Окупаційний режим і розгортання руху опору в Україні.

Нацисти не визнавали за Україною права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як «німецький життєвий простір». Територія України була розчленована нацистами на чотири частини:

1. Чернівецька і Ізмаїльська області були включені до складу Румунії. Одеська область, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії фашисти об'єднали в губернаторство «Трансністрія» і також включили до складу Румунії.

2. Львівську, Дрогобицьку, Станіславську та Тернопільську області під назвою «Дистрикт Галіціон» («Галичина») було включено до складу генералгубернаторства, створеного на території окупованої Польщі з центром у м. Краків.

3. Чернігівська, Сумська, Харківська області і Донбас як прифронтові зони підкорялися німецькому військовому командуванню.

4. 20 серпня 1941 р. було утворено рейхскомісаріат «Україна» з центром у м. Рівне на чолі з рейхскомісаром Є.Кохом.

Карпатська Україна з 1939 р. була окупована Угорщиною.

Встановлення «нового порядку» на окупованих територіях передбачалось планом «Ост», розробленим ще в травні 1940 р. Цей план був розрахований на тривалу післявоєнну перспективу (30 років). Ним передбачалось: знищення місцевого населення для звільнення цих земель для німецьких колоністів (лише частин населення, в основному сільського, мали депортувати на промислові роботи в Німеччину).

Окупаційний режим здійснювався гестапо, військами СС, службою безпеки (СД). Діяла також допоміжна адміністрація з числа місцевих жителів (бургомістри, старости, поліція). І в нацистів знаходилися помічники - колабораціоністи (люди окупованої держави, які співпрацювали з окупаційною адміністрацією). Більшість з них складали ті, хто став жертвою сталінської репресивної системи, бажав помститися радянській владі. Зрадники допомагали заарештовувати і знищувати антигітлерівське підпілля в Києві, Одесі та інших містах, допомагали знайти комуністів, радянських активістів, євреїв, іноді брали участь у «акціях знищення».

Окупанти обіцяли провести аграрну реформу, розвивати українську культуру, повернути солдат додому, але це був морально-психологічний тиск, на тлі якого жителі України ставали громадянами «третього сорту», їхнє життя суворо регламентувалося правилами і наказами, порушення яких спричиняло концтабір чи розстріл. Нацистський геноцид був спрямований проти так званих «расовонеповноціних народів - українців, росіян, а також євреїв, циган, що підлягали знищенню. В Україні зафіксовано майже 300 місць масових страт населення; діяло 180 таборів смерті, існувало 50 гетто. Голодом і насильством німці знищили в Україні близько 4,5 млн. чоловік.

Економічне пограбування розпочалось з перших днів окупації: вивозились устаткування фабрик та заводів, рухомий склад залізниць, сировина та матеріали, сільськогосподарська продукція, ешелонами відправлявся чорнозем, викопано й вивезено понад 1 млн. фруктових дерев. На примусові роботи до Німеччини було відправлено 2,4 млн. юнаків та дівчат, крім того, з України було вивезено 40 тис. найцінніших творів мистецтва, історичних реліквій та колекцій.

Запровадження „нового режиму” супроводжувалось масовими репресіями та винищенням населення України. Складовою частиною нацистських планів завоювання світового панування нацистської Німеччини 1933 - 1945 рр. був антисемітизм, який вилився в прагнення і спробу поголовного фізичного знищення євреїв в усьому світі. Це явище в історії людства одержало назву „Голокост”.

Напередодні війни за кількості проживаючих на її території євреїв - 2,7 млн. чоловік - Україна займала перше місце в Європі і друге - у світі. Вбивства євреїв почалися 22 червня 1941 р. і продовжувалися більш трьох років. Перші „Єврейські акції" в Україні були спрямовані, в основному, проти єврейської Інтелігенції, потім німці поголовно знищували всіх євреїв. Головна роль у цих операціях приділялась силам поліції та СД.

Перед знищенням євреїв в Східній Галичині, на Волині, Подолі, у Закарпатській Україні, частково на правобережній Україні було примусово зібрано в гетто (концтабори для знищення єврейського населення, створені гітлерівцями в ряді окупованих міст Східної Європі).

Символом Голокосту в Україні став розстріл 33 тис. євреїв у Києві у Бабиному Яру. Крім того, значна частина єврейського населення України була вивезена і знищена на території Польщі - у таборах Белжець, Майданек, Освенцім і Собібор.

Результатом нацистського геноциду стало винищування на території України понад 1,5 млн. євреїв. У цілому Україна втратила приблизно 60% довоєнного єврейського населення.

З перших днів окупації на території України розгорнулась антифашистська боротьба. Антифашистський рух Опору в Україні включав радянсько-комуністичне підпілля та партизанський рух, український самостійницький підпільний та партизанський рух, та польський рух опору, в якому боротьбу проти німців вели дві підпільні армії - прорадянська Армія Людова (АЛ) й Армія Крайова (АК), що підпорядковувалися лондонському еміграційному урядові. Найбільшими центрами польського підпілля були міста Вільно та Львів. У польських партизанських загонах на території України брали участь 2150 бійців. Центральним завданням цього руху було повернення західноукраїнських земель до складу відновленої Польської держави.

Основу для формування перших партизанських загонів становили оточені радянські війська, яким не вдалося прорватися за лінію фронту. Так, на півдні діяли партизанські загони радянських солдатів та місцевих комуністів, які знайшли притулок у болотах на південь від Нікополя та у лісах на схід від Дніпропетровська. Однак до кінця 1941 р. вони були ліквідовані німецькими силами. Єдиною боєздатною силою були партизанські загони Олексія Федорова, Сидора Ковпака, Олександра Сабурова та деяких інших, загальною чисельністю 4 тис. чол.. Вони дислокувалися головним чином на Півночі України, де ліси і болота складали більшу територію, неприступну для ефективного німецького контролю. Головним тереном їхньої діяльності були Чернігівська і Сумська області. Однак під тиском німецьких військ ці партизанські загони відійшли у Білорусь, у Брянські ліси. На Західній Україні протягом двох років майже не було ніяких партизанських загонів, окрім загону Медведєва, спеціально призначеного для прикриття радянського розвідника-диверсанта Миколи Кузнєцова, який діяв під ім'ям німецького офіцера „гауптмана Пауля Зільберта”.

До літа 1942 р. в Україні не існувало масового партизанського руху, тому що вважалося, у разі нападу на СРСР ворог мав бути розбитий „малою кров'ю", з мінімальними витратами сил і засобів на його ж власній території. Сталін і його оточення припускали, що під час війни воєнні дії проходитимуть в основному на радянській території, а отже успіх не в останню чергу залежатиме від розмаху підпільної боротьби на окупованих землях. Критична ситуація на радянсько-німецькому фронті змусила Сталіна переглянути стару воєнну доктрину. Він поставив за мету створити масовий партизанський рух, який відтягав би сили німців та створював їм труднощі у тилу. 30 травня 1942 р. при верховному командуванні було створено штаб партизанського руху. Його український відповідник- Український штаб партизанського руху, очолюваний генералом Тимофієм Строкачем -створено 20 червня 1942 р.

Наприкінці серпня 1942 р. до Москви скликано командирів найбільших партизанських загонів. Ковпакові, Сабурову, Федорову було поставлене завдання- перейти з Брянських лісів на Правобережну Україну для розгортання там „усенародного партизанського руху". Партизанський рух в Україні протягом 1943 р. став масовою силою. Це була ще одна радянська армія, яка керувалася з Москви, але діяла в тилу ворога. Партизанські загони були переведені на регулярне забезпечення, а їхнім командиром виплачувалася зарплата, як офіцерам регулярних частин.

Весною 1943 р. радянські партизани в Україні дістали розпорядження передислокуватись у західні і південно-західні області для виведення з ладу найважливіших залізничних вузлів, мостів, ліній зв'язку та ін. Це було частиною так званої рейкової війни, яку розгорнули партизани у німецькому тилу влітку 1943 р., напередодні Курської битви.

Друга половина 1943 р. стала найвищою точкою у розвитку партизанського руху в Україні. В міру наближення Червоної армії до території України партизанські з'єднання використовувалися для безпосередньої підтримки фронтових операцій.

Зростання сили партизанського руху у 1943 р. пояснювалося і зміною у ставленні до нього більшості українського населення. Для місцевого населення стало зрозумілим, що хід війни перемінився на користь Червоної армії. Радянська пропаганда давала зрозуміти, що більшовики переглянули свою політику і повернення до репресій не буде. Партизанські загони, що проходили по українській території, збільшувалися за рахунок місцевого населення у 2-3 рази.

Радянська історіографія стверджувала, що в партизанському русі на Україні взяло участь півмільйона чоловік, які знищили за час війни півмільйона німецьких військово­службовців. Насправді, як показують новітні дослідження, ця цифра є перебільшеною у 2-3 рази. Через партизанські загони за роки війни пройшло приблизно 180-220 тис. чоловік. До початку 1943 р. партизанський рух в Україні нараховував 9-12 тис. чоловік, а у період його найвищого піднесення, наприкінці 1943 р. - на початку 1944 р., партизанські загони і з'єднання налічували понад 50 тис. чоловік.

Національний склад партизанських загонів в Україні складав: українці - 54%, росіяни -23%, білоруси - 6%, поляки - 2%, євреї - 1%, представники решти майже 60 національностей - кожна менше ніж 1 %.

В цілому протягом війни по тилам ворога партизани пройшли 18 тис.км. Найзначнішою була операція „Сарненський хрест”, яку провело з'єднання С.Ковпака. Партизани висадили в повітря більше 117 залізничних та шосейних мостів, пустили під укіс більше 158 ворожих ешелонів. Для боротьби з ними німецьке командування виділило 120 тис. солдатів.

Крім радянського партизанського руху, у містах діяло комуністичне та комсомольське підпілля: підпільна організація „Партизанська іскра” в с.Кринки на Миколаївщині, яку очолював учитель В.Моргуненко, антифашистські підпільні організації в м.Сталіно на чолі з учителем історії С.Матьокіним, а також у Ніжині, яку очолював Я.Батюк, у Краснодоні -„Молода гвардія”, та десятки інших.

Перші групи українського націоналістичного підпілля появилися літом 1941 р. на Поліссі і Волині. Але організаційне оформлення масового збройного націоналістичного руху припало на пізніший час, кінець 1942 р. - першу половину 1943 р. Він виник за специфічних умов, коли зі Сходу та Півночі на захід та північний захід почали перекидатися організовані і добре озброєні загони червоних партизан. Дії цих загонів постійно створювали небезпеку відповідних репресивних заходів з боку німців, жертвами яких ставало насамперед місцеве українське населення.

Відповіддю на ці тривоги й загрози стало створення Української повстанської армії (УПА). Свою назву вона перейняла від партизанських груп Тараса Бульби-Боровця, уродженця Полісся й колишнього в'язня Берези Картузької. Основою для озброєння стала військова техніка і зброя, полишена на Поліссі польським військом у вересні 1939 р. та радянськими частинами літом 1941 р. під тиском німецького наступу. Загін чисельністю З тис. чол.. влітку 1941 р. прочищав болотисті і лісисті райони північно-західної України від залишків Червоної армії та радянських партизан

До кінця літа група Боровця встановила контроль над значною частиною Полісся навколо м.Олевська і проголосила себе „ Поліською Січчю”. 15 листопада 1941 р. Боровець дав наказ розпустити „Поліську Січ” і приступив до створення з членів колишнього загону партизанського формування під назвою „Українська Повстанська Армія”.

Гестапо видало наказ у кожному „непокірному” районі спалити одне село та розстріляти населення. Протягом березня 1942 р. на Поліссі і Волині було спалено 10 сіл. 16 квітня 1942 р. головна команда УПА видала наказ розпочати збройну боротьбу проти німецьких загонів. Сам Боровець не мав наміру вести великомасштабну партизанську війну. Наприкінці серпня 1942 р, він написав листа до Коха з заявою про свою готовність припинити антинімецькі акції, якщо німецька влада припинить масові репресії проти українського населення. Кох дав розпорядження розпочати переговори, які тривали з кінця листопада по грудень1942 р.

Від партизанської боротьби утримувалося як українське, так і польське націоналістичне підпілля. Після початку радянсько-німецької війни керівництво Армії Крайової (АК) поставило собі за мету активізувати польське підпілля на „південно-західних кресах”. Першочергове завдання підпілля становила боротьба з німцями; але воно готувалося і до опору радянським військам у разі їх просування на Захід. За політичну мету польському рухові слугувало повернення в Західній Україні status quo ante bellum, тобто поновне включення цієї частини західноукраїнських земель до складу відновленої Польської держави.

Відносний спокій на північно-західних землях порушили рейди радянських партизан наприкінці 1942 р. - на початку 1943 р. Завданням цих рейдів було демонстрування радянської присутності на цих землях, покорення підпільних українського і польського націоналістичних рухів та розпалення антинімецьких почуттів серед місцевого населення.

Саме на цей період припадає найбільша хвиля репресій фашистського режиму проти місцевого населення на Волині.

Різка зміна ситуації змусила українських місцевих лідерів ОУН(б) до створення всупереч інструкціям керівництва, озброєних загонів самооборони.

У вересні-жовтні 1942 р. були створенні перші значні військові формування українських націоналістів-бандерівців. Військове керівництво цих формувань сильно зміцнилося за рахунок офіцерів колишнього „Нахтігалю”, які у листопаді 1942 р. відмовилися поновити однорічний контракт з німцями. Після відмови вони були відправлені до Львова й ув'язнені гестапо; частині, однак, вдалося втекти і приєднатися до повстанського руху. Один із них, Роман Шухевич, під псевдонімом „Тарас Чупринка” згодом (у січні 1944 р.) став головнокомандувачем цього руху. У лютому 1943 р., на Третій конференції ОУН-б, керівники націоналістичного підпілля вирішили перейти до збройної боротьби з німецькими окупантами. Того ж місяця бандерівські формування розпочали воєнні дії проти німців, заатакувавши бараки нацистської поліції на північній Рівненщині,

Перейти до підпільної діяльності спробували й найактивніші члени ОУН-м,

Активізація діяльності ОУН-м була пов'язана з тим, що владу в організації перебрало молодше покоління. Воно фактично усунуло самого Мельника від керівництва. У березні-квітні 1943 р. мельниківські групи також приступили до створення на Волині своїх партизанських загонів. Навесні 1943 р. чисельність мельниківських партизанських груп сягала 2-3 тис.чол.

Між бульбівцями і бандерівцями з кінця лютого по кінець травня 1943 р. велися переговори. Обидві сторони погоджувалися на необхідності спільного керівного центру. Але реально було досягнуто лише згоди на створення спільного оперативного штабу. Використовуючи цю згоду, керівник ОУН-б Микола Лебедь у середині березня дав наказ перейменувати бандерівські загони на „Українську повстанську армію". Таким чином, замість єдиної об'єднаної з'явилися дві УПА - бульбівська і бандерівська.

Архівні документи ОУН та УПА, що збереглися на Заході, засвідчують, що армія нараховувала під кінець 1943 р. близько 20 тис. чол.., досягнувши своєї максимальної цифри 25-30 тис. чол.. весною 1944 р. Інша група істориків вважає число 90 тис. занадто заниженим. Це підтверджують недавно оприлюднені секретні радянські документи. За даними НКВС УРСР, за період з лютого 1944 р. по 1 січня 1946 р. у результаті боротьби з УПА 103 313 бандитів було убито, 110 785 - затримано, 15 959 - заарештовано, ще 50 тис. явилося „з повинною”, що у сумі дає 280 тис, чол.

Територія діяльності УПА, яка поділялася на чотири військові округи, літом 1943 р. охоплювала Волинську, Рівненську, Житомирську області, південні частини Пинської та Берестейської областей, а також східне Поділля. Галичина, де окупаційний режим не застосовував проти місцевого населення тотального терору, не стала тереном активних і повстанських дій. На відміну від інших партизанських рухів, які діяли на території України, УПА не могла розраховувати на будь-яку підтримку ззовні. Вона мала черпати свої сили лише з внутрішніх резервів власного народу. УПА виразно визначала себе не як рух опору, а як рух повстанський, метою якого було створення незалежної української держави. Тому вона вела воєнні дії проти всіх, хто становив загрозу для української незалежності. Своїм ворогом №1 УПА вважала СРСР, №2 - Польщу, а №З - Німеччину.

Війну між СРСР і Німеччиною ОУН-б трактувала як боротьбу двох імперіалістів за оволодіння Україною. Формування УПА первісно проходило під гаслами боротьби з німецькими загарбниками. Провід ОУН-б наївно сподівався, що після перемоги над СРСР Німеччина буде настільки ослабленою, що український повстанський рух без особливих зусиль вижене окупантів і заснує незалежну Українську державу. Антинімецькі акції УПА досягли свого піка у травні 1943 р.

Від липня до вересня 1943 р. німці під командуванням генерала фон дем Залеського провели масову воєнну кампанію проти українського повстанського руху. У цій кампанії загинуло близько З тис. німців і 6 тис. українських повстанців.

У травні 1942 р. радянські партизани з загону Медведєва ввійшли в контакт з групою Боровця. Досягнутий у результаті спільних домовленостей нейтралітет протривав трохи більше шести місяців. Комісар з'єднання Ковпака поділяв думку, що з УПА „можна жити окремо, але ворога треба бити спільно”. Завдяки його зусиллям під час Карпатського рейду ковпаківців у лютому 1943 р. українські повстанці пропустили їх через свою територію.

Націоналістичні групи, утворені членами похідних груп на території Рейхскомісаріату зазначили великих втрат після хвилі німецьких репресій проти бандерівців та мельниківців наприкінці 1941 р. - на початку 1942 р. Однак навіть після цього погрому в індустріальних регіонах Східної України (Дніпропетровську, Кривому Розі, Донбасі) вплив оунівського підпілля був значно сильнішим, аніж вплив комуністичних груп. Місцева оунівська мережа у Донбасі числила понад 500 чол., а ще 10 тис. чол. поширювали листівки тощо.

Україна в 1943 році.

1. Звільнення України від німецько-фашистських загарбників почалося наприкінці грудня 1942 р. Першими на землю України вступили війська 1-ї гвардійської армії генерала В.Кузнєцова, що 18 грудня 1942 р. вибили окупантів із с. Пивнівка Міловського району на Луганщині. У цей же день від ворога було звільнено ще ряд населених пунктів України. Жорстокі бої розгорнулися за перший районний центр на українській землі - Мілове.

Успішний наступ радянських військ на сході України продовжувався до лютого 1943 р. і увінчався звільненням м. Харків. Але 19 лютого 1943 р. ворожі війська, використовуючи помилки радянського командування, почали могутній контрнаступ. Північно-східні райони Донбасу і м. Харків були втрачені. Але стратегічна ініціатива залишалася на стороні Червоної армії.

Після перемоги в Курській битві війська Степового фронту 23 серпня 1943 р. повністю звільнили м.Харків. Цей успіх дозволив Ставці розробити оперативний план визволення Лівобережжя.

Битву за звільнення від гітлерівців Лівобережної України можна умовно розподілити на два етапи.

У ході першого етапу (серпень-вересень 1943 р.) була проведена Донбаська операція (13 серпня - 22 вересня 1943 р.). 8 вересня 1943 р. радянські війська звільнили Сталіно (Донецьк) - центр Донбасу.

Гітлерівці сподівалися зупинити Червону армію на „Східному валі" - могутній лінії оборонних споруджень уздовж Дніпра.

В ніч на 21 вересня 1943 р. почалося форсування Дніпра - епопея масового героїзму радянських воїнів. До кінця вересня перший етап битви за Дніпро був виграний - радянські війська захопили більш 20 плацдармів.

Початок другого етапу- битви за визволення Лівобережжя (жовтень-грудень 1943р.) ознаменувався ліквідацією Запорізького плацдарму гітлерівців і визволенням 14 жовтня 1943 р. м. Запоріжжя.

У жовтні 1943 р. дії Червоної армії були скуті запеклим опором ворога. Але, передислокувавши війська з Букринського плацдарму на Лютізький, радянські війська перейшли в новий наступ і 6 листопада 1943 р. звільнили столицю України - м. Київ.

Київська наступальна операція довершила докорінний перелом війни на радянсько - німецькому фронті й історично вплинула на хід усієї Другої світової війни. Зупинивши контрнаступ супротивника, радянські частини заволоділи стратегічним плацдармом на правому березі Дніпра площею близько 500 км², розірвали стратегічний зв'язок між гітлерівськими групами армій „Центр" і „Південь" і отримали можливість проведення успішних бойових дій у Правобережній Україні.