Поясніть значення літературного доробку майка йогансена для виховання у дітей любові до рідної природи (оповідання «як собака лазив на дерево», «жук-водолюб», «собака джан»).

Михайло (Майк – вигадане письменником ім’я) Гервасійович Йогансен народився в сім’ї вчителя німецької мови та географії. Батько майбутнього письменника був німцем за походженням (чи нащадком швед­ського переселенця), а мати, Ганна, українкою з козацького роду Крамаревських. (Крамар – один із псевдонімів письменника). Творча доля М. Г. Йогансена — поета, прозаїка, жур­наліста, перекладача, філолога — не була винятковою для доби духовного відродження в Україні у 20-ті роки. А проте особистістю він був колоритною.. Людина високої освіти, знавець мов. З кінця 30-х років Йогансен почав писати оповідання для дітей: Майк Гервасійович Йогансен дуже любив бувати на природі. За вдачею був людиною уважною та спостережливою. Завжди звертав увагу на звички великих і малих тварин. Усе запам’ятовував, а потім описував їхню поведінку у оповіданнях для дітей: “Жабка”, “Кіт Чудило”,” “Собака Джек”, “Хитра качка”, “Старий вепр”, “Джан та інші оповідання”. Усі вони про природу, типову чи незвичну поведінку тварин, яку помітило гостре, спостережливе око письменника, коли маленький читач відкриває сторінки цих оповідань, то дізнається як кота навчили собачих звичок, як собака навчився лазити по деревах і розганяв з гілок усіх котів, як усього лиш дві ворони можуть подужати дорослого пса. А ще дізнається, як хижий окунь сам себе перехитрив; прочитає розповідь про мисливського собаку Джана, який із відданості своєму господареві перевершив сам себе, пірнаючи у воді за рибою, чого собаки ніколи не роблять. Тобто цілком сміливо можна сказати, що твори М. Йогансена відіграють неабияку роль у дитячій літературі, тому що в своїх творах він оспівує природу, показує її велич і красу, повчає маленького читача любити її та поважати, і робить він це не в формі батьківських повчань, а за допомогою жартів, усмішок, тобто дитячою мовою вкладає цілком дорослі знання.
Аналіз оповідань (оповідання маленькі, тому просто переказую зміст)
«Як собака лазив на дерево»
Розповідається про чоловіка, який ціле літо жив в маленькому місті та був вчителем. Якось на дворі він познайомився з собачкою фокстер’єром Джеком. Вони проводили багато часу разом: собака спала, а чоловік читав книгу.
А у дворі було старе, товсте, похиле дерево. Якось чоловік вибрався на те дерево з книжкою і взявся читати. Джек бігав, бігав навколо дерева, просився, плакав, коли як стрибне на дерево, пробіг трохи вгору й зірвався. Вище злізти не міг. Другого дня вони пішли знов у двір. Довго старався Джек, разів зо три покотивсь униз, та все ж вибрався з розгону на другу розвилку дерева. Отак щодня лазили вониз ним на дерево.
Під осінь чоловік виїхав, а перед тим познайомив Джека з хлопчиком Ванею. Через місяць Ваня написав йому листа. «Навчився Джек вибиратися на кожне дерево, аби було товсте і щоб кора не гладенька була. Усі сусідські коти повтікали з двору — ніде їм рятунку не було. З дерева Джек — на паркан, з паркану — на дах і там ганяє котів. Не тільки коти, а й перехожі люди лякались. Ідуть увечері повз садок, коли старе дерево — гррр! — гарикає, як собака. То Джек сидить на дереві і гризе кістку».
«Жук-водолюб»
По дорозі повз жук. Великий та чорний. Іван глянув і сказав: — Це жук-водолюб. Він любить воду. Це він залетів сюди з Комишуватого озера. Подивлюсь, як він буде жити у мене в хаті. Іван забрав жука. Жук був немов чорна ложка, гладкий і блискучий. Вуса він сховав, бо злякався, чи не смикне Іван його за ті вуса. На череві в нього був гострий такий шпичак, як голка. Іван приніс жука, налив води в банку, вкинув туди пару камінців — буде йому хата — і пустив жука. Жук трохи посидів і ринув на дно. Там він заповз під камінь і причаївся. Сидить і стриже вусами — що воно далі буде. Цей жук трави не їсть. Йому треба м’яса. Може, йому згодиться тарганяче м’ясо? Іван піймав таргана і вкинув у банку. Одразу тарганові стало мокро, і він швиденько узявся плавати, щоб випливти на сухе. Купався він, купався, та нікуди податись — навкруги скло, ще й слизьке. Тим часом жук, прудивши вусом, побачив, що вгорі вода гуляє і щось нагнало хвилю. Треба глянути, хто каламутить воду. Отже, водолюб виплив, ухопив таргана і поволік його до себе під камінь. Довго не видно було нічого, аж ось випливло. Виринула тарганяча шкура. Значить, жук з’їв таргана, а шкурку пустив. Іван наловив ще тарганів і понапускав їх у банку. Жук поїв їх з троє і більше не виринав. Сидів під каменем. Коли стемніло і всі вже полягали спати, щось як загуде: ж-ж-ж-цок! Тоді знову тихо. Ж-ж-ж-цок! То жук вилетів з банки й літав по хаті. Зачепиться об щось і впаде. Літав, літав, озера не знайшов і знов повернувся в банку. Там ще повечеряв парою тарганів і затих. Так він жив у Івана днів зо три. Але однієї ночі надибав він одчинене вікно і подавсь геть, на Комишувате озеро.
«Собака Джан»
Не раз полював чоловік з Джаном, і що більше полював, то вірніше знав: кращого собаки йому не знайти. Раз було так: узяв з півдесятка малої породи качок — чирят. А великих, крижнів, не бачив ні одного. Коли дивиться — літає над очеретами далеченько від нього, хоче сісти. Так старався покликати його, так ніжно кректав у дерев’яну дудочку, що й сам забув, хто він. Наче сам став крижень, наче замість куртки на ньому пера, наче от-от можна зриватись і летіти. Джан і той почав дивитись на чоловіка, чи немає у нього в мішку живого крижня. Кінець кінцем підлетів до чоловіка крижень, побачив його в очеретах і рвонув угору. Хоч і височенько було, але гол. герой вистрілив і крижень упав у воду.
Чоловік послав Джана, щоб приніс. Джан доплив до середини озера, тільки хотів ухопити крижня, як той зник. Він ринув під воду. «Я дивлюся — Джан опинився посеред озера і не знає, що робити. Був крижень — і нема... І запах його пропав. Хоч вертайся на берег. Я свиснув Джанові, щоб плив до мене. Але в цю мить крижень знову виринув з води. Джан побачив і поплив до нього. Я розсердився на собаку. Це так він буде плавати до вечора. Все одно ж поринути він не може» І так собака гналася за крижнем, а той все виринав. Аж тут собака заверещала від страху і полізла носом у воду, під водою захопила пташку та попливла до берега.
Чим далі вони жили з Джаном, тим більше любили один одного. Але хазяйка чоловіка, людина хвора і нервова, його не любила. Через це він спав не на добрій підстилці, а на подертій, брудній рядюзі, бо знав людський закон і ніколи не лягав на ліжко — так і спав на поганій ганчірці перед дверима.
«Однієї ночі вдома сталося так, що я не міг заснути. Думав, качався, ніяк не міг заснути до другої години ночі. Уже в вікні видко було, що сузір’я Волосожар високо вибралося на небо — а я те сузір’я запримітив, ночуючи в човні. Раз Волосожар високо на небі в серпні місяці — значить, скоро буде розвиднятись.
Я лежав і дивився на Волосожар — коли рипнули двері. Увійшов Джан. Пройшовсь по кімнаті і почав підходити до мого ліжка.
Тоді я затаївся. Цікаво було подивитись, чого він хоче. Гуляти йому не пора, ми з ним довго бігали ввечері.
Джан підійшов зовсім близько до моєї голови. Дивиться, чи я ще сплю. А я затаївсь — ні пари з вуст.
Джан одійшов на середину кімнати. Постояв трохи і знову до мене. Довго стояв, дивився, чи я сплю, чи ні.
Видно, він вирішив, що я сплю. Отже, він ніжно лизнув мене в руку, вийшов посеред кімнати, глибоко-глибоко зітхнув і ліг на диванчик.
Через хвилину він уже спав.
Я вирішив не зганяти його вночі, а побалакати з ним як слід уранці, заставши його на диванчику.
Тільки сонце зійшло, я прокинувся і глянув на диванчик. Але Джана там уже не було. Він таки успів прокинутись раніше від мене, тихенько зліз з диванчика і пішов назад на свою рвану рядюгу.
Ще разів зо два, не спавши вночі, я бачив, як він лягав на диванчик. Але як рано я не прокидався, ніколи не заставав його там — такий це був розумний собака.
Коли я поїхав у Прикаспійські степи, щоб написати нову книгу, хазяйка зараз же продала Джана. Кілька разів він виривався від нового хазяїна і прибігав, шукав мене — на шиї теліпались обірвані мотузки, а то й ланцюг. Але хазяйка відводила його назад. Кінець кінцем він перестав прибігати.
Мабуть, він вирішив, що я вмер.»