставинах ініціювати процес відсунення президента від влади (СІЛА, Аргентина, Бразилія, Мексика, Росія).

Змішана республіка (парламентсько-президентська) об'єднує риси парламентської і президентської республіки, прагне поєднувати сильну президентську владу з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду. Її основна риса — подвійна відповідальність уряду: перед президентом і парламентом (Україна, Франція).

 

4.2. Форма державного устрою — це елемент форми держави, який відображає спосіб адміністративно-територіальної організації держави, поділ держави на складові частини і поділ влади між ними і керуючим центром. Територіальна організація держави характеризує співвідношення цілого і частин, центральних і регіональних органів влади.

У залежності від устрою держави поділяють на прості (унітарні) і складні.

Проста (унітарна) держава характеризується повною політичною єдністю: вона має єдину структуру державного апарату, що розповсю­джує свої повноваження на всю територію держави; всі адміністративні одиниці по відношенню до держави мають рівний юридичний статус, і жодна з них не має ознак суверенітету. Проста (унітарна) держава являє собою організацію із адміністра­тивно-територіальних одиниць, що не мають власної державності (не мають ознак суверенітету). Така держава має єдину конституцію і гро­мадянство. Усі державні органи, в тому числі судові, складають єдину систему, діють на основі єдиних правових норм. Унітарні держави можуть мати у своєму складі утворення, що користуються автономією, компетенція якої визначається центральною владою (Україна, Італія, Португалія).

Складною державою є федерація — союзна держава. Для неї ха­рактерна наявність вищих органів влади для всіх членів федерації при збереженні ними у себе аналогічних органів, свого законодавства, грома­дянства, податкової системи. Федерація — це стійкий союз держав, самостійних в межах розпо­діленої між ними і центром компетенції, що мають власні конституцію, законодавчі, виконавчі і судові органи і подвійне громадянство. Повага союзним керівництвом і усіма суб'єктами федерації прав і повноважень один одного контролюється незалежним судом, а також зазвичай двопа­латним парламентом, верхня палата якого формується з представників штатів, земель, республік (США, ФРН, Росія, Канада).

Головна відмінність федерації від унітарної держави полягає в тому, що джерелом влади, суб'єктами державного суверенітету виступають у ній як великі терито­ріальні утворення (штати, округи, землі), так і весь народ, що склада­ється з рівноправних громадян.

Конфедерація — союз держав, який утворюється на договірній основі, члени якого, зберігаю­чи свою незалежність, створюють на договірних засадах спеціальні спіль­ні органи тільки для координації дій при вирішенні конкретних про­блем. Взаємовідносини суб'єктів конфедерації будуються виключно на добровільних угодах. Правова основа створення конфедерації — союз­ний договір, а не конституція (США — 1776—1787 рр., Німеччина — 1815—1867 рр.).

Імперія – держава, різні складові частини якої мають різний стурінь залежності від центру; утворена здебільшого шляхом завоювань.

4.3. Державний (політичний) режим — це елемент форми держави, що вказує на методи і прийоми здійснення політичної влади, її взаємодію з населенням.

Його основні види:

а) демократичний — характеризується реальною участю населен­ня в здійсненні державної влади;

б) антидемократичний — характери­зується відсутністю дійсної участі населення в здійсненні державної вла­ди, недотриманням основних прав людини.

У більшості сучасних держав поширений демократичний режим, який характеризується такими рисами:

1. Рівність і свобода всіх людей.

2. Пряма участь населення у вирішенні державних питань (пряма, або безпосередня, демократія) або за допомогою виборних пред­ставницьких органів (парламентська, або представницька, де­мократія).

3. Конституційне закріплення і гарантування прав і свобод грома­дян.

4. Існування різних форм власності.

5. Політичний плюралізм.

6. Законність і правопорядок.

7. Верховенство права в суспільстві і незалежне правосуддя.

8. Управління справами держави здійснюється за волею більшості

з урахуванням інтересів меншості.

Антидемократичний (недемократичний) державний режим ха­рактеризується такими рисами.

1. Відсутність реального здійснення прав і свобод особистості.

2. Верховенство держави над правом.

3. Панування однієї політичної партії (або руху).

4. Існування однієї — «офіційної» — ідеології.

5. Існування однієї форми власності.

6. Упор на каральні заходи і примушування.

7. Агресивність у зовнішній політиці.

У юридичній літературі часто вживається термін «авторитарний ре­жим». Він ототожнюється з антидемократичним або ж вважається од­ним з його різновидів нарівні з тоталітарним режимом.

Конституція України (ст. 5) визначає, що наша держава має рес­публіканську форму правління. Ст. 5 Конституції встановлює: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Це визначення не деталізується в Конституції, проте із змісту інших статей можна зробити висновок, що в Україні існує змішана республіка.

Ст. 2 Конституції України визначає Україну як унітарну державу.

Ст. 132 Конституції вказує, що державна територія України є єди­ною і цілісною.

Система адміністративно-територіального устрою України включає Автономну Республіку Крим. області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус.

Україна, таким чином, є республікою, унітарною державою, демокра­тичною державою.

5. Поняття і основні ознаки (принципи) громадянського суспільства та правової держави

Громадянське суспільство — це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.

Ознаками громадянського суспільства є:

а) приватна власність, вільна праця, підприємництво;

б) існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об'єднань громадян на добровільній основі;

в) багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;

г) наявність незалежної системи засобів масової інформації;

ґ) вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття людей;

д) переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного та суспільного життя на засадах свободи, незалежності й недоторканності.

Ідеї про правову державу одержали свій розвиток ще з часів глибокої старовини. Ідею єдності влади і права, справедливих законів, панування права і законності розвивали ще такі стародавні мислителі як Солон, Платон, Арістотель. Великий внесок в розробку теорії про правову державу внесли І. Кант, Р. Гегель, Д. Локк. Серед російських державознавців популярності досягли А.С. Алексєєв, В.М. Гессен, Б.А. Кистяковській.

Теоретичні розробки дозволили юридичній науці сформулювати ознаки правової держави, або критерії, яким винне відповідати держава, що претендує називатися правовим.

В даний час прийнято виділяти чотири основні ознаки правової держави:

1) панування права в суспільному і політичному житті;

2) принцип розділення властей;

3) непорушність прав і свобод особи, їх гарантированість і реальність здійснення;

4) взаємна відповідальність держави і особи.

Правова держава – це найдемократичніша цивілізована держава, в якій панує закон, його верховенство, де особа знаходиться під надійним правовим захистом, де існує взаємна відповідальність особи і держави.

Панування права припускає правову організацію державної влади, тобто створення і формування всіх державних структур строге на основі законів; правовий характер законів, які за своїм змістом повинні бути справедливими, що приймаються, грунтуватися на природних, невід'ємних правах і свободах людини; зв'язаність держави ним же створеними законами; самообмеження держави законом, встановлення рамок для діяльності держави і його органів; верховенство конституційного закону в системі нормативних правових актів держави, пряма дія конституційних норм.

Принцип розділення властей припускає відносно самостійне існування і функціонування трьох гілок державної влади – законодавчої, виконавчої і судової, кожна з яких служить своєрідною противагою іншої. Даний принцип означає, що всі суперечки і конфлікти між гілками влади дозволяються правовим шляхом.

Непорушність і гарантированість прав і свобод особи означає, що правова держава може вважатися такою лише у випадку, якщо воно встановлює, закріплює і реально забезпечує рівність всіх людей як суб'єктів правового спілкування, рівність всіх перед законом. Люди повинні володіти рівною правосуб'єктністю, рівними можливостями для досягнення будь-яких цілей, що не суперечать закону, або набуття яких-небудь прав. Крім того, держава повинна не тільки визнавати, але і гарантувати повний набір прав і свобод, що визнаються як природні права людини, тобто належать їй від природи, від народження. До числа таких прав відносяться: право на життя, на людську гідність, недоторканність особи, житла, свобода пересування, свобода совісті і ін. Держава також покликана захищати кожного від свавілля властей і посадовців.

Взаємна відповідальність особи і держави виявляється в тому, що в своїх взаємостосунках особа і держава виступають рівними партнерами і володіють взаємними правами і обов'язками. Держава має право не тільки вимагати від особи виконання встановлених законом обов'язків, але і саме несе перед особою певні обов'язки. Отже, особа може вимагати від держави реальності закріплених прав і свобод, захисту їх від порушень. Такі можливості надає судовий порядок оскарження дій і рішень, а також актів державних органів і посадовців, якими були порушені права і свободи громадян.

В числі названих ознак правової держави стрижньовою є ознака панування права. Без нього не можлива нормальна життєдіяльність суспільства.

Важливою умовою формування правової держави є висока правова культура суспільства, твердження в суспільстві верховенства загальнолюдських цінностей, клімату дотримання і підтримки демократичних традицій.

Втілення в життя ідей, принципів, функцій правової держави, побудова його в Україні, можливо тільки при реалізації ряду найважливіших умов, необхідних для існування правової держави. До їх числа входять економічні, політичні, а також державно-правові умови.

Правова держава є продуктом громадянського суспільства, його економічною основою є ринкова економіка, соціальною базою – громадяни-власники. Тому основною економічною умовою існування правової держави є створення в країні громадянського суспільства, ринкової економіки, заснованої на приватній власності, і виникнення, так званого, середнього класу – громадян-власників.

Основною політичною умовою існування правової держави є наявність в країні багатопартійної політичної системи. Важливим напрямом реалізації політичних умов існування правової держави є становлення в Україні сильних політичних партій парламентського типу.

Державно-правові умови існування правової держави включають реформу органів державної влади і чинного законодавства.

Реформа державних органів повинна полягати в реалізації принципу розділення влади на законодавчу, виконавчу і судову, створенні надійного механізму заборон і противаг, баланс з метою забезпечення верховенства права над державою.

Жодне завдання в галузі економіки, політики, культури не може бути вирішено без міцної правової бази, без опори на закон. Виключно важливу роль в існуванні правової держави має створення ефективно діючої судової влади, яка повинна бути основним засобом забезпечення верховенства права над державними органами, вирішення конфліктів між законодавчою і виконавчою владами, встановлення рівноваги між ними, забезпечення дотримання принципу правової держави. Це основне завдання Конституційного Суду. У зв'язку з переходом до ринкової економіки важливу роль грає вдосконалення державного, адміністративного, фінансового, господарського, цивільного і інших галузей законодавства і створення необхідних правових умов для підприємницької діяльності.

Висновок. Правова держава є необхідною умовою вільного існування людей у демократичному суспільстві, заснованому на їх майновій і правовій суверенності і захищеності законом.