Формування державності на українських землях.

КИЇВСЬКА РУСЬ.

У попередній темі йшла мова про етногенез українського народу, а також перші державні

утворення на території України. Тепер перед нами стоїть завдання простежити процес

становлення, розвитку і занепаду однієї з найбільших держав раннього середньовіччя Київської

Русі.

Пропонована лекція ставить за мету – з'ясувати відповідь на питання, які сформульовані у

Літописі Руському: ”... Звідки пішла Руська земля, і хто в ній спершу княжити почав, і як

Руська земля постала”.

1. Племінні союзи східних слов'ян. Початок Української держави. Із припиненням

існування держави у антів зникає і їх назва. Натомість у письмових джерелах вживається така

назва, як “слов`яни”. Причому ця загальнослов’янська спільність поступово ділиться на три

великі відгалуження – східну, західну та південну.

Давні автори зображують східних слов'ян високими, світловолосими, дужими людьми,

що легко переносять холод, спеку і злигодні. Головними їхніми заняттями були землеробство,

скотарство і бортництво. У землеробстві вони широко використовували дерев'яне рало із

залізним наральником. Слов'яни були визнаними ремісниками, із збільшенням кількості

виробів ремісництва вони використовували їх не лише для власного вжитку, а й на продаж.

Подальший розвиток слов'янських угрупувань веде до їх дроблення і формування досить

стабільних етнополітичних утворень – союзів племен, перелік і розселення яких дається у

славнозвісній “Повісті временних літ”, одночасно з осмисленням фактів з історії слов’янства на

тлі всесвітньої історії. Як зазначає літописець Нестор, слов'яни, що “прийшли й сіли по Дніпру

й назвались полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж

Прип’яттю й Двиною і назвались дреговичами /від слова “дрегва” – болото/, інші сіли по Двині

й назвались полочанами за річкою, що впадає до Двини й має назву Полота. Ті ж слов'яни,

котрі сіли поблизу озера Ільмень назвалися власним ім'ям – словенами...”. Поступово в оповіді

літописця виступають й інші слов'янські племена: кривичі, радимичі, в’ятичі у басейні Оки, від

яких Нестор виводить сіверян, дуліби – жителі Побужжя, мешканці західної частини пізнішої

України – волиняни, бужани й хорвати.

- 18 -

Історики тривалий час вели дискусії з приводу того, що являли собою насправді

“племена” Нестора, і поступово дійшли висновку, що ці “племена” були насправді великими

союзами, початок формування яких можна датувати не пізніше VI–VII ст. н.е. Ці союзи племен

відомий археолог П.Третяков назвав “народцями”, вбачаючи у них не лише територіальні, а й

етнополітичні об'єднання. Його думку варто визнати слушною.

Найбільш ранніми племінними об'єднаннями вважаються полянське, з осередком у Києві,

дулібське і волинянське, на території пізнішої Волинської землі. Академік Б.Греков припускав,

що в VI–VII ст. Існував величезний і потужний дулібсько-волинянський союз

східнослов’янських племен. У “Повісті временних літ” літописець розповідає про зіткнення

дулібів з аварами /він називає їх обрами/: “В ті часи існували й обри, що воювали проти царя

Іраклія й мало його не захопили”. Візантійський “цар”, тобто імператор, Іраклій правив із 610-

го по 641 р. Звідси виходить, що племінний союз дулібів існував уже в першій половині VII ст.,

виникнувши, очевидно вже у VI ст. Як зазначає сучасний дослідник стародавньої історії

України М.Котляр, дулібcьке об'єднання племен було зародком державності східних слов'ян,

що в майбутньому, поряд із полянським союзом, стало основою формування Давньоруської

держави – Київської Русі.

В процесі подальшої консолідації у VIII – ХI ст. виникли ще ширші політичні об'єднання

східних слов'ян, своєрідні “союзи союзів” та “надсоюзи”. В арабських джерелах, зокрема,

згадується про існування цих дружинників узагалі, в тому числі й слов'янського походження.

Назва “русь” поширюється насамперед на полян, що панували у протодержавному утворенні

на Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов'ян. У літописах та інших джерелах Руссю

називалась уся територія, яку посідали руські люди, тобто східні слов'яни. Цим же словом

іменували й Давньоруську державу з центром у Києві. Як вважають сучасні дослідники

М.Брайчевський, Р.Іванченко, до появи Рюриковичів у Києві правила династія Києвичів /Кий,

Дир., Аскольд/. У 882 р. Олег, який володів Словенським князівством, здійснив у Києві

династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Повідомленням про

захоплення Олегом Києва літописи традиційно починають історію єдиної східнослов’янської

держави – Київської Русі.

Київська Русь /умовна назва першої Давньоруської держави з центром у Києві/ в ІХ – ХІІІ

ст. об’єднувала фактично усіх східних слов'ян і була однією з найбільших держав

середньовічної Європи. Її територія простягалася з півночі на південь – від Балтики до Чорного

моря. Зі сходу на захід – від Волги до Карпат.

Землі Київської Русі були багаті родючими ґрунтами, в лісах водилося безліч звірини. Це

давало змогу слов'янам вести осілий спосіб життя. Територія держави охоплювала величезний

простір. Хоча кількість людей, які тут проживали, залишалася невеликою. Така кількість

населення і велика територія значною мірою зумовила специфічність функціонування

державного утворення східних слов'ян. Головне завдання такої держави полягало насамперед у

тому, щоб утримати і захистити величезні території, а не нападати і завойовувати інші землі.

Звідси зрозуміло, що згадані природні і демографічні фактори не давали можливості

правителям Київської Русі створити сильну, централізовану державу. Багаті природні ресурси

й відносна слабкість державної влади, свою чергу, приваблювали пожадливих сусідів, які

постійно намагалися поживитися за рахунок земель східних слов'ян. Це фактично й зумовило

подальшу трагічну історичну долю українського народу та його держави.

Специфічним було також і географічне становище українських земель. Вони межують з

Європою і Азією, неслов’янським півднем і слов'янськими народами півночі. Тому Київська

Русь як держава увібрала в себе досвід різних державних утворень: Візантії, Хозарського

- 19 -

каганату, Сарматії та ін. Водночас українські землі були фактично щитом, який захищав

Європу від диких кочових азійських орд. За цим “щитом” інші народи успішно будували свої

власні держави, а українці, захищаючи їх від кочовиків, такої можливості тривалий час не

мали.

Варто зазначити, що причини, хронологія, основні етапи й обставини утворення держави

у східнослов’янському суспільстві досі залишаються мало вивченими, хоча ця тема вже понад

200 років перебуває в центрі уваги вітчизняних істориків. Як вважає відомий знавець цієї

проблеми М.Котляр, існуючі теоретичні концепції здебільшого позначені зайвою

соціологічністю й схематизмом, спираються більше на логіку, ніж на об’єктивний і виважений

аналіз існуючих джерел, до того ж нечисленних і суперечливих.

В історичних працях українських вчених, зокрема, не знайшли підтвердження відомі

гіпотези про заснування Київської Русі варязькими князями /норманська теорія/ або

хозарськими та іншими тюркськими правителями /пантюркська теорія/. Ці концепції мають під

собою певну фактичну основу /варязьке походження багатьох перших руських князів тощо/,

але ігнорують повністю ту обставину, що державність – це результат тривалого соціально-

економічного і політичного розвитку. Її не можна привнести ззовні.

Іще в середині ІХ ст. на землях східнослов’янських племен з'являються войовничі варяги

/нормани/ із Скандинавії, які намагаються підкорити собі ці племена. Звичайно, їх експансія

помітно вплинула на формування Київської Русі. Однак, не вона була вирішальною в утворенні

давньоруської держави. Проте присутність варягів на Русі дала підстави німецьким вченим

Байеру, Міллеру та Шльоцеру, які у 18 ст. працювали в Росії, у Петербурзькій академії наук,

висунути концепцію, згідно з якою слово “Русь” – норманського походження, а давньоруська

Київська держава утворена норманами. Тим самим вони намагались довести нездатність

слов'ян створити власну державу. Це викликало гнівне обурення з боку славного російського

вченого 18 ст. М.Ломоносова, який на основі певних доказів довів вирішальну роль слов'ян у

створенні Київської Русі. Його твердження дістали назву антинорманської концепції. Цих же

поглядів дотримувалися два провідних українських учених – Микола Костомаров та Михайло

Грушевський. Цієї концепції зараз дотримується переважна більшість українських дослідників.

Хоча ця проблема сьогодні остаточно не розв’язана і суперечки вчених тривають.

Подібною до попередньої має місце серед вчених і пантюркська хозарська теорія, яка

базується на підставі деяких фактів. Дійсно, іще у VI–VII ст. у басейнах верхнього Дону та

Волги утворилась держава Хозарський каганат. Хозари почали походи проти сіверян, в’ятичів,

радимичів. Згодом вони підкорили і полян. Хозари наклали данину на північні племена.

Відносно полян, то як пише літописець, данина їх була по мечу від оселі. “І понесли хозари

князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: “Ось знайшли ми данину нову”. А ті спитали:

“Звідки?” і вони сказали їм: “В лісі на горах над рікою Дніпровською”. А ті запитали: “Що

вони дали?” і вони показали меч і мовили старці хозарські: “Недобра се данина, княже. Ми

здобули її однобічним оружжям себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі

будуть брати данину і з нас, і з наших земель”.

Наступним фактором, що випливає із хозарської теорії, полягає у тому, що після

підкорення полян хозарами, останні у 840 р. заснували Київ і назвали його за йменням свого

царя Куйя. Звідси на підставі таких тверджень і поглядів проблема походження Києва

залишається по сьогоднішній час і ще остаточно нерозгаданою.

Згодом хозарська залежність була ліквідована. Деякі історичні джерела дають підстави

вважати, що вже в період правління Аскольда і Діра /60–80 рр. ІХ ст./ поляни визволилися з-під

влади хозар. Північно-слов'янські землі були приєднані до Київської держави у 885–886 рр.

- 20 -

князем Олегом, а остаточно з хозарською залежністю покінчив князь Святослав. Доцільно

відмітити, що хозарська держава відіграла певну роль у формуванні української державності. У

VIII–ІХ ст. вона знаходилася на високому економічному і культурному рівні. Підкоривши собі

східнослов'янські племена, вона тим самим втягувала їх у торговельні і культурні зв’язки із

Сходом. Однак найважливішим було те, що на протязі кількох століть вона служила

оборонним муром для України-Русі від наступу кочових орд Азії. Завдяки такому захисту

східнослов’янські племена встигли організувати свою державність, склались як народ,

виробили свій характер, культуру, мову.

Ці позитивні фактори впливу Хозарського каганату на державотворчі процеси України-

Русі дали підстави деяким дослідникам висунути теорію її хозарського походження. Одним із

них є О.Пріцак, як аргумент, він наводить факт титулування Володимира Великого і Ярослава

Мудрого титулом “кагана”, тобто імперським хозарським титулом. Не відкидаючи хозарського

впливу на розвиток Київської Русі, варто зауважити, що Русь розвивалася і міцніла не під

патронатом Хозарії, а в постійній боротьбі з нею. Звільнившись від її зверхності, київські князі

могли себе титулувати “каганами” й для того, щоб підкреслити. Що нічим не поступаються

хозарам.

Важливими у цьому плані є арабські та візантійські джерела, які підтверджують, що князі

Аскольд і Дір володіли сильною і багатою країною. Саме Аскольд вивів свою державу на

міжнародну арену. Про це свідчили його військові походи на Константинополь, печенігів,

волзьких болгар. За свідченням візантійського патріарха Фотія у 860 р. Аскольдова дружина на

200 човнах /6–8 тис. чол./ напала на Константинополь. Цей похід пов'язаний з дуже важливою

подією – першим хрещенням Русі. Патріарх Фотій у 867 р. в “Окружному посланні” до

патріархів сходу розповідає, що русини вже намагалися захопити саме місто і лише завдяки

чуду Влахернської ікони Богоматері, “шати якої опустили в море, знялася буря і знищила

човни русів. Налякані цим випадком, руські князі, повернулись до Києва і виявили бажання

прийняти хрещення. Імператор Візантії Михайло ІІІ вислав єпископа та священиків і на Русі

засновано єпархію.

Отже, перше Аскольдове хрещення, яке відбулося ймовірно між 860–867 рр. було подією

важливого міжнародного значення. Звичайно, тут мова йде про хрещення самого князя та його

людей і розповсюдження християнства на південно-східну частину Київської Русі. Все таки

поширення християнства у той час ще не мало масового характер. Населення Київської Русі у

переважній більшості продовжувало дотримуватися язичницьких культів.

У 882 р. на київському престолі відбувається зміна династій. Після смерті у 879 р. Рюрика

князювання у Новгороді перебирає Олег – боярин з Рюрикового роду. Він мав правити

державою в час малолітства князя Ігоря – сина Рюрика. Об'єднавши під своєю владою

величезні простори північних земель, Олег звертає свої погляди і на багаті південні землі. У

882 р. він збирає дружину, куди входили представники північних слов'янських племен і варяги,

та вирушив на південь. Підступно Олег вбиває Аскольда і Діра, захоплює Київ і стає князем.

882 р. для Київської держави не є роком норманського завоювання, а лише роком, у

повному розумінні цього слова, державного перевороту з допомогою якого до влади прийшли

представники іншої династії. Князю Олегу вдалося здійснити цей узурпаторський крок

спираючись і на місцевих бояр з оточення київських князів. Тому, князювання нової династії –

Рюриковичів, слід розглядати як продовження Київської держави, яка вже пройшла на той час

довгий шлях свого розвитку. І на підтвердження цієї думки Нестор пише: “І сів Олег князювати

у Києві, і мовив Олег: “Хай буде се мати городам руським”. І були у нього словени, і варяги, й

інші, що прозивалися руссю”.

- 21 -

На підставі висловленого можна ствердити, що у 7 – 9 ст. у східних слов'ян існували свої

племінні об'єднання із місцевими князями, тобто йшов процес творення держави. У 882 р. в

результаті зміни в Києві князівської династії, держава за характером залишилась тією ж

українською, а її провід – князівська династія – варязькою. Олег /878–912/ переносить осередок

держави в Київ. За час свого правління, він проявив себе як талановитий правитель. До речі

приборкав сусідні племена і примусив їх платити данину, підтримуючи державу коштами. Олег

здійснив похід на Хозарський каганат, щоб відвоювати залежні від нього землі сіверян і

радимичів. Але найбільшої слави йому принесли походи на Візантію у 907 і 911 рр. Їх

наслідком стало укладення вигідних для Русі торговельних договорів з Візантією. Вони

надавали великих прав Олегові дружині руські купці, прибувши до Константинополя, мали

право перебувати там шість місяців на кошти греків, їх забезпечували всім необхідним і на

зворотній шлях. Проживати у візантійській столиці купці могли лише на передмісті, а входити

до міста тільки невеликими групами – не більше 30 осіб без зброї у супроводі грецьких

урядовців. Договір був написаний у двох примірниках і на двох мовах – грецькій і руській. Це

говорить про те, що в українців уже на початку Х ст. існувала своя писемність. Також,

договори 907 і 911 рр. засвідчили про зростання могутності Київської держави у тогочасному

світі.

У 912 р. князь Олег помирає і його наступником став князь Ігор /912–945/. Деякі

дослідники вважають, що він міг бути одним із нащадків Кия, Хоча більшість схиляється до

думки, що він – син Рюрика. Ігор продовжував політику Олега: приєднував слов'янські землі до

Києва, а також здійснив кілька далеких походів. У 913 р. він вирушив у похід аж до берегів

Каспійського моря і дістався до Баку. В 941 р. Ігор організував похід на Константинополь.

Проте він не був таким вдалим, як у 911 р. Греки використали під час бою з руським флотом

“грецький вогонь” – спеціальну суміш, яка не гасне у воді, і велику частину флоту спалили.

Наслідком походу стала торговельна угода 944 р. Русі з Візантією. Вона обмежувала права

руських купців, а також зобов’язувала Русь не втручатися до справ Корсунської області в

Криму, що належала Візантії.

Кінець життя князя Ігоря був трагічним. У 945 р. під час збирання полюддя /данини/

проти нього вибухнуло повстання древлян у якому він загинув. Літопис подає, що древляни

перестали платити Ігореві полюддя і той вислав до них свого боярина Свенельда. Зібравши

його Свенельд залишив данину собі. Дружина Ігоря стала нарікати, що вона бідна, в той час,

коли воїни Свенельда мають всього в достатку. Послухавши її, Ігор вирушив у похід на

древлян і зажадав від них данини. Древляни обурилися і підняли повстання. Вони повністю

розбили Ігореву дружину, а самого князя спіймали, прив’язали за руки і ноги до верхівок двох

високих сосен і зігнувши їх відпустили. Тіло князя розірвалося надвоє.

За часів, коли кровна помста була абсолютним моральним обов’язком, княгиня Ольга

/945–964/ – дружина Ігоря й правителька в пору неповноліття свого сина Святослава Ігоревича

– швидко і жорстоко помстилася древлянам за смерть чоловіка. Літопис детально описує її

розправу над мешканцями древлянської столиці Іскоростеня під час якої загинуло 5 тис.

жителів. Ольга об'їхала всю територію держави, закладала нові міста, села, погости і

призначила в них правителів. Вона першою з князів у Київській Русі здійснює “реформи”

податкової повинності населення. Ольга встановила норми податків – “устави”, “уроки”,

“оброки”, “дані”. У Х ст. всі вони мали окреме значення. Данину, яку збирала княгиня ділилася

на три частини: дві з них йшли на Київ, а третина – на Вишгород, що був власністю Ольги. Це

говорить про існування на той час поділу між державними прибутками і князівською

власністю. Ольга встановила “ловища” по усій землі і “перевесища” по Дніпру та Десні. Ці

- 22 -

терміни означали території, які мали постачати хутра державі. “Перевесища” охоплювали

райони де водилися бобри, хутра яких були дуже цінними. У той час вони виконували функції

валюти. Ними платили податки і вели зовнішню торгівлю.

Княгиня Ольга проводила і досить гнучку зовнішню політику. Відомі її дипломатичні

зв’язки із візантійським двором, німецьким імператором Оттоном.

До періоду князювання Ольги відноситься й важлива подія – спроба запровадження

християнства на Русі. Сама Ольга хрестилася у 957 р., коли перебувала у Константинополі.

Однак, як мудра правителька, вона розуміла, що прийняття християнства з рук Візантії

поставило б Русь у залежність від неї. Тому у 959 р. княгиня Ольга спорядила послів до

німецького імператора Оттона з проханням прислати єпископів та священиків. Прийнявши

християнство від Риму вона сподівалася зберегти політичну незалежність народу та держави.

Дійсно Рим надіслав до Русі єпископа Адальберта, але з приходом до влади Святослава і

посиленням при дворі язичницьких впливів той утік назад до Риму.

Княгиня Ольга увійшла в історію як розумна правителька і видатний політичний діяч

держави України-Русі.

У 964 р. після Ольги починає самостійно правити Святослав /964–972/. За словами

М.Грушевського, це був “запорожець на престолі”. Святослав відзначався мужністю,

войовничістю і лицарською вдачею. М.Аркас наводить такі слова очевидця про нього:

“Святослав хоробрий був, легкий на ходу, як барс; у похід не возив із собою ні казанів, ні

наметів; нарізував конину, воловичину, або звірину тоненькими шматками, шкварив на вугіллі

і так їв; спав на повсті, підстеливши у голови сідло, а як ішов з ким воювати, то посилав перед

себе своїх послів, щоб вони сповістили про це ворогів, кажучи: “Іду на вас”. Не менш цікавим є

опис зовнішнього вигляду князя Святослава. Очевидці вказують, що це був міцний чоловік,

носив довгі вуса, голову мав голену із довгим пасмом волосся /“оселедець” у запорожців/, а у

вусі носив дорогоцінну сережку. Все життя Святослав провів у походах. Саме він закінчив

об'єднання східних слов'ян в одній державі, поширив свою владу на фінські племена, що жили

між верхньою Волгою і Окою, напав на волзьких болгар і зруйнував їхню столицю. Відтак він

вирушив на Хозарський каганат і знищив його. Падіння останньої держави хоча й давало

безпосередній доступ Русі до торговельних шляхів з країнами сходу, але й позбавляло її

захисту від кочових орд. Тому зруйнування Святославом Хозарського каганату негативно

вплинуло на міжнародну ситуацію Київської держави, тепер їй самій довелося стати на

перешкоді просуванню азіатських кочових орд у Європу. Святослав зміцнив свою владу на

Тамані /Тмутаракань/, воював на Північному Кавказі із печенігами; які часто нападали на Русь.

Особливо запеклу боротьбу вів Святослав із Візантією. Він виношував навіть плани перенести

свою столицю у місто Переяславець на Дунаї. Проте боротьба з Візантією закінчилася для

нього невдало. Основна битва між руськими і візантійськими військами відбулася під

Доростолом у Болгарії /971 р./. Незважаючи на мужність руських військ, греки перемогли, на

полі бою загинуло понад 16 тис. воїнів Святослава.

У липні 971 р. відбулася зустріч Святослава з візантійським імператором Іоаном

Цимісхієм. В результаті між Візантією і Руссю було укладено договір. За ним Святослав

відмовлявся від болгарських земель на Дунаї, від претензій на візантійські володіння в Криму,

обіцяв бути союзником Візантії. При дотриманні цих умов Візантія відкривала вільний прохід

на Русь військам князя і давала продукти на зворотну дорогу. Однак правителі Візантії не

виконали своєї обіцянки. Вони повідомили печенігів про рух руських військ і ті біля

дніпровських порогів, перекрили їм шлях до Києва. Князь змушений був зимувати на лівому

березі Дніпра. Навесні 972 р. зморені голодною зимівлею, війська намагалися пробитися через

- 23 -

заслін печенігів. У цій битві загинув князь Святослав. З його черепа печенізький князь зробив

кубок з написом “Шукач чужої землі і свою загубив”.

Важливо наголосити на такі найголовніші риси початку політичного ладу Київської Русі:

1/ Роль князя і знаті. Князі зі своїми дружинами стають вищими представниками

державної влади. Князі, які виросли з племінних вождів – носіїв монархічної влади,

перетворюють народне надбання – землю у власне майно і допомагають своїм дружинникам

стати землевласниками. Так, у процесі розпаду родів і громад з'являються великі

землевласники, які підтримують своїх князів.

2/ Військо – “вої”. Дружина, вої не існують як постійна армія. Їх збирають у разі потреби і

в різних кількостях. Для вирішення важливих міжнародно-політичних завдань потрібні були

значні збройні сили. У великі походи відправлялися під керівництвом князів, бояр десятки

тисяч озброєних людей, особливо в Х ст. за князювання Святослава.

Внутрішня політика Київської Русі зводилася до питань утримання якомога більшої

кількості війська – князівської дружини. Розширення підвладної території давало можливість

виділяти значні кошти на утримання дружини. Між князем і дружиною склалися особисті,

взаємозалежні стосунки, які були основою політичної організації ранньої Київської держави

/ІХ–Х ст./.

За період князювання перших київських князів з династії Рюриковичів Київська Русь

стала могутньою європейською державою. Українці знову здобули узбережжя Чорного моря,

яке отримало назву “Руського моря”. Україна завоювала безпосередній доступ до

налагодження контактів з країнами південної Європи і Близького Сходу, Малої Азії, тобто

стала в ранг найвпливовіших держав тогочасного світу.

2. Розквіт України-Русі. Іще у час свого правління Святослав поділив державу між

трьома синами: Ярополкові надав Київ, Олегові – Овруч, а Володимирові – Новгород. Після

короткої міжусобиці серед них на великокняжому київському престолі утвердився Володимир

/980–1015/. Як свідчить літопис, Володимир був людиною імпульсивною та енергійною.

Особливу увагу він звертав на подальше зміцнення своєї держави. Зокрема, він придушив

повстання радимичів, приєднав Полоцьку землю і вбив їхнього князя Рогвольда та його синів, а

Рогніду – дочку силоміць взяв за жінку, від якої мав двох синів Ярослава і Суди слава. /Жінка

люто ненавиділа чоловіка – ґвалтівника і убивцю, тому цю ненависть вона передала синам/.

Для розвитку зв’язків із Західною Європою Володимир у 981 р. пішов походом на захід і

відвоював у поляків міста Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Це були території

заселені давнішою українською людністю – дулібами і білими хорватами і ніколи не належали

Польщі. Про це стверджує і літопис, що серед племен, які брали участь у походах Олега на

Візантію були білі хорвати. У 993 р. Володимир приєднав землі волинян і ятвягів, що жили між

Німаном і Бугом і заснував там місто Володимир-Волинський. Очевидець занотував і похід

Володимира на Закарпаття у 992 р. З того часу там закріпилась назва “Русь”. Відтак у 993 р. він

вдруге здійснив похід на Польщу. Як підтверджує літописець, навіть у ХІІІ ст. ніхто з руських

князів так далеко не заходив. Кордони України-Русі поширились до Угорщини, Чехії,

Німеччини, Польщі. Закріпивши кордони Русі на заході, Володимир намагався їх поширити на

сході. У 985 р. він здійснив похід на волзьких болгар, але перемогти їх йому не вдалося.

Багато енергії Володимир приклав для зміцнення кордону держави на південному сході,

де найбільшу небезпеку становили печеніги. Захопивши чорноморські степи вони стали часто

нападати на Київ. Зі свого боку Володимир не раз вирушав у походи проти печенігів, але

побороти їх не міг. Тоді він вдався до спорудження фортифікаційної лінії, яка б захищала

- 24 -

південний кордон країни. Укріплення представляли собою сполучені земляні вали, що мали

дерев'яні огорожі та в’їзні брами. Вони простягалися на десятки кілометрів.

Київська держава за Володимира досягає свого розквіту. Вона стала однією із найбільших

країн у Європі. За правління Володимира відбувається якісна зміна у структурі державної

влади. Найхарактернішою її ознакою стало падіння впливів на державну політику варязької

дружини. Від цього часу великий київський князь опирався на місцеву знать. Якщо раніше,

дружина відігравала дорадчу функцію при князі, то тепер із старших дружинників він обирав

відповідальних намісників – воєвод. А із зміцненням централізованої великокняжої влади

зникають старі родоплемінні князі на місцях. У кінці свого правління Володимир роздає землі

держави у володіння синам, хоча центральну владу зберіг за собою. Наприкінці Х ст. зникають

племінні назви: поляни, сіверяни, радимичі, їх замінюють територіальні – кияни, чернігівці,

смоляни і ін. Встановлення у державі влади єдиної династії відіграло важливе значення для її

зміцнення. Поряд з тим Володимир розумів, що у величезній країні з різнорідним етнічним

населенням об’єднуючим началом, крім влади, повинна бути релігія. Хоча спочатку він

віддавав перевагу поганській вірі. Літописець стверджує, що у Києві, на горі перед княжим

теремом він наказав поставити Перуна, Дажбога, Стрибога та інших ідолів. Навіть князь

вимагав, щоб їх офіційно визнавало населення всієї держави. Проте з цього задуму нічого не

вийшло, так як поганські божества носили локальний характер і їх не сприймало етнічно

різноманітне населення держави. Разом з тим, за правління Володимира, християнство вже

набуло певного поширення на Русі, тому й не дивно, що князь вирішив обрати для своєї країни

саме цю релігію. Також у 9–10 ст. християнськими стали Болгарія, Чехія, Польща. Тому для

Володимира було очевидним, що прийнявши християнство, Київська Русь зможе увійти як

рівноправна в коло європейських держав. Але він не хотів просити Візантію, щоб вона

прислала духовенство для Русі, бо прийнявши з її рук християнство Візантія б розглядала

русичів як своїх підлеглих. Тому Володимир вичікував вигідного моменту для прийняття

християнства, і такий час невдовзі настав.

Після смерті Іоанна Цимісхія на престол вступили два брати – Василь і Костянтин, саме у

цей час у Візантії вибухнув заколот. Імператори змушені були попросити військової допомоги

у Володимира, пообіцявши видати за нього свою сестру Анну. Володимир відразу погодився,

бо вбачав у цьому шлюбі вигідний політичний виграш для своєї держави. Коли небезпека

минула, імператори не захотіли виконати своєї обіцянки. Тоді Володимир напав на візантійські

міста в Криму, взяв Корсунь /Херсонес/ і пригрозив походом на Константинополь. Відповідь

імператорів була такою, що не можуть віддати своєї сестри за поганця. Тому Володимир

виявив готовність охреститися. У свою чергу принцеса Анна вирішила погодитися на цей

шлюб, щоб врятувати країну від загрози війни. На думку вчених хрещення й шлюб

Володимира з Анною відбувся 987 р можливо у Корсуні. Після приїзду князя до Києва, він

охрестив своїх синів і міщан Києва. Володимир звелів знищити ідолів, які стояли перед його

палацом, а мешканцям міста наказав неодмінно охреститися у Дніпрі. Кияни не чинили опору,

оскільки в самій столиці християнство вже було поширене. Існувала й інша причина, що

полегшувала прийняття нової релігії – відсутність спеціального духовного стану на Русі, який

би настроював людей проти зміни релігійних вірувань. Поганські культи русинів не мали

певних спільних і обов’язкових рис для кожного з них. У більшості вони складалися із багатьох

фантастичних уявлень і звичаїв, які потім легко вживались з християнством. У народних

віруваннях нові святі набирали рис відомих вже богів. Наприклад св. Василій ставав опікуном

худоби, як бог Велес, св. Ілля зайняв місце Дажбога. На противагу північно-руські землі,

- 25 -

особливо Новгород, вороже зустріли християнство. Тому, хрестити новгородців довелося

силою.

Як подає літопис, офіційна дата хрещення – 988 р. Це подія епохального значення. Бо

прийняття християнства значно зміцнило престиж Володимирової династії. Тепер вона була

пов’язана зі славетним домом візантійських імператорів. Тіснішими стали стосунки

Володимира, який тепер належав до християнської сім'ї правителів, з іншими монархами.

Прийняття християнської релігії позитивно вплинуло і на внутрішнє життя країни.

Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі

знайшли у ній ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною

внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями

управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, яка не

тільки забезпечувала незнане раніше духовне єднання, а й справляла величезний вплив на

культурне і господарське життя.

Вже наприкінці князювання Володимира Київська Русь володіла величезною територією.

Вона простяглася від Вісли на заході до Ками і Печори на сході, від Чорного моря до Білого

моря і Льодового океану. Ні одна з історичних постатей давньої української історії не зазнала

такого вшанування як князь Володимир, прозваний Великим.

Досить вагомим фактором, у добу найбільшої могутності Київської держави мало

запровадження монетного карбування, яке виконувало функції мірила вартості та засобу обігу.

Володимир випускав т.зв. златники та срібляники – золоті й срібні монети, на лицевій стороні

яких було поміщено зображення князя з усіма регаліями, а на звороті – княжий герб /тризуб/.

Саме з цього часу бере свій початок український національний герб – Тризуб. В цілому

правління Володимира стало вершиною у процесі державотворення Київської Русі.

На 76 році життя /15 липня 1015 р./ Володимир Святославич був порубаний на шматки у

своєму родовому маєтку на Берестовім/ урочисто поховали у Десятинній церкві лише його

голову/. Відразу після смерті князя розпочинається усобиця між його синами. Хоча перші

ознаки кризи великокнязівської держави проявилися ще за життя Володимира. У 1014 р. його

син Ярослав перестає платити данину Києву і став стягувати військо для походу проти нього.

Володимир стурбований такими обставинами, готується до відсічі, але несподівано його

настигла смерть. Хоча перед тим, він передає престол своєму молодшому синові Борису. Він та

його брат Гліб в останні роки життя Володимира стали його улюбленими дітьми. Але на

момент смерті князя Бориса у Києві не було, бо він вирушив у похід на печенігів. Даною

ситуацією нібито скористався найстарший син Святополк /1015–1019/, який захопив

великокнязівський престол та убив трьох братів. Це звинувачення щодо Святополка увійшло

на довгий час в історичну літературу. Але за останніми дослідженнями /Котляр, Канигін/ у

Святополка є алібі. Хроніка саксонського єпископа Тітмара Мерзебурзького недвозначно

свідчить про те, що Святополк не вбивав своїх братів. Після одруження, приблизно 1008–1013

рр. вітчим Володимир посадив Святополка в Турові /на околиці Київської землі/, чим останній

був незадоволений і готувався повстати проти Володимира. Князь наказав духівника дружини,

її та Святополка кинути до в’язниці. Відразу по смерті Володимира /1015/ Святополку вдалося

вирватися з в’язниці і втекти до Польщі, до свого тестя Болеслава Хороброго. Втеча його була

настільки поспішною, що йому довелося залишити в ув’язненні свою дружину, польську

княжну і без неї стати перед очима крутого норовом краківського князя Болеслава. А вина за ці

злочини падає на Ярослава, бо Святополка не було на Русі, на час загибелі Бориса, Гліба і

Святослава. Тому заради справедливості має бути своєрідна реабілітація навіть у цій глибокій

часовій площині.

- 26 -

Восени 1016 р. війська обох братів Ярослава і Святополка зустрілися під Любечем.

Дружину Святополка у запеклому бою було притиснуто до озера і багато киян потонуло у

ньому. Розбитий Святополк утік до свого тестя – польського короля Болеслава, а Ярослав

вступив до Києва.

У 1018 р. війська поляків під проводом Болеслава і підтримки Святополка вторглись на

територію Русі. Битва між польськими і руськими військами відбулась на Волині, на берегах

річки Буг. Ярослав був досить слабо підготовлений до бою, тому відступив у Новгород, де

почав збирати нове військо.

Святополк за надану допомогу віддає Польщі західне пограниччя і черв енські міста.

Невдовзі польські союзники стали докучати місцевому населенню, тому навіть сам Святополк

наказав їх знищувати. Не в змозі більше розраховувати на поляків, він звернувся за допомогою

до печенігів, чим відвернув від себе київських людей остаточно. Використавши цю обставину,