Діяльність української еміграції в Європі непокоїла Москву, що вирішила розправитися з

Її керівництвом. Більшовицький агент Самуїл (Шелом) Шварцбарт застрілив С.Петлюру 25

Травня 1926 р. в Парижі. Симон Петлюра назавжди залишився в нашій пам’яті як творець

Епохи, будівничий і символ української державності.

Після цієї трагічної втрати ДЦ УНР очолив А.Лівицький, на чолі Ради Міністрів був

В.Прокопович, міністром військових справ – В.Сальський. Як бачимо ДЦ УНР надалі

Залишався речником української державності. Але з ходом історичних подій еміграційний уряд

поступово втратив зв`язки з Україною, які були відновлені тільки з початком Другої світової

Війни. Тому в Україні всіх самостійників, патріотів, націоналістів називали петлюрівцями, як за

Часів царизму – мазепинцями. У цьому вбачається наступність поколінь у боротьбі за державу.

Тим часом на Східній Україні національно-визвольна боротьба українського народу

Проти російсько-більшовицької окупаційної влади продовжувалася. Очолювали діяльність

Чисельних повстанчих загонів підпільні організації: Національна Козача Рада, Центральний

Революційний Комітет, Військова Організація Січових Стрільців та ін. По багатьох містах

Існували таємні революційні гуртки. Найбільше повстань проти більшовицького режиму

Відбулося на Київщині, Херсонщині, Харківщині, Поділлі. Тільки влітку 1921 р. ДПУ

Ліквідувало по Україні 6 тис. повстанських груп. Українськими партизанами була створена

Холодноярівська республіка, яка довгий час повністю контролювала ситуацію на

Чигиринщині. Успішно діяли загони під керівництвом отаманів Хмари, Крука, Заболотного,

Іви, Чуприни, Лиха, Гризла, Чорного Ворона, Чучупаки, Дерещука, Кравченка та ін. Але

Відсутність єдиного керівного центру, розгул т. зв. “отаманщини”, втрата надії на допомогу

Ззовні, переважаючі сили червоної армії, жорстокі каральні заходи чекістів не дали

Розгорнутися всенародному повстанню. Партизанська боротьба в Україні продовжувалася

Майже до кінця 20-х рр.

У цих умовах, щоб не допустити єдності руху опору, більшовицька влада змушена була

Піти на співпрацю з українськими комуністами, які відстоювали суверенітет України. Серед

Них т. зв. боротьбисти (від назви центрального органу “Боротьба”). Її визначними діячами

Були: О.Шумський, В.Блакитний (Елланський), М.Полоз, Л.Ковалів, Г.Гринько, П.Любченко,

А.Хвиля, М.Яловий та ін. У своїй діяльності тяжіли до самостійності України, вимагали

Визнання в Комінтерні себе як незалежної і єдиної Української секції. Весною 1920 р. їх

Змусили самоліквідуватися і злитися з КП/б/У.

Інша партія – УКП (укапісти) до 1921 р. видавала свою друковану газету “Червоний

Прапор”. Партія проіснувала до 1925 р. Під загрозою репресій уся партія скорилася постанові

Комінтерну про недопущення двох компартій в Україні і влилася в КП/б/У. Найвидатніші діячі

УКП: А.Річицький-Пясецький, А.Драгомирецький, М.Авдієнко, Ю.Мазуренко, Б.Антоненко-

Давидович, І.Дніпровський, М.Грицай, О.Ярощенко та ін.

- 172 -

Централізаторська політика Москви породила опозицію і в самій КП/б/У. Нею стала т.зв.

“фракція федералістів”, яка тяжіла до УКП. В її складі були: Ю.Лапчинський, С.Кириченко,

П.Слинько, Є.Касименко та ін. У 1920 р. фракція ліквідована. У 30-х рр. українським

Комуністам пригадали їх опозиційну діяльність і піддали репресіям.

Таким чином, російська більшовицька партія на Україні постійно перебувала під тиском

Національної стихії. Для того, щоб збити напругу національно-визвольної боротьби, ослабити

Незалежницькі тенденції, влада намагається притягнути до себе національний елемент.

Вирішено провести національну реформу. Так в 1923 р. ХІІ з`їзд РКП/б/ розробив концепцію

Коренізації, що передбачала залучення корінного населення до державного і господарського

Будівництва, врахування національних факторів при комплектуванні партійного і державного