Галицько-волинське князівство – продовжувач державницьких

ТРАДИЦІЙ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Галицько-Волинське князівство – друга після Київської Русі велика держава на

українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об'єднати навколо себе більшу

частину української етнографічної території свого часу. Півтора століття її існування не

минули безслідно для дальшої долі нашого народу. Галицько-Волинська держава, насамперед,

зберегла Україну перед передчасною окупацією з боку Польщі, а з другого боку – припинила

процес асиміляції українського елементу великоруським. Ця держава, перейнявши

національно-культурні традиції Київської Русі, свою політичну діяльність розвивала під

сильним впливом тих стосунків, які існували в середньовічній Європі. З падінням Києва

посередницька роль у торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Беручи участь у

політичних та економічних справах Європи, Галицько-Волинська держава втягувалася і в

духовні інтереси Західної Європи, збагачувала її культурним впливом і збагачувалася сама.

1. Формування Галицько-Волинського князівства. Коли в першій чверті XIII століття

в південно-східних степах Київської Русі з'явилася перша монголо-татарська орда, вона вже не

- 31 -

застала там єдиної держави, подібної до держави Ярослава Мудрого і його синів. Київська

держава вже розпалася на окремі князівства, і серед цих земель Київ уже не відігравав ролі

політичного центру. В зв'язку з тим, що Наддніпрянщина під ударами степових орд дедалі

більше занепадала, росло значення західних земель, розташованих далі від степів – Галичини і

Волині.

На думку І.П.Крип'якевича, Галичина завдячувала своєму господарському розвиткові

передусім підкарпатським джерелам солі. Значна її кількість розходилася великими партіями

не тільки по західних землях, але й до Києва. Це надавало Галичині особливого значення в

українській торгівлі. Важливу роль мали також галицькі шляхи, які вели через карпатські

перевали до Південної Європи. При торгових шляхах виросли людні міста.

Західні племена вже за часів Олега мали зв'язки з Київською державою. Пізніше

Володимир і Ярослав, оцінюючи значення Підкарпаття, вели за нього боротьбу з Польщею і

тісно зв'язали його з Києвом. Та коли влада київського центру ослабла, далека західна земля

була залишена напризволяще і сама змушена була дбати про свою організацію.

Галицька земля відокремилася від Києва ще в кінці XI ст. Тут з другої половини того ж

століття осіла династія Ростислава Володимировича (внука Ярослава І). Його три сини –

Рюрик, Володар і Василько, поділили згодом між собою Галичину. Рюрик незабаром помер, і

фактично князями залишилися Володар, що мав свою столицю в Перемишлі і Василько – в

Теребовлі. З відокремленням Галичини не могли примиритися князі сусідньої Волині, котрих

підтримував великий князь київський Святополк. Почалася вперта боротьба, одним із

трагічних епізодів якої було осліплення Василька. Володарю і Васильку вдалося відстояти свої

землі від Святополка, розгромивши його самого на Рожнім полі (Галицько-Волинське

пограниччя), а його союзників угрів під Перемишлем (1099 р.). Василько й Володар померли

майже одночасно, і за якийсь час майже вся Галичина опинилася в руках Володаревого сина,

талановитого й енергійного Володимирка (1141–1153 рр.). Він переніс свою столицю до

Галича. Досить успішно проходило там його правління, незважаючи на інтриги бояр,

ворогування з київськими князями та небезпечне сусідство з Угорщиною і Польщею.

Син Володимирка – Ярослав (1153–1187 рр.), названий у «Слові о полку Ігоревім»

Осмомислом, одержавши від батька територію Галичини, розширив свої володіння,

колонізуючи Дністер; землі його доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі стосунки з

Угорщиною, Німеччиною. 1165 р. він визнав ленну залежність від Фрідріха І Барбароси.

Галичина за Ярослава розквітла економічно. Він був наймогутнішим князем тодішньої

України. Автор «Слова о полку Ігоревім» згадує його такими словами: «Галицький Осмомисле

Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, підпер гори угорські своїми залізними

полками, заступив королеві путь, зачинив Дунаю ворота, мечем тягарі через хмари, суди рядиш

до Дунаю. Грозьби твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого

злотого стола салтанів за землями».

Ярослав брав участь в боротьбі за Київ, часто висилав свої війська в Київщину і здобув

собі там значний вплив. Він виявляв розуміння найважливішої тоді справи – боротьби з

половцями і посилав свої полки у походи в степ.

Серед економічного і політичного росту Галичини зростав також вплив галицького

боярства. Воно втручалося навіть у подружні справи князя, тому не був здійснений Ярославів

заповіт – передати Галич його синові Олегові (син з нешлюбною жінкою Настасією, котру було

спалено боярами як чарівницю). Після смерті Ярослава Галичиною оволодів син від законної

дружини, Володимир II (1187–1199 рр.). Він також не хотів піддаватися впливові бояр, «не

любив думи з мужами своїми», але Володимир не відрізнявся політичним хистом, і бояри

- 32 -

прогнали його з князівства. Князь шукав допомоги в Угорщині, але угорський король Андрій

використав галицькі негаразди для своєї користі, зайняв Галич власним військом і оголосив

себе королем, Галичини. Народ зустрів мадярську окупацію з великим незадоволенням, від-

гомін того дійшов аж до Києва. І митрополит київський закликав князів: «Чужинці забрали

вашу батьківщину, треба вам подбати про неї». Врешті бояри поєдналася з Володимиром і

допомогли йому повернутися на князівство.

На Володимирові закінчився рід Ростиславовичів. Століття князювання цієї династії дало

Галичині основи для її подальшого історичного розвитку. Ростиславовичі зуміли оборонити

свою землю від вторгнень сусідів — поляків, угорців, забезпечити кордони князівства,

розвинули господарство і торгівлю. Вони __________закріпили за Галичиною визначне становище серед

українських князівств і країн Європи. Ці здобутки Галичина зберегла й тоді, як увійшла в

державницький зв'язок з Волинню.

Волинь спершу відігравала значнішу історичну роль, ніж Галичина: вона мала старі

традиції племінного об'єднання волинян і лежала на важливому торговому шляху з Києва на

захід. Окрім старих центрів Волиня, Червна, Белза – до значного розвитку дійшли нові міста:

Володимир, Луцьк, Пересопниця, Дорогобуж, Ізяслав та інші. Волинь на півстоліття довше,

ніж Галичина, була зв'язана з Києвом і до самостійної організації дійшла щойно в половині XII

століття. Однак Волинь дуже швидко знову поділилася на малі князівства і через те втратила

своє політичне значення.

Нову епоху як галицької, так і волинської історії розпочав Роман Мстиславович (1173–

1205 рр.) – найвидатніший князь на цілій, Україні-Русі кінця XII століття. 1188 року на заклик

галицьких бояр він приїхав до Галича, щоб князювати на місці Володимира Ярославича, але

скорому часі змушений був залишити князівство. Лише після смерті Володимира, в 1199р., він

вдруге заволодів Галичем і з'єднав його з Володимиром. Так постала Галицько-Волинська

держава, яка об'єднувала українські землі від Карпат до Дніпра.

Деякі історики вважають таке найменування некоректним, підкреслюючи, що об’єднаною

державою князівство було лише в 1245–1264 рр. (див.: Котляр М.Ф. Галицько-Волинська

Русь.– Київ, 1998.– С.154–155). Проте слід мати на увазі, що риси держав мали усі

наймогутніші князівства, володарі яких – на знак незалежності від інших князівств – називали

себе "великими князями". Літописець величає Романа саме "великим князем", «вікопомним

самодержцем всієї Русі», котрий «одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи за-

повідей божих... Він кидався на поганих, як лев, був сердитий, як рись, губив їх, як крокодил,

переходив через їхні землі, як орел, а хоробрий був, як тур, наслідуючи діда свого

Мономаха...». Цей титул засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним

непокірних боярських угруповань. Державний статус князівства засвідчувався тим, що деякі

західні землі називали його королівством задовго до коронування Данила Галицького.

Спроба тестя, київського князя Рюрика, відібрати у Романа Галичину закінчилась для

першого повною поразкою: Роман відібрав у Рюрика Київщину й Київ, і посадив там як

намісника свого далекого родича, князя Інгвара Луцького. Коли Рюрик, скориставшись із

відсутності Романа (той був у поході проти половців), знову повернув собі Київ, Роман постриг

у ченці і Рюрика, і його дружину, і дочку його Предславу, з котрою перед тим розлучився. На

цей раз він посадив князем Рюрикового сина Ростислава, одруженого з дочкою Всеволода

Суздальського. До Києва сам не перейшов, а обмежився тим, що був фактичним господарем

Правобережної України. Так, Роман став, за словами М. Грушевського, “найбільшою

політичною силою на Україні”.

- 33 -

Роман підтримував приязні стосунки з Візантією, Угорщиною, папою Інокентієм III. В

історичній літературі зберігся переказ про те, ніби папа пропонував Романові королівську

корону, якщо той прийме латинство, але Роман відкинув цю пропозицію. У Галичині Роман

вже мав твердий ґрунт: міщанство, на яке міг опиратися в боротьбі з боярством.

Роман Мстиславович завоював собі славу сміливими і успішними походами на половців

та литовців. Згодом він втрутився у боротьбу за престол династії Гогенштауфенів, виступивши

на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена з Оттоном IV саксонським. На шляху до Саксонії

Роман загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під

Завивостом на Віслі.

Загинув Роман у 1205 році. Це був останній рік величі новоствореного князівства. Адже

за короткий термін володарювання Роман Мстиславович зробив досить багато. При ньому

Галицько-Волинська держава стала спадкоємницею Київської держави, з котрою її пов'язувала

не лише генеалогія князів, але й національний склад населення і спільна історична традиція.

2. Данило Галицький та його діяльність для зміцнення держави. Смерть Романа у

1205 році була значним лихом для України. Почалася 40-річна боротьба за престол, у якій

сусіди роздирали державу на шматки. Цей час – 1205–1245 рр. надзвичайно важливий і цікавий

для розуміння загальних умов розвитку Галицько-Волинського князівства.

На початковому етапі Галичину захопили три Ігоровичі (сини героя походу на половців –

Ігоря Святославича), родичі Осмомислової фамілії. Але вони посварилися з галицькими

боярами. Від різні, яку незабаром розпочали молоді князі, загинуло біля п'ятисот бояр; це,

зрозуміло, привело до ще більш значного опору з боку боярства. Воно вдалося за допомогою

до угорського князя, удаючи, що бажають мати за князя малолітнього сина Романа – Данила.

Коли молодий Данило прибув до Галича, то виявилося, що бояри хочуть правити його іменем

самі. Данило змушений був знову покинути Галич. 1213 року провідник боярства Володислав

Кормильчич проголосив себе галицьким князем. Це була нечувана подія в тодішньому світі, і

таке «вокняження» боярина викликало обурення як серед українських князів, так і серед

сусідніх володарів. Тоді Угорщина і Польща вирішили взаємно порозумітись і виступити в

обороні прав синів Романа. Представники цих країн з'їхалися 1214 року в м. Спішу й

умовилися між собою посадовити в Галичині угорського королевича Коломана (1214–1219

рр.), який мав одружитися з польською княжною. В результаті цієї домовленості Польща

забирала собі частину Галичини з Перемишлем і Берестейщину. Молоді Романовичі залишали

за собою Волинь. Однак становище, створене Спішською умовою, тривало недовго. Галичина,

за порозуміння з галицькими боярами, потрапила під владу новгородського князя зі

смоленської династії Мстислава Удатного (1219–1227 рр.), завзятого вояки й компромісного

політика.

Тим часом Романовичі стали дорослими і розпочали боротьбу за відбудову Галицько-

Волинської держави. Данило зайнявся, насамперед, збиранням волинських земель, що були в

руках інших князів або під владою Польщі. Повільними, тривалими заходами він здобув

столичний Володимир (1214 р.), потім Берестя і Забужжя (1219 р.), Луцьк і Пересопницю (1225

р.), пізніше Белз (1234 р.). Це були давні землі роду Романа. Населення Волині шанувало свою

династію і готове було йти на жертви задля неї. Володимирські бояри не залишали

Романовичів навіть тоді, коли ті в нестатках тинялися по різних містах. Спираючись на сили

Волині, Данило розпочав війну за Галич.

Боротьба ця коштувала немало зусиль. Проти Данила ворожим фронтом стали галицькі

бояри, котрі боялися сильної княжої влади і вживали всяких засобів, щоб сина Романа не допу-

стити до Галича. Проти Данила виступили також ті князі, які бажали сісти на галицький

- 34 -

престол. Для замирення з Мстиславом (той не мав синів) Данило одружився з його дочкою з

надією після смерті князя стати таки володарем Галичини. Але незабаром поляки і угри пішли

війною на Мстислава, і він був змушений разом з Данилом тікати на галицьке Пониззя. Вчасна

допомога від половців і литовців допомогла втікачам здобута Галич назад, причому угорська і

польська залоги потрапили в полон разом з угорським королевичем Коломаном. Лише після

смерті Мстислава (1228 р.), використавши усобицю в Польщі, Давило в 1229 р. здобув Галич, і

населення його радо вітало.

Але бояри і далі плели свої інтриги, і з їх допомогою угри знову: опанували Галичину.

Слід відмітити, що оскільки, боярські угрупування йшли на угоди з угорськими феодалами, які

намагалися поневолити Галицьку Русь, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр

набирала характеру визвольної війни за державну незалежність. Молодих княжичів

підтримували широкі верстви населення, котрі розраховували на підтримку князів. Для

перемоги Романовичів істотне значення мала й позиція селян-общинників, які входили до

княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а надії на

"доброго князя" були поширені серед народу. Союз князівської влади з широкими верствами

населення був спрямований на встановлення такого варіанту державного ладу, який значно

більше відповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж князівська олігархія.

Внаслідок тривалої боротьби Данилу вдалось остаточно оволодіти Галичем у 1237 р. і на

цей раз уже остаточно. У 1240 р. Данило оволодів Києвом і посадовив там свого намісника

Дмитра. Та остаточно зломив він свого ворога Ростислава, котрого підтримували угри, аж 1245

року в кривавому бою під Ярославом. Після того з Угорщиною настав мир.

Перемога під Ярославом розв'язала руки Данилові і дала йому змогу присвятити увагу

внутрішнім справам. Він провів реформи в усіх галузях життя. Супроти «крамольного»

боярства він перейшов до каральних дій: багатьох стратив, а іншим конфіскував землі,

віддавши їх новому, служивому боярству. За Данила було успішно збудовано низку нових міст,

населення яких разом із служилим боярством стало опорою князя. Було звернено увагу на

становище смердів, на обсяг їх повинностей та ін.

У цей же час вдарила страшна гроза зі сходу: на Україну посунули монголо-татари. На

початку 1241 р. вони здобули Колодяжин, Кам'янець, Данилів, Крем'янець, Галич, Володимир і

рушили далі на захід, В 1242 р., довідавшись про смерть хана Угедея, повернули на схід.

Отаборившись над Волгою, монголо-татари почали викликати до Золотої Орди князів для

затвердження їх на князівство. У 1246 р. останнім з князів поїхав туди і Данило. До нього

звернулися татари з вимогою «Віддай Галич!» Можливо, хтось із князів руських просив Галич

у татар. Становище Данила було надзвичайно важке, бо він не міг вступити в боротьбу з та-

тарами, коли за ними стояли Ростислав з уграми, а головне — непокірне боярство. Тим не

менше, Данило отримав від татар підтвердження прав на князівство, але змушений був визнати

себе «мирником»—союзником татар, їх васалом. Порівняно з іншими князями Данила татари

приймали «милостиво», але почуття образи бояр глибоке і у князя, і в усіх підданих. «О зліша

зла честь татарська!» — говорив про цю подію літописець. Данило Романович, що був князем

великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом і Володимиром, і Галичем, і іншими

краями, нині сидить на колінах і холопом, тебе називає».

І дійсно, щойно закінчив Данило 40-річну боротьбу за об'єднання Романової держави

блискучою перемогою, як змушений був визнати себе ханським «холопом». Усе життя тепер

присвятив він підготовці до нової боротьби – за звільнення від татарської неволі. Подальша

діяльність Данила засвідчує, що він тільки за крайніх обставин йшов на підпорядкування Орді,

щоб отримати перепочинок і зібрати сили для вирішального бою. Саме з цією метою Данило

- 35 -

будує фортеці, а водночас шукає зв'язків у Західній Європі для спільної боротьби з азіатськими

поневолювачами. Однак виявилось, що незважаючи на моральне приниження, авторитет

Данила значно зріс після відвідин хана. Він повернувся з ярликом хана як його васал і, таким

чином, міг сподіватися на захист з боку татар у разі будь-якого конфлікту. Так зрозуміли його

становище його суперники і зі страхом чекали появи татар.

Ще важливішими були стосунки Данила з папою Інокентієм IV. Посол папи Іван Плано

де Карпіні дорогою до татар зустрів в 1246 р. у Ленчиці в Конрада Мазовецького князя

Василька, а потім гостював у нього у Володимирі. Там він пропонував Василькові та руським

єпископам опіку Святого Престолу і переговори про з’єднання Руської церкви з Римом з метою

організації спільної боротьби проти монголо-татар. Всі вони відмовилися від цієї пропозиції і

радили почекати повернення Данила від татар. Питання про залучення на свій бік Данила мало

для папи Інокентія IV велике значення: у своїй спробі організувати оборону християнства від

татарської небезпеки він хотів спертися в першу чергу на країни, які безпосередньо перебували

під загрозою – Угорщину, Чехію, Сербію, Польщу, Литву та Галицько-Волинське князівство.

Збереглося листування між папою і Данилом після його повернення від хана. З цих листів

видно, що для Данила головним була організація протитатарської коаліції і він хотів знати,

коли вона буде організована. Справа ця для нього була дуже важлива, бо якраз в цей час

татарський воєвода Куремса знову вчинив напад на Поділля і Волинь. Папа звертався з лис-

тами не лише до Данила, але й до Олександра Невського, князя Суздальського, якого теж

закликав до об'єднання. Однак, насправді, Інокентій IV мав на меті встановити лише

оборонний вал для захисту Західної Європи від татарських нападів, а не активну боротьбу з

ними. Данило сподівався на організацію папою хрестового походу, силами великої коаліції

держав: Польщі, Чехії, Моравії, Сербії, Померанії.

Плани Римської курії щодо створення європейської коаліції для війни з монголами

реалізувати не вдалося. Однак наслідком контактів зі Святим Престолом стала урочиста

коронація галицько-волинського правителя, який цим самим наче приймався під опіку папи, як

і решта володарів християнського світу. В таких умовах Данило погодився прийняти

коронування запропоноване папою Інокентієм IV, яке відбулося в Дорогочині. У 1253 р.

«Прийняв вінець від Бога, від церкви Св. Апостолів, від стола Св. Петра, від отця свого папи

Інокентія і від усіх його єпископів»,— записано в літописі. Проте, коли обіцянки допомогти в

боротьбі з татарами не були реалізовані, Данило не вважав себе зв'язаним обіцянкою з Римом.

Побачив і Папа, що його надії на навернення до латинства руських земель марні. Щоправда, в

1257 р. новий папа Олександр II погрожував Данилові Галицькому прокляттям за непослух

Римській церкві.

Підтримуючи відносини з папою, Данило мав також далекоглядні наміри здобути собі

більшу опору на заході. Так, коли по смерті останнього герцога Австрії з дому Бабенбергів,

Фрідріха, почалася боротьба за його спадщину, Австрію захопив чеський король Отокар II, тоді

Данило погодився на пропозицію угорського короля Бели (за згодою з папою) одружити свого

сина Романа з сестрою померлого герцога – Гертрудою, спадкоємницею австрійського

престолу. Роман поїхав до Австрії і взяв під Віднем шлюб з Гертрудою (1252 р.). В союзі з

королем Белою і його зятем, Болеславом Стидливим, Данило здійснив проти Отокара похід на

чеські землі. Похід цей, безрезультативний, знаменний лише тим, що за висловом літописця,

жоден руський князь не заходив так далеко на захід.

Тим часом у Данила з'явився новий ворог на півночі. Це була Литва. Вже Роману

Мстиславовичу довелося вести завзяту боротьбу з литовським племенем ятвягів. По його

смерті литовці знову почали непокоїти своїми нападами Волинь. У 1219 р. з ними було

- 36 -

досягнуто згоди, але нові наїзди ятвягів примусили Данила укласти союз із мазовецькими

польськими князями та Тевтонським орденом і взятися до рішучої боротьби з ятвягами. Ця бо-

ротьба проводилась з великою жорстокістю. Справа закінчилася завоюванням ятвязької землі і

поділом її між союзниками у 1254 р. Коли литовські племена вперше об'єднав в єдиній державі

князь Мендовг (1219–1264 рр.), то Данило спочатку жив з ним у мирі і навіть одружився з його

родичкою. Однак посилення Мендовга здавалося дуже небезпечним Данилові для його дер-

жави.

Данило заручив свого найменшого сина Шварна з дочкою Мендовга, а Романові, що

повернувся з Австрії після невдалого одруження, Мендовг дав уділ на Білій Русі з

Новгородком, Слонімом, Волковиськом та іншими містами. Отже, тепер держава Данила й

сфера його безпосереднього впливу поширювалася далеко на північ, аж до басейну Німана і

Нарева. Після смерті Мендовга сиь його Войшелк передав Шварнові литовський престол, а сам

прийняв православ'я і пішов до монастиря. Таким чином, на короткий час Литва опинилася під

владою Данилового сина. Ця литовська політика була найбільш вдалою з усієї

зовнішньополітичної діяльності Данила.

Однак найбільша небезпека для Данила була весь час з боку татар. Вони намагалися

ослабити Галицько-Волинську державу тим способом, що підтримували народний рух, який

розпочався проти князівської влади. Це були, так звані «татарські люди», або болохівські князі;

вони опанували басейни рік Случа і Гориня, де проходили важливі торгові шляхи, а також

Поділля. Татари прийняли цих людей під свою зверхність, дозволили їм самоуправу і вимагали

лише данини хлібом — пшеницею і просом. Таким способом загарбники підривали авторитет

княжої влади із середини і руйнували державу. Данило добре розумів небезпеку цих інтриг і

нищив «татарських людей» нещадно. Що стосується безпосередніх причин конфлікту з

татарами, то ми достовірно не знаємо, але можна здогадатись, що власне боротьба Данила з

«татарськими людьми» викликала інтервенцію з боку татарських властей. Представником

Золотої Орди на Правобережній Україні був спочатку Куремса. Пітримуючи антикнязівські

рухи серед місцевого населення на Волині і на Поділлі, Куремса здійснив декілька походів

(правда, вони мали скоріше характер військових демонстрацій) на Волинь і на Пониззя, але на

ці походи Данило відповів новими карними експедиціями проти непокірних «татарських

людей» (1252–1254 рр.). Через кілька років з Орди було прислано нового воєводу Бурундая,

котрий мав значно більше сили (1259–1260 рр.), Данило не мав можливості протистояти

військовій татарській перевазі і змушений був скоритися. За наказом Бурундая Данило

змушений був сам з власними людьми зруйнувати укріплення своїх міст – Володимира,

Кременця, Луцька, Львова та ін.; змушений був посилати свої полки татарам на допомогу в їх

походах на Литву і на Польщу. Ніякої допомоги з Заходу не прийшло. Тепер держава Данила

була позбавлена засобів оборони, і як каже М. Грушевський «...найдорожча мрія Данила про

боротьбу з татарами розвіялась як дим». Відповідно таке становище пригнічувало Данила і

мабуть прискорило його смерть в 1264 році.

В особі Данила Галицького зійшов зі сцени безумовно один з найвидатніших українських

князів. Вже в Галицько-Волинському літописі знаходимо коротку характеристику Данила:

«Сей король Давило (був) князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і

церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами, і братолюбством він світився був із

братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні».

Блискучу характеристику князю-королю Данилу і його часу дав М.Костомаров: «Доля

цього князя, – пише він, – мала в собі щось трагічне. Багато чого досяг він, чого не досягнув

жодний з українських князів, та ще з таким напруженням, якого не виніс би інший. Майже вся

- 37 -

Україна, весь край, заселений українським племенем, був під його владою. Адже, не

встигнувши визволитись з-під татарського ярма і дати своїй державі самостійне значення,

Данило тим самим не залишив і твердої запоруки дій самостійності на майбутнє. У ставленні

до своїх західних сусідів, як і взагалі в цілій своїй діяльності, Данило завжди відважний,

мужній, але разом з тим великодушний і добрий до наївності, менше всього був політиком. У

всіх його вчинках ми не бачимо й сліду хитрощів, яких уживає людина, щоб не дати себе

обдурити. Цей князь являє собою повну протилежність обережним і хитрим князям східної

Русі, котрі при всій різноманітності своєї вдачі, засвоювали від батьків своїх і дідів політику

хитрощів та насильства, і звикли не розбиратись в засобах задля досягнення мети... Особа

Данила Галицького залишається благородною, найбільш симпатичною постаттю в цілій старій

українській історії.

3. Занепад та значення Галицько-Волинської держави. Галицько-Волинська держава,

утворена князем Данилом, залишалася в такому стані майже ціле століття. Сприяли цьому

насамперед зовнішні обставини. Так, Угорщина зреклася вже надії пересунути свої кордони на

північ від Карпат. Польща залишалася розбита на частини, Литва не виявляла войовничих

намірів, монгольська держава також прийшла до внутрішнього розладу. В даній ситуації

Галицько-Волинська держава зберегла сильне становище як велика одноціла територія. Хоча

спершу і вона почала ділитися, проте княжа династія ззовні зберігала солідарність. Завдяки

цьому галицько-волинські князі не тільки не втратили територіальних надбань, але ще їх і

збільшили.

Після смерті Данила старшим у його ролі залишився його брат Василько, котрий весь час

був вірним другом і помічником Данила, сам залишаючись немов у тіні поруч із своїм

талановитим братом. Він – перебував у своєму Володимирі на Волині, де скоро й помер (1270).

Спадщину Данила, Галичину і Холмщину, перейняв його син – Лев І (1264–1301 рр.), на

Волині після смерті Василька князював Володимир (1271–1289 рр.), його спадкоємець.

Лев був, безперечно, талановитішим із всіх синів Данила. 1269 року помер його брат

Шварно, і всі його володіння перейшли до Лева. У зовнішній політиці чільне місце належало

відносинам з Польщею. Після смерті Болеслава Малопольського Лев виступив претендентом

на краківський престол, але невдало: було обрано Лешка Чорного. Це викликало кількарічну

війну з Польщею, яка закінчилася із смертю Лешка в 1288 р. У боротьбі за краківський престол

Лев обстоював кандидатуру Болеслава Мазовецького, свого сестринича, сина Предслави. Під

час цієї міжусобиці Лев знову захопив Люблін.

У цей же час змінюються відносини і з Угорщиною. Під час однієї з воєн (1281 р.) Лев

забрав частину Закарпаття з Мукачевом. Таких меж Галицька держава ще ніколи не мала. Ім'я

Лева згадано в багатьох західноєвропейських джерелах як союзника Угорщини у її боротьбі з

Чехією (1271 р.). Під час війни Пшемисла II, Оттокара Чеського з Рудольфом Габсбурзьким че-

ський король добивався приязні Лева, але цього ж добивався й Рудольф Габсбурзький. Пізніше

Лев нав'язав добрі стосунки з новим чеським королем Вацлавом II і відвідував його в 1289 р.

Підтримував Лев також стосунки з Тевтонським орденом, Литвою. Він оберігав північний

кордон держави від ятвягів, а коли литовський князь Тройден захопив прикордонний

Дорогочин, організував великий похід на Литву, здобув Новгородок. В результаті Тройден

змушений був піти на мир. Лев визнавав над собою владу Золотої Орди, але гнучкою

політикою зумів цю залежність звести до мінімуму: він надавав лише військову допомогу для

походів, які організовував хан. Зате татари допомагали йому у здійсненні політичних планів.

У пізніші часи Лев залишався дуже популярною постаттю як князь, чиє ім'я дістало місто

Львів. Але на думку І. П. Крип'якевича, немає певних доказів на те, чи Львів уже за Лева був

- 38 -

столицею Галичини. Ім'я Лева було також у великій пошані серед пізнішої галицької шляхти і

духовенства: збереглося понад 20 грамот з іменем Лева на різні боярські і церковні землі – це

фальсифікати з XV–XVI ст., але ймовірно, писані на підставі дійсних Левових документів,

котрі до нас не дійшли. Вони підкреслюють авторитет імені цього князя.

Син Василька Волинського, Володимир, був іншої вдачі. Людина мирна, за словами

літописця “книжник великий, філософ”, він охоче відмовлявся від участі у війнах, до яких його

примушували татари. Всю увагу скерував він на будівництво. За його правління було

збудовано багато нових міст, палаців, укріплень, соборів. Він забезпечував церкви книгами і

сам їх переписував. Зберігся образ Володимира як висококультурної, гуманної, освіченої

людини. Ще за життя передав Володимир Волинське князівство не Леву, а його братові Мсти-

славу, бо як і батько не міг простити Леву вбивства Войшелка. Володимир заповів роздати

бідним людям все, що мав він коштовного після своєї смерті: посуд, одяг та ін. Своїй дружині

Ользі заповів окрему волость. Володимир з увагою ставився до міського населення, і смерть

його оплакували всі його піддані. Із смертю Володимира закінчується Галицько-Волинський

літопис, багатий фактами, докладними характеристиками та описами подій.

Мстислав (1289–1292 рр.) об'єднав центральну та східну Волинь, пізніше дістав від Литви

Волковийськ. У літописі про Мстислава сказано, що його оточували «бояри старі й молоді,

ність числа», їм він роздавав села та міста. Після смерті Мстислава знов об'єдналася вся

Галичина і Волинь в одну державу під владою Лева, а після його смерті (1301 р.) під владою

його сина Юрія (1301–1315рр.).

Скориставшись із внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-Волинське князівство

змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії

Дністра й Південного Бугу. Свідченням могутності Юрія І було те, що він, як і Данило,

прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (Галичини) і князем Володимирії.

Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької

митрополії. Першим галицьким митрополитом був Петро Ратенський, який пізніше став

першим митрополитом у Москві.

Юрій І мав великий державний досвід, але характер його відрізнявся від характера батька.

Він уникав воєн, і можливо, внаслідок аж занадто мирної політики втратив Люблін (1302 р.).

Своєю столицею обрав Володимир, і взагалі в його державі першість належала Волині. Прав-

ління Юрія І джерела змальовують як добу розквіту, спокою та економічного добробуту

держави. Юрій користувався повагою сусідніх держав. Він був одружений, з Єфимією, сестрою

Владислава Локетка, Куявського князя. Юрій уклав союз з Тевтонським орденом: це було

потрібно для противаги небезпечному сусідові – Литві.

Сини Юрія, Андрій і Лев II (1308—1323 рр.) дістали його спадщину. Як вони керували

державою: чи спільно, чи поділяли її — невідомо. У грамотах вони іменували себе «князями

всієї Руси». З їхніми іменами пов’язана важлива сторінка історії Закарпаття. 1315 р. тут

почалося повстання місцевих феодалів проти угорського короля Карла-Роберта. Закарпатські

феодали просили підтримки у синів Юрія, пропонуючи їм у разі успіху угорський престол.

Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підтримки,

зазнало поразки. Мабуть, саме тоді Галицько-Волинське князівство втратило Мукачеве і

територію навколо нього. У зовнішній політиці брати орієнтувалися на союз із Тевтонським

орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв’язку з тим, що

дедалі відчутнішим був тиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглася грамота Андрія і

Лева 1316 року про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли

захист від Золотої Орди. Отже, хоч Галицько-Волинське князівство мусило визнавати

- 39 -

формальну залежність від Орди, фактично, воно вело самостійну зовнішню політику.

Можливо, обидва і загинули воюючи за свою незалежність. Зокрема, на це вказує лист

Владислава Локетки до Папи Римського: у якому він називає братів «останніми руськими

князями — схизматиками, які були непереможним щитом проти жорстокого татарського

народу».

У 1325 році бояри обрали князем Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена, та Марії,

сестри останніх князів Андрія та Лева II. Він прийняв православну віру і ім'я Юрія II (1325–

1340 рр.). У зовнішній політиці Юрій II Болеслав тримався союзу з Прусією, на що вказують

його грамоти 1334 та 1335 років. З Польщею, яка на той час об'єдналася, відносини були напру-

жені. У 1337 р. Юрій II разом з татарами намагався повернути Люблін, але не мав успіху. З

Литвою Юрій II мав дружні стосунки, закріплені у 1331 році його шлюбом з дочкою князя

Гедиміна, Євфимією.

Продовжуючи політику Данила, Юрій II протегував містам, сприятливо ставився до

німецької колонізації. Так, збереглася його грамота місту Сяноку на магдебурзьке право від

1339 року, перший привілей такого роду. Цікаво, що грамоти 1334 та 1335 року, крім підпису

Юрія-Болеслава мають підписи єпископа й бояр, серед них – Дмитрія Дедька. Поруч з

печаткою князя Юрія II на грамотах висять печатки бояр. Себе князь називає «з божої ласки

природжений князь». Незважаючи на обрання Юрія II самими боярами і їх безпосередньої

участі у правлінні князівством, проти Юрія-Болеслава діяла боярська опозиція. Його

звинувачували у протекції чужинцям, сприянні німецькій колонізації, в намірах окатоличити

українські землі. В 1340 році князя Юрія II було отруєно, а його прихильників стали переслі-

дувати.

Загибель Юрія II – Болеслава стала великою трагедією для України. Це був час, коли дві

агресивні сусідні з Україною держави вийшли із стану анархії та міжусобної боротьби і

розпочали державне будівництво під проводом талановитих королів: Польща – під проводом

Казимира Великого, Угорщина – Карла-Роберта. Замість того, щоб протистояти цим

оновленим державам українці «збурили свою національну державність. На спорожнену