Доісторичне минуле України. Початки формування українського етносу та його

державності. Проблеми етногенезу (походження народів) та державотворення, за відсутності

якісних, умотивованих джерел, як писемних, так і археологічних, є найбільш складними і

суперечливими не тільки в українській історичній науці, а й у зарубіжній. Тому, особливого

значення сьогодні, набуває розв`язання таких складних теоретичних питань, як походження

українського етносу, визначення його місця в колі європейських народів, формування етнічної

території, виникнення особливостей мови, етнопсихології, своєрідності культури і політичної

організації.

Першою формою людського співжиття було первісне суспільство, початок якого сягає в

далекі часи, приблизно 3 млн. років тому, коли з`явилася людина. Про життя первісних людей

ми дізнаємося головним чином з археологічних розкопок. Найдавнішим періодом в історії

людства був стародавній кам`яний вік – палеоліт, який тривав від 3 млн. років до ІІ тис. років

тому. Археологи поділяють палеоліт на ранній і пізній. Під час раннього палеоліту у

міжльодовиковий період природні умови були сприятливі для людини – субтропічний клімат

дозволяв збирати різні рослини і полювати різноманітних тварин. Люди навчилися виробляти і

застосовувати примітивні знаряддя праці (ручні рубила, відщепи), а також спілкуватися між

собою за допомогою звукової мови. Жили невеликими родовими колективами по кілька

десятків кожний – первісними стадами, які у пошуках їжі переходили з місця на місце.

На сучасній території України стародавні люди з`явилися саме в епоху раннього

палеоліту – близько І млн. років тому. Археологи стверджують що найдавніші людські

поселення знаходилися на Дністрі, біля с. Лука-Врубловецька (Кам`янець-Подільський р-н.

Хмельницької обл.) та у Донбасі поблизу с. Амвросіївка. Також поблизу с. Королеве

Виноградівського району в Закарпатті археологи знайшли й дослідили велике поселення

первісних людей. Вісім культурних шарів (горизонтів) розкрили їхнє життя і діяльність у

період від І млн. до 35 тис рр. до н.е. Там виявлено значну кількість кам`яних знарядь праці.

Знахідки у Королевому – найдавніші свідчення про життя і побут первісних людей не лише в

Україні, але й в усій Східній Європі.

Після початку чергового похолодання, близько 150 тис. років тому, величезні льодовики

вкрили більшу частину Європи і досягли Північного Прикарпаття, Середнього Подніпров`я і

межиріччя Дону та Волги. Поблизу льодовиків утворилися тундра і лісотундра, а на півдні –

холодні степи і ліси по річкових долинах. Замість порівняно невеликих тварин, що існували в

умовах теплого клімату, з`являються краще пристосовані до холоду – мамонти, шерстисті

носороги, північні олені, печерні ведмеді, песці та ін.

У зв`язку з погіршенням кліматичних умов і зменшенням кількості рослинної їжі, яку

можна зібрати, збільшується роль полювання на великих тварин, а відтак з`являється

необхідність формування більших груп людей. Удосконалюються і знаряддя праці, обставини

вимагали їх урізноманітнити – гостроконечник використовувався як наконечник списа, а

- 8 -

скребло слугувало для розбирання туш тварин, обробки шкур, деревини, кісток. Поява знарядь

праці різних типів свідчила про виникнення природного розподілу праці.

Холод змусив також поселятися у природних печерах і одягатися у шкури тварин. Люди

навчилися видобувати вогонь тертям. З часом люди стають менш залежними від природних

умов, що дозволило їм розселитися на великих територіях. Залишки тогочасних стоянок-

поселень зустрічаються на Сіверському Дінці, Волині, Наддністрянщині, Наддніпрянщині, в

Криму і Приазов`ї.

Наприкінці льодовикової доби, у період пізнього палеоліту (35 – ІІ тис. років тому),

внаслідок підвищення продуктивності збиральництва і мисливства люди навчилися створювати

певні запаси їжі і залишатися на тих самих місцях більш-менш тривалий час. Вони селилися

переважно на берегах річок у землянках і напівземлянках, які будували вже власноруч. На

зміну первісному людському стаду прийшла матріархальна родова община – основним

осередком суспільства стає рід – група кровних родичів, що вела своє походження від спільних

жіночих предків по материнській лінії оскільки при груповому шлюбі спорідненість інакше

визначити було неможливо. Члени роду спільно володіли знаряддями виробництва, спільно

здобували і споживали все необхідне для життя. Родові общини об`єднувалися у племена, з

утворенням яких сформувався родоплемінний лад.

Приблизно VІ тис. років тому закінчився мезоліт – середній кам`яний вік, що тривав з ХІ

тис. до н.е. Саме в цей час природні умови стають подібними до сучасних. Великі тварини або

вимерли, або відійшли на північ. Для полювання на менших тварин і птахів люди почали

застосовувати лук і стріли і їм вже не треба було гуртуватися у великі племена.

Під час нового кам`яного віку – неоліту, що тривав на території сучасної України від 5 до

3 тис. до н.е. особливо характерною рисою життя людей був перехід від присвоюючих до

відтворюючих форм господарської діяльності. Виникло скотарство. Люди також навчилися

нових технологій обробки – шліфування, свердління і розпилювання. Виникло і примітивне

ткацтво та вироблення ліпного глиняного посуду поки що без гончарного кола. Це

підтверджують досліджені стоянки Молодове на Дністрі. Радомишльська на Житомирщині,

Мізинська на Чернігівщині, Гінцівська на Полтавщині, Кодацька, Старосільська,

Добраничівська і Кирилівська на Київщині, Деркул на Донбасі та ін. Загалом археологами

виявлено близько 500 поселень – стоянок людей кам`яного віку на сучасній території України,

де проживало тоді не більше 20 тис. чоловік.

Перехідною епохою від кам`яного віку до залізного був енеоліт (4 – поч. 2 тис. до н.е.).

Серед племен, що населяли простори сучасної території України, найвищого рівня розвитку

досягли трипільці. Таку назву отримали землеробські племена, які населяли Київщину у період

неоліту. У 90-х роках ХІХ ст. цю культуру біля с. Трипілля відкрив український археолог

В.Хвойко. Протягом 4–2 тисячоліть до н.е. трипільці розселилися на великій території: в

басейнах річок Прута, Дністра, Південного Бугу, Дніпра, а також Волині, Поділлі, у

Північному Причорномор`ї та інших місцевостях.

Археологи дослідили не менше двадцяти великих трипільських поселень, Трипільське,

Червонохутірське, Ботницьке на Київщині, Луко-Врубловецьке і Кадиївське на Хмельниччині,

Володимирівське і Гренівське на Кіровоградщині, Сушківське на Черкащині Усатівське на

Одещині, Олександрійське на Харківщині та інші – й знайшли там немало важливих

матеріальних пам`яток трипільської культури: житла, господарські будівлі, вогнища, культові

місця, знаряддя праці тощо.

Трипільські поселення розташовувалися переважно на берегах річок або на

важкодоступних горбах і на ранньому етапі складалися із 10–15, а в період розквіту

- 9 -

трипільської культури – з кількох сотень глинобитних жител, які обігрівалися печами й мали

круглі вікна. Деякі поселення мали оборонні рови і вали.

Головним заняттям трипільців було землеробство й скотарство; мисливство, рибальство і

збиральництво відігравали допоміжну роль. В орному землеробстві використовувалися рала і

мотики, а тягловою силою були воли. Вирощувалися ячмінь, пшениця, просо та інші культури.

Рогові або дерев`яні серпи з крем`яними вкладишами служили трипільцям для збирання

врожаю. Зерно перемелювалося ручними кам`яними зернотерками. Трипільці розводили

велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. Приручали також диких коней. Знаряддя праці

виготовляли з каменю і міді, кісток і рогів тварин: скребачки, ножі, різці, сокири, шила,

мотики, молотки тощо. Для виробництва полотна використовувалися примітивні ткацькі

верстати, що засвідчує початок ремісництва.

Посуд виліплювався з глини і випалювався в горнах: горщики, миски, чаші, глечики,

амфори, великі макітри для зберігання води і зерна тощо. Ці вироби прикрашалися орнаментом

або багатобарвним розписом. На посуді зображалися птахи, тварини, дерева, зірки, Сонце,

Місяць тощо. Загалом матеріальна культура трипільців була досить високою. Поряд з нею була

досить розвинутою і духовна культура трипільців. Вона включала різні землеробські культи –

космогонічні уявлення, культ матері-землі, культ свійських тварин (здебільшого бика), вогню.

Трипільці опанували різні форми мистецтва, зокрема, розпис мінеральними фарбами

приміщень, глиняного посуду. На ранньому і середньому етапах був поширений лінійно –

заглиблений орнамент, а на пізньому – шнуровий та заглиблений. Широко відома

мікроскульптура трипільців: фігурки жінок, тварин, моделі жител.

Складними є питання походження та історичної доля трипільців. Майже всі дослідники

вважають, що на формування трипільців вплинули як культура місцевого буго-дністровського

неолітичного населення, так і частини балкано-дунайської людності, що контактували з

землеробськими народностями Передньої Азії. Трипільські племена мали широкі зв`язки з

населенням Центральної Європи, зокрема племенами культури лійчастого посуду. Історична

доля трипільських племен у різних районах їхнього проживання склалася неоднаково.

Основною причиною занепаду трипільського етносу була загальна нерозвинутість

матеріального виробництва, а також зовнішні деструктивні впливи, зокрема, посилення

натиску степових племен ямної культури, лісових племен у Середньому Подніпров`ї, деяких

племен культури кулястих амфор на Волині. Все ж трипільська культура була вершиною

розвитку енеолітичних землеробських суспільств у Європі. Частина дослідників вважає, що

традиції трипільскої культури у видозміненому вигляді існували і в наступні часи й збереглися

у традиційній народній культурі українців (тип жител у степових районах, розпис будинків і

глиняного посуду, візерунки вишивок, писанок тощо). Проте, етнічний зв`язок з трипільцями

не простежується історично – ні за антропологічним типом, ні мовно трипільці не належали до

індоєвропейців. Тут варто зупинитися на поясненні самого терміна “етногенез”, під яким ми

будемо розуміти процес формування українського етносу. Проблема етнічних коренів

українства досі ще не є вирішеною. Коли ми говоримо про нашу автохтонність, то маємо на

увазі й те, що між нами і людністю періоду енеоліту лежить не одна епоха. Відомий

український дослідник В.Петров звертав увагу на ту обставину, що наша автохтонність на

нашій землі не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного

відтворення поколінь. Територією України пройшли різні народи, які залишили на ній свій

слід, який українство увібрало у себе.

Ще у середині ХІХ ст. багато вчених виступили проти азіатської теорії походження

індоєвропейців. Торкаючись цього питання М.Грушевський зауважував, що таке твердження

- 10 -

не має жодних підстав, а ґрунтується на традиційному уявленні про Азію як прабатьківщину

людського роду. Натомість на основі лінгвістичних досліджень вчені прийшли до висновку, що

ймовірно їх прабатьківщиною була лісостепова смуга, яка простягається в південно-західному

напрямку через східноєвропейську рівнину.

Цієї думки притримується і дослідник Стрижак О.С., який вважає, що основою

україногенезу, як і етногенезу деяких інших слов`янських народів, є теорія дунайської

правітчизни слов`ян Нестора-літописця, автора “Повісті времених літ” (початок ХІ ст.). Хоча

тут можна вбачати як авторську залежність від біблійних концепцій, так і об`єктивне

відображення того факту, що дунайсько-балканське вогнище цивілізації з давніх-давен

підтримувало зв`язки з територією України: тут і там однакові злаки, худоба, метали,

приручення коней, індоєвропейська лінійно стрічкова кераміка й трипільська культура V–IV

тис. до н.е.; історія її населення починає фіксуватися на півдні, а його пісні багаті на згадки

Дунаю. Польські й сербо-лужицькі землі також заселилися з півдня, а те, що близько 4000 р. до

н.е. Північна Європа ще тільки звільнялася від льодовика, заперечує германські шовіністичні

прив`язки батьківщини праіндоєвропейщини до півночі. Південні ж слов`яни (за

П.Шафариком, від “слово”; пор. давньосхіднослов`янське “кличани”) прийшли на Балкани, але

з недалеких місць, звідки вони ходили й далі на північ та схід.

У період міді-бронзи (IV – початок І тис. до н.е.) відбувається диференціація

індоєвропейських племен і виділення з них поодиноких народів і мовних груп. Спочатку

індоєвропейці поділилися на дві групи: східну і західну. До східної належали племена арійські

(іранські та індійські), тракійсько-албанські (предки нинішніх вірмен і албанців), слов`янські і

литовські; до західної належали грецькі, індійські, кельтські та германські. Слов`яно-литовська

група займала проміжне становище між арійською і германською, при чому ближче вона

стояла до арійських племен. Це підтверджується лінгвістичними дослідженнями, наприклад

індоєвропейське слово “мадха” означає мед, “мамся” – м`ясо, «табор» – топір, сокира,

«вартана» – веретено. Найбільша спорідненість спостерігалася у мовах слов`янських і

литовських племен, поскільки їх розділення відбулося приблизно в середині І тис. до н.е.

На початку IV – ІІІ тис. до н.е. розпочинається конфлікт між племенами західної

землеробської культури (трипільці) і східної скотарської, що належали до тієї ж

індоєвропейської спільноти. Завоювавши чи здобувши територію поселень трипільських

племен, кочівники не асимілювали їх, а навпаки попали під їхній вплив і стали вести осілий

спосіб життя, займатися землеробством і ремеслом. Про це свідчать досліджені археологами

Кам`янецьке і Більське городища. Серед багатоманітності землеробсько-скотарських племен

Східної і Середньої Європи в ІІ тис. до н.е. виділяються племена культури шнурової кераміки

(назва походить від глиняного посуду прикрашеного орнаментом з відбитків шнура). Пам`ятки

цієї культури знову ж пов`язують Україну з Передньою Азією.

У кінці епохи міді-бронзи райони північного Причорномор`я від Карпат до гирла Дунаю і

Кубані опанували кімерійці. Їх відносять до пізнього етапу розвитку племен так званої зрубної

культури (назва походить від укріплень із зрубів дерева), що займала величезні простори від

Дністра до Уралу, від Карпат до Криму і Кавказу. Кімерійці – перший народ Східної Європи,

власна назва якого збереглася в писемних джерелах (Геродот). Вони займалися скотарством і

землеробством, підтримували торгові контакти з Кавказом і Середземномор`ям, виготовляли і

широко застосовували металеві знаряддя праці і зброю. Кімерійці мали укріплені городища. Їх

етнічна приналежність остаточно не з`ясована. Хоча деякі дослідники вважають, що їхня

культура була продовженням трипільської, пристосована до умов табунного скотарства, так як

перехід до нього спрямував нащадків трипільців на південь у степи Причорномор`я.

- 11 -

Звідси їх витісняють скіфи, починаючи із VІІІ ст. до н.е. Поступово вони заселили

степову зону між Доном і Дунаєм. Близько VІ ст. до н.е. у скіфів сформувалася держава. Вона

була деспотичною монархією. Коли вторглися війська персидського царя Дарія І у 513 р. до

н.е. вони були розгромлені скіфами Взагалі про скіфів збереглося багато відомостей завдяки їх

контактам з греками. Справа в тому, що у VII – VI ст. до н.е. по всьому північному

Причорномор`ї виникають грецькі колонії – своєрідні міста-держави: Ольвія, Тіра, Херсонес,

Пантікапей, Фанагорія, Танаїс та ін. Єдиним державним об`єднанням грецьких міст було

Боспорське царство, яке утворилося у V ст. до н.е. і займало Керченський і Таманський

півострови та північне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Це були типові

рабовласницькі держави подібні до своєї метрополії. Вони багатіли на торгівлі хлібом, рабами,

рибою, ремісничими виробами.

Найважливіші особливості у житті грецьких колоній зумовилися присутністю племен, які

проживали у степовій частині України. Вони формувалися під впливом взаємної торгівлі,

різних культур та суспільних відносин. Зокрема, для грецьких колоністів “варвари” були тільки

предметом експлуатації – греки винищували місцеве населення не тільки економічно, але

навіть фізично, тисячами вивозячи “варварських” рабів на міжнародні торговиці. Грецькі

колонії – так само, як пізніше візантійські міста в Криму – не зжилися з Україною,

репрезентували тут чужі інтереси і стремління.

Геродот поділяв скіфів на окремі групи: на лівому боці Дніпра жили скіфи-кочівники, по

обох сторонах Дніпра скіфи-хлібороби, в басейні середнього Бугу жили скіфи-орачі, які

називали себе сколотами. Найновіші дослідження схиляють вчених до думки, що це були

слов`янські праукраїнські племена, які беруть свій початок від трипільців. Сама Скіфія

обіймала не лише скіфів, а всі народи, підвладні царським скіфам, осідком яких було гирло

Дону. Геродот описує побут скіфів. За його словами вони жили зі своїх стад і кочували

поставленими на возах житлами, не мали ані міст, ані фортець. За віруваннями скіфи були

язичниками. Єдиною святинею для них був старий залізний меч, виставлений на стосах пруття

– знак бога війни. Йому приносили жертви з худоби та людей: із сотні взятих на війні

полонених жертвували одного, виливали його кров на той святий меч, а тіло розрубували і

розкидали довкола. Скіф мав випити кров першого вбитого на війні ворога, а голову принести

до царя, яка була своєрідним документом, що дозволяв йому брати участь у розподілі здобичі.

Із черепа найзнатніших ворогів скіф робив чашу, яку інколи оправляли в золото.

За етнічною приналежністю скіфи належали до індоєвропейської спільноти, а саме

іранської групи племен. Якщо дотримуватися теорії європейської прабатьківщини

індоєвропейців, то їхню появу у північному Причорномор`ї можна пояснити зворотним рухом

кочових племен викликаного міграційними процесами в Середній Азії. Прибувши __________назад на

територію свого первісного поселення, скіфсько-іранські орди підкорили залишки населення

яке тут залишалося ще з попереднього періоду. Київський вчений М.Суслопаров, дешифруючи

писемність трипільців, виявив, що нею користувалися і племена зрубної культури, зокрема,

кімерійці. Крім того, ряд дослідників дотримуються думки про виділення вже із ІІІ–ІІ

тисячоліття до н.е. на Наддніпрянщині відповідних діалектів, які стали предками пізніших

прабалтської і праслов`янської мов. Академік Рибаков Б. наголошує на необхідність ставити в

центр уваги дослідників саму назву скіфів-землеробів – сколоти, які за своєю матеріальною

культурою стояли у безпосередньому зв`язку з трипільцями, а тому брали участь у формуванні

протослов`ян (протоукраїнців). Цей взаємозв`язок підтвердив професор П.Курінний такими

даними: поховання скіфів мають аналогію з похованням трипільців та кімерійців під

курганами, а видатних осіб палили на вогні. Обидва обряди продовжували зберігатися аж до

- 12 -

слов`янських дохристиянських часів на Київщині та Чернігівщині; скіфи продовжують

розробку трипільської міфології, яку перейняли і слов`яни; скіфи користуються всіма формами

посуду, виготовленого трипільцями. Від скіфів маємо традиційні білі штани і сорочку, чоботи

шпилеподібні, козацьку шапку, перначі, сагайдаки, келепи тощо.

Коли у 80-х роках ХХ ст. сформувалася українська (київська) школа археологів-славістів і

набула остаточного вигляду концепція походження, а також ранньої історії слов`ян.

Зіставлення нових даних, одержаних археологами і писемних джерел дало можливість

пов`язати ці процеси з динамікою європейської історії. Зокрема, концепція українських

археологів ґрунтується на автохтонності слов`янського етносу між Дніпром і Одрою,

врахуванні одночасно важливої ролі міграцій, які стимулювали етнічний процес.

Методологічною основою київської концепції є положення, згідно з яким формування

слов`янства мало поетапний характер і здійснювалося протягом тривалого часу шляхом

інтеграції з іншими етнічними групами: балтами – на півночі і сході, іраномовними племенами

– півдні, германцями – на заході і фракійцями – на південному заході.

Відтак з ІІ ст. до н.е. скіфів витісняють інші кочові племена-сармати. Вони, як і скіфи,

належали до іранської групи племен і вирушили з південного узбережжя Каспійського моря в

результаті натиску інших племен з Передньої Азії. Рештки скіфської людності збереглися в

Криму, частково були асимільовані сарматами. Останні були кочовими племенами, лише

невелика їх частина займалася хліборобством – біля Дунаю та Азовського моря. Вони не мали

постійних місць проживання, а жили у повстяних будах, які перевозили на возах кочуючи з

місця на місце. Це був войовничий народ, який все життя проводив у війнах, але так і не

створив єдиної політичної організації як скіфи, а жив окремими племенами.

Сьогодні, щодо скіфів і сарматів власний підхід пропонує Домбровський О. За ним,

аналогічно до того, як проукраїнським автохтонам та їхній території накинено назви скіфів і

сарматів, завойованій Україні нав`язано було назви “Малоросія” і “південь Росії”. Це було

пов`язане з ранньоісторичними традиціями і “науковою” політикою дореволюційної російської

історіографії, з так званою традиційною (російською) схемою східноєвропейської історії, яку

нещадно критикував М.Грушевський. Тому доцільно було б терміни “скитія”, “сарматія” по

можливості замінювати термінами “скитський період”. “сарматський період”, де

прослідковується хронологічний принцип у нашій протоісторії у першу чергу, а саме

етногеографічне поняття з політичним пріоритетом завойовника. А це означає, що в

протоісторичні часи на території України скіфи й згодом сармати чергувалися як панівна

верства завойовників, але в етнічному й географічному аспекті (автохтонному) вони були

чужим, напливовим елементом, який не став провідним у процесі етногенези русько-

української національної спільноти та перших починів її державної організації.

Дещо іншим шляхом проходив процес розвитку слов`янських старожитностей у західній

частині України.

В середині І ст. н.е., приблизно в той же час, що і в Подніпров`ї, зарубинецькі племена

прип`ятського Полісся мігрували з насиджених місць на південь, в райони Волині і

Подністров`я. Причину їх раптової втечі слід шукати в екологічній катастрофі, можливо ерозії

ґрунту.

У процесі інтеграції зарубинців носіями верхньодністровського варіанту пшеворської

культури – нащадками поморсько-кльошових племен, що асимілювали якусь частину

германців, які проживали на Волині і Подністров`ї, створюються у другій половині І ст. н.е.

пам`ятки зубрицької культури. Вони мають багато спільних рис з пізньозарубинецькими

- 13 -

старожитностями Подніпров`я, особливо Південного Побужжя, і очевидно, генетично

пов`язані з ними.

На дальший процес етнокультурної історії України справляли значний вплив події, що

відбувалися на кордонах Римської імперії, в Подунав`ї. А саме розпочалося налагодження і до

ІІ ст. встановилися тісні контакти як торгові, так і культурні, між людьми, що жили на цих

землях. Рим потребував рабів, зерна, м`яса, а варвари – вина, тканин, предметів розкоші,

срібних денаріїв. Важливе значення надавалося також налагодженню відносин імперії з

античними містами Північного Причорномор`я, які в ІІ ст. переживали період нового

економічного і культурного піднесення.

Протягом ІІ ст. н.е. відбувався процес нівелювання культурних рис зубрицьких і

пізньозарубинецьких пам`яток, що відображав посилення інтеграційних явищ між різними

етнографічними групами давніх слов`ян, створення єдиної давньослов`янської спільності на

території сучасної Правобережної України.

В цих умовах на більшій частині України формується черняхівська культура – культура

римських впливів. Її відкрив у 1899 р. В.Хвойко біля с.Черняхова (Київщина) як пам`ятки

культури слов`янських племен, що жили на Подніпров`ї і Подністров`ї у ІІ – VII ст. Відтоді на

території України археологами досліджено понад 2 тис. поселень черняхівської культури.

У Подніпров`ї носіями черняхівських пам`яток cтали південна частина

пізньозарубинецьких слов`янських племен: скіфо-сарматське осіле населення. У Подністров`ї –

венеди – носії пам`яток зубрицької культури, у карпатському регіоні – дакійці. Тісні стосунки з

більш розвинутими суспільствами півдня Європи, античною цивілізацією справили величезний

вплив на економічний, соціальний та культурний розвиток народів Вісло-Дніпровського

межиріччя, насамперед слов`ян. За умов прогресуючого господарства, зокрема землеробства та

ремесел, сприйняття культурних цінностей провінціально-римського світу, різкого розвитку

соціальних відносин, характерного для черняхівської культури, відбувалося зближення різних

етносів та їх інтеграція.

Цей позитивний процес був перерваний в останній чверті ІІ ст. внаслідок вторгнення з

Північно-Західної Європи германських племен, основу яких становили готи. Захопивши

Волинь і Поділля, готи розірвали значною мірою єдиний у Вісло-Дніпровському межиріччі

слов`янський масив і до середини ІІІ ст. встановили контроль над основною частиною слов`ян,

скіфо-сарматами, дакійцями. Готи поклали також край панування сарматів у Північному

Причорномор`ї, знищивши їх основні поселенські райони та торговельні центри.

На думку дослідників, більшість слов`ян залишила не лише Волинь і Поділля (наприкінці

ІІ – у першій половині ІІІ ст.), але й Правобережжя (до кінця ІІІ ст.), зосередившись на

околицях черняхівського ареалу – у Верхньому Подністров`ї і Верхньому Подніпров`ї –

Подесенні. Звідси частина їх мігрувала у більш віддалені південні і східні регіони. Так, сліди

венедів чітко зафіксовані у Буджацькому степу, а також у Середньому Поволжі. А пустуючі

землі зайняли в основному германські племена.

У другій половині ІV ст. на територію України вторглися зі сходу кочові племена гунів,

які ліквідували політичне панування готів у Південно- Східній Європі, підпорядкувавши їх

своєму впливові. Цим __________скористалися слов`яни. У війні, яка тривала, на думку готського історика

Йордана, з перемінним успіхом, зрештою, перемогли слов`яни. Готи на початку V ст. залишили

територію України. Вважаємо, що у боротьбі з готами сформувалося перше протодержавне

утворення слов`ян – союз племен на чолі з дулібами, який проіснував до середини – кінця VІІ

ст. і був розгромлений, очевидно, кочівниками – аварами. Центр дулібського союзу знаходився

у Подністров`ї і Волині.

- 14 -

Раннє середньовіччя – період, коли слов`яни повною мірою заявили про себе в Європі,

перемістившись з України в Подунав`я та Центральну Європу.

Відомо три різновиди археологічної культури слов`ян, які належали різним гілкам

східного слов`янства: празько-корчацька, пеньківська та колочинська. Перша, яка

сформувалася на основі зубрицької та частини київської культур, належала історичним

слов`янам, друга, що виникла на основі київської і частини черняхівської (скіфо-сарматської), –

антам, а третя продовжила основі традиції київської культури Верхнього Подніпров`я і

Подесення. До кінця VІІ ст. культурні особливості цих груп нівелюються і на просторах від

Вісли до Дніпра формується єдина східнослов`янська культурно-історична спільність –

культура Луки-Райковецької. Дніпровське Лівобережжя займала у цей час окрема група

слов`ян відома як роменсько-боршівська культура. Її генезис пов`язаний з людністю, яка

походить, у свою чергу, від повністю асимільованого слов`янами іранського етнічного

компонента, очевидно, осілих скіфо-сарматів періоду черняхівської культури.

Щодо перших писемних згадок про слов`ян, то вони відносяться до І ст. н.е. У творах

авторів І–ІІ ст. вони виступають під назвою венедів, зокрема Плінія, Таціта, Птолемея.

Значення цього слова ще не з`ясоване. Назва «словен», «славен» з`являється у VІ ст. і

відноситься до західних слов`ян. Поділ слов`ян на західних, східних і південних

розпочинається ще перед їх розселенням, а в часі процесу лише закріплюється. Розселення

слов`ян із своєї прабатьківщини проходило спокійно без заколотів і перебоїв, тому можна

припустити, що напрями слов`янського розселення відповідали початковому розміщенню

слов`янських племен на їхній первісній території.

Більш конкретні відомості про слов`ян подає готський історик Йордан. За його словами

“венеди” походять від одного кореня і нині відомі під трьома назвами – “венедів, антів і

словенів”. Більшість вчених вважає ці слова доказом поділу венедів на дві частини: західну

(склавени) і східну (анти). Венеди – це стара германська назва славенів.

Досліджуючи першоджерела української цивілізації та державотворення, М.Грушевський

наголошував, що порогом історії українського народу слід вважати ІV ст. н.е. До цього часу

племена, на основі яких сформувався український етнос, були фактично лише частиною

слов`янської групи племен. “Розселення українських племен на їх нинішній території співпадає

з початком їх історичного життя, – писав Грушевський у праці “Нарис історії українського

народу”. – Століття, що наступають після розселення, підготовляють державну організацію,

історія якої складає головний зміст першого періоду життя українського народу”. Новітні

наукові відкриття дослідників української минувшини в основному підтверджують висновки

видатного вченого. Про існування державних союзів слов`янських племен на території

України, зокрема свідчать численні пам`ятки, знайдені під час археологічних розкопок

стародавніх городищ Подніпров`я, Подністров`я, Побужжя. Саме на цій території в ІV ст. н. е.

об`єдналася в державний союз група слов`янських племен – антів.

Що нам про них відомо і хто ж такі анти? Свідчення візантійських, готських, латинських

та арабських авторів VI – VII ст. про антів – перші незаперечні історичні згадки про

слов`янські племена на східноєвропейській рівнині. Як повідомляли тогочасні історики

(візантійський – Прокопій Кесарійський, готський – Йордан та ін.), анти являли собою частину

слов`ян-венедів__________, що проживали між Дніпром і Дністром і далі на схід від Дніпра. Перша згадка

про них у писемних джерелах датована 375, остання – 602 р. н.е. Мовою антів, на думку

лінгвістів, була слов`янська. Імена вождів (Бож, Мезамир, Ардагастр, Лаврит та ін.) теж

звучать як слов`янські. Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу мали також чітко

- 15 -

виражене слов`янське забарвлення. Релігійні уявлення були такими ж язичницькими, як і

поганська віра східних слов`ян.

Виходячи з цих засад, значна частина істориків справеливо вважала антів

протослов`янами, або просто слов`янами (О.Шахматов, М.Погодін, С.Соловйов та ін). На

відміну від росіян, вітчизняні дослідники дотримувалися думки, що анти – прямі предки

українського народу або навіть перші українці (М.Грушевський, В.Щербаківський). Цікаві

думки щодо “антської проблеми” висловлює відомий сучасний український історик

М.Брайчевський. Поділяючи в цілому погляди своїх попередників він довів ідентичність

вітчизняних літописних полян та антів з іноземними джерелами. За твердженням

М.Брайчевського, самі себе ці люди називали себе полянами, степові сусіди – сармати (а від

них уже й інші народи, що жили південніше) знали їх під назвою антів, тобто “крайніх”, тих,

що живуть “на краю”, “окраїнних людей”. Цілком можливо, що саме звідси, від цих “окраїнних

людей” – антів і бере свій початок назва нашої держави “Україна” (назва вперше згадується в

літописі у 1187 р.).

Як свідчать археологічні і писемні джерела, анти жили невеликими поселеннями на

берегах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Вони мали військові

укріплення не у кожному селі, а спільні – для кількох поселень. На думку вчених, в антів на

зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, в якій поступово

виділилися окремі заможні сім`ї, що володіли певною власністю. Ця новонароджена племінна

верхівка була досить різнорідною. До неї входили передовсім вожді племен. Зарубіжні

історики називають їх королями, “вельможами”. Вони виділялися з основної маси населення

своїм майновим становищем, збагачуючись за рахунок привласнення продуктів праці членів

общини у вигляді данини. Разом з тим у антів значного розвитку набуло рабство, яке поряд із

збиранням данини було початковою формою експлуатації в процесі становлення класового

суспільства.

Привертав до себе пильну увагу дослідників – суспільний і політичний лад антів. Так,

Прокопій Кесарійський писав, що антами не править хтось один, а здавна управляє ними

народне зібрання і всі справи вони вирішують спільно /демократія/. Проте в моменти загальної

небезпеки вони обирали царя /“Rex”/, авторитет якого визнавав увесь народ. Воєнна здобич,

контрибуції сприяли накопиченню багатств антських вождів, що в свою чергу, посилювало їх

військову і політитчну владу. А це прискорювало майнову та соціальну диференціацію

слов`янського суспільства, сприяло формуванню в ньому класових відносин.

На думку вчених, у цей період виникає перехідна /між докласовою і класовою

формаціями/ форма управління суспільством, коли продовжували використовуватися деякі

родові форми регулювання соціальних процесів, але вже в інтересах пануючого класу, що

поступово зароджувався. Таку форму управління суспільством деякі дослідники називають

військовою демократією, на стадії якої знаходилися й анти. Військова демократія містила в

собі якості, властиві суспільному самоврядуванню, й водночас елементи державного ладу. В

результаті посилення соціальної диференціації в союзах слов`янських племен усе більше

зміцнювалася державно-правова основа, що зумовлювала поглиблення класового поділу

суспільства й утворення держави. Це була перша спроба прямих предків українського народу

створити власне державне утворення з організованим військом та участю населення в

політичному житті, яке проіснувало три сторіччя /кінець IV – початок VII ст./. Хоча оцінки

істориками політичного об`єднання антів досить суперечливі. Дехто вважав його племінним

союзом /В.Ключевський – “дулібський союз”/, дехто – короткочасним військовим об`єднанням,

що створювалося для боротьби з ворогами /готами, аварами й ін./. Але цьому висновку

- 16 -

суперечать слова Йордана, котрий писав, що анти мають спадкову царську владу /виходячи з

цього, очевидно, й державну – Антське царство/. М.Брайчевський вважає, що політична

організація антів нагадувала структуру державних об`єднань Західної Європи /Карла Великого,

бургундів, вандалів, готів/ і була так само нетривкою. У середині VI ст. на Антське царство