Україна за часів Директорії (1918 – 1920 рр.) 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Україна за часів Директорії (1918 – 1920 рр.)



18 грудня 1918 р. війська, утвореної напередодні Директорії (в складі п’яти осіб: В. Винниченко, С. Петлюри, П. Андрієвського, А. Макаренко, Ф. Швеця) вступили в Київ і в Україні відновилася УНР.

Державний устрій. Центральну державну владу (законодавчу, виконавчу, судову та військову) зосереджувала у своїх руках Директорія УНР. Директорія призначала виконавчо-розпорядчу владу – Раду Народних Міністрів. Чіткого розмежування повноважень Ради з Директорією теж не було. Усвідомлюючи і декларуючи тимчасовий характер діяльності, Директорія намагалася створити постійно діючий парламент. Першою спробою став Конгрес трудового народу, обраний за принципом територіального представництва і скликаний 22 – 28 січня 1919 р. у Києві, який ухвалив „Акт злуки” з ЗУНР та прийняв „Закон про форму влади на Україні”. Згідно з яким створювалася Президія Конгресу та комісії в складі Директорії. Проте більше скликати сесію Конгресу не вдалося.

Влада на місцях передавалася губернським, повітовим та волосним комісарам і отаманам, яких призначала Директорія. Директорія відновила дореволюційні земські (зібрання та управи) і міські (думи та управи) органи самоврядування. Окрім того, паралельно з ними продовжували повсюди діяти ради депутатів (робітничих, селянських, солдатських). Хоча, в цілому, на місцях панувала отаманщина – влада місцевих авторитетів, особливо в повітах і волостях (Зелений, Махно).

Судова система. 2 січня 1919 р. було поновлено роботу Генерального Суду, створеного Центральною Радою, який став називатися Найвищим судом. Було відновлено апеляційні та мирові суди, впроваджені УЦР та створено надзвичайні військові суди.

Силовими структурами Директорії стала армія УНР, відновлена міліція.

 

: justify;">Законодавство. На території „другої” УНР діяли закони російських урядів, Центральної Ради, гетьмана і навіть радянської влади. З-поміж нормативно-правових актів Директорії вирізнялися:

Закон „Про землю в УНР” (8 січня 1919 р.) скасовував приватну власність на землю.

Закон „Про форму влади на Україні” (28 січня 1919 р.) визначав передачу усієї влади Директорії.

Законом „Про порядок внесення і затвердження законів в УНР” (14 лютого 1919 р.) регламентувався законодавчий процес в УНР.

Закон „Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР” (12 листопада 1920 р.) вводив зміни в законодавчому процесі.

Семінар 6.Західноукраїнська народна республіка
6.1.Листопадовий зрив та проголошення ЗУНР
6.1 Напередодні Першої світової війни Східна Галичина, Буковина та Закарпаття були у складі Австро-Угорської імперії. У жовтні 1918 року Австро-Угорщина розпалася на декілька незалежних держав; і український народ розпочав рішучі заходи – створення власної держави на західноукраїнських землях.
У вересні 1918 року у Львові було сформовано Український Генеральний Військовий Комісаріат (УГВС). Він почав підготовку збройного повстання. У жовтні 1918 р. головою УГВС було призначено Дмитра Вітовського – сотника Легіону Українських Січових Стрільців.
18 жовтня 1918 року у Львові зібралися значні діячі Буковини та Східної Галичини. Серед цих діячів були депутати буковинського та галицького сеймів, керівники політичних партій, посли до імперського парламенту, єпископ Г. Хомишин та митрополит А. Шептицький, які проголосили себе Конституантою (Установчими зборами) та обрали Українську Національну Раду – вищий представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії.
19 жовтня 1918 року Національна Рада постановила про утворення на українських землях Австро-Угорщини єдиної Української держави.
У ніч на 1 листопада збройні загони Національної Ради зайняли Львів, а потім – і усю Східну Галичину. Події 1 листопада 1918 року в історії України отримали назву Листопадового Зриву.
Одразу після повстання розпочали формування збройних сил – Української Галицької Армії (УГА) на чолі з М. Омеляновичем-Павленком.
9 листопада 1918 року було створено перший український уряд – Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким.
13 листопада 1918 року була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка. Президентом ЗУНР став голова Національної Ради Євген Петрушевич.
Територія ЗУНР включала українські етнічні землі і охоплювала Буковину, Галичину та Закарпаття.
Було затверджено герб держави – Золотий Лев на синьому тлі, та прапор – блакитно-жовтий. Українську мову проголосили державною.
Вводилася національна валюта – гривня та карбованець.
На території ЗУНР було проголошено кілька нових законів, а саме, закон про громадянство; закон про національні меншини,, який гарантував їм 30% місць у майбутньому парламенті; закон про 8-годинний робочий день; закон про основи шкільництва: дозвіл на заснування приватних шкіл, право національних меншин на школи з рідною мовою викладання.
Також було запроваджено земельну реформу, за якою земля відчужувалася від великих власників та передавалася земельним комітетам, проте термін наділення селян землею не встановлювався. За самочинне захоплення земель було покарання – штрафи, втрата права на володіння землею чи ув’язнення.
Наслідком активної зовнішньо-політичної діяльності ЗУНР стало відкриття посольств у Німеччині, Австрії та Угорщині. Було відкрито дипломатичні представництва у США, Канаді, Чехо-Словаччині, Бразилії та Італії.
На українські землі часто покушалися іноземнимі загарбники, проте наша мужність, сила та відважність перемагали все та всіх. Потрібно пам’ятати подвиги наших пращурів, адже вони були першими кроками до будівництва вільної незалежної України.
6.2.Державне будівництво
6.3.Українсько-польська війна 1918-1919. Битва за Львів


Український переворот 1 листопада 1918 р. захопив зненацька не тільки австро-угорську залогу, адміністрацію й населення Львова, а й польські військові організації, які одночасно з Українським військовим комітетом готувалися до захоплення міста й краю та передання їх у руки Польської ліквідаційної комісії. Коли ж українці випередили поляків, вони відразу приступили до контрудару — спочатку конспіративного, а потім відкритого. Ніхто з поляків, як військових, так і цивільних, не думав погоджуватися із самовизначенням народу і фактом існування Української держави в Галичині. Поляки негайно почали організацію своїх військових сил у Львові. Одночасно вони вислали до Польщі кур'єрів для мобілізації добровольців, а від польського уряду вимагали військової допомоги.

Центрами польської контратаки у Львові стали школа ім. Г. Сенькевича та будинок техніків у південно-західній частині міста. Вже перед обідом 1 листопада 1918 р. на вулицях Львова з'явилися польські жовніри, які вирішили оволодіти насамперед залізничним вокзалом. Вони почали нападати на українські стежі (спостережні пункти) на вулицях Сап і ги й Городецькій. Польським військовим допомагало цивільне населення, яке обстрілювало українських вояків з вікон будинків, воріт і перевулків. Становище українського війська погіршувалося і тим, що чисельність польських, легіонерів та жовнірів зростала з години на годину. Польські війська поповнювалися за рахунок мобілізації населення Львова, українці ж чекали на добровольців з навколишніх сіл та всього краю. Перевага поляків виявлялася не тільки в кількості, а й у якості бойових сил. Українці розпоряджалися тільки жменькою старшин і жовнірів-селян. Поляки з самого початку мали багато старшин різних ступенів, а їх військові частини формувалися майже винятково з інтелігентських та напівінтелігентських елементів, до того ж обізнаних з містом. Основою польських збройних сил стали шкільна й реміснича молодь, залізничники й урядовці. До них приєдналося багато кваліфікованих промислових робітників, які відзначалися відчайдушністю і відвагою.

Уже наступного після перевороту дня поляки добилися відчутних успіхів. Оволодівши головним залізничним вокзалом з великими військовими складами, вони зосередилися в південно-західній частині міста, звідки почали наступ на територію, яку повністю контролювали українці. 13 листопада 1918 р. польські війська захопили Перемишль і організували засилання збройних загонів із Західної Галичини до Львова залізницею.

Метою українського командування було витіснення польських інтервентів за межі української етнографічної території й забезпечення державних кордонів. Для цього уряд ЗУНР приступив до організації регулярної Української галицької армії (УГА), основою якої стали Українські січові стрільці. Рядовий склад УГА здебільшого становили досвідчені солдати, які пройшли фронтовими дорогами Першої світової війни. Українських старшин бракувало, особливо на вищих штабних посадах. Тому до УГА приймали офіцерів-австрійців, офіцерів-українців колишньої царської армії. Зброя була переважно з австрійських арсеналів, згодом — і російського виробництва. Згідно з приблизними оцінками, загальна чисельність УГА на 18 листопада 1918 р. становила близько 50 тис. чол., у т. ч. до 25 тис. багнетів та щабель при 40 гарматах. У січні 1919 р. армія ЗУНР нараховувала вже 70 тис. чол. та 60 гармат, а влітку того ж року — до 100 тис. чол., маючи на озброєнні 160 гармат, 550 кулеметів, 20 літаків.

Однак Польща збільшувала свої збройні сили значно швидше. Економічний і людський потенціал корінної Польщі значно перевищував ресурси Східної Га-личини. Вирішальну роль відіграла військово-економічна допомога Польщі держав Антанти. ЗУНР не отримала зовнішньої підтримки ні від кого. До того ж Антанта вирішила зробити подачки урядам новостворених європейських країн за рахунок західноукраїнських земель, щоб створити в майбутньому санітарний кордон проти більшовицького режиму.

Хоч у листопаді — грудні активність УГА була високою, загарбники досягли значних успіхів — захопили

 

Семінар 7.Україна у міжвоєнний період
7.1 УРСР у 20-30 роках 20 ст.Сталінський терор


1929 рік — рік "великого перелому" — став одночасно переможним для Й. Сталіна у боротьбі за владу. Він повністю підпорядкував собі партію, діяльність якої пронизувала все суспільство. Україна стала частиною імперії, де суворий централізм і одноосібна влада становили основу тоталітарного режиму.

Сталін і його оточення створили власну теорію побудови соціалізму, в якій не було місця незгодним. Досягнення, хоч і дорогою ціною, певних успіхів в індустріалізації зміцнювали позиції Сталіна. У переважно аграрній країні встановлювати диктатуру пролетаріату було нелегко. Тому сталінський терор в Україні, одній з найбільших національних республік з переважаючим сільським населенням, набрав великого розмаху.

Першого удару було завдано в Україні по старій інтелігенції, особливо тих, хто співпрацював раніше з українськими урядами і небільшовицькими партіями. Хоча насправді опозиція сталінському режиму внаслідок тотального контролю була незначною, розпочались судові процеси із викриттям неіснуючих таємних організацій. Це потрібно було, щоб довести наявність в СРСР ворогів, які загрожують суспільному й державному ладу.

На початку 1929 р. прокотилися арешти діячів української науки, культури й автокефальної церкви. Через рік у Харкові над ними пройшов судовий процес. До різних термінів ув'язнення було засуджено 45 осіб, в тому числі два академіки,11 професорів, два письменники, науковці, викладачі вузів, студенти. їм приписувалося створення контрреволюційної організації під назвою "Спілка визволення України", яка збиралася шляхом збройного повстання повалити радянську владу в Україні.

Наступ проти української інтелігенції продовжувався розгромом наукових шкіл. "Буржуазних націоналістів" виганяли з Всеукраїнської академії наук, закривали її секції і вводили цензуру. Причетним до таємної організації зарахували й Михайла Грушевського. Представники історичної науки, мовознавства, філософії зазнавали гонінь і фізично винищувались. Уся освіта спрямовувалась на виправдання існуючого режиму і насаджування російської культури.

Тяжких переслідувань зазнала церква. Українську автокефальну православну церкву змусили саморозпуститися. Митрополита М. Борецького та сотні священиків заслали до таборів.

Чи не найбільшою в історії українського народу є трагедія голодомору 1932—1933 рр. Загнані в колгоспи, селяни змушені були безплатно працювати, і обсяг хлібозаготівель зменшився. Тоді в Україну прибула надзвичайна комісія на чолі з В. Молотовим, яка взялася за вилучення всіх запасів зерна, втому числі посівного. Проводились подвірні обшуки. Незабаром масовий голод винищив близько 3,5 млн. селян.
7.2 Західноукраїнські землі у міжвоєнний період

Доля українських земель у зазначений час теж була важкою. За Ризьким миром 1921 р. між РСФРР та УСРР, з одного боку, і Польщею — з другого, Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя увійшли до складу польської держави. Статус Східної Галичини залишався невизначним. Найвища рада Паризької мирної конференції 1919 р. погодилася віддати Галичину Польщі тимчасово лише на 10 років. Польський уряд запровадив у Галичині жорстокий окупаційний режим. У відповідь радикальні українці вдалися до терористської тактики й саботажу щодо польських урядовців і державних установ. Польські власті відповіли подальшим посиленням репресій. Поряд з цим вживалися постійні заходи, щоб полегшити одержання від держав Антанти дозволу на панування над західноукраїнськими землями. Зрештою в 1923 p., після того як польський уряд знову запевнив західні держави в тому, що він надасть автономію Галичині, Рада послів Великих держав визнала Східну Галичину частиною Польщі. На українських землях, які ввійшли до складу Польської Республіки в 1931 p., проживало 5,6 млн українців, які становили близько 16 % населення всієї польської держави.

Північну Буковину, яка шляхом народного волевиявлення проголосила себе частиною України, у листопаді 1918 р. підступно окупувала королівська Румунія. Режим, який встановила румунська влада на українських землях, де проживало близько 790 тис. українців, був ще жорстокішим, ніж у Західній Україні. Загарбники розпочали шалений наступ на українство, прагнучи асимілювати місцеве населення, вбити в ньому волелюбний дух і національну свідомість.

Після розвалу Австро-Угорщини за згодою Антанти 5 серпня 1919 р. Чехословаччина повністю захопила Закарпаття. З усіх новостворених держав Східної Європи Чехословаччина була найдемократичнішою. Відтак вона не проводила стосовно карпатоукраїнців (або русинів, як вони себе називали) такої відкритої політики дискримінації та асиміляції, як Польща чи Румунія. У 1938 р. на Закарпатті працювали 469 народні, 138 фахові й 23 горожанські школи, в яких домінувала українська мова.

Отже, українські етнічні землі в 20—30-х pp. було розділено на частини. На теренах колишньої Австро-Угорської імперії українці практично зосталися єдиним великим народом, який не спромігся на власну державу.

Попри всі запевнення міжнародної громадськості про поважання прав національних меншин, у тому числі й української, нові володарі західноукраїнських земель, особливо Польща і Румунія, не поспішали цього робити. Господарство краю пристосовувалося до економіки Польщі, Румунії і Чехословаччини. Заселеним українцями землям окупанти відводили роль споживача товарів, які виробляли в центральних районах, і постачальника сировини та дешевої робочої сили. Це негативно впливало на економічний розвиток краю, де промисловість перебувала в зародковому стані. її основу становили ремісничі майстерні та невеликі підприємства. Певного розвитку набула хіба що лісова та лісохімічна промисловість Закарпаття. Робітники піддавалися нещадній експлуатації, їм платили в 1,5—2 раза менше, ніж у центрі країни, відповідно гірше забезпечувалися й умови їхньої праці.

 

Семінар 8.Україна у Другій світовій Війні
8.1. Проголошення незалежності Карпатської України.Українсько-угорські війна

2 лютого 1939 р. відбулись вибори до Сойму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців (близько 92,4 %) здобули кандидати Українського Національного Об'єднання.

15 березня 1939 р. Сейм (голова А. Штефан) проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Прийнята парламентом конституція Карпатської України (Конституційний закон ч.1), визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська).

Державним прапором та гімном республіки були визнані синьо-жовтий стяг і український національний гімн «Ще не вмерла Україна». Герб — червоний ведмідь на лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі.

Президентом Карпатської України було обрано Августина Волошина, який призначив прем'єр-міністром нового уряду суверенної держави Юліана Ревая.

Головою Сойму обрано Августина Штефана, заступниками Степана Росоху та Федіра Ревая.

Волошин після проголошення Незалежності відразу ж звернувся з телеграмою особисто до Адольфа Гітлера з проханням про визнання Карпатської України під охороною Рейху та недопущення її захоплення Угорщиною.

Волошин Авґустин:
«Від імені уряду Карпатської України прошу Вас прийняти до відома проголошення нашої самостійності під охороною Німецького Рейху. Прем'єр-міністр доктор Волошин. Хуст». [2]

Але вранці німецький консул у Хусті порадив українцям «не чинити опір угорському вторгненню, бо німецький уряд у цій ситуації не може, на жаль, прийняти Карпатську Україну під протекторат».[3]

8.2.Вторгнення радянських військ в Західну Україну.Радянізація
Радянізація західноукраїнських земель. Після встановлення військового контролю над територією Західної України і Західної Білорусії радянське керівництво запровадило процедури, розраховані на імітацію вільного волевиявлення місцевого населення, щоб показати його намір увійти до складу СРСР. Це завдання полегшувалося щирим ентузіазмом, з яким воно зустрічало Червону армію. За 2 десятиріччя перебування у складі Польської держави українці зазнали так багато утисків, що сприйняли її загибель без усякого жалю. Якщо початок світової війни здавався людству політичною катастрофою, то тут панував протилежний емоційний настрій. Сподівалися, що «золотий вересень» надійно захистить усіх від війни. Раділи, бо реалізовано було мрію багатьох поколінь про соборну Україну.

У перші дні після приходу Червоної армії повсюди утворювались ревкоми. До них допускалися разом з комуністами, відрядженими із східних обл., члени репресованої КПЗУ. Надалі було, організовано тимчасові управління в центрах воєводств та повітів і в містах. У селах створювалися селянські комітети.

Процедура керованих виборів з використанням із зовні демократичних форм загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосуванні за попередні 2 роки була вже добре освоєна партапаратом. У Західній Україні він підготував такі вибори за лічені дні.

22 жовтня вибори у Народні Збори відбулися. В голосуванні взяло участь 4434 тис. чол., що становило 92,8 % виборців. Серед депутатів було чимало організаторів радянізації — вихідців із східних обл. України.

Народні Збори відкрилися 26 жовтня. Вони прийняли декларацію, в якій проголошувалося встановлення радянської влади на території Західної України і висловлювалися прохання про прийняття краю до складу СРСР і УРСР. Було затверджено також декларацію про конфіскацію поміщицьких земель, націоналізацію банків і великої промисловості. В листопаді відбулися позачергові сесії Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР, які розглянули й позитивно розв'язали подання Народних Зборів Західної України. Напр. року старий адміністративно-територіальний устрій краю було скасовано. На його території утворилось 6 обл. — Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська й Тернопільська. 1940 р. в цих обл. було проведено 2 кампанії виборів — до Верховних Рад СРСР і УРСР (у березні) й до місцевих рад (грудень).

Тут-таки розпочалися перетворення, що мали зрівняти соціально-економічний лад з радянським. На підприємствах, які стали державними, заново створювалися профспілкові організації. Загалом було експропрійовано понад 2200 фабрик і заводів. їхні замовлення на нове устаткування задовольнили практично негайно за рахунок промислових центрів Росії і східних обл. України. Десятки тисяч безробітних дістали робочі місця. Зокрема на шахтах Донбасу. Кожен завод чи фабрика отримали шефа — відповідний виробничий колектив у східних обл., який зобов'язувався всіляко допомагати, навіть матеріально. Платня робітників істотно зросла. За рахунок коштів державного бюджету відкривалися лікарні й школи, створювалися санаторії, будинки відпочинку.

До кінця 1939 р. 471 тис. безземельних або малоземельних селян одержали понад 1,1 млн. га поміщицької землі, десятки тисяч коней і корів, сільгоспреманент. Уряд дав позички, на які селяни змогли закупити, у тому числі в колгоспах східних обл., до 40 тис. корів.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; просмотров: 218; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.98.81 (0.03 с.)