В умовах великого князівства Литовського

На протязі XIV–XVI ст. древні українські землі стали основою формування ще однієї

держави. На жаль, це вже не суто українська держава, а мова йде про Литовське князівство.

Хто ж вони, литовці? Чому творили державу разом з руськими людьми? Яка доля чекала

українців у складі Литовсько-Руської держава? На ці питання робиться спроба відповісти у

пропонованій лекції.

1. Перехід українських земель під владу литовських князів. У другій половині XIV

ст. з падінням Галицько-Волинської держави для українських земель розпочинається новий

період історії, пов'язаний з далекою Литвою. В середині XIV ст. на міжнародну арену виходить

ця держава, яка впродовж короткого часу зуміла об'єднати навколо себе старі руські землі. У

чому ж феномен Литви? Чому українські і білоруські народи так легко створили єдину державу

з литовськими сусідом? Перш за все, хто ж такі литовці? Литовці становлять цілком самостійну

гілку арійської родини народів. Перші історичні відомості про цей народ припадають на

початок нашої ери, коли він розселився на південно-східному узбережжі Балтійського моря.

Литовці почали освоювати території між нижніми течіями Західної Двіни і Вісли, і в

- 41 -

основному осіли по середній і нижній течії Німана. Розмістившись серед чудових,

повноводних рік та озер, що творили природний оборонний вал, литовці довгий час проживали

відособлено від інших племен.

У XI–XII століттях про них вже згадують в руських літописах і німецьких хроніках.

Пройшовши повний історичний етап розвитку, литовці на той час вже являли собою єдине

плем'я, яке розпалось на шість менших племен: Пруси жили між Віслою і Німаном; Жмудини –

на правому березі Німану; Жемгола – на лівому березі Двіни; Корсь, або Курони – на

півострові між Балтійським морем і Ризькою затокою; Летгола – на правому березі Західного

Бугу й Ятвяги – над Західним Бугом і верхнім Німаном; і властиво саме плем'я Литва – у

басейні Вілії. У межах кожного племені вони проживали окремими родинами, без будь-якого

політичного об'єднання. Оселялися у лісистій місцевості невеликими селами. Серед своїх

одноплемінників литовці обирали князя, або скоріше вождя, влада якого охоплювала незначну

територію. Основою господарського життя було мисливство, рибальство, а також, деякою

мірою і землеробство. Литовські племена на той нас ще не знали християнства, але серед них

були розповсюджені первісні примітивні вірування, пов'язані з природою, серед якої вони

жили.

Протягом X–XII століття руські літописи неодноразово подають відомості про литовські

племена які є данниками Русі. Збереглися й поодинокі відомості про воєнні виправи руських

князів проти литовців. Разючі зміни відбулися у ХІІІ ст., коли у Поніманні склалося нове

державне утворення – Литовське князівство.

Цьому сприяли і негативні зовнішні обставини. На початку XIII ст. у литовських племен

з'явився грізний і небезпечний ворог в особі німецьких рицарів, їх вторгнення у східну Прибал-

тику було одним із напрямків наступу, розпочатого ще в кінці IX і початку X ст. на східні

землі. До кінця XII ст. ними були захоплені слов'янське Помор'я (між Одером і Віслою), але

зустрівшись з сильним опором Польського Помор'я, німецькі рицарі перенесли основний

напрям своєї агресії на східно – прибалтійські землі. Підтримуючи агресивні дії рицарів,

римська курія вже з кінця XII ст. почала направляти туди своїх місіонерів. Організований

папою хрестовий похід німецьких і данських рицарів на чолі з єпископом Альбертом провів до

заснування у 1201 р. фортеці Рига, розташованій на праотчих литовських землях. А вже у 1202

р. папа Інокентій III затвердив на прохання Ризького архієпископа Альберта Бугсгевдена статут

Лівонського Ордена Мечоносців, метою якого було обернення в християнство й завоювання

земель племені летголи (предків нинішніх латишів). У 1230 р. над нижньою Віслою утворився

ще один рицарський орден – Тевтонський, який також дістав благословення папи Григорія IX

на завоювання племені Прусів. Протягом кількох десятиліть німецькі рицарі вогнем і мечем

навертали Летголу і Прусів до християнства, на захоплених землях будували фортеці,

сконцентрували в своїх руках суд і правління над місцевим населенням. Дедалі більшу

небезпеку завоювання відчували й інші прибалтійські племена – Жмудини, Литвини.

Небезпека зі сторони сильного ворога сприяла утворенню єдиної держави з невеликих

розрізнених племен. Менш ніж за століття Литва з незнаного племені перетворилася у сильну,

міцну державу, яка не тільки з успіхом відстоювала свої землі від німецької агресії, але й з

неменшим успіхом приєднувала до себе розрізнені політично, ослаблені економічно древні

руські землі. Цей процес чітко намітився ще з середини XІІІ ст. при правлінні литовського

князя Мендовга. Заради зміцнення своєї одноосібної влади Мендовг довго боровся з іншими

представниками визначних родів Литви. Боротьба ця не пройшла даремно. Вже у 1219 р. його

разом із старшим братом Довспрунком у посольстві литовських князів вважали одним із

- 42 -

найдосвідченіших, а лівонський хроніст називає Мендовга «великим королем» – найстаршим з

литовських князів. 1230–1240 рр. засвідчили, що великий князь виявився неабияким політиком.

Піднесення Литви було зумовлене занепадом давньоруських земель після монголо-

татарського нашестя. Про це стверджують і літописні відомості. Згідно з їх версією просування

литовців на Русь почалося тоді, коли "постав цар Батий і пішов на Руську землю, і всю землю

Руську звоював, і князів руських багатьох постинав..." Дізнавшись, що "Руська земля опустіла

й князі руські розігнані", литовці вирушили на Русь і "в чотирьох милях від ріки Німан

нагорі...вчинили (заснували) город і назвали його Новгородом".

Влада Мендовга за десятиріччя розповсюджується на дрібні князівства Чорної Русі. В

1239 р. литовський князь здійснює успішний похід на Польщу разом з Данилом Галицьким та

новгородським князем Ізяславом. У результаті чого на початку 1250 р. під владою Мендовга

опинилися всі землі Німанської (Чорної) Русі з містами Гродно, Волковиськ, Слонім, Велонім,

Новгородок, куди була перенесена князівська резиденція. На приєднаних землях ще

залишалися старі руські князі: Гліб Волковийський, Ізяслав Свислоцький, але всі вони

знаходилися у сильній політичній залежності від Литви. Через деякий час землі ці перейшли

під безпосередню владу Мендовга і його рідні, тому руські князі змушені були найматись на

службу до сусідніх володарів земель.

Проти експансії литовського князя виступив Данило Галицький. У 50-х роках XIII ст. він

створює коаліцію з Прусії і Мазовша проти Литви. Але доля була сприятливіша до литовського

князя. Мендовг зумів “перебігти дорогу” Данилу, уклавши вигідний союз з Прусією. Згодом

він прийняв християнство, чим остаточно прихилив до себе колишніх союзників галицького

князя. Спроба Данила Галицького визволити Чорну Русь не тільки потерпіла поразку, але й

привела до ще більшого зміцнення Литовського князівства і його князя, який у 1253 р. дістає

королівську корону. У Галицько-Волинському літописі є відомості, як Мендовг у цей час з

новою силою спрямовує войовничий запал литовських князів на Русь. Вигідною зовнішньо-

політичною акцією литовський володар звільнився від небезпечних конкурентів на велико-

князівський престол, розширивши кордони своєї держави. У 1263 р. подальші плани Мендовга

були перервані смертю князя в результаті змови.

Після смерті одного з перших великих литовських князів знову настав період роз'єднання

і смут, у часі яких відбувався перехід руських земель з одних рук в інші. Так, син Мендовга,

Войшелк у 1267 р. передає Литовське князівство галицькому князеві Шварнові Даниловичу.

Але син Данила не зумів скористатися сприятливими умовами і втримати землі, котрі через

деякий час знову опинилися в руках литовського князя Тройдена.

У роки правління Тройдена (1270–1280 рр.) процес прилучення руських земель поволі

але, просувався на південний схід. Більш активно приєднуються землі під час нової династії,

яка з'явилася на поч. 90-х років XIII ст. в особі короля Путувера І, особливо, його синів Витеня

і Гедемінта.

В історичній літературі Гедемінга (1316–1341 рр.) часто називають «великим збирачем

литовських і руських земель», а також «королем литовським і руським», оскільки він

об'єднував усі терени Литви, Жмуді, Чорної Русі, Мінщину, Турово-Пінське князівство,

Берестейську землю і Волинь у єдину державу. На півдні кордони величезного князівства

доходили до Дніпра і гирла Прип'яті. У той же час маємо підстави сказати про те, що Київ,

знаходячись у дуже важкому становищі, в середині XIV ст. все ще бореться за свою

незалежність і не кориться Литві.

Сам процес приєднання українських земель залишається маловідомим. Збереглася досить

невелика кількість історичних джерел, котрі оповідають про ці події. Експансія проходила

- 43 -

відносно спокійно, без великих конфліктів і військових сутичок, адже для руських людей

приєднання їх території до великої і сильної держави означало увільнення їх від ненависної

татарщини і сваволі місцевих князів. Був ще один суттєвий момент, який зіграв вирішальну

роль в утворенні Великого Литовського князівства. Українська та білоруська народності

знаходились на значно вищому ступені економічного, політичного і культурного розвитку.

Таким чином, вони не попадали під вплив завойовників, а навпаки, домінуюче впливали на

розвиток державних і громадських форм правління, релігійних вірувань, побуту. Білоруська

мова стала мовою діловодства Литовського князівства. Майже всі форми права, соціально-

політичної структури, вироблені ще за часів Київської держави залишалися без змін. Литовські

князі не сприяли розпалюванню національної ворожнечі, а, навпаки, ріднилися із старими

руськими родинами. І хоча сам князь дотримувався язичеського культу, християнство

поступово займало панівне становище у державі, У новій столиці князівства міста Вільно,

поруч з поганськими капищами свобідно засновувалися православні і католицькі храми.

У 1341 р. із смертю князя Гедемінга в Литовському князівстві встановлюється так званий

політичний дуалізм. Владу отримали одночасно два сина князя – Кейстут і Ольгерд, котрі

спільними діями зуміли усунути численних претендентів на батьківський престол. Цей союз

був досить вигідним для Литовської держави, оскільки вручивши Кейстуту всі права на

боротьбу з німецькими рицарями, Ольгерд мав можливість сконцентрувати свою увагу на

подальшій експансії руських земель.

Князь Ольгерд (1341–1377 рр.) більшою мірою, ніж будь-хто інший серед своїх братів був

зв'язаний з руськими землями. З молодях літ він жив у Вітебську, спочатку як спадкоємець

княжого престолу, потім як князь Вітебської землі. За цей час він зумів зріднитися з мовою,

культурою і звичками південних сусідів. Ставши князем Литовської держави, Ольгерд

спрямував свій політичний і військовий хист на приєднання чудових, родючих земель Русі до

свого князівства. Утвердившись на Смоленщині, литовський князь на початку II половини XIV

ст. наблизився до кордонів Чернігово-Сіверської землі, котра перебувала в скрутному

становищі. Постійна небезпека з боку татар привела до перенесення політичного центру

Чернігово-Сіверського князівства на Брянщину. Але внаслідок приєднання Брянського уділу до

Литви під її владу перейшла і західна частина Сіверщини по ріках Сож і Десні. Східна частина

Сіверщини була розбита на багато дрібних земель, де сиділи нащадки Святослава

Чернігівського і які ще не дійшли згоди, до яких з великих державних утворень приєднатися –

чи до Литви, чи до Москви. Це питання було тим більш актуальне, що у великих містах,

приєднаних до Литовського князівства, Ольгерд садовив князів з литовської династії. Так, вже

у цей час в Брянську, Новгороді, Чернігові, Стародубі сиділи литовські князі. Руські князі, що

прийняли сторону Ольгерда, були залишені на своїх отчих землях лише тоді, коли це не були

великі політичні і економічні центри.

Що стосується приєднання Київських земель і власне Києва, історичні джерела не

залишили нам достовірної інформації. Однак такі дослідники української історії, як М.

Грушевський, П. Клепатський, А. Єфименко приходять до висновку, що Київщина не могла

бути під владою литовського князівства за правління князя Гедимінга, як це хочуть показати

деякі польські джерела. Приєднання Києва і його навколишніх земель є логічним наслідком

всієї зовнішньополітичної діяльності князя Ольгерда.

Приєднавши сусідні з Київщиною землі, литовський князь спровокував конфлікт з

татарами, котрі вважали себе господарями цих територій. У 1363р. Ольгерд вирушив із своїм

військом на південь Київської землі, де під Синіми Водами (сучасна р. Синюха, ліва притока

Буга) зустрівся з військом трьох братів Хаджибея, Кутлубуга і Дмитра. У цій битві брали

- 44 -

участь і загони місцевого боярства з Київщини та Чернігово-Сіверщини__________, а також війська

Любарта з Волині та князів Коріатовичів з Поділля. Здобувши перемогу над татарськими

князями, Ольгерд відсунув межі території, підвладної Золотій Орді на Дніпрі до порогів, а на

Дністрі – до його чорноморського гирла, що звільняло від татарської залежності Поділля і

степову частину Київщини.

Однак не слід вважати, що татари так легко відмовилися від українських земель. На

думку М. Грушевського, князь Ольгерд уклав компромісну угоду з великим ханом Орди

Мамаєм про збереження деяких прав татарської зверхності, але вже у литовських володіннях.

Про компроміс щодо українських земель свідчить і те, що Литва підтримувала Мамая у його

боротьбі проти Москви у 1380 р. (битва на Куликовському полі).

Не дивлячись на домовленість Ольгерд вирішив все-таки утвердитися на українських ми-

лях. Він закликав до себе племінників Юрія, Олександра, Костянтина з роду Коріятовичів і

звелів побудувати три замки: в Смотричі, Бакоті, Кам'янці. Згодом Коріятовичі сприяли

будівництву фортець у Червонограді, Скалі, Сокільці, Меджибожі, Бозську і Вінниці. Таким

чином закінчилася колонізація південно-східних земель України литовськими князями.

Про долю Галицьких земель мова йшла у попередній темі. Вони стали легкою здобиччю

Польщі. Литва не змогла вести наполегливої боротьби за далекі руські землі. Литовська

держава була слабо організована для своїх величезних володінь і основну увагу продовжувала

спрямовувати проти небезпеки зі сторони тевтонських і лівонських хрестоносців. Місцеві

князі: Любарт, Юрій Наримунтович і Кейстут – як володар Берестейсько-Дорогочинської

землі, що стали на шлях боротьби з Польщею і Угорщиною, маючи в розпорядженні виключно

руські військові сили. Отже, Литва виступала тільки як політична сила, насправді боротьбу за

незалежність вели українці під проводом своїх нових князів з, литовської династії. Це була

боротьба українських земель проти польського панування. На жаль, об'єднані сили Польщі і

Угорщини перемогли. З 1387 р. західноукраїнські землі остаточно попадають під польське

панування.

Таким чином, до кінця XIV ст. Литовська держава володіла всіма білоруськими і майже

всіма українськими землями. Успіх Литви у приєднанні цих земель полягав, головним чином, у

тому, що литовські князі не руйнували місцевого укладу життя. Так, на західноукраїнських

землях у більшості випадків продовжували правити князі з роду Рюриковичів. Разом зі своїми

боярами вони керували місцевими общинами на становищі васалів великого князя

Литовського. Руські князі зобов'язані були нести службу військову на користь литовського

князя, сплачувати данину. Така доля спіткала князів: Лукомських, Друцьких, В'яземських,

Одоєвських, Боротинських та ін. Що стосується великих міст і земель князівства, вони

перейшли до рук великого князя та його рідні, котрі як і дрібні місцеві князі, змушені були

коритись йому. Литва не руйнувала внутрішнього укладу і звичаїв руських земель, лише

вносила деякі нові несуттєві зміни. Литовські князі продовжували правити так само, як і їхні

руські попередники. Великий князь стояв на чолі держави, тримав у своїх руках всі військові і

матеріальні засоби країни. Деякі землі мали самоуправління, але воно обмежувалося

господарськими справами місцевого значення. Володар країни однаково ставився як до литов-

ських, так і до руських князів. Українські князі, що перейшли на службу до великого князя,

мали право бути у центральних "державних установах і уряді. Щоб остаточно прив'язати їх до

великокнязівського престолу, вони, як і литовські пани були звільнені від різноманітних

податей.

Особливе значення для українського населення відіграв факт, що вони не відчули

духовної експансії. Руська віра (так звалося на литовських територіях християнство) набирала

- 45 -

домінуючого впливу в усіх сферах життя. Столиця Вільно у XIV ст. вже була столицею не

лише Литовської, але й Литовське-Руської держави. У складі цієї держави етнографічні

литовські землі займали всього одну десяту частину. Не дивлячись на те, литовські князі

виступали проти будь-яких спроб автономії українських територій. І українська земля

підтримала цей історичний процес консолідації, сподіваючись у ньому знайти силу для свого

майбутнього піднесення в самостійній державі. Однак у кінці XIV ст. відбулася подія, яка

круто повернула історію Литовсько-Руської держави. Це була унія Литви і Польщі.

2. Литовсько-Руська держава в кінці XIV ст. – середині XVI ст. Сорокалітнє

суперництво Польщі і Литви за володіння українськими землями несподівано закінчується

підписанням Унії Це був переворот у зовнішньополітичній діяльності двох великих

європейських держав, викликаний спільною потребою боротьби з німецькими рицарями і

династичним суперництвом. Шлюб королеви Ядвіги з литовським князем Ягайлом повинен

був покласти край ворогуванню між двома країнами і сприяти припиненню сепаратистських

тенденцій у них.

В останній чверті XIV ст. міжусобиці нащадків Гедемінга сильно похитнули рівновагу

молодої держави. Після смерті Ольгерда престол був переданий Ягайлові, молодшому синові

від другого шлюбу. Це викликало велике незадоволення старших синів Ольгерда від першого

шлюбу. Після невдалої спроби відновити свої права силою, старші сини Андрій Полоцький і

Дмитро Сіверський переходять під опіку Москви, суперника Литовського князівства З другого

боку, заміна Ольгерда Ягайлом похитнула саму основу литовської держави – тріумвірат братів

Ольгерда-Кейстута і Любарта. Князь Кейстут, як старший роду, бере опіку над молодим

Ягайлом, але ця опіка приводить лише до відвертої ворожнечі між дядьком і племінником.

Ягайло входить у таємну змову з німецькими рицарями, спрямовану проти Кейстута; а в 1382

р. за його ж наказом старшого з роду литовських князів було задушено у в'язниці.

Смерть Кейстута похитнула міць державних відносин у Литовсько-Руському князівстві.

Князівство роздиралось міжусобицями. У цей час чітко намітилися два контрастних напрямки

зовнішньополітичних симпатій ворогуючих сторін – московський і польський. Польська

корона, запропонована Ягайлові, повинна була підняти його авторитет як володаря

литовського князівства, а також зміцнити державно-адміністративну систему молодої держави.

Дані обставини приводять до підписання 15 серпня 1385 р. в м. Креві унії між Литвою і

Польщею, Зміст унії зобов'язував Ягайла: прийняти латинство і охрестити по римо-

католицькому обряду усіх своїх підданих; здобути і повернути всі втрачені землі, якими

володіла колись Польща; повернути Польщі усіх полонених, взятих за роки ворогування; «на

вічні часи прилучити всі свої землі литовські і руські до корони Польської». Таким чином, Унія

1385 року була породжена не лише зовнішніми причинами, але й внутрішніми, що могли зруй-

нувати молоду Литовсько-Руську державу. Рятуючи себе, Ягайло поставив у дуже скрутне

становище своїх підданих, особливо, українців-русів. Оскільки у Креві припинило існування

самостійне Велике Литовське князівство з його державним і адміністративним устроєм, Ягайло

на ділі повинен був довести відданість Польщі, роздавав польським вельможам землі, які

належали руським боярам. Так, Самбірщина попала в приватне володіння Спиткам;

Ярославщина – Тарнавським; Ряшівщина – Пакославським; Поділля – Бучацьким. Галицька

земля поповнилася великою кількістю дрібної шляхти, яка шукала тут кращої долі. Міста от-

римували німецьке право, яким в основному користувалися представники католицької віри.

Поступово українське населення почало відчувати на собі гніт польського католицизму. Так, за

коронацією Ягайла у Кракові у 1386 р. усі литовсько-руські князі повинні були скласти

присягу і підписати «присяжні грамоти» на вірність королю, королеві і короні Польській. Усі

- 46 -

хто приймав католицьку віру і підписував «присяжні грамоти», були зрівняні в правах із

поляками.

Але вже в той час Кревська унія була здійснена лише в перших своїх статтях, які

потребували адміністративного втручання. Реальне злучення Литви з Польщею наштовхнулось

на великі перешкоди; перш за все на незадоволення корінного населення Литовської держави, а

також опозицію серед дрібних литовських князів. На чолі князівської опозиції став син убитого

Ягайлом князя Кейстута – талановитий і енергійний Вітовт.

Виступ Вітовта проти інкорпорації литовсько-руських земель відсунув на деяких землях

цей процес на два століття. Боротьба Ягайла і Вітовта мала безпосереднє значення для,

подальшої долі українських земель, тому слід ретельніше зупинитись на цих подіях.

Політична кар'єра Вітовта розпочинається з часу смерті його батька – 1382 р. У цьому ж

році він тікає з в'язниці, куди його посадив також Ягайло, і весь свій дипломатичний талант

спрямовує на пошуки сили, яка б могла протидіяти великому литовському князеві. Союзників

у боротьбі з Ягайлом він знаходить в особі пруських рицарів, які з незадоволенням

спостерігали за утворенням на своїх кордонах сильної і могутньої держави. Німецькі рицарі і

війська вірні князеві Вітовту, розпочинають сильні і періодичні напади на литовські землі. В

цю боротьбу поступово починають втягуватись усі незадоволені правлінням Ягайла дрібні ли-

товські і руські князі. Протистояння закінчується в 1392 р. підписанням Островської угоди,

зміст якої зводився до повернення Вітовту батьківських земель (Троцького князівства). Вітовт

ставав співправителем Литовсько-Руської держави, мав право володіти Литовським

князівством і руськими землями до кінця свого життя. Із свого боку, Вітовт зобов'язувався

вірно служити Польській короні. Таким чином, Островська угода не змінювала суті Кревської

унії 1385 р., а лише вносила деякі поправки і доповнення в інтересах Великого Литовського

князівства. У той час ця угода поклала початок відновленню незалежності і самобутності

Литовсько-Руської держави, у складі якої перебували й українські землі.

Отримавши у володіння Велике Литовське князівство, Вітовт на перших порах

дотримувався угоди з Ягайлом. У всіх важливих справах він радився і шукав підтримки з

польським королем. Так, він за спільною угодою з Ягайлом позбавив земельних володінь

князів Володимира, Корибута і Свидригайла Ольгердовичів, Федора Любартовича і Федора

Коріятовича, котрі не захотіли визнавати його великим князем Литви. Однак політична згода

між двома правителями існувала не довго. Після усунення своїх головних суперників на

великокнязівський престол Вітовт почув себе господарем у князівстві і вже сам шукав нагоди

порвати відносини з Польщею. Така нагода трапилася, коли королева Польщі Ядвіга зажадала з

литовсько-руських земель данини, як із земель, які вона отримала в якості «віна» від свого

чоловіка. Скориставшись даною подією, Вітовт зачитує вимогу польської королеви перед

старшиною руських і литовських бояр. Старшина одностайно заявила, що і вони, і їх батьки

були вільними, іншій державі не належали і ніякої данини Польщі не платили, отож вони

хочуть і надалі залишитися незалежними, і ніякої данини платити не хочуть.

Підтримка Вітовта литовсько-руською старшиною дала йому можливість вести цілком

самостійну внутрішню і зовнішню політику. Великий князь Литовський продовжував справу

своїх попередників – зібрав під своєю владою всі білоруські і українські землі, крім Галичини,

його володіння досягали Чорного моря. Таку політику палко підтримували українські князі та

населення, для яких питання татарщини залишалося ще досить актуальним. У 90-х роках XIV

ст., використавши усобиці в татарській орді, Вітовт дістав від хана Токтамиша формальне

зречення його прав на руські землі. Відкривалися нові горизонти для української колонізації

Причорномор'я. Але у 1399 р. сталась подія, яка поклала край райдужним надіям українського

- 47 -

населення. У цей рік в бою на р. Ворсклі зійшлися сили татарські та об'єднане військо ли-

товського князя. Він закінчився страшним погромом для литовсько-руських полків. На полі

бою залишились кращі представники литовських та українських родів. Загиблих князів

нараховували десятками.

Невдача на р. Ворсклі не зломила Вітовта. З новою силою він кинувся у бій, але вже

дипломатичний, проти татарських ханів. Розпалюючи міжусобні конфлікти між

представниками татарських родів, Вітовт добився того, що їх було нейтралізовано, а сам за цей

час фортифікував степові простори України. На протязі короткого часу була побудована ціла

низка фортець, метою яких був захист від степових завойовників. Так були побудовані

фортеці: Білгород, Чорногород, Хаджибей, в гирлі р. Дніпра – фортецю св. Івана.

Сила і могутність Вітовта була однією з причин успішного виступу об'єднаних військ

Польщі, Литви у 1410 р. під Грюнвальдом. Литовські, польські, українські, білоруські війська

завдали нищівного удару по німецьких рицарях. Але здобувши таку успішну перемогу, Вітовт

виступив проти остаточного розгрому Ордену тевтонів, як цього хотіла Польща, він і далі

продовжував вести політику зміцнення самостійності і незалежності своїх територій.

Відчуваючи це прагнення Великого Литовського князівства, поляки раз у раз робили

спроби щільніше прив'язати Литву до королівства. Так, у вересні 1413 р. в м. Городку відбувся

з'їзд володарів Литви і Польщі. Підписана угода гарантувала права і привілеї литовським

католикам, а також вирішувала деякі спадкові справи на випадок смерті одного з володарів.

Після підписання Городоцької унії Вітовт почав садовити своїми намісниками

литовських бояр навіть там, де раніше правили українські князі. За своїм політичним

значенням вище боярство із литовців-католиків стало брати верх над тими нечисленними русь-

кими князями, які ще збереглися. Вони були віддалені від центру князівства і того політичного

життя, яке кипіло в ньому. Тим часом литовське боярство групувалося навколо центру,

проймалося спільними інтересами, об'єдналося у правлячий клас. У рядах цього класу знайшли

собі місце і католицькі біскупи великого князівства Литовського: Віленський, Луцький,

Берестейський, Жмудський, Київський; для них були засновані нові кафедри при Вітовті. Усі ці

привілеї внесли в Литовсько-Руську державу національно-політичний антагонізм між Литвою і

Україною, антагонізм, який став причиною внутрішньополітичних потрясінь після смерті

Вітовта.

Закінчуючи розповідь про одного з найвидатніших князів Великого Литовського

князівства, слід відзначити, що до останнього свого часу князь Вітовт прагнув проголосити

Литовсько-Руську державу незалежним королівством, і цим остаточно відлучитись від Польщі.

Помер князь Вітовт 27 жовтня 1430 р., так і не здійснивши своєї мрії.

По смерті Вітовта, згідно з постановами Унії, престол Великого Литовського князівства

повинен був перейти до Ягайла. Але литовсько-руська опозиція рішуче противилася цим

планам. Польський король змушений був передати права на князювання князю Свидригайлові.

Свидригайло – наймолодший із синів Ольгерда. Разом з Ягайлом у 1386р. у Кракові був

хрещений на латинство, де отримав ім'я Болеслав. У 1392 р. Ягайло захотів, використовуючи

свою владу, забрати у свого родича Вітебськ, отчу спадщину, що привело до першої відкритої

сутички між ними. Справа закінчилася тим, що Вітовт, здобувши Вітебськ, у кайданах

відправив Свидригайла до Кракова. Звільнений братами, Свидригайло відразу ж починає

збирати навколо себе коаліцію для спільної боротьби проти Ягайла і Вітовта. І знову

непокірного князя відправляють на 10 років у фортецю Крем'янець. У 1418 р. прихильники

Свидригайла, серед яких були і українські князі і бояри, під проводом Дашка Острозького і

- 48 -

Олександра Носа викрали його із замку. З того часу починається довга і вперта боротьба за

визнання Свидригайла князем Литовсько-Руської держави.

Те, що усі виступи Свидригайла були пов'язані з участю руських бояр, не було

випадковістю, оскільки у своєму прагненні зійти на престол Свидригайло обіцяв українській

меншості певні переваги над литовсько-польською шляхтою. Отже, в роки правління

Свидригайла українське боярство відчуло свою силу відносно литовської і польської

аристократії. Вони мали у своїх руках майже усі великі міста і всі важливі урядові посади.

Окремо слід зазначити, що Свидригайло, в основному, підтримував лише представників

князівської і боярської верхівки, представником інтересів українського народу в його боротьбі

за незалежність він ніколи не був. Таким чином, боротьба за незалежність Української дер-

жави, хоча і велась під егідою української аристократії і руської віри, широкого народного

руху вона не викликала.

Прихильники Ягайла і Польщі підняли проти Свидригайла бунт і проголосили великим

князем Жигмонта Кейстутовича.

Боротьба за князівський престол розгорілася майже по всій території Великого

Литовського князівства. У 1435 р. під Вількомором було остаточно розгромлено військові сили

Свидригайла: 42 руських князі потрапили в полон, полягли найкращі українські і білоруські

полки. Щоб остаточно зламати опір українського боярства, Ягайло і Жигмонт пішли навіть на

деякі поступки і надали православним тих самих прав, що їх мали католики. Це привело до

ліквідації Свидригайлової коаліції, чим остаточно підірвали його сили. Свидригайло зрікається

влади великого князя, престол займає Жигмонт. Та не довго він панував: у 1440 р. він загинув в

результаті змови руських князів у Троцькому замку недалеко від м. Вільна.

Литва по смерті Жигмонта вибрала князем – молодшого сина Ягайла Казимира. Таким

чином, на польському і литовському престолах сиділи знову окремі володарі. Фактично унія

була розірвана.

Новий володар Литовське-Руської держави повів досить зручну політику, яка повинна

була повернути спокій на руські землі. Він посадовив на Волині Свидригайла, а у Києві –

Олелька Володимировича. Те, що в Києві посадовили князя, який підтримував українців у їх

боротьбі проти польського панування, знову відродило прагнення до політичної незалежності

України. Київ залишався центром, який об'єднував залишки старих руських родів, відроджував

їх надії на свободу. Князь київський Олелько користувався повагою серед інших князів і бояр.

15 років його правління (1440–1455 рр.) є прямим продовженням правління його батька

Володимира. Документи, які свідчать про нього, розповідають, що більшість часу він проводив

у турботах на користь православ'я. Особливо цінний той факт, що він запобіг першій спробі

унії, задуманій митрополитом Ісідором під час Флорентійського собору.

У 1455 р. князь Олелько помирає, залишивши двох синів: Симеона і Михайла. Як прямі

спадкоємці батьківського князівства, вони звернулись до великого князя Казимира з проханням

поділити його між ними. Однак той, відчуваючи себе значно сильнішим, ніж у перші роки

свого правління, відмовив їм. Казимир вже не захотів віддавати древню столицю України в

руки зукраїнізованих литовських князів, які в будь-який момент могли б очолити коаліцію,

проти литовсько-польського союзу. Великий князь литовський стояв на охороні інтересів двох

країн, оскільки з 1444 р, він вже був коронованим королем Польщі. Тим не менше король пі-

шов на компроміс, не допустивши військового конфлікту з князями південної Русі.

Лише у 1470 р. київське князівство було ліквідоване і в Києві замість князя було

посаджено воєводу. Населення міста не хотіло пускати казимирового намісника Мартина

Гаштольда, але він оволодів містом силою війська. Кияни звернулися з проханням до короля,

- 49 -

аби він дав у правителі князя православної віри, однак відповіді не надійшло. Воєвода Казимир

розташувався у Литовському палаці, який був збудований на височині між Верхнім Києвом і

Подолом.

Цей факт глибоко вразив українське населення. Незадоволення, що зростало в останні

десятиріччя серед українців, почало набирати організованих форм. Змова була спрямована

проти Казимира і Польщі з метою відірвати Південну Русь від Литовського князівства і

приєднати її до Московщини. На чолі змови стояли князі: Михайло Олелькович, Федір

Бельський, князь Гольшанський. Випадковість дозволила викрити змову. І як наслідок 30

серпня 1482 р. перед воротами Литовського палацу в Києві було страчено двох руських князів.

Інші змовники найшли порятунок у Московській державі, яка на той час здобула велику славу

серед православних своїми перемогами над татарами. Авторитет нової сильної православної

держави став швидко поширюватись і на українські землі.

Наприкінці XV ст. у Московії з'являється новий погляд на свою історію. Молода, сильна

держава так само шукає нових територій для колонізації і згадує про історичну єдність з

південно-західним сусідом. Головним постулатом зовнішньої політики Московського царства

було те, що усі землі колишньої Київської Русі повинні належати православним московським

князям, як спадкоємцям роду Рюриковичів. Ці ідеї знайшли прихильників і серед української

аристократії, яка була обурена ставленням Казимира до себе, шукала підтримки в інших

держав. Як наслідок необдуманої політики польського короля, на протязі 1470–1480-х рр.

черніговські землі, де було багато дрібних князівств, переходять під владу Москви.

Стурбований такими подіями, король чинить перешкоди переходу руських князів до Москви.

Використовуючи цей сприятливий момент, Москва як захисниця православних розпочинає

військові дії проти Литви. У 1501 р. московське військо, підтримане місцевим населенням,

розбиває литовсько-польські полки і окуповує цілу Сіверщину. Підписаний у 1514 р. мир