Утворення староруської ранньофеодальної держави — Київська Русь.

Достеменно відомо, що єдність території Руської землі 8—9 ст. грунтувалася не на родоплемінній спільності, а на політичній. Відтак помітне поширення політоніму “Русь” було безумовно пов'язане з утвердженням нової етносоціальної спільності державного типу.

Чи мала Київська Русь ознаки держави? Безумовно, події внутрішнього життя, зовнішні стимули були передумовами утворення державного організму. І хоча спочатку Русь була поліетнічним і багатомовним торговельним союзом, та згодом задля встановлення контролю над торговельними шляхами між Балтійським та Серед­земним морями цей союз утворив політичну єдність під назвою Київська Русь.

Внаслідок збігу багатьох історичних обставин (особливостей розвитку продуктивних сил, природних умов тощо) Київська Русь прийшла до феодалізму, “перескочивши” через стадію рабовлас­ницького ладу, хоча окремі елементи патріархального рабства (холопство) були і у слов'ян. Тому Київську Русь можна вважати

ранньофеодальною державою з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення (смердів, рядовичів, закупів тощо).

За формою правління — це монархія на чолі з Великим князем, який спочатку виконував переважно військові функції, але з часом зосередив у своїх руках всю політичну владу. Важливу роль у політичному управлінні відігравали також княжа рада та його пред­ставники на місцях (удільні князі, тисяцькі, посадники тощо). Окремі державні питання вирішувало віче (народні збори), значення якого поступово зменшувалося. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, що обговорювалися на віче, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати політику князя, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. В період феодального роздроблення посилилася роль феодальних з'їздів, на які збиралися всі князі, їх найбільші васали, окремі представники духовенства.

Після утвердження на князівському столі у Києві новгородського князя Олега з династії Рюриковичів, який знищив місцевих правите­лів — князів Аскольда і Діра, Київ було проголошено офіційно “матір'ю градів руських”, тобто стольним градом усієї Давньоруської держави. Формування єдиної Київської держави було складним і тривалим процесом. Його внутрішній зміст визначали розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, а його зовнішні ознаки виявлялися насамперед у прагненні Київського державотворчого осередка до підкорення своїй владі окремих східнослов'янських племен-союзів. І хоча певний час київські правителі змушені були рахуватися з військово-політичною могутністю, на яку спиралася влада племінних князів, центральна влада не полишала спроб обмежити прерогативи місцевої знаті, що феодал ізувалась. Першою серйозною спробою запровадити суворий порядок збирання данини для зміцнен­ня економічної могутності центральної влади, був організований княгинею Ольгою (945—964) успішний військовий похід на древлян.

Наступним кроком закріплення східнослов'янських земель за династією Рюриковичів була заміна місцевих племінних правителів київськими урядовцями, коли у 969 р. князь Святослав вперше призначив своїх намісників до великих міст для управління прилег­лими до них землями. Відтоді практика призначення велико­князівських намісників, якими звичайно були члени правлячої князівської родини, міцно укорінюється у суспільно-політичному устрою Київської держави.

У кінці 10— на початку 11 ст. Київська Русь стала централізованою державою з відносно єдиною монархічною формою правління. Зміни у структурі державної влади виявлялися у зростанні економіч­ної і політичної могутності великого князя, концентрації його влади та поширенні сфери дії централізованого державного апарату примусу у межах всієї території. Князь Володимир (980—1015) усу­нув від влади місцевих князів, зосередивши 17 виключно в руках династії, і запровадив більш конструктивний підхід до управління дер­жавою — “родовий сюзеренітет”, посадивши власних синів (він мав 12 законних синів) по великих містах і землях своїх володінь.

Ярослав Мудрий (1019—1054) для запобігання міжусобній бо­ротьбі за київський престол, що, як правило, спалахувала після смерті князя між його синами, запровадив принцип старшинства в межах родини. І хоча певний час система ротації влади діяла переважно завдяки співробітництву між Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незабаром вона зіткнулася з рядом перешкод. Щоб покласти край ворожнечі, у 1097 р. князі на своєму з'їзді у Любечі визнали право успадкування земель, які займали на той час. З перемогою принципу “вотчини” над системою старшинства або ротації, майбутнє князів було пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом. Протягом 12 ст. виникло до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були Галицьке-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське. Кожне мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. Внаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, об'єдна­ними спільними династичними узами.

Після реформи Ярослава Мудрого в системі успадкування влади почався процес її децентралізації, внаслідок якого великий київський князь врешті-решт став не більше як титулованим главою династичне зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою. Князювання Ярослава Мудрого було своєрідним апогеєм могутності Київської Русі. Досягненням, з яким чи не найтісніше пов'язується політичне становище держави, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів у єдину “Руську правду” — правовий кодекс усієї країни, в якому існуючі закони не лише систематизувалися, а й подекуди змінювалися, що свідчило про зро­стаючу турботу правителя про життя його підданих. Головою право­суддя був князь.