Україна в Першій світовій війні.Українські січові стрільці

Українські січові стрільці

Нелегкий, але героїчний бойовий шлях пройшов легіон Українських січових стрільців (УСС), створений з початком Першої світової війни як окремий структурний підрозділ австрійської армії. У серпні 1914 р. на заклик новостворених Головної української ради (між-партійної політичної організації, яка представляла галицьких українців у Австрії в роки війни) та Бойової управи УСС (організаційно-координаційного центру легіону УСС) до новітнього українського війська зголосилися близько ЗО тис. добровольців з усієї Галичини. Австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично настроєної української молоді та спонукуване польськими політичними колами, обмежило чисельність легіону до 2,5 тисяч, а на прохання відкликати з військ 100 старшин-українців виділило лише 16. Ядро легіону становили активісти січово-сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Серед них І.Балюк, Д.Вітовський, С.Горук, Г.Коссак, Л.Лепкий, О.Назарук та ін. Першим офіційним командантом {командиром) легіону був М.Галущинський, директор Рогатинської гімназії.

Створення легіону Українських січових стрільців ознаменувало відновлення збройної боротьби за волю України. Хоча його становлення відбувалося в структурах австрійської армії — то був тоді єдино можливий шлях до організації українського війська — це не означало, що стрілецтво мало намір відстоювати чужі йому інтереси. Об'єднуючи кращі сили молоді, які представляли практично всі суспільні верстви Галичини, легіон УСС став втіленням передової політичної думки і виражав сподівання національно свідомої частини галицько-українського суспільства на виборення Української держави. Першим доказом того, що з початку свого існування Українські січові стрільці стояли на національних позиціях, були їхні спроби відмовитися приймати присягу на вірність габсбурзькій династії, які хоч і не увінчались успіхом, зате чітко визначили стрілецькі пріоритети..

Розпочавши свою діяльність як гурт патріотично налаштованих, але погано зорганізованих та переваж-но далеких від військової служби осіб, УСС, докладаючи неймовірних зусиль для подолання різноманітних перешкод на своєму шляху, зуміли до 1917 р. перетворити легіон у добре вишколену, фактично, українську військову формацію з національною символікою, власними одностроями й відзнаками, а також українською офіційною мовою та українською термінологією.

Протягом 1914 — першої пол. 1915 p. легіон брав участь у бойових діях проти російських військ у Кар-патах. Особливо запеклими були бої за гору Маківку (29.IV. — 2.V.1915), де Українські січові стрільці вкри-ли себе невмирущою славою, але зазнали значних втрат: 42 вбитими, 76 пораненими, 35 потрапило до полону. Згодом один із німецьких генералів сказав про стрільців: «Мої баварці б'ються як леви, а українці — як чорти».

У 1915 — 1917 pp. легіон УСС вів кровопролитні битви на подільській землі. Важко знайти місцевість між Золотою Липою та Збручем, де б не було стрілецьких могил, на яких, поряд з прізвищами полеглих борців, були викарбувані призабуті вже написи, сумні й водночас горді: «Впав за волю України». Сотні молодих патріотів загинули на схилах гори Лисоні, поблизу сіл Конюхи та Куропатники на Бережанщині, в інших місцях. Своєю боротьбою стрільці здобули чимало відзначень і похвал, викликали пошану й симпатії союз-ників, змусили рахуватись із собою навіть ворогів. Так, російське командування, характеризуючи УСС у секретній директиві, наголошувало, що це «відбірні війська, які називають себе українцями і мріють про відновлення самостійної України».

Поставивши своєю основною метою виборення української державності, Українські січові стрільці усвідомлювали, що реалізація цього потребує ретельної і цілеспрямованої підготовки. Тому в легіоні діяв ряд громадсько-освітніх та мистецьких структур, покликаних ознайомлювати стрільців, головним чином стрілецьких новобранців, з їхніми завданнями у війні, підвищувати освітній рівень, готувати до післявоєнної громадської діяльності. Насамперед слід відзначити бібліотеку, «етапну гімназію», а також Пресову Кватиру, у складі якої плідно працювали А.Баб'юк (М.Трчан), А.Лотоцький, О.Назарук, Ю.Шкрумеляк, Л.Лепкий, М.Гайворонський, Р.Купчинський, О.Курилас та інші талановиті письменники, журналісти, композитори, актори, художники. Зусиллями митців налагоджено випуск альманаху «Червона Калина», сатиричних журналів «Самохотник», «Самопал», видано кілька книг тощо.

Національно-політична та культурно-освітня активність Українських січових стрільців не обмежувалася лише працею в стрілецькому легіоні. Добре розуміючи, що запорукою успішної реалізації національно-державницької ідеї можуть бути тільки сили власного народу, вони поряд із самоосвітою та самовдосконаленням приділяли величезну увагу й національно-освідомлюючій та просвітницькій праці серед широких кіл української громадськості — як у Галичині, так і в Закарпатті, на Волині і навіть у Наддніпрянщині — щоб допомогти населенню швидше усвідомити свої сили та шляхи, якими можна було б добитися людського існування та гідного місця в історії.

Вже з 1914 р. передова частина стрілецтва вела роз'яснювальну роботу серед українців у місцях свого постою, залучала їх до спільних маніфестацій, допомагала в створенні різноманітних національних інституцій, зокрема, читалень, товариств «Просвіти», господарських осередків, організовувала курси ліквідації неграмотності тощо. Свідченням того, що Українські січові стрільці працювали і на перспективу, була їхня участь в організації та підтримці українського шкільництва. Зокрема, протягом 1916 — поч. 1917 pp. близько двох десятків стрільців під керівництвом сотника Д.Вітовського та четарів М.Саєвича і М.Гаврилка організували на Волині до 100 українських шкіл, працювали в них учителями і навіть видавали підручники для волинської дітвори. Важливе значення для поширення та пропаганди національно-державницьких поглядів мала й культурно-мистецька діяльність УСС. Нерідко саме завдяки стрілецьким пісням, музиці, виставам тощо українське населення того чи іншого краю вперше ознайомлювалося з ідеєю української державності, дізнавалося правду про свою минувшину, задумувалося над майбутнім. Доступність цих жанрів давала змогу охопити якнайширші кола українства, починаючи від Закарпаття і аж до Наддніпрянщини, а тематика та форми подачі сприяли проникненню стрілецьких ідей у глибини української душі. Вічно співатиме український народ «Ой, у лузі червона калина», «Ой, видно село», «Човен хитається», «Зажурились галичанки», «Бо війна війною», «Не сміє бути в нас страху» і багато інших маршових, любовних, жартівливих пісень, які постали в легіоні Українських січових стрільців протягом Першої світової війни.

 

5.2. Утворення Української Центральної Ради.

Українські національно-демократичні сили усвідомлювали необхідність консолідації та створення об'єднаного суспільно- політичного центру, і за ініціативою Товариства українських поступовців (ТУП) 4 березня 1917 р. утворили Українську Центральну Раду (УЦР). У короткий час УЦР переросла у впливовий представницький орган народної влади.

Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямків діяльності відіграли три провідні українські партії:

- Українська соціал-демократичної робітнича партія (УСДРП);

- Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР);

- Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ).

Обране 7 березня керівництво Української Центральної Ради очолив Михайло Грушевський, заступниками голови сталиДмитро Антонович, Д. Дорошенко, Ф. Крижанівський. Важливу роль у діяльності ЦР відіграли Володимир Винниченко,Сергій Єфремов, Борис Мартос, Симон Петлюра та ін. її членами стали багато відомих українських письменників, істориків, юристів. За переконаннями більшість із них були автономістами -федералістами -прихильниками автономії України у складі Росії. Частина членів Центральної Ради були самостійниками - прихильниками негайного проголошення незалежності України.

Весь період існування УЦР можна поділити на два етапи:

- автономістський (березень 1917 - січень 1918 р.);

- самостійницький (січень - квітень 1918 р.).

Михайло Грушевський сформулював програму і платформу Української Центральної Ради, основною метою якої було домогтися від Тимчасового уряду визнання і проголошення національно-територіальної автономії України.

Почавши свою діяльність з нечисленної організації, до якої входили відомі діячі українського національно-визвольного руху, Українська Центральна Рада набувала все більшого авторитету і згодом стала, по суті, українським парламентом.

Повний склад ЦР до осені 1917 р. нараховував 822 представники політичних партій, громадських організацій, територіальних представництв, профспілок, селянських союзів. Четверта частина місць у ЦР належала російським, польським, єврейським та іншим партіям (соціал-демократам, есерам, Бунду). За ними стояли мільйони жителів України. Це давало УЦР всі законні підстави виступати в ролі загальнонаціонального представницького органа.

Керівництво УЦР стало створювати в повітах, містах, губерніях українські ради, підтримувало заходи щодо створення української преси, введення української мови в школах і становлення українських культосвітніх організацій («Просвіт»).

Навесні 1917 р. в Україні склалися три центри влади:

- Тимчасовий уряд у Петрограді віддав наказ про перехід влади на місцях до рад об'єднаних громадських організацій (громадських рад), губернських земських установ, комісарів Тимчасового уряду;

- Ради робітничих і солдатських депутатів;

- Українська Центральна Рада - центр українського національно-демократичного руху.

5.3.
Українська держава часів гетьмана Павла Скоропадського

Навесні 1918 р. в Україні загострилася криза, спричинена невдалою внутрішньополітичною і зовнішньополітичною діяльністю Центральної Ради. По-перше, невдоволеними були заможні верстви селянства, які намагалися відновити і узаконити приватну власність на землю та покласти край безладу, грабункам і свавіллю. По-друге, великі землевласники, поміщики плекали надію з допомогою окупаційних німецько-австрійських військ повернути собі конфісковані маєтності та землі. По-третє, незаможні селяни, міщани, робітники особливо гостро відчували, що державі не до них, не до їхніх повсякденних проблем.

Зійшлися на кандидатурі генерала Павла Скоропадського, який свого часу, коли був царським генералом, зумів українізувати і поставити на службу Центральній Раді 34-й армійський корпус, що його Рада розформувала. П. Скоропадський мав великий авторитет серед військових. Його кандидатуру схвалило і німецьке окупаційне командування, яке дедалі частіше втручалося у внутрішні справи України.
Режим П. Скоропадського слід розглядати лише як перший крок па шляху від парламентської до ефективнішої моделі організації влади в Україні.

У документах з'являється назва "Українська держава". Передбачалося скликання сейму (парламенту), але закону про нього так і не розробили.

За розпорядженнями гетьмана, управління державою здійснювала призначена ним Рада Міністрів. Вона координувала та організовувала діяльність центральних органів управління, розробляла проекти законів, обговорювала їх на своїх засіданнях та передавала на затвердження гетьманові.

Таким чином, П. Скоропадський, усунувши Центральну Раду від влади, встановив фактично монархічний режим. Правда, він мав тимчасовий характер, оскільки було обіцяно підготувати і провести демократичні вибори до сейму, а той мусив вирішити питання про форму правління в Україні.

Повідомивши про свій прихід "волею народу" до влади, П.Скоропадський рішуче відмежувався від політики Центральної Ради, оголосивши її та всі її установи нездатними до державотворення. Центральну Раду, її місцеві установи й органи, земельні комітети розпускали, а все її законодавство анулювали. Гетьман хотів створити "здібний до державної праці сильний уряд", сформувати адміністративний апарат, створити армію, здійснити необхідні політичні й соціальні.

За гетьмана було поновлено попередній, той, що існував іще за царських часів, адміністративно-територіальний поділ держави на губернії, повіти і волості. П. Скоропадський розпустив місцеві органи, сформовані Центральною Радою, назвав їх на свій лад. Так, губернські адміністрації очолили губернські старости, яким належала вся повнота влади на місцях (як колишнім царським губернаторам). Знову запрацювали земські установи і було видано закон про вибори до земств.

14 грудня 1918 р. П. Скоропадський опублікував таку заяву: "Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади". Гетьманська держава перестала існувати.

Водночас за добу гетьманату Україна мала й певні здобутки. Це стосується, зокрема, зовнішньої політики, встановлення, попри режим окупації, дипломатичних зв'язків із багатьма країнами. На особливу увагу заслуговують українсько-російські відносини. Відповідно до умов Брестського договору Росія мала підписати з Україною мирний договір. Такі переговори розпочала ще Центральна Рада, але після її падіння вони припинилися. Під тиском німецького уряду на початку травня Росія відрядила до Києва делегацію, яка обговорювала з українськими представниками питання про припинення війни, домовлялася щодо фінансів, транспорту, обміну полоненими тощо. 12 червня 1918 р. підписано так званий прелімітарний мир, згідно з яким більшовицька Росія визнала Українську де