Тема 5. Казначейське обслуговування бюджетів за доходами 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема 5. Казначейське обслуговування бюджетів за доходами



План самостійної роботи

1. Принципи побудови системи оподаткування в Україні.

2. Порядок розподілу загальнодержавних податків.

3. Функції органів Державного казначейства щодо казначейської системи касового виконання Державного бюджету за доходами.

Методичні рекомендації

Питання 1. Принципи побудови системи оподаткування в Україні.

Література: 4; 12,с.184-188

Податки являють собою обов 'язкові платежі юридичних і фізичних осіб до бюджету. Історично це найдавніша форма фінан­сових відносин між державою і членами суспільства. За економіч­ним змістом — це фінансові відносини між державою і платниками податків з метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових коштів, необхідних для виконання державою її функцій. На відміну від фінансів у цілому ці взаємовідносини мають односторонній характер — від платників до держави.

У фінансовій термінології застосовуються п'ять термінів, що ві­дображають платежі державі — плата, відрахування і внески, пода­ток, збір. Причому в окремих випадках плата і відрахування висту­пають як тотожні податкам поняття.

Плата (відповідає на запитання «за що?») передбачає певну ек­вівалентність відносин платника з державою. Наприклад, це плата за воду, плата за заготівлю деревини та ін. Розмір плати залежить від кількості ресурсів, що використовуються, а надходження плати саме державі визначається державною власністю на ці ресурси. Якщо держава втратить право власності на них, то вона втратить і ці доходи.

Відрахування і внески (відповідають па запитання «на що?», «від чого?») передбачають цільове призначення платежів. Воно мо­же бути тільки частковими (відрахування), тобто встановленим згід­но з економічним змістом платежів, або повним (внески), коли ви­трачання коштів у повному обсязі проводиться тільки за цільовим призначенням. Наприклад, часткове цільове призначення мають від­рахування на геологорозвідувальні роботи. Оскільки вони вносяться до державного бюджету, то в загальній сумі його доходів це цільове призначення втрачається. При цьому розміри фінансування з бюд­жету геологорозвідувальних робіт можуть бути як більші, так і мен­ші від надходжень цих відрахувань. Коли фінансування менше за надходження, цільове призначення залишку не зберігається. При­кладом повного цільового призначення є відрахування і внески у різ­ні позабюджетні цільові фонди — внески у Пенсійний фонд та Фонд соціального страхування, внески у фонд сприяння зайнятості населення та ін. Використовувати ці внески не за призначенням не дозволяється, а змінити цільове призначення можна тільки на зако­нодавчій основі.

Податки (відповідають на запитання «для чого?») встановлю­ються для утримання державних структур і для фінансового забез­печення виконання ними функцій держави — управлінської, оборонної, соціальної та економічної. Вони не мають ні елементів кон­кретного еквівалентного обміну, ні конкретного цільового призна­чення. Однак, якщо їх розглядати сукупно, то ці прикмети плати і відрахувань видно досить чітко. Податок — це плата суспільства за виконання державою її функцій, це відрахування частини вартості валового внутрішнього продукту (ВВП) на загальносуспільні по­треби, без задоволення яких сучасне суспільство існувати не може.

Особливою формою податкових платежів є збори. На відміну від податків, які мають характер регулярних надходжень, збори є пла­тежами разового, випадкового і незначного за розмірами характеру.

Функції податків як фінансової категорії випливають з функцій фінансів. Фінанси в цілому виконують дві функції— розподільну і контрольну. Податки безпосередньо пов'язані з розподільною функ­цією в частині перерозподілу вартості створеного ВВП між держа­вою і юридичними та фізичними особами. Вони виступають мето­дом централізації ВВП у бюджеті на загальносуспільні потреби, ви­конуючи таким чином фіскальну функцію.

Фіскальна функція є основною у характеристиці сутності подат­ків, вона визначає їхнє суспільне призначення. З огляду на цю функ­цію держава повинна отримувати не просто достатньо податків, але, головне, — надійних. Податкові надходження мають бути пос­тійними і стабільними й рівномірно розподілятися в регіонально­му розрізі.

Постійність означає, що податки повинні надходити до бюд­жету не у вигляді разових платежів з невизначеними термінами, а рівномірно протягом бюджетного року в чітко встановлені строки. Оскільки призначення податків полягає у забезпеченні витрат дер­жави, то терміни їх сплати мають бути погоджені з термінами фі­нансування видатків бюджету.

Стабільність надходжень визначається високим рівнем гарантій того, що передбачені Законом про бюджет на поточний рік доходи будуть отримані у повному обсязі. Безглуздо встановлювати такі податки, які необхідних гарантій не дають, бо в такому разі невизначеною стає вся фінансова діяльність держави.

Рівномірність розподілу податків у територіальному розрізі не­обхідна для забезпечення достатніми доходами всіх ланок бюджет­ної системи. Без цього виникає потреба в значному перерозподілі коштів між бюджетами, що зменшує рівень автономності кожного бюджету, ступінь регіонального самоврядування і самофінансування.

Податки, як уже зазначалось, характеризуються рухом вартості від юридичних і фізичних осіб до держави, їх сплата приводить до зменшення доходів платника. Причому об'єктивно кожний платник зацікавлений сплатити якомога меншу суму, що може досягатись як за рахунок зменшення обсягів об'єкта оподаткування, так і вибору пільгових щодо оподаткування умов діяльності. Таким чином, у сут­ності кожного податку закладена. Вона, як і фі­скальна функція, характеризує їх суспільне призначення. Суть регу­люючої регулююча функція функції полягає у впливі податків на різні сторони діяльно­сті їх платників.

Оскільки регулююча функція податків є об'єктивним явищем, то вплив податків відбувається незалежно від волі держави, яка їх установлює. Разом з тим держава може свідомо використовувати їх з метою регулювання певних пропорцій у соціально-економічному житті суспільства. Але така цілеспрямована податкова політика мож­лива тільки завдяки об'єктивно властивій податкам регулюючій функції.

Використання податків як фінансових регуляторів — дуже склад­на й тонка справа. Тут не може бути головного і другорядного - все головне. Іноді незначні деталі в оподаткуванні можуть докорін­но змінити суть впливу податку: зробити його прямо протилежним щодо передбачуваного.

Елементи системи оподаткування. Справляння податків засно­вується на виділенні таких елементів системи оподаткування: суб'єкт і носій податку, об'єкт і одиниця оподаткування, джерело сплати, податкова ставка і квота. Між цими поняттями існує певне підпорядкування, яке найпростіше можна проілюструвати, поставив­ши до них запитання: суб'єкт → хто сплачує; об'єкт → що оподат­ковується; одиниця → як це що обчислюється; джерело → з чого сплачується; ставка → скільки сплачується; квота → як частка до­ходу утримується.

Суб'єкт, або платник (останній термін найуживаніший на прак­тиці) податку — це та фізична чи юридична особа, яка безпосеред­ньо його сплачує. Податкова робота починається саме з установлен­ня платників, бо податкова служба держави повинна чітко знати, хто саме вносить той чи інший податок до бюджету, хто відповідає за зобов'язання перед державою.

Термін «платник податку» визначає саме суб'єкт оподаткування. Однак цей суб'єкт здебільшого є тільки посередньою, транзитною ланкою проходження доходів. Він не стільки сплачує податок, скільки перераховує до бюджету частину отриманих доходів. Ре­альним платником, або носієм кожного податку є кінцевий спожи­вач. Саме він сплачує вартість товарів і послуг, а якщо так, то і все, що в їх цінах відображається, — і витрати виробництва та реаліза­ції, і прибуток усіх ланок, де відбувається рух товарів, і відрахуван­ня частини отриманих доходів до бюджету. Оскільки основним споживачем у будь-якій країні є її народ, то саме громадяни скрізь були, є і завжди будуть основними носіями, тобто реальними плат­никами податків. З огляду на це міркування про перекладання податкового тягаря на їхні плечі безпідставні — він був там завжди й аль­тернативи просто не існує.

Об'єкт оподаткування вказує на те, що саме оподатковується тим чи іншим податком. Це другий за черговістю елемент оподатку­вання, бо, визначивши платника, необхідно встановити, що саме у нього оподатковується. Нормальна податкова робота можлива тіль­ки при чітко визначеному об'єкті оподаткування. Об'єкт оподатку­вання має бути стабільним, піддаватись чіткому обліку, мати безпо­середнє відношення до платника, відображати саме його (а не сторонніх юридичних чи фізичних осіб) вплив на даний об'єкт.

Одиниця оподаткування — це одиниця виміру (фізичного чи грошового) об'єкта оподаткування. Фізичний вимір досить точно відображає об'єкт оподаткування. Наприклад, оцінка земельної ді­лянки при оподаткуванні проводиться в гектарах, сотих гектара, квадратних метрах і т. ін. Чим більші розміри об'єкта оподаткуван­ня, тим більша одиниця виміру. Грошовий вимір може бути безпосе­реднім — при оцінці доходів і опосередкованим — при оцінці тієї ж земельної ділянки (за ринковою чи нормативною ціною), майна і т. ін. Джерело сплати податку — це дохід платника, з якого він спла­чує податок. Джерело сплати може бути безпосередньо пов'язане з об'єктом оподаткування (коли оподатковується сам дохід або май­но, що приносить дохід), а може і не мати відношення до об'єкта оподаткування (наприклад, податки на майно і землю, які перебу­вають в особистому користуванні й не приносять Доходу їх власни­кам). У цілому правомірним є пов'язування джерела сплати податку з об'єктом оподаткування. Таке оподаткування є досить справедли­вим, оскільки тільки дохід є джерелом сплати.

Податкова ставка — це законодавчо встановлений розмір подат­ку на одиницю оподаткування. Існують два підходи до встановлення податкових ставок: універсальний і диференційований. При універ­сальному встановлюється єдина для всіх платників ставка, при ди­ференційованому — кілька. Диференціація ставок може відбуватись у двох напрямах. Перший — у розрізі платників, коли для більшості платників виділяється основна ставка, а також знижені й підвищені ставки для окремих платників. Другий — у розрізі різних характе­ристик і оцінок об'єкта оподаткування.

Установлення податкових ставок є найважливішою і найсклад­нішою проблемою оподаткування. Саме недосконалість ставок мо­же порушити як фіскальну значущість, так і регулюючу дію того чи іншого податку. Встановлення ставок податків може базуватись на емпіричному методі й економіко-математичному моделюванні.

Суть емпіричного методу, який орієнтується здебільшого на фіс­кальну функцію податків, полягає у визначенні ставок на базі існу­ючого досвіду оподаткування з урахуванням забезпеченості видатків держави і впливу кожного податку на фінансові ресурси платни­ків. У міру накопичення емпіричних даних та змін у фінансовому стані держави та платників податків ставки оподаткування можуть і повинні коригуватися. Держава повинна весь час тримати руку на пульсі фінансової діяльності всіх суб'єктів розподільних відносин у суспільстві й вносити своєчасні корективи у свою податкову полі­тику для підтримання належного фінансового стану всіх суб'єктів.

Суть методу економіко-математичного моделювання полягає в розробці математичної моделі, яка враховує всі інтереси держави та платника і визначальні (в основному саме визначальні, бо всі враху­вати практично неможливо) фактори, що діють у сфері стягнення того чи іншого податку. Цей метод орієнтується головним чином на регулюючу функцію податків, бо критерієм оптимізації податкової ставки виступає саме найвищий рівень впливу податку на поведінку платника. Водночас обов'язково враховується і фіскальне значення податку шляхом уведення в модель певних обмежень, насамперед забезпечення мінімального допустимого надходження сум від цього податку.

Крім двох названих наукових методів, у податковій практиці ви­користовується також суто інтуїтивний підхід до ставок. Він базу­ється на передбаченнях і побажаннях тих, хто ці ставки розробляє і затверджує.

За побудовою податкові ставки поділяються на тверді та процентні.

Тверді ставки встановлюються в грошовому виразі на одиницю оподаткування в натуральному обчисленні. Вони можуть бути двох видів: фіксовані — встановлені в конкретних сумах, відносні — ви­значені відносно до певної величини (наприклад, у процентах до мі­німальної заробітної плати).

Процентні ставки встановлюються тільки щодо об'єкта оподат­кування, який має грошовий вираз (адже сума податку має тільки грошовий вираз, за винятком натуральних податків). Вони поділяю­ться на три види: пропорційні, прогресивні й регресивні.

Пропорційні — це єдині ставки, що не залежать від розміру об'єкта оподаткування. Вони спрощують податкову роботу, най­більш відповідають принципу рівності платників.

Прогресивні — це такі ставки, розмір яких зростає в міру збіль­шення обсягів об'єкта оподаткування. Прогресія шкали оподатку­вання може бути простою і ступінчастою. При простій підвищені ставки застосовуються до всього об'єкта оподаткування, результа­том чого є вкрай невигідні для платника інтервали оподаткування його розмірів. При ступінчастій шкалі прогресії підвищені ставки застосовуються не до всього об'єкта оподаткування, а тільки до тієї його величини, що перевищує інтервальні обмеження. У даному випадку багато що залежить від стрімкості й крутизни прогресії. Стрімкість характеризує розміри інтервалів — чим вони менші, тим стрімкіша прогресія. Крутизна характеризує співвідношення макси­мальної й мінімальної ставок. Обидва ці показники при поміркова­ній податковій політиці мають бути помірними, створюючи віднос­но пільгові умови для верств населення з низьким рівнем доходів і не надто контрибуційні для осіб з високими доходами.

Регресивні ставки, на відміну від прогресивних, зменшуються в міру зростання об'єкта оподаткування. Вони необхідні тоді, коли держава намагається стимулювати подібне зростання. У такій полі­тиці є свій резон, адже багатство суспільства — це сукупність ба­гатства його членів, а регресивні ставки стимулюють створення і зростання багатства.

У практиці оподаткування прогресивні й регресивні ставки мо­жуть застосовуватись як окремо, так і в поєднанні —- у вигляді прогресивно-регресивної й регресивно-прогресивної шкали ставок.

Податкова квота — це частка податку в доході платника. Вона може бути визначена в абсолютному розмірі й у відносному виразі. Значення податкової квоти полягає в тому, що вона характеризує рі­вень оподаткування. З позицій соціальної справедливості механізм оподаткування обов'язково має включати податкову квоту. Однак справа в тому, що тоді значно зменшуються податковий вплив і мож­ливості використання податків як фінансових регуляторів. Тому в практиці оподаткування податкові квоти законодавчо не встанов­люються.

Класифікація податків. Історія людства виробила різні форми й методи оподаткування. Кожний вид податків має свої специфічні риси та функціональне призначення і посідає окреме місце в подат­ковій системі.

Класифікація податків проводиться за кількома ознаками: за формою оподаткування, за економічним змістом об'єкта оподатку­вання, залежно від рівня державних структур, які їх установлюють, за способом стягнення.

За формою оподаткування всі податки поділяються на дві групи: прямі й непрямі.

Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платників, їх розмір залежить від масштабів об 'єкта оподаткування. Прямі податки сприяють такому розподілу податкового тягаря, при якому більше платять ті члени суспільства, котрі мають вищі доходи. Та­кий принцип оподаткування більшістю економістів світу визначає­ться найсправедливішим. Разом з тим форма прямого оподаткуван­ня потребує і складного механізму стягнення податків, бо виника­ють проблеми обліку об'єкта оподаткування й ухилення від сплати. Тому, незважаючи на «справедливість» (у лапках не тому, що це сумнівно, а тому, що не існує абсолютної справедливості) прямих по­датків, податкова система не може обмежуватися тільки ними. Це був би однобокий підхід, який згубний для будь-якої системи.

Непрямі податки встановлюються в цінах товарів і послуг, їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів. Підкреслюємо, тільки прямо, бо оскільки непрямі податки включа­ються в ціни, то їх платить в абсолютному розмірі більше той, хто більше споживає, а більше споживає той, хто має вищі доходи.

Історичний розвиток системи оподаткування привів до посту­пового розмивання чітких відмінностей між прямими та непря­мими податками. Універсальні форми непрямих податків — ак­цизів, при перенесенні їх стягнення зі сфери реалізації у сферу виробництва мають багато ознак прямого оподаткування, насам­перед чітко визначений об'єкт оподаткування — обсяг обороту чи додану вартість. При цьому об'єкти оподаткування часткового збігаються: пряма форма — податок на прибуток і непряма фор­ма — податок на додану вартість, частину якої становить той же прибуток.

За економічним змістом об'єкта оподаткування податки поді­ляються на три групи: податки на доходи, споживання і майно. По­датки на доходи стягуються з доходів фізичних та юридичних осіб. Безпосередніми об'єктами оподаткування є заробітна плата та інші доходи громадян, прибуток або валовий дохід підприємств. Подат­ки на споживання сплачуються не при отриманні доходів, а при їх використанні. Вони справляються у формі непрямих податків. По­датки на майно встановлюються щодо рухомого чи нерухомого майна. На відміну від податків на споживання, які сплачуються тільки один раз — при купівлі, податки на майно стягуються постій­но, доки майно перебуває у власності.

Залежно від рівня державних структур, які встановлюють подат­ки, вони поділяються на загальнодержавні та місцеві.

Загальнодержавні податки встановлюють вищі органи влади. їх стягнення є обов'язковим на всій території країни, незалежно від то­го, до якого бюджету (державного чи місцевого) вони зараховують­ся. Згідно з їх розподілом між ланками бюджетної системи загаль­нодержавні податки поділяються на три групи: доходи Державного (центрального) бюджету, доходи місцевих бюджетів і доходи, що розподіляються між Державним та місцевими бюджетами. Розподіл податків між ланками бюджетної системи може мати сталий норма­тивний характер, наперед установлений законодавчими актами, а може відбуватись у формі бюджетного регулювання, коли відраху­вання до місцевих бюджетів проводяться за щорічними диференційованими нормативами залежно від потреб того чи іншого місцево­го бюджету.

Місцеві податки встановлюються місцевими органами влади та управління. Можливі різні варіанти встановлення місцевих подат­ків. По-перше, у вигляді надбавок до загальнодержавних податків. Рівень надбавки визначають місцеві органи відповідно до встанов­лених обмежень. По-друге, введення місцевих податків за перелі­ком, що встановлюється вищими органами влади. Вибір податків здійснюється місцевими органами. По-третє, можливе впроваджен­ня місцевих податків на розсуд місцевих органів без будь-яких об­межень з боку центральної влади.

За способом стягнення розрізняють два види податків — розклад­ні й окладні. Розкладні податки спочатку встановлюються в за­гальній сумі відповідно до потреб держави в доходах, потім цю су­му розкладають на окремі частини по територіальних одиницях, а на низовому рівні — між платниками. Це історично перша форма стяг­нення податків. Окладні податки передбачають встановлення спо­чатку ставок, а відтак і розміру податку для кожного платника окремо. Загальна величина податку формується як сума платежів окремих платників.

Наукові основи побудови податкової системи. Кожна держава для забезпечення виконання своїх функцій повинна мати відповідні кошти, які концентруються в бюджеті. Джерелами формування її постійних доходів можуть виступати:

по-перше, власні доходи держави, котрі вона отримує від вироб­ничої та інших форм діяльності або у вигляді надходжень від дер­жавного майна, угідь та послуг;

по-друге, податки, які сплачують юридичні й фізичні особи із своїх доходів.

Співвідношення між зазначеними джерелами визначається рів­нем розвитку державної і приватної власності.

Крім того, доходи держави можуть формуватись на поворотній основі за рахунок позик та за рахунок емісії грошей.

Податкова система кожної країни відображає її специфічні умо­ви. У світі немає держав з тотожними податковими системами. Од­нак це не означає, що створення податкової системи і податкова по­літика ведуться спонтанно, як кому забажається. Є певні положення, які визначають підхід держави до цієї сфери своєї діяльності.

Для того, щоб податкова політика давала позитивні результати, необхідне наукове обгрунтування основ податкової системи.

Науковий підхід до створення податкової системи передбачає, по-перше, системність, по-друге, встановлення визначальної бази цієї системи, по-третє, формування правової основи і, в-четвертих ви­хідних принципів. Звичайно, можливий і варіант, який визначається як метод «спроб і помилок», котрий, до речі, використовується в Україні нині.

Податкова система — це сукупність установлених у країні по­датків та механізму їх справляння. Вимога системності полягає в тому, що всі податки мають бути взаємопов'язані між собою, орга­нічно доповнювати один одного, не вступати в суперечність з сис­темою в цілому та окремими її елементами. Системний підхід озна­чає, що мають реалізовуватись обидві функції податків. З фіскаль­ної позиції податкова система повинна забезпечити гарантоване і стабільне надходження доходів у бюджет. З регулюючої позиції — забезпечувати державі можливість впливу на всі сторони соціально-економічного розвитку суспільства.

Визначальною базою побудови податкової системи є обсяг бюд­жетних видатків. Податки в державі — не самоціль. З позиції орга­нізації її фінансової діяльності вони вторинні відносно видатків Збалансування доходів бюджету з обсягом державних видатків є аксіомою фінансової науки. Відхід від неї призводить до наслідків більш тяжких, ніж високий рівень оподаткування. Ідеться про інфля­цію, яка по суті справи також є прихованою формою оподаткування. Особливість інфляції полягає в тому, що це відкладені на завтра подат­ки, однак завтра доведеться платити значно більше, ніж сьогодні.

Правову основу системи доходів бюджету становлять відносини власності.

По-перше, права держави на доходи залежать від форми власнос­ті — державної чи приватної. При державній власності не тільки майно підприємств, а й створювані на них доходи належать державі. Вона вирішує, яку частку цих доходів зосередити в бюджеті, а яку залишити трудовим колективам. Це незаперечне право власника, яким довгий час і користувалася держава.

По-друге, форма власності відбивається на формуванні доходів відповідних юридичних і фізичних осіб. Особливості ж формування доходів мають враховуватися при встановленні об'єкта оподаткування.

І, нарешті, вихідні принципи побудови податкової системи. До них належать: формування доходів бюджету переважно в процесі перерозподілу створеного в суспільстві валового національного продукту; встановлення рівноцінних прав і зобов'язань перед бюд­жетом для всіх платників: свідоме і цілеспрямоване застосування податків як фінансових інструментів регулювання соціально-еко­номічних пропорцій у суспільстві.

Формування доходів бюджету є результатом розподілу валового національного продукту, який проходить дві стадії: первинний роз­поділ і перерозподіл. На стадії первинного розподілу формуються доходи юридичних і фізичних осіб, що мають безпосереднє відно­шення до створення ВВП. Перерозподіл первинних доходів полягає насамперед у їх оподаткуванні з боку держави, тобто її доходи ма­ють вторинний характер. Первинні доходи держави мають обмежу­ватись непрямим оподаткуванням.

Необхідність установлення рівноцінних прав і зобов'язань усіх платників перед бюджетом визначається тим, що оподаткування до­ходів юридичних і фізичних осіб має ставити всіх в однакове почат­кове становище. Саме початкове, тому що подальша господарська діяльність неодмінно веде до диференціації доходів. Спроба за до­помогою податків вирівнювати доходи може знищити всі стимули до зростання доходів і, як наслідок, до подальшого розвитку. Крім того, рівноцінні права і зобов'язання зовсім не обов'язково означа­ють установлення єдиних ставок податків для всіх платників. Навпа­ки, іноді саме єдині для всіх ставки створюють нерівноцінні умови.

Принцип використання податків як фінансових регуляторів вимагає проведення державою зваженої та обгрунтованої податкової політики. Дія кожного податку має бути чітко визначена і врахована. Держава по­винна керувати податками і через них соціально-економічними процеса­ми, а не пасивно очікувати на невизначені результати податкового впливу.

Податкова система України встановлена Законом «Про систе­му оподаткування», який був прийнятий вперше в 1991 р. У 1994 р. цей Закон був прийнятий у новій редакції з урахуванням змін та до­повнень, які мали місце в 1992—1993 рр.

З 2011 року вступив в дію Податковий кодекс України. Він регулює відносини,що виникають у сфері справляння податків і зборів,що справляються в Україні, з поділом їх на загальнодержавні та місцеві,та порядок їх адміністрування,платників податків та зборів,їх права та обов’язки,компетенцію контролюючих органів,повноваження та обов’язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю,а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Загальнодержавні податки та обов'язкові платежі включають чотири групи: прямі й непрямі податки, платежі за ресурси та інші обов'язкові платежі, внески у цільові фонди.

До складу цих груп входять прямі податки:податок на прибуток підприємств; податок на доходи фізичних осіб; податок на нерухоме майно (нерухомість);плата (податок) за землю; податок на промисел;

непрямі податки:податок на додану вартість;акцизний збір;мито;

платежі за ресурси та інші обов 'язкові платежі: збір за спеціальне використання води;збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок бюджету; відрахування та збори на будівництво, ремонт і утримання ав­томобільних доріг; державне мито;плата за торговий патент за деякі види підприємницької діяльності;

внески до цільових фондів:збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслід­ків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

збір на обов'язкове соціальне страхування; збір на обов'язкове державне пенсійне страхування; збір на страхування на випадок безробіття;збір до Державного інноваційного фонду;збір за забруднення навколишнього природного середовища.

До місцевих податків та зборів належать:податок з реклами;готельний збір;збір за припаркування автотранспорту;ринковий збір;збір за видачу ордера на квартиру;курортний збір;збір за участь у бігах на іподромі;збір за виграш у бігах на іподромі;збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;збір за право використання місцевої символіки;збір за право проведення кіно- і телезйомок;збір за право проведення місцевих аукціонів, конкурсного роз­продажу й лотерей;збір за проїзд по території прикордонних областей автотранс­порту, що прямує за кордон;збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі.

Життєздатність і надійність податкової системи залежать від двох чинників. По-перше, від правильності побудови цієї системи, адже не­раціонально побудована податкова система не може надійно функціо­нувати — тут ніщо не допоможе. По-друге, від рівня організації податко­вої служби держави і налагодженості податкової роботи. Хороша по­даткова служба ще може якось підтримувати хитку податкову систему, недієздатна ж загрожує розвалом навіть ідеальної податкової системи.

Податкова служба — це сукупність державних органів, які ор­ганізують і контролюють надходження податків, податкових і окре­мих видів неподаткових платежів. В Україні функції податкової служби виконує Державна податкова адміністрація Вона включає три рівні:

1.Головну державну податкову адміністрацію — вища ланка;

2.Державні податкові адміністрації Автономної Республіки Крим, областей і міст з районним поділом — середня ланка;

3.Державні податкові інспекції районів (сільських і міських) та міст обласного підпорядкування — низова (базова) ланка.

На вищу ланку покладається завдання організації та інструктив­ного і методичного забезпечення податкової роботи в країні, а та­кож контроль за діяльністю податкових органів.

На середню ланку покладається організація податкової роботи в області чи місті з районним поділом. Це головна ланка консульта­ційної роботи, яка потребує висококваліфікованих фахівців, добре обізнаних з податковим законодавством.

На низову ланку покладається безпосереднє ведення податкової роботи. Державні податкові інспекції сільських і міських районів та міст без районного поділу виконують такі головні функції:

- здійснюють контроль за додержанням законодавства про по­датки і платежі;

- забезпечують повний облік платників податків і платежів, правильність обчислення цих платежів і своєчасність їх надходження;

- контролюють своєчасність подання платниками бухгалтерсь­ких звітів і балансів, податкових декларацій, розрахунків та інших документів, пов'язаних з обчисленням податків і платежів, а також перевіряють вірогідність цих документів щодо правильності визна­чення об'єктів оподаткування й обчислення податків і платежів;

- перевіряють законність валютних операцій, дотримання вста­новленого порядку розрахунків зі споживачами з використанням кон­трольно-касових апаратів, товарно-касових книг, лімітів готівки в ка­сах та її використанням для розрахунків за товари, роботи й послуги;

- ведуть облік векселів на сплату ввізного та вивізного мита, а також здійснюють контроль за їх погашенням;

- забезпечують застосування та своєчасність стягнення сум фі­нансових санкцій, передбачених Законом «Про державну податкову службу» та іншими законодавчими актами України за порушення законодавства про податки, а також стягнення адміністративних штрафів за ці порушення, допущені службовими особами підпри­ємств, установ, організацій та громадянами.

Податкова служба кожної країни є однією з ключових у держав­ній адміністрації, їй надаються широкі повноваження. Це ті органи, для яких не існує, звісно, до певної межі комерційної таємниці. Для виконання покладених на податкову інспекцію функцій їй надають­ся широкі права та повноваження.

До платників, які порушують податкове законодавство, встановлені терміни розрахунків з бюджетом, приховують доходи і занижують суми платежів у бюджет і цільові фонди, податкові інспекції можуть застосо­вувати досить жорсткі фінансові санкції у вигляді стягнення штрафу і пені.

Одним з головних завдань податкової адміністрації є організація податкової роботи. Податкова робота — це діяльність платників і податкової служби щодо внесення податків до бюджету і контро­лю за платежами. Вона включає такі елементи: правове регламен­тування встановлення і справляння податків, облік платників і над­ходжень податків, порядок та форми розрахунків з бюджетом. По­даткова робота засновується на встановленні функцій і прав платни­ків, пов'язаних зі своєчасністю і правильністю розрахунків з бюд­жетом.

Запитання для самоперевірки

1. З яких надходжень формуються доходи Державного бюджету?

2. Який склад податкових надходжень?

3. Які функції виконують податки?

4. Які податки належать до загальнодержавних та місцевих?

5. Що таке податкова служба та основні її функції?

Питання 2. Порядок розподілу загальнодержавних податків.

Література:3; 13,с.298-308

Основним централізованим фондом фінансових ресурсів держави, як відомо, виступає бюджет. Кошти бюджету є знеособленими і забезпечують реалізацію її функцій. Однак, у держави можуть бути певні потреби, що мають особливе значення і тому повинні мати відповідне гарантоване фі­нансове забезпечення. З цією метою держава створює фонди цільового призначення.

За своєю економічною сутністю державні цільові фонди - це грошові відносини з приводу розподілу та перерозподі­лу вартості суспільного продукту та частини національ­ного багатства, пов'язаних з формуванням фінансових ре­сурсів в розпорядженні держави та використанням держав­них коштів для забезпечення розширеного відтворення, задоволення соціально-культурних потреб суспільства, матеріального стимулювання членів суспільства щодо пенсійного, соціального захисту населення, розвитку науко­во-технічного потенціалу держави.

Основне призначення державних цільових фондів поля­гає у:

· забезпеченні соціального захисту населення шляхом виплати субсидій, пенсій, фінансування соціальної інфраструктури;

· сприяння економічному піднесенню держави через фінансування, субсидування, кредитування вітчизняних підприємств;

· фінансування природоохоронних заходів;

· надання позик, кредитів.

Джерелами формування доходів державних цільових фондів є:

· бюджетне фінансування;

· обов'язкові відрахування юридичних та фізичних осіб;

· доходи від інвестування власних коштів;

· добровільні внески, спонсорська допомога;

· інші джерела.

Державні цільові фонди поділяють на цільові бюджетні фонди (фонди, що входять до складу державного бюджету) і державні позабюджетні фонди (фонди, що не входять до складу державного бюджету).

Під цільовими бюджетними фондами слід розуміти гро­шові фонди, що утворюються у складі бюджету держави за рахунок цільових джерел засобів і використовуються на фі­нансування певних державних чи місцевих витрат під конт­ролем фіскальних органів держави. Наприклад, платежі до Фонду України соціального захисту інвалідів, збір за забруд­нення навколишнього природного середовища, цільові фон­ди, утворені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади.

Реформування системи фінансів України на початку 90-х років призвело до появи нової ланки загальнодержавної системи фінансів - позабюджетних фондів. Особливе зна­чення серед них мають соціальні позабюджетні фонди (Пен­сійний фонд України, Фонд соціального страхування Украї­ни з тимчасової втрати працездатності, Фонд загальнообов'яз­кового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонд соціального страхування від нещас­них випадків на виробництві та професійних захворювань).



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-28; просмотров: 393; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.90.40.84 (0.083 с.)